Раді Вас бачити!

Ольга

Офіс. Полудень. П’ятниця.

У коридорі пахне свіжою кавою і чимось густішим — напруженням, яке відчуваю одразу, щойно роблю крок із ліфта. Папка в руках здається важчою, ніж є насправді. У голові вертяться кілька фраз, які я хотіла сказати йому особисто. Не про роботу. Про нас. Про майбутні вихідні, які ми можемо провести разом...

Може, зараз він і сторониться мене. Але ми у ліжку — це інша історія. Те, що відбувається між нами там, чіпляє не лише мене. Він може лютувати, може вдавати холод, але я бачила, як він розчиняється у близькості. І це не забути.

Та щойно підходжу до дверей його кабінету, кроки сповільнюються. Секретарка кидає косий погляд, але мовчить. І тоді я чую сміх. Жіночий, легкий, трохи занадто дзвінкий для цього простору. Все всередині напружується. 

Вона знову тут? 

Коли відчиняю двері, мене накриває хвиля холодного повітря. Перше, що бачу — дівчину. Карина. Її ім’я я вже встигла почути в коридорних розмовах між жіночками. Два місяці Карина з’являється тут частіше, ніж деякі керівники відділів. А нова колега якось прошепотіла, що її батько — один із інвесторів Даміра. І що він не лише угоди підписує з Даміром, а й шукає доньці «гідне місце». Напевно, вже знайшов. 

Зараз Карина сидить на краю його столу, небезпечно близько схилившись уперед. Її волосся ледь торкається його плеча. Вона сміється так, ніби цей кабінет належить їй, як і чоловік за робочим столом. 

Його погляд на мить ковзає до мене — холодний, діловий, короткий. Але цього достатньо, щоб усередині щось зрушилося. Щоб вдарило сильніше, ніж я була готова прийняти. І, мабуть, мене пронизують справжні ревнощі. 

Стою кілька секунд, збираючи себе докупи. Повітря стало густим, навіть важким. Дамір бачить мене. Карина — ні. Або робить вигляд, що ні. Її пальці легко ковзають по його вилиці, а губи нахиляються до вуха.

— Перепрошую, — мій голос звучить рвучко. Я намагаюся у цю секунду привернути увагу обох до себе, особливо її. Папка в руках тремтить ледь помітно, пальці стискаються до білого. — У мене документи на підпис від відділу маркетингу.

Карина повільно повертає голову. Її усмішка — відверто-виклична, а погляд ковзає по мені зверху вниз, наче оцінює не людину, а статиста, який випадково потрапив на сцену і хоче відіграти головну роль.

— О, це та сама… твоя секретарка, — її губи розтягуються у посмішці, тонкій, як лезо. — Як завжди невчасно.

— Пані Зорецька… давайте документи, — Дамір навіть не піднімає очей, але видихає важко. Його голос — ідеально діловий і чужий. Ні тіні тієї хрипоти, якою він вичавлював із мене подих ночами.

Я підходжу, передаю йому теку. Наші руки не торкаються, хоча відстань між ними — менше подиху.

Карина плавно встає, обходить масивне крісло Даміра і обіймає його за плечі, спостерігаючи за мною, не кліпаючи.

— Кажуть, ти часто тут буваєш, — її голос тече солодко й липко. — Це виглядає… компрометуюче. Дехто може подумати, що ти маєш види на пана Уварова.

А цей «дехто» — ти, крихітко? І що далі? Будеш мітити територію, як кішка, лишаючи свій запах? 

— Було б дивно, якби пан Уваров бігав по кабінетах у пошуках підписів, — посміхаюсь рівно. Дотримуюсь тонкої межі між стриманістю й викликом.

— М-г... Добре, що цього разу без кави й пончиків. Я могла б приревнувати. Чуєш, Дамчику? — вона нахиляється до нього ближче. Її парфуми різко ріжуть повітря, хоча я стою за три кроки від неї. — Мені не подобається, коли біля тебе такі… професіоналки.

Дамір піднімає очі на мить. У цьому короткому погляді — лід і роздратування. Не до неї. Як завжди, всі його емоції належать мені. Я майже цьому радію, але якщо б Дамір хоч трохи більше поділився своїм теплом і справжніми відчуттями — було б набагато краще. 

— Не хвилюйся про це, Карино. Якщо пані Зорецька порушить професійний регламент — звільню її по статті, — у його словах чутна насмішка, а я яскраво згадую, як він кілька днів тому зажав мене у ліфті. 

Професійний регламент, кажеш? Дам-чи-ку. Господи, мене навіть подумки тіпає від цього зменшувально-ласкавого. Наче нігтями по склу. Бр-р-р!

— Може, одразу звільниш ту, яка дивиться на тебе, як Єва на заборонене яблучко? — вона шепоче йому майже в губи, але так, щоб я чула кожен склад. — Я ж бачу її наміри, Дамчику.

— Вона для мене — ніхто. На цьому закінчимо безглузді балачки, — його голос вже з нотками роздратування. Він закриває теку й штовхає її до мене, навіть не глянувши в очі. — Щось ще, пані Зорецька?

Ніхто.

Це слово ріже гірше, ніж будь-яка отрута Карини. Хочеться сміятись, бо ще кілька ночей тому я була тим самим «ніким», від якого він задихався.

Ніхто, з ким ти спав? Та сама ніхто, хто досі має твої сліди шкірі? Цікаво, кому ти зараз брешеш більше — їй, мені… чи собі самому? 

— Вибачте, що відволікла, — спокійно відповідаю, дивлячись спершу на нього, потім на неї. — На щастя, професійний регламент поширюється тільки на підлеглих. Чи не так, Даміре Романовичу?

— Яка ж вона в тебе язиката, — Карина ледь чіпляє його підборіддя пальцями, змушуючи повернути голову до себе. — Але знаєш… територію треба відвойовувати. Якщо до когось не доходять слова, то треба це продемонструвати. 

І вона цілує його. Навмисно тут і зараз, майже театрально. Повільно. Я бачу кожен сантиметр цього руху, і всередині все стискається. Він не відштовхує. Не зупиняє. Дозволяє їй гратися з собою. 

Мене чіпляє те, що я бачу. Бо мені для поцілунку треба забагато балачок, і навіть більше — він мені не дає до себе наблизитися, щоб зірвати поцілунок отак, без дозволу. 

— Це все? — мій голос тихий, але кожне слово ріже повітря. Я випрямляю спину так, що м’язи тремтять. — Чи ти запропонуєш більш серйозну гру? Бо на тлі твоїх смаків це виглядає як дитячий спектакль.

Я звертаюсь тільки до нього. Хочу впіймати хоча б крихту того погляду, який бачу тільки вночі. І він піднімає очі. На мить — це знову той самий хижий блиск, який завжди означає початок небезпечної гри.

Карина на мить втрачає свою усмішку. Її очі блимають — ледь помітно, але достатньо, щоб я зрозуміла: вона вловила підтекст. Вона може грати у свою роль, може вдавати впевненість, але вже зараз усвідомлює просту річ — я не просто жінка, що випадково зайшла до цього кабінету. Я та, хто була у ліжку цього чоловіка і знає його хтиві фантазії. Я знаю його голос, коли він зривається, і подих, який змінюється на межі контролю. 

А що знає про нього вона? Сумніваюся, що більше, ніж я сама.

— Гарного дня, Даміре Романовичу, — кажу рівно, розвертаючись до дверей.

Виходжу з кабінету із прямою спиною, і кожен крок відлунює не по підлозі, а в мені самій. Усередині — вогонь, але не від образи. Це спрага довести: моє місце — не біля його столу. Моє місце — там, де він сам одного дня буде змушений стати поруч. Сам цього захоче. Колись, але не зараз.

Проте… я зовсім не розумію, що щойно сталося. Чому цей момент врізався в мене, наче лезо? Мене кидає то в жар, то в холод, ніби кілька хвилин тому хтось вибив ґрунт з-під ніг, а я все ще лечу в прірву власних емоцій.

Карина. Хто вона, в біса, така, що він так просто дозволяє їй себе торкатися? Чудове питання. І я знаю, що тепер буду прокручувати його в голові всі вихідні — поки не знайду відповідь.