Раді Вас бачити!

Ольга

Левко просить провести вихідні разом, і ми із задоволенням збираємо рюкзаки, вирушаємо в майстерню. Син на задньому сидінні вимагає включити музику так, щоб луснули перепонки. Ми сміємося, співаємо разом, стоячи в заторі п’ятничного вечора, і на мить здається, що світ за межами машини просто не існує.

У майстерні Левко ще трохи грається, поки сон не бере верх. Я вкриваю його ковдрою, і коли все навколо занурюється в тишу, розкладаю свої пензлі й фарби. Сідаю в кутку, під світлом лампи, й обережно знімаю полотно з мольберта.

На хвилину застигаю. Портрет майже закінчений, але ці очі… холодні, і водночас такі багатошарові, що чіпляють за кожну струну моєї душі.

Я ловлю себе на думці, що це не той Дамір, якого я знаю. Не той, що кидає слова, мов леза, і дивиться, немов оцінює кожен мій рух. На картині — інший. Тепліший. Легший. З тією посмішкою, якої я ще жодного разу не бачила насправді.

І мене пронизує: я малюю не його теперішнього. Я малюю того, ким він міг би бути. Кого я хочу бачити. Свій образ, свою проекцію… свій шанс у ньому.

Рука з пензлем на мить завмирає, а в горлі щось стискається. Це навіть не портрет чоловіка. Це портрет моєї надії.

Закінчую лише тоді, коли чую тихе ворушіння за спиною. Левко солодко підтягується, встає й тре оченята кулачками, прижмурюючись від сонячного променя, який пробився крізь маленьке вікно під стелею.

— А що ти малюєш? — його голос ще сонний, м’який. Я швидко складаю пензлики в баночку з водою, намагаючись приховати хвилювання.

Коли озираюся, він уже залазить на мій стілець, маленькими рученятами тримаючись за спинку. Його очі широко розкриваються, коли він бачить полотно.

— Хто це, мам? — питає він із тією щирістю, від якої у мене завжди трохи м’якне серце.

Його маленький силует перед портретом виглядає так дивно доросло. Наче він не просто роздивляється фарби на полотні — ніби намагається зрозуміти мене саму.

— Той… хто змушує мене згадувати, яка я є насправді, — кажу нарешті. Голос звучить тихо, терпко. Майже як зізнання.

Левко піднімає на мене свої круглі очі й чомусь усміхається. Наче зрозумів більше, ніж я хотіла відкрити.

— Він тобі подобається? 

Я, напевно, зашарілася від несвідомої проникливості сина. 

— Це просто знайомий, Левчику. 

Син знову схиляє голову, вивчаючи полотно.

— А він знає, що ти його малюєш?

— Ні, — тихо сміюсь. — Це сюрприз, — знизу плечима. 

Можливо це той сюрприз, який Дамір ніколи не побачить…

— А якщо йому не сподобається? Ти тоді домалюєш йому крила? — Левко широко усміхається.

Я не стримуюсь і сміюся вголос.

— Крила? Це ж портрет, а не казкова істота.

— Ну то і що? Ти ж казки любиш, як я. От і зроби його драконом! — він щиро захоплюється власною ідеєю, вражаючи мене своєю фантазією. 

— Може, він і є трохи дракон… — жартую я, легенько чіпаючи сина за ніс, обіймаючи його.

— Тоді зроби йому ще й скарб! Дракони без скарбів не бувають, — заявляє серйозно, але зовсім по-дитячому.

— Думаєш, у нього є скарб? — питаю, не відриваючи погляду від очей на полотні, поставив підборіддя на маківку малого. 

— Угу, — серйозно киває Левко, немов справжній знавець. — Давай ти намалюєш ще й принцесу? Таку гарну, як і ти!

Я мало не вдавлююсь власною усмішкою. Оце вже точно тема, куди лізти не хочеться. Намалювати себе поряд із ним? Дякую, вистачає того, що він у мене вже на полотні втретє… і це ще найскромніший портрет із усіх!

— Чуєш, фантазер, — я нахиляюся ближче, роблю страшне лице і шепочу змовницьки, — ти краще біжи чистити зубки. Бо інакше я прямо зараз перевернуся на справжнього дракона і покусаю тебе!

Левко верещить від сміху, коли мої пальці знаходять його боки.

— Досить! Іду! Біжу! Мамо, досить! — він виривається з моїх тисків і стрімко тікає в коридор, гримнувши дверима ванної так, ніби рятує життя.

Я ще мить сиджу, усміхаючись у тишу, й кидаю погляд на портрет.

Принцеса? Ні. Ще трохи — і я дійсно стану драконом. Його холодне ігнорування й ці танці на робочому столі з молодою лялечкою, яка більше схожа на студентку, ніж на бізнес-партнера, вже починають викликати не образу — обурення.

Усередині щось повільно нагрівається, немов хтось підкидає дрова у вогонь. Може, ця картина вийде зовсім не такою ніжною, як я задумувала.

Досить!

Я різко розвертаю мольберт до стіни, наче хтось вимкнув у мені кнопку терпіння. Прямую на кухню. Для себе — каву. Для Левка — його улюблені пластівці. Нагріваю молоко, намагаючись заспокоїти ритм дихання.

Малий прибігає, щойно я ставлю тарілочку на стіл. Сідає, щасливо цокає ложкою, щось розповідає, сміється. Я п’ю каву і ловлю себе на тому, що дивлюсь на нього з таким теплом, від якого аж стискає грудну клітку.

І саме в цю мить думки підло підсовують його. Руслана.

Цей ранок не заслуговує на його ім’я, але спогади виринають, як отруйна хвиля. Його ревнощі, скандали, дивний погляд після «зустрічей з друзями». Сигарети, які смерділи хімією, таблетки, які він почав приймати вже не ховаючись. І я — ще молода, дурна, яка намагалася врятувати те, що гнило зсередини. Терпіла, говорила з ним щовечора, ловила крихти надії.

А потім той вечір. Його руки. Його злість. І мій політ назад, коли він штовхнув мене вагітну. Три місяці лікарні. Три місяці страху, що я не збережу Левка.

— Мам? — тихий голос Левка вириває мене з-під хвилі минулого.

— Що, сонечко? — я нахиляюсь трохи ближче.

— Ти зараз будеш плакати?

Я відчуваю, як щось стискається в горлі. Усміхаюсь. Не для себе. Для нього.

— Ні, любий. Ні, — лагідно торкаюсь його волосся. — Просто трохи втомилася, поки малювала.

— То ми намалюємо дракона і принцесу? — питає син, дивиться на мене з таким щирим захопленням, що я не можу не усміхнутися.

— Гайда! — відповідаю і плескаю в долоні.

Ми переносимо подушки на підлогу, влаштовуємося так, щоб було просторо й зручно. Я розкладаю пензлики, даю Левку фарби та холст. Він бере олівець, а я сідаю поруч, щоб допомогти зробити перші легкі обриси.

Вмикаю Netflix і знаходжу мультфільм «Як приручити дракона». Казкова історія заповнює майстерню, наче дихає теплом. Левко сміється, коли малює величезні крила, і його щастя лунає дзвінкіше за будь-яку музику. Я проводжу лінію сукні принцеси, а його маленька ручка лягає поверх моєї. І ми разом малюємо — нашу власну казку.

Я дивлюся на нього й ловлю себе на думці, що саме ці миті тримають мене на плаву. Тут немає ні минулого, ні страхів, ні розпачу. Є лише ми.

Аж поки телефон не розрізає цей затишок різким дзвінком.

— Олю, що сталося? — голос Віки звучить тривожно, і в мені миттєво згортається тепло.

— Начебто… нічого? — намагаюся зрозуміти, чому в неї такий тон.

— Та годі, Олю! — вона навіть не намагається стриматися. — Дамір, звісно, свинюка, але ж я бачу, що між вами щось коїться. І хто та ляля, яка крутилася біля нього? 

Я переводжу погляд на сина, який захоплено водить пензликом по крилах свого дракона.

— Левко, зробимо перерву? — тихо запитую.

— Ага, — відповідає він, навіть не відриваючись від мультфільму.

Я встаю, беру телефон і прямую на кухню. Теплий світ дитячої гри залишається за спиною. На кухні запускаю кавомашину, звук якої трохи маскує моє напружене дихання.

— Я не знаю, Віко. Вона з'явилася занадто не своєчасно… і зразу ж сказала, що її батько один з інвесторів Даміра, — слова виходять глухо, крізь стиснуті зуби. — Ця Карина приклеїлась до нього, як пиявка.

— Отже, Карина, — хмикає Віка. — Ця крихітка хоч повнолітня?

Я стискаю чашку, поки перший струмінь кави ллється в порцеляну.

— О, так. Вона виявилася достатньо… конкретною. У своїх бажаннях і погрозах.

— Конкретною, кажеш? — Віка видихає. — Тобто типова фея з глянцю: з ногами до вух і поглядом — я тут не просто так?

— Десь так, — я ковтаю каву. — І сміється вона, між іншим, гучніше за мій фен.

— А Дамір? — тихо запитує Віка. — Він дозволяє?

Я мовчу. Не тому, що не знаю відповіді, а тому що вона надто чітка.

— Він... не відштовхує, — кажу обережно. — І цього достатньо.

— Тобі боляче?

Я роблю ковток, щоб мати декілька секунд для відповіді: 

— Віко, це не те питання, яке я зараз хочу обговорювати.

— Добре, добре, — швидко киває вона. — Але знай, ця дівчинка — ще той виклик. Але ж ми з тобою знаємо: все, що так блищить, дуже легко подряпати. Особливо, якщо хтось поруч не витримує натиску справжньої сили.

— Хочеш сказати, що я — справжня сила? — посміхаюся куточками губ. Здається, що в мене є союзник, який вірить в мене більше, ніж я сама. 

— Ти навіть не уявляєш, наскільки. І взагалі, я щось придумаю… Маленький хаос ще нікому не завадив. Ти тільки скажи, — у її голосі лунає азарт.

— Віко, мені не треба війни.

— Ніякої війни. Просто... маленький розлад у їхньому глянцевому раю, — каже вона з тією своєю лукавою інтонацією. — Але будь обережна. Уваров не з тих, кого можна змусити. Якщо він пустить — то тільки сам.

— Я знаю, — тихо кажу я. 

— От і добре. Пам’ятай: він хижак. Але й хижаки можуть приручитися, якщо знати, де у них болить.

Я усміхаюся в тишу кухні. Не тому, що вірю. А тому, що ця думка... гріє. 

— То що… ти хочеш зробити? — питаю тихо, хоча всередині вже розгортається передчуття бурі.

— Те, після чого його потрібно буде брати гарячим, — завуальовано відповідає подруга. — Мені вже час йти. Передавай Левку від мене вітання.

Лінія зв’язку обривається, а я ще кілька хвилин стою на кухні, стискаючи чашку, ніби в ній була не кава, а відповіді на всі питання. Що б там Вікторія не задумала, я знаю одне: вона не грає в півсили. І якщо вже Даміра треба брати гарячим... то, можливо, й мені час перестати бути тією, хто лише реагує.

— Мамо! Вони летять у лігво драконів! Швидше-швидше! Давай дивитися! — голос Левка вривається у мої думки, наче хтось відкрив вікно й впустив свіже повітря.

Я ставлю чашку на стіл і йду до нього, розуміючи: гра тільки починається.