Раді Вас бачити!

Дамір

Враховуючи кількість відкладених справ, саме сьогодні я закрився у домашньому кабінеті й працюю. Розбираю пошту, даю письмові вказівки колегам у компанії, підсумовую результати тижня. Все це механічно, ніби на автопілоті. Бо в голові — Тимур. 

Його очі тоді… порожні, виснажені. Я бачив у них те, чого не хотів бачити ніколи. І тепер, навіть працюючи, тримаю на контролі пошук відповіді від Ільяса. Але час тягнеться, а я ненавиджу чекати.

А ще у моєму домі стало занадто голосно. Декілька годин тому крізь зачинені двері долітав дитячий сміх. І, дивно, але мене це не дратувало. Навпаки — я ловив себе на тому, що вслухаюся. Лев виявився розумним хлопчиком, активним і… занадто схожим на свою маму. Ті самі вогники в очах, та сама впертість. Важко відірватися від цієї схожості, вона настирливо нагадує про неї.

А сама Ольга? Вона закипала ще з перших хвилин, як тільки побачила, що мені вдається порозумітися з її сином. Стояла, наче хижачка, готова в будь-яку мить закрити його собою. І, чомусь, у цьому її гніві, у її гострому несхваленні, я побачив більше правдивої Олі, ніж раніше. Бо тоді, коли вона приходила до мене, намагаючись звабити, відсторонюючись від себе самої — то була незнайома жінка. Тінь. А зараз… справжня. Просто така, яка є. Без ролей, бо після того, що сталося я їй вже не потрібний. 

Я зітхаю, не розуміючи, що роблю сам і що чекаю від жінки, яка в одну мить своєю тишею сколихнула весь мій світ. Одне знаю точно — я не хочу сіяти у її серці лють, бо… вона була права. Для мене вона зробила все, щоб привернути увагу. Ось тільки моя увага сконцентрувалась на жінці, коли вона замовкла з гіркими сльозами у очах і пішла, тихо закривши двері.

Тягнуся до своєї кружки, у якій раптово скінчилась кава. Згадую, як вона приносила її раніше до кабінету, у той час, коли я бажав, щоб вона якнайшвидше зникла. А зараз… було б непогано, якщо б прийшла, сіла на той диван і ми просто поговорили. Хоча наразі всі наші бесіди гостріші, ніж лезо. 

Встаю, збираючись спуститись на кухню і заварити чергову каву, проте у цей момент жінка, яка заполонила мої думки прийшла до мене без стуку. Оля заходить і прямує до столу, змушуючи мене напружитись. Вона крокує так, наче прийшла виграти війну. 

— Я скажу це один раз і сподіваюся, що ти мене почуєш, — Оля впирається долонями в стіл, буравлячи мене поглядом.

Я сідаю, розуміючи: легкої розмови не буде.

— Прошу, — вказую на крісло біля столу. Вона навіть не дивиться у той бік.

— Ти можеш грати у свої безглузді ігри зі мною, Даміре. Але я не дозволю, щоб ти зближався з моїм сином, — чеканить кожне слово. — Левко ще наївна дитина, він вірить у все, що бачить і чує. Ми підемо рано чи пізно, і я не хочу відповідати на його питання: куди ти подівся і чому більше не приходиш. Тобі не подобаюся я. Тобі не подобаються діти. Тобі взагалі не близьке те, що ми називаємо сім’єю. Тож тримайся від нього подалі і припини поводитися так, наче ти… хтось, хто може стати для нас важливим.

Я дивлюся їй прямо у вічі. У приглушеному світлі вони схожі на бурю — темні, небезпечні, глибокі. Вона випрямляє спину, піднімає підборіддя з викликом.

— Я казав багато дурниць раніше, — тихо визнаю, — але це не означає, що вони були правдою.

— Мені байдуже, що ти там вирішив у своїй голові, — відрізає вона. — Як тільки Вікторія буде в безпеці, я з сином не залишусь у твоєму домі жодної зайвої хвилини.

— Чому? — виривається у мене швидше, ніж я встигаю подумати.

— Ти з мене знущаєшся? — її голос підвищується, щоки палають. — Ми це вже обговорювали. Не раз!

— Як на мене, останнім часом говориш лише ти, а я… слухаю. З повагою.

— А як на мене, ти взагалі не маєш права щось мені доводити чи пояснювати, — шипить вона, наче розлючена кішка.

— А говорити мені можна? — не втримую усмішки. Бо така вона… живіша за будь-які маски. По тілу розбігаються мурахи. Чим більше вона злиться, тим більше мене це заводить. Несподівано навіть для мене самого.

— Іди краще побалакай зі своєю крашеною курвою! — вибухає вона. — Там вам точно буде про що!

Я на мить втрачаю нить розмови.

— Це ти зараз про… Карину? — уточнюю, вже розуміючи відповідь.

— Добре, що хоч курва в тебе одна, — кидає вона з гіркою іронією.

— Мені вона не цікава, — відрізаю. — Та й після того, як я втратив спонсорство її батька, Карина виявилася такою ж безперспективною, як і сама гра, у яку вона намагається грати.

— Та невже? — Оля прижмурює очі, губи розтягуються в хитрій усмішці. — Я б на твоєму місці посилила охорону компанії. Інакше ризикуєш втратити все, над чим так відчайдушно трусишся.

— Не дуже розумію, про що ти, — намагаюся вловити сенс, але марно. Оля могла просто ревнувати, зважаючи на її поведінку до Берліна… але зараз я бачу: вона щось замовчує. Вона знає більше, ніж я. — Поясни, будь ласка.

— Пояснювати нема чого. Тобі просто пощастило, що я не така мстива сука з батьківськими грошима, як вона. Саме з її допомогою я потрапила у твій офіс без зайвого шуму. Але наші цілі відрізнялись. Вона хотіла нашкодити, а я… зробила те, що зробила.

Я обходжу стіл і зупиняюся перед нею. Вона одразу напружується, схрещує руки під грудьми, наче зводить бар’єр.

— І як саме вона хотіла мені нашкодити? — вимагаю відповіді.

— Запустити вірус у твій головний сервер.

Я завмираю. Думка б’є різко й холодно. Оля мала шанс рознести мене вщент, помститися за мою гидку поведінку. Але не зробила цього. Вона могла зберегти цю карту до Берліна і після, але… все одно не зіграла. Вона не Карина. Пані Зорецька, якщо захоче помсти, зробить це відкрито й дивитиметься прямо у вічі.

— Таку інформацію зазвичай ховають у рукаві. Щоб мати вплив. Щоб вдарити, коли найслабший. Чому ти мені про це кажеш? — я уважно стежу за її реакцією. Вона на мить відводить погляд, але коли знову зустрічає мої очі — там блиск, насмішка, живий вогонь.

— Бо я хочу, щоб ти знав. Якщо не припиниш свої дурні ігри, я все ще маю номер Карини. І вона з радістю закінчить почате.

— Це погроза? Чи шантаж? — я стримую усмішку, аби не дати зрозуміти, наскільки мене зачепило. Сідаю на край столу.

— Як хочеш, так і розумій, — закочує очі й втомлено зітхає.

Я бачу, як її погляд ковзає по книжковій шафі. Вона вже вигадує новий випад, нову атаку. Весь її образ зараз — суцільний виклик. І це доводить мене до скаженого бажання.

Вона з самого початку не боялася ні мене, ні моєї влади. Може, саме тоді вона теж була справжньою?

Я хапаю її за зап’ястя й різко тягну ближче. Вона здригається від несподіванки, наштовхується на мене, і я вмить прижимаю її до себе.

— Я робив помилки з тобою, — шепочу біля її губ. — Але я відчуваю: ти досі не байдужа.

— Відпусти, — вона впирається долонями в мої груди.

— Не можу, Квіточко... — прошепотів, торкнувшись пальцями її підборіддя. І, не давши їй вирватися, вкрав поцілунок — різкий, жадібний. Її губи здригнулися від несподіванки, впустили мене всередину. І я відчув цю заборонену насолоду.

Вона на мить, і всього лише на мить, прикриває очі й відповідає мені — торкається долонею моєї щоки та шиї. Я сприймаю це як запрошення й майже зриваюся. Дію швидко, не даючи їй отямитися: підводжуся, впевнено підхоплюю її й саджаю на свій стіл, сам проштовхуючись між її ногами.

Та як тільки вона відчуває, наскільки я розпалений… добре, що я став правильно — її коліна виявилися на безпечній відстані. Знаю: якби мала шанс, вдарила б так, що пам’ятав би довго.

Спершу вона кусає мене за губу — різко, зло. Я відсторонююсь на секунду, відчуваючи металевий присмак, але тут же повертаюся в поцілунок. Проте Оля скаженіє від моєї нахабності: змахом руки зносить кілька папок зі столу, хапає дерев’яний органайзер і несподівано б’є ним мене по скроні.

Била не з усієї сили, але вистачило, щоб я на мить заплющив очі й зібрався з думками. Цього їй і треба було: вона вислизає з моїх рук, зіскакує зі столу й різко штовхає мене в плече.

Я проводжу пальцями по скроні — крові немає. Повільно повертаюся до неї. Вона відсахується, в очах — страх і лють. Я посміхаюсь м’яко, з ніжністю, щоб вона зрозуміла одне: я не буду примушувати її, і точно не відповім грубістю на такий випад.

— Ти! — вона вказує на мене пальцем, майже тремтячи від емоцій. — Ти що, зовсім втратив орієнтири?! Думаєш, після всього, що ти зробив, я дозволю тобі…

Її крик перериває звук дверей. На порозі стоїть Левко, сонний, із розтертими кулачками трохи червоними очами.

— Мамо, ти чого так кричиш? — обурюється він по-дитячому. Потім переводить погляд на мене: — Даміре, ти ображаєш мою маму?

Оля важко дихає, погляд бігає по кабінету. Саме перед сином вона втрачає рівновагу й не знаходить, що сказати.

— Ні, Леве, — спокійно втручаюся я. — Ми просто не можемо вирішити, як спланувати завтрашній день. Що краще: атракціони, кіно чи аквапарк?

Малий миттю прокидається, очі сяють.

— Аквапарк!

Оля кидає на мене блискавичний погляд, сповнений ярості.

— От і вирішили, — кажу я, наче ставлю крапку. — Одразу після сніданку вирушимо до аквапарку.

Я знаю, чому вона так дивиться: я ненароком задовольнив бажання її сина й вкрав у неї можливість тримати дистанцію. А ще — запрограмував нас бути разом. Хоча й розумію: я не маю права бути так близько до Левка. І їй точно ще потрібно охолонути.

— Моя охорона подбає про вашу безпеку, — додаю рівно. — А в мене завтра складний день. Побачимося за вечерею.

Білявка невдоволено піджимає губи, але ледь помітно киває, приймаючи моє рішення. Ну що ж — хоч у чомусь я її задовольнив.

— Ходімо. Тобі вже давно час спати, — Оля розвертається до сина й бере його за руку.

— На добраніч, Даміре, — Левко махає мені долонею.

— На добраніч, Леве, — відповідаю я з усмішкою.

— Мамо! — малий раптом зупиняє її, потягнувши за руку. — Ти сама ж казала, що треба бажати доброї ночі, щоб не снилися страшні сни!

Оля так голосно зітхає, що я ледве стримуюсь, аби не розсміятися.

— На добраніч, Даміре, — майже скрегоче вона крізь зуби й криво всміхається.

— І тобі солодких снів, Олю, — поважно киваю.

Двері за ними захлопуються трохи гучніше, ніж слід. Я хитаю головою й тільки тепер помічаю, що щиро усміхаюся. Але настрій миттєво змінюється, коли на телефон приходить повідомлення від одного з помічників Ільяса. Координати зустрічі.

Я одразу ж набираю Тимура.

Завтра справді буде нелегкий день.