Раді Вас бачити!

Дамір 

Прокинувся від того, що мені незвично гаряче… А тиша порушена чужим подихом.

І це була не моя звична тиша. Не та, якою я керую: мовчазні кабінети, скляна ізоляція машини, приглушене фортепіано у фоновому режимі — все, що підкоряється моїм правилам. Моєму контролю.

А ця — зовсім інша. Вона дихає. Вона живе. Вона втискається в мій простір запахом кориці, теплом чужого тіла... Особливо — м’якістю дівочої наївності, яка навіть уві сні не знає меж.

Її подих — просто біля вуха. Її пальці — на моєму боці. Її коліно — на моїй нозі. І ця, клята, вперта лисиця — все ще занадто близько. Притулилась до мене, як до свого. Вирівняла дихання, ніби вдома. Ніби їй тут місце.

Повільно повертаю голову.

Спить. Розвалившись на моїй руці, як на подушці, скуйовджене волосся розповзається по плечах і моїй грудині. Простирадло ледь її прикриває. На шиї — сліди від моїх зубів, такі яскраві, наче я її справді катував. На плечі — ще один. І точно на стегнах. Я навіть не пам’ятаю, скільки залишив тих кричаще-червоних міток... Але вона не скаржилась. Не просила зупинитись. Жодного разу.

Навпаки.

Стискаю щелепу й ледь чутно зітхаю від напруги.

Я ж мав довести їй, що ця друга ніч — помилка. Чергова. Нерозумна. Але, здається, це вона всю ніч доводила, що ні — це я собі щось придумав, а реальність інша. І ця реальність зараз притиснута до мого боку.

Все не так... І це бісить. 

Ми ніби грали в квача. Я біг, вона ловила. Я уникав — вона підкрадалася. І я програвав. Навіть не помітив, як ми вже не граємо. Вона просто тут. Просто поруч. І нікуди не йде.

Я мав ще учора провести її до таксі, ввічливо попрощатися і закрити це питання назавжди. Але ця дівчина — мов заведена. Стрибала довкола, витанцьовувала з тією своєю домашністю, пирогом і дурнуватими напівусмішками. Затягнула мене на диван, торкалась, дихала, тулилася ближче... ще ближче!

Щось у ній є. Таке… липке? Те, від чого мені треба триматися подалі, бо я вже починаю скаженіти. Її забагато. А мені не подобається, коли стає тісно у власній домівці. Це... неправильно. Це — протиприродно.

Але я дивлюся на неї — і чомусь не поспішаю її будити. Не хочу. Бо ця скажена знову заведеться, підскочить, побіжить на кухню — і вчергове спробує нагодувати мене тим своїм… пирогом зі щастя й наївності. 

Я хочу каву і на декілька хвилин забути, що не сам. 

Обережно піднімаюся, спираючись на лікоть, тягнуся до подушки. Притримую її плечі, вкладаю акуратно — щоб не розбудити. Руку витягую повільно, рухаючи пальцями. Я наче повертаю собі власне тіло.

На мить завмираю, насуплений. Я що, піклуюсь про цю нахабну білявку? Про ту, що влаштувала вторгнення в мій дім, а потім — у ліжко, та ще й змусила мене заснути поряд?

Ні. Просто хай спить. Бажано — до самого вечора. А ввечері я вже викличу їй таксі. Без варіантів. Вона не зможе відмовитися.

Так. Чудовий план… Логічний. Без шансів на черговий пиріг і на чергову ніч.

Я підводжуся і рушаю в душ. Дратуюсь ще більше, бо йду у гостьову ванну кімнату, аби цей білявий демон не прокинувся раніше, ніж я встигну випити каву і трохи заспокоїтися.

Гаряча вода б'є в шию. Я стою під душем, спершись долонями об стіну, відпускаючи напругу крізь пальці. Пар огортає тіло, але не думки. Ті палають. В голові — хаос. 

Що це взагалі було?

Я намагався витиснути з неї бажання бути поруч. Але хто врешті здався? Я. Бо вона спить у моєму ліжку, а я ховаюся у гостьовій ванні. Це просто смішно! Смішно настільки, що я тихо сміюся. Коротко, сухо, як злий собака, що сам себе вкусив за хвіст. 

Боже, я ідіот… І це розуміння вже майже б'є під дих. Бо все, що стосується цієї дівчини — ненормально. Не піддається логіці, не вкладається в мої правила, не проходить жодну з моїх внутрішніх перевірок.

Вона — нахабна, вперта, розкидана, не вміє мовчати і постійно пхає носа туди, куди не слід. Вона… іскриться, як бенгальський вогонь — яскраво, різко. І, чорт забирай, мені це ріже очі.

В ній щось із того дитинства. Несвоєчасне. І до біса придуркувате. Діти саме такі, як і вона. Без гальм, без страхів, з цим своїм «а чого б і ні?» замість дорослого «краще не треба».

В мене такого не було. І не може бути зараз. Це все — не моє життя. Не мій темп. Не мій світ. Але... якого біса я саме про це зараз думаю? 

Я витираюсь, вдягаю спортивні штани і футболку. Без поспіху. Без думки повертатись нагору. Справжня смачна кава, кухня, стіл, тиша — ось мій план. Без людей. Без пирогів. Без її галасу, від якого починає боліти голова. 

Холодна підлога під ногами. Сонце заливає кухню, мов натякає, що вже давно пора повертатися до життя. Я вмикаю кавову машину. Гул нагрівача. Аромат. Звичний ритуал.

Тихо. Спокійно. Нарешті...

Я сідаю за стіл. Роблю ковток. Насолоджуюсь. 

І в цю мить… 

— Добрий ранок!

Її голос ще хрипкий після сну, але я здригаюсь.

Мовчки прикриваю очі. 

Я вже не розумію: мене катує той, хто зверху, чи той, хто в самому пеклі? І чому, бляха, обидва обрали мене? 

Вона стоїть у дверях — розпатлана, у моїй сорочці, яка їй явно завелика, але ледь прикриває стегна. Виглядає, ніби щойно вийшла з реклами про домашній затишок… або фантазій, які я до цього ніколи не мав у голові.

— Тобто... вже обід, але ж не будемо зациклюватись на дрібницях! — додає вона з посмішкою, розтираючи очі. — У тебе є щось, окрім кави?

Я мовчки вказую на верхню шафу, де лежать протиїнові смаколики, але вона вже відкриває холодильник. Посміхаюся про себе — наче за ніч там щось з'явилося. 

Проте я дивлюся на неї. На таку дивну. Домашню. Спокійну. Ніби вона тут жила все життя і я її взагалі не турбую. А я… Я все ще дивлюся — і не розумію, що відбувається. 

— Замовимо щось? — вона безцеремонно знаходить чашку, наливає собі каву й зручно вмощується на стілець навпроти. — Після таких ночей треба терміново поповнити калорії! — м’яко розтягує губи у посмішці.

Я наче тільки зараз усвідомлюю: вона нічого не їла з вечора п’ятниці, окрім того шматка пирога вчора.
І тепер дивиться на мене так, ніби я — її наступна страва.

Чи варто її далі морити голодом? Може, швидше здихаюся... 

— Що ти хочеш? — питаю й одразу даю собі доброго стусана подумки.

— Ммм… Те, через що ти до мене приєднаєшся за обідом, — підморгує.

Я хмурюся ще більше. Тільки не знову ця дурна гра!

— Мої смаки — не для всіх. 

— Невже? — вона відкрито глузує. — Здається, саме цією ніччю ми це перевірили… І знаєш, твої смаки прийнятні. Полюбляєш, звісно, гостреньке, але це завжди можна чимось розбавити чи заїсти. 

Ну що ж, хоч щиро зізнається: нічка була нелегка. І, здається, вона навіть пишається цим.

Я нічого не кажу. Просто беру телефон, швидко знаходжу улюблений ресторан і, не моргнувши, замовляю обідній стандарт, не подивившись у меню. Без зайвих слів. Без коментарів.

— О, ти таки здався? — вона всміхається, підносячи чашку до губ. — Навіть не встигла влаштувати спектакль на тему: я голодна, як вовчиця! 

— Я хочу тиші, Олю. І щоб ніхто не рився в моєму холодильнику, — кажу тихо, не підводячи очей.

Роблю ковток кави. Вона вже гірка, наче прокляття. Цей ритуал більше не працює. Нічого не працює поруч з нею!

— Ага. Особливо, коли ця ніхто — в одній твоїй сорочці. І пахне вже твоїм шампунем, — сміється вона, легко, майже беззахисно. — Нічого з твоїм холодильником не сталося. Все ще цілий. І ти теж. 

Я зиркаю на неї краєм ока. Безтурботна. Упевнена. Зухвала у своїй м’якості і простоті. Але веде себе... Ніби ми знайомі не два дні, а два роки. Ніби я не мав виставити її ще вчора за двері. Ніби вона має право влаштовуватись у моїй кухні, сидіти отак навпроти й дражнити кожною посмішкою.

Що ж, тоді побачимо, скільки вона витримає мого режиму. Головне самому не зійти з розуму до цього моменту. 

Це вже не просто недоречно. Це небезпечно. Бо я... дійсно починаю дратуватися!

— Якщо вже замовляєш їжу, замов мені ще стандартний набір для портретних картин, — кидає білявка між іншим.

Я застигаю. Це вона зараз серйозно?

Моє око сіпається. Разом із ним — кава в горняті, нерви, щелепа, і весь мій, чорт забирай, самоконтроль.

Вона не просто залишається на обід. Вона ще й вимагає. Ніби я їй щось винен. Ніби цього вихідного пекла було замало!

І найгірше — я знаю, що виконаю. Бо навіть для мене — двічі її опрокинути... це вже не по-чоловічому. Вона витримала мене. І секс був... Добрячий, саме такий, як я полюбляю. Тож тепер — я потерплю. До вечора. Тільки до вечора!

Я повільно зводжу на неї погляд.

І бачу — вона посміхається. Не нахабно. Не грайливо. А впевнено. Як людина, яка вже знає: я це зроблю. Бо я такий. І вона вже це зрозуміла. На жаль.

Добре... Добре!

Замовлю. Доставлю. Поставлю їй ті кляті фарби на стіл, а потім — виведу її з будинку. Особисто. І більше не впущу.

Ніколи. 

***

Я розташовуюсь у кабінеті, намагаючись заспокоїтись роботою. Її теревені добряче гудять у голові — мовби хтось дрібним молоточком методично б’є по скроні. Але тут, у своєму просторі, я знову відчуваю контроль.

Нарешті.

Вперше вона не поруч. Не торкається мене, не провокує, не заглядає в очі. Вона — на дивані, з ногами під себе, загорнута в мою ковдру. Мовчить. І як же… добре, що мовчить!

Тиша густа. Але вона не просить нічого, не порушує мій ритм. Просто малює, як і хотіла. Повністю занурена у свій світ. 

Шурхіт аркушів, ковзання олівця — цей звук несподівано заспокоює. Мимоволі ловлю її погляди — короткі, уважні, але без вимоги. Вона просто фіксує. Не очікує нічого у відповідь. Її таку — я можу витримати. 

І вже за годину забуваю про її присутність. З головою занурююся в договори — старі, недоопрацьовані, з помітками, які мали змінитися ще пів року тому. Потім повертаюся до презентацій для інвесторів, і вперше за довгий час починаю дихати рівно.

Працюю.

Тільки коли вона підсовує мені чашку кави, помічаю, що не звертав на неї уваги вже кілька годин. І що вона досі тут. Не промовляє ані слова. Просто ставить чашку поруч, тихо, без натяку, і знову повертається до своїх ескізів.

Що це, чорт забирай?

Я не відповідаю. І не хочу відповідати. Не тому, що злий — ні. Бо не розумію, чому всередині щось… Щось зайве. І досі незрозуміле. Саме це — нервує. Не звик до такого. До жінки, яка нічого не вимагає, але все одно забирає простір. До присутності, яка нічого не просить, але залишає слід. До тиші, в якій уже немає звичного спокою.

Вона — як дитина. Знайшла собі забавку, занурилася в неї, і не чіпає дорослого. І, найдивніше — мене це влаштовує.

Продовжую працювати, намагаючись викинути зайве з голови.

Звіти.
Листування.
Підписи.

Спина ниє, очі печуть. Втомлено відкидаюся на спинку крісла, намагаючись трохи розслабитись.

І внутрішньо здригаюсь. Годинник показує одинадцяту вечора. Невже так пізно? Тоді… де вона? Може, нарешті пішла? Може, зрозуміла, що я не той, із ким можна гратися в «домашнє»?

Я повільно повертаю голову — і завмираю.

Вона все ще тут.

Зарита в купу аркушів, спить просто на моєму дивані. Під моєю ковдрою. І я не знаю, що саме зараз відчуваю. Полегшення, що вона не полізла зі своїм новим пирогом? Роздратування — що знову лишилась, без дозволу, без пояснень? Чи щось інше?

Щось, на що вже немає сил.

Я спираюся ліктями на стіл, підпираю підборіддя кулаком і вдивляюся в неї. І не можу зрозуміти: вона справді така, як здається? Чи це лише маска, щоб повільно розхитати мій світ?

Залишилася. Просто тут. І саме це — вганяє мене в глухий кут.

Я сиджу, втупившись у неї, як у задачу, яку неможливо розв’язати. Білявка спить, дихає рівно, майже беззвучно. Її пальці все ще тримають аркуш. І я… Я не витримую. Не хочу думати. Не хочу аналізувати. Не хочу гадати, чому, чорт забирай, мені наразі вже байдуже.

Повільно підіймаюсь. Беру її на руки. Вона легка — майже невагома. І водночас — важка, бо я не повинен зараз тримати її на руках. Дівчина щось бурмоче уві сні, тулиться до моєї грудини. Я стискаю щелепу. 

Не думати. Просто… занести.

Проходжу коридором, штовхаю двері ногою, кладу її на ліжко. Вона ворушиться, але не прокидається. Я зависаю над нею, вдивляючись у ці спокійні риси обличчя.

Не грає. Просто довіряє. І це — безглуздо. Вона мене не знає. Але все одно… Господи, яка вона наївна! 

Я роздратовано зітхаю й обережно вкриваю її ковдрою. Вона зморщується у сні, наче згадує щось.

— Дамір… — ледь чутно шепоче.

Я завмираю лише на мить. Не відповідаю. Повільно опускаюся на ліжко поруч.

Не торкаюся. Не думаю. Просто… закриваю очі. І засинаю.