Раді Вас бачити!

Ольга:

Я дивлюся в дзеркало, піджав губи. Нервую. Знову нервую і не можу заспокоїти схвильоване серце. Черговий раз розгладжую неіснуючі складки на сукні, знову поправляю зачіску і лишній раз проходжуся помадою по губах. 

Руки холодні, очі блищать, наче від вина, грудям затісно у сукні — чи то від крою, чи від думки, що за кілька хвилин я його побачу.

— Хвилюєшся? — питає дівчина, звузив свої лисі очі. — Наче вперше! Може, келих чогось солоденького і виноградного? — сміється з мене нахабна подруга, яка вклинилась у моє життя якомось вироком за гріхи. 

— Вікторіє… — зітхаю з докором, але завдяки їй відриваю очі від дзеркала. — Не нервуй мене ще більше, — дивлюся на подругу, яка шикоро посміхається і опирається на двері ванної кімнати. 

— В тебе вже було достатньо часу, щоб звикнути і до Даміра, і до моїх жартів. Доречі, в мене вдалося вкласти Лева попри те, що за вечерею ти дозволила йому цукрову бомбу у вигляді тістечка. Малий так виснажився, що і завтра до обіду буде спати, — закочує очі. — А тобі личить червоний. Тільки занадто вже… дивно виглядаєш з цим непотрібом на шиї.

— Погано? — знову дивлюся на своє відображення. — Мені здається, що з розміром не вгадала. 

— Ні, з цим все добре. І спереді… і ззаду, — вона так обводить мене очима, наче хтивий чоловік. — Навіщо тобі ця тряпка на шиї? Всю красу закрила. 

— Я не хочу провокувати. 

— Невже? А я гадала, що покупка була досить прицільною. Здається, що хтось забрехався… — Віка підходить ближче і без церемоній забирає шифоновий шарф, який я придбала на італійському базарчику зранку. — Тільки подивись, — вона встає за моєю спиною і зжимає мої плечі. — Вродлива, смілива і сексуальна. Як він тільки все це терпить? — зітхає вона. — Хоча… підозрюю, що терпить із задоволенням.

— На вулиці прохолодно. 

— Нехай сам піклується про твій комфорт, а ти повинна насолоджуватися вечором, — сперечається зі мною Віка. — Чого ти така знервована? Вже щось замислила? 

— Враховуючи всі наші побачення, я вже не знаю, до чого готуватися. Це лякає. І… трохи подобається, — зітхнула я. 

— Принаймні, Дамір ніколи не повторюється. Ніяких коней, роликів чи боулінгу, велопрогулки і атракціонів. Ніякого екстриму. Поглянь, де ми, — вона киває на відкрите вікно, — вечірня Італія спокійна, приваблива і тиха. Ти йдеш просто на вечерю. 

— Оце «просто» мене й насторожує, — пирхаю я. — Всі наші побачення були незвичайними. 

— То може вже будете робити це офіційно, а не під виглядом зустрічі давніх друзів? Можливо, тоді і насторожувати нічого не буде, — скептично питає подруга. 

— Ні, — качаю я головою, а Віка дивиться на мене невдоволенно. — Мені це дуже подобається, щоб я щось змінювала, — договорюю я свою думку. 

— Ах ти маленька хитрюга! — галасує подруга, але одразу втискає шию у плечі, прикрив рот долонею. 

— Левко міцно спить, не переживай. Особливо, коли нахлюпається у воді, — посміхаюся я. — Пан Громов теж прийде? 

— Авжеж, прийде. Якщо закінчить працювати, — хмурніє Віка. — Дамір, як взявся за роботу, перетягує на себе ковдру, як і Тимур. Вони ніяк не навчаться ділитися і підтримувати ідеї один одного. 

— Хлопці, — знизу плечима. — То як я виглядаю? 

— Гадаю, що краще без моєї оцінки, бо ти підеш переодягатися, — сміється Віка. 

— Щось не так? Кажи! 

— Все настільки ідеально, Олю, що я навіть не знаю, як Дамір тебе відпустить. Не переживай. Ти навіть у своєму робочому одяці, у плямах фарби і пензлями у волоссі, виглядаєш привабливо, — вона дивиться мені в очі і посміхається, коли закидає моє волосся на спину. — Удачі. 

— Дякую, — я киваю і тягнуся до хустинки. 

— Е-е ні, це залишиться тут, — подруга ховає хустинку за спиною, випятив свій вже помітний животик. — Невже збираєшся сперечатися з жінкою при надії? 

Закочую очі. 

— Гаразд. Мені вже час. Дякую, що погодилась приглянути за Левком. 

— Не переживай. Скоро прийде час розплати, — вона легенько поплескала долонею по животу. — Будеш моєю екстреною допомогою.

Як тільки я виходжу з номера, одразу зіштовхуюся з Даміром, який уже підпирав двері. Він обертається, ласкаво усміхаючись.

Погляд ковзає по мені з настирливою увагою. Не хтиво — оцінювально. Наче він звіряє реальність зі своїми очікуваннями. І, здається, трохи губиться.

— Ти… — він робить паузу, надто довгу для людини, яка зазвичай знає, що сказати. — Я радий, що ти не передумала.

Робить крок ближче. Повільно схиляється до мого обличчя, змушуючи мене затамувати подих.

Звично залишає легкий, цнотливий поцілунок на щоці. Але моє серце з кожним разом поводиться так, ніби це щось значно більше.

— Ти виглядаєш неймовірно. Як і завжди, — додає він уже тихіше й простягає лікоть. Я приймаю його.

— Дякую. Сподіваюся, що не пошкодую, — відповідаю швидше, ніж встигаю подумати. І одразу ж картаю себе за цю поспішність.

Він усміхається. Не звичною, впевненою усмішкою, а тихою — ніжною.

— Не пошкодуєш, — каже спокійно. — Я не дам тобі такої можливості.

Я відчуваю його погляд, але не відриваю очей від коридору.

— Я пообіцяв тобі сьогодні тихий вечір.

— І це справді буде так? — не стримуюся.

— Добре, — визнає він легко. — Насправі я планував тільки одне — не зіпсувати вечерю.

Його присутність відчувається гостріше, ніж хотілося б. Він не торкається зайвий раз, але йде надто близько. Настільки, що я вловлюю його запах і ловлю себе на тому, що дихаю повільніше.

— Олю, ти хвилюєшся? — питає він раптом.

— Ні, — автоматично.

— Тоді чому стискаєш мене так, ніби я можу втекти?

Я дивлюся на свою руку й, зітхнувши, розслабляю пальці.

— Бо ти непередбачуваний.

— Це комплімент?

— Це констатація факту, — знизую плечима.

Біля ліфта Дамір зупиняється й повертається до мене повністю, без поспіху. Натискає кнопку.

— А яким ти хочеш, щоб я був? — питає тихо.

Питання зависає між нами. Занадто особисте для коридору готелю. 

— Мабуть, сьогодні тобі краще бути передбачуваним, — кажу після паузи. — Те, що ти вмієш бути гарним залицяльником, мені вже зрозуміло. І те, що будь-яке побачення з тобою може стати екстремальним — теж. Я б хотіла тиху вечерю. Ми з цим впораємося?

Його погляд темнішає.

— Тоді тобі доведеться потерпіти, — усміхається він кутиком губ. — Я буваю занудою.

— Справді? — питаю й роблю крок уперед.

Дамір натискає кнопку верхнього поверху, а тоді дивиться на мене з прищуром.

— Щось мені підказує, що ти щось замислив.

— Лише дещо пригадав, — знизує плечима. Кинувши погляд у дзеркало на стіні ліфту, поправляє краватку. — Здається, ти якось обіцяла навчити мене дипломатії.

— Ти це про… — починаю, але здогадка виникає майже миттєво. Той самий день. Ліфт. І Дамір, який тоді вилетів, мов зірваний з ланцюга, сиплячи погрозами.

Він сміється тихо, майже беззвучно, і не відводить від мене погляду.

— Чи така атмосфера навіює інше? — тягне він, без жодного натяку на такт. — Ти виглядала так, ніби очікувала на цікаву гру в ліфті мого офісу.

— Очікувала, Даміре, — спокійно відповідаю я, — але хто ж знав, що ти виявишся таким… дерев’яним? — підморгую, дозволяючи собі цю маленьку зухвалість.

Помічаю, як його погляд ковзає до панелі з кнопками. Дуже прозорий намір, від якого мене прошиває водночас холодом і жаром.

— Навіть не думай, — попереджаю я. До помилки залишається один рух.

Дамір показово пирхає.

— Шкода.

Він переводить погляд на мене, вже серйозніше.

— Спитаю ще раз, коли ми будемо повертатися. А зараз… — двері ліфту відчиняються, — …час гарно повечеряти й поспілкуватися. Можливо, додамо ще трохи натхнення для твоєї праці? — він простягає руку.

Ми сідаємо за столик на даху готелю. Вечір теплий і спокійний. Навколо — ліхтарики й гірлянди, багато квітів у горщиках, маленькі дерев’яні столики та м’які крісла. Звідси відкривається вид на місто, занурене в тихий італійський вечір.

На столі привабливо мерехтить свічка у склянці, притягаючи погляд. Ми беремо до рук меню, і офіціант одразу ж ввічливо цікавиться нашими побажаннями.

— Тільки поглянь, — Дамір повертає до мене меню. — Удача сьогодні на нашому боці. Colonnist Bisser є в наявності. Замовляємо?

— Так, я не проти, — погоджуюся. — І різото. З морепродуктами.

— Чудово, — киває Дамір і переходить на англійську, замовляючи собі лазанью, а ще сирну нарізку й тірамісу на десерт.

Коли офіціант іде, він знову дивиться на мене.

— Як тобі Італія?

— Мені тут подобається. Левко теж у захваті. Особливо від того, що в готелі є басейн і десятки смаків морозива, — сміюся, згадуючи, як сьогодні він умудрився отримати чотири порції.

Цей маленький лис просив морозиво в кожного з нас з таким наївним, голодним поглядом, що Віка, пан Громов, Дамір і навіть я — не втрималися. А те, що він з’їв усе це, ніхто й не помітив. Увечері ще й солодким добряче «відшліфував».

— Мені теж подобається Італія, — каже Дамір. — Тепло, сонячно, затишно. Раніше, коли я їздив за кордон, не було часу ні на що, крім роботи. Як виявилося, відпочинок цінніший за всі ці папери.

— Невже? — усміхаюся. — Здається, сьогодні Вікторія буквально випхала вас із номера, щоб ви таки відпочили.

— Ми відпочивали, — обурюється Дамір. — Не сварилися, не працювали, а просто обговорювали плани на наступний рік. І чекали масажистів. Удень біля басейну надто людно й спекотно.

— Ти це про тих масажистів, — уточнюю я, — які в купальниках і чомусь схожі на моделей? З блискучою від загару й олії шкірою. Тих, у кого послуги можуть не обмежуватися стандартним прайсом?

Саме через це Вікторія мало не вибухнула, коли почула на ресепшені про замовлення «у номер».

— Е-е… — Дамір явно губиться.

Офіціант рятує ситуацію: розливає вино по келихах, даючи Дамірові кілька секунд на обмірковування відповіді.

— Якби я тебе не знав, — нарешті каже він, — подумав би, що ти мене ревнуєш.

Я кліпаю, не вірячи власним вухам. Серйозно? Оце він щойно витягнув зі своєї голови?

— Якби це було так, — відповідаю я, — я б просто пішла з Вікою на пару.

Дамір широко посміхається, явно задоволений собою.

— Не сприймай усе так серйозно, — каже він, підіймаючи келих. — Неможливо втриматися від провокації, коли ти поруч.

— Ти завжди так робиш. Кидаєш фразу і дивишся, що з нею станеться.

— Це спосіб пізнавати людей.

— Чи спосіб провокувати?

Він робить ковток вина, не зводячи з мене погляду.

— Інколи одне не заважає іншому, — знизує плечима. — Коли ти надто добре контролюєш і себе, і мене — стає правильно. А правильність швидко набридає.

— Раджу бути обережнішим, — попереджаю я. — Не всі реагують спокійно на такі ігри.

— А ти реагуєш спокійно? — схиляє голову, уважно вдивляючись.

— Не зовсім, — відповідаю чесно. — З тобою складно залишатися байдужою. Особливо коли ти свідомо витягуєш емоції.

Він тихо сміється — так, щоб цей сміх лишився між нами.

— Добре знати, що я не марную зусиль. Було б прикро, якби ти нічого не відчувала.

— Ось через це ти останні дні такий нахабний? — питаю, пригубивши вино.

— Можливо, — не заперечує. — Або через те, що ти поруч і тобі нікуди подітися ці кілька днів. Ідеальна ситуація для моєї стратегії.

— Якої саме?

— Затягнути тебе якомога далі, — каже рівно. — І залишити мінімум варіантів для відступу.

— Сміливо, — пирхаю я. — Але стратегічно недосконало.

— Правда? — він нахиляється вперед, знижуючи голос. — Тоді, може, проведемо роботу над помилками?

— Щоб ти отримав більше переваг? — я теж подаюся вперед. — Ні за що!

Він відкидається на спинку крісла, усміхаючись.

— Тоді повертаємося до моєї недосконалої стратегії і чекаємо, які кроки зробиш ти.

Офіціант ставить перед нами страви й зникає.

Дамір дивиться на мене уважно, вже без усмішки.

— Ти помітила, — каже він повільно, — що ми сперечаємось і, здається, отримуємо від цього дивне задоволення?

Я беру виделку, не дивлячись на нього. Його слова збивають з пантелику, бо… він має рацію. У всьому.

— Це схоже на те, що роблять пари на побаченнях, — додає він тихіше, ніби між іншим.

— Але ми не зустрічаємось, — відповідаю я після паузи. — Принаймні, не як пара.

Він ледь нахиляє голову.

— Тим цікавіше. Я ніколи не знаю, чим закінчиться кожна наша зустріч. Але знаєш, що мене тішить? Ми жодного разу не посварилися. Наші побачення були… найцікавішими з усіх, що траплялися в моєму житті.

Зізнання Даміра тихе, спокійне і дивно приємне.

— Так. Це запам’ятається надовго, — хмикаю я, згадавши, як мені не хотілося видиратися на ту кобилу, що пирхала мені просто в обличчя. З тим стресом я була певна, що за одну годину схудла більше, ніж за місяць у тренажерному залі.

— Я так не думаю, — Дамір задоволено прищурюється. — Я реалізував лише тринадцять відсотків усього запланованого.

— Тринадцять? — я завмираю на мить, а в голові миттєво вмикається рахівник. — Ти що, спланував сто побачень?

— Що? Я готувався, — знизує плечима, не відводячи від мене погляду.

— Звісно. Як до проєкту, — хитаю головою, не вірячи, що він справді підійшов до наших зустрічей стратегічно.

Цікаво, а екселівські таблиці теж були? Треба якось попросити показати.

— Це неможливо порівнювати, — спокійно відповідає він. — Ти значно цінніша за цифри й сухий текст. І стратегічно значно складніша у реалізації мого плану.

Я так і не розумію, жартує він чи говорить серйозно. Але те, що Дамір ставиться до наших побачень уважно і по-справжньому, було зрозуміло з першого разу.

Тоді він умовив мене скинути йому свій графік і вільний час на тиждень уперед, щоб мати змогу запрошувати мене на зустрічі. А коли одного разу день у моєму розкладі змінився і я скасувала побачення, Дамір просто з’явився в майстерні. Мовчки стояв і буравив мене поглядом. Він нічого не сказав, але докору в його очах було стільки, що легше було залишити роботу і поїхати з ним.

Вечеря проходить спокійно. Дамір легко жартує, згадує кілька кумедних історій з Тимуром ще з університетських часів і між іншим ділиться новиною про те, що йому запропонували стати хрещеним батьком дитини Громових.

Коли ми допиваємо пляшку вина, годинник показує майже північ. Ми збираємося, але повертатися до номерів не хочеться. Чи то вино розливається теплом по венах, чи то вечір видався настільки приємним, що його шкода закінчувати.

У ліфті Дамір раптом приголомшує мене невимушеним запитанням:

— То ми будемо цілуватися, чи ти залишиш мені тільки думки про це до самого ранку? — питає з блиском в очах, спираючись плечем на стіну.

— Тільки до ранку? — уточнюю.

— До того самого ранку, коли я зможу це робити без дозволу, — уточнює він, нахабно посміхнувшись.

— Я випила замало вина для того, щоб… — не встигаю договорити, бо Дамір робить крок до мене й схиляється так близько, що я відчуваю його подих на губах.

— Я не збираюся поїти тебе алкоголем заради поцілунків, моя недовірлива Квіточка, — тихо сміється він, забираючи пасмо мого волосся з плеча. — Я лише питаю, чи ти готова.

Ліфт дзвякає, двері відчиняються.

— Ходімо, проведу тебе до номера, — Дамір обережно торкається моєї спини, виводячи в коридор. — Завтра пропоную поїхати на екскурсію. Усім разом. Левкові буде цікаво подивитися місто. А ще — Мірабіландію, парк атракціонів, — додає він, але я ледве вловлюю зміст його слів.

Він надто близько. Його долоня гаряча, а моя шкіра й без того палає. Кроки стають повільними, майже лінивими. Коли перед очима з’являються двері його номера, зупиняюся.

Я добре розумію, чого хочу зараз. Але зробити крок важче, ніж здається. Побачення — простіші. Безпечніші. А втримувати кордони щоразу стає дедалі складніше, коли поруч чоловік, який перестає бути просто небайдужим. Він стає бажаним.

— Олю? — він дивиться на мене уважно.

— Запросиш до себе? — питаю тихо, не дивлячись йому в очі.

Дамір затримує погляд, і тільки потім повільно хитає головою.

— Ні.

Відповідь застає зненацька. Дивує. І чомусь злить.

— Це ще чому? — не втримуюся.

— Бо я знаю ці жіночі штучки, — відповідає якось втомлено. — Потім ти скажеш, що я тиснув, образишся, і мені доведеться починати все з нуля.

Він робить крок ближче, але не торкається.

— Краще я потерплю до того моменту, коли ти будеш готова залишитися. Назавжди.

Дивлюся на чоловіка з підозрою. Як йому вдається триматися так довго? У голову закрадаються думки, що переживання Вікторії мають подвійне дно. А що, як йому цікавий сам план досягнення моєї прихильності, ніж наші стосунки? 

— Чорт забирай. Тепер ти… ображена і злишся на мене? — питає Дамір з такою мукою, наче я хлопнула по його носу дверима раз і назавжди. 

— Звісно, що злюся, — стверджую я, хоча хочеться розміятися від такої необґрунтованої тривоги на обличчі чоловіка. 

Роблю крок вперед, до нього. Дамір в раз відсахується, наче я нападаю. Впирається спиною у двері, а я встаю так тісно до нього, що відчуваю його серцебиття. Він хоче щось сказати, чи спитати, але я красномовно намотую його краватку на свою долоню. Наші погляди зустрічаються, і тоді я тягну його ближче до себе, майже торкаючись його губ своїми. 

— І тобі буде набагато гірше, якщо залишиш мене збуджену і самотню, — шепочу я, торкаючись його бедер другою рукою, відчуваючи у кишені ключ-картку від номеру. 

— Ти мене провокуєш? — прищурює очі Дамір, недовіряючи моїм словам чи своїм вухам. 

— Звісно, що провокую, — зриваюся я на сміх. 

— Олю, я ж не залізний! — хмурнішає він, не задоволений моєю ініціативою, яка може спровокувати будь-що. 

Тягну його на себе грубіше і ми міняємося місцями. Ключ-картка у моїй руці торкається сенсорного замка і двері відкриваються. Дамір робить крок у номер з таким мученицьким виразом обличчя, що я вже дійсно починаю злитися. 

— Та годі тобі. Не піду я нікуди, — роздратовано обіцяю я. — І побачення не закінчаться, здійснимо твій стовідсотковий план. 

Обличчя Даміра м’якшає, а руки бережно приобнімають мене за талію. 

— Тобто, ти згодна зустрічатися? По-справжньому? — питає він, на що я киваю і знімаю з нього краватку. — І переїдеш до мене? 

— Не все так швидко, Даміре, — шепочу, облизуючи губи, які пересохли від хвилювання.

— То, може краще почекати? — він зупиняє мої руки, накрив їх долонями, щоб я не розстібнула до кінця його сорочку.

— Ми торгуємося? — посміхаюся я. 

— Чому б ні? Кожен з нас отримує бажане, — він схиляється до мене, притулившись чолом до мого.

— Я подумаю над твоєю пропозицією, якщо мені все сподобається. 

— Що це на тебе найшло, Квіточко? — важко зітхає Дамір, не знаючи, куди себе подіти у ситуації, коли провокація вийшла з-під контролю. 

— Ти мене хочеш чи ні? — я повертаюся до нього спиною, підняв волосся. — Розстібни мою сукню.

— Чому мені так ніяково? — питає він собі під носа, різко видихнув. Проте через мить відчуваю його пальці на застібці, яка повільно опускається вниз. — Якщо я почую завтра від тебе, що це помилка… Викраду тебе і заточу у своєму будинку. Чуєш, Олю? Так і буде, бо мені вже дах зриває від твоїх побажань і переговорів. 

Він дихає мені у шию, повільно стягуючи сукню до бедер. 

— Спробуємо бути разом. Якщо це помилка, скоро це зрозуміємо, а якщо ні… — він не дає мені договорити, повертаючи до себе обличчям. 

— Ніяких помилок! — обурено стверджує чоловік. Прикриває очі і важко видихає. — Скажи мені, Квіточко, ти щось відчуваєш до мене? 

— Я стою майже гола, Даміре. Безглузде питання, — хочу зробити крок в сторону, але він перехоплює мене і прижимає до своїх грудей. 

— Вперта жінка! — шепоче над моєю маківкою. — Я не хочу тебе втратити через одну ніч, яка стане для нас крапкою. Якщо тобі все це не потрібно, то кажи зараз. В мене буде час змиритися з твоїм рішенням. 

— Чому ти все так ускладнюєш? — питаю я втомлено. — Ти сам провокував мене і натякав на ліжко увесь цей час! 

— Я чоловік, Олю. Чоловік, який бажає тебе. Ти вже пробач, але неможливо себе стримувати, коли жінка виглядає так, наче вирішила зваблювати мене кожної зустрічі. Та попри все… 

— І це зі мною тобі важко? — відхиляюся і дивлюся йому в очі. — Так. Ти мені не байдужий. Так, ти мені подобаєшся. Так, Даміре, я хочу спробувати, бо хочу бути поруч, а не лише думати про тебе. Так, я згодна, що ти використовуєш свій шанс з дивовижною наполегливістю і я вірю у наше майбутнє. Що тобі ще треба сказати? 

— Ти… кохаєш мене? — тихо, ледь чутно питає Дамір. 

Я знітилась, опустив очі. 

— Мені краще піти, — підхоплюю сукню, знервовано намагаючись одягнутися. 

— Олю, — стримує мене Дамір, перехопив мої долоні, міцно стиснув. — Я питаю лише з однієї причини. Мені важливо знати, чи це взаємно. 

— Взаємно? — перепетую я. — Ти закохався? — здивування таке сильне, що його неможливо приховати. 

— Ти знущаєшся!? — нервує Дамір. — Став би я робити стільки спроб, щоб привернути твою увагу? Став би прагнути бути частиною твого життя? Став би я так вперто ходити по твоїх слідах, якби не був закоханим в тебе? — він підвищує голос, наче хоче до мене докричатись. — Здається, що тільки ти маєш інші відповіді і не бачиш очевидного. 

— Я все бачу, проте не хочу чергової помилки… 

— Не буде ніяких помилок! — вже рявчить на мене чоловік, через що дивлюся на нього з невдоволенням. — Я зроблю все можливе, щоб цього не сталося. 

Я мовчу, спостерігаючи за Даміром, який стає хмурим і… ображеним. 

— Гаразд, — він відпускає мої долоні. — Я допоможу з застібкою, — ледь не скрегоче, намагаючись стримати свої емоції під контролем. 

— Я теж, — зізнаюсь я на одному зітхані, побачив в ньому все те, що я відчувала після ночі корпоративу. Я бачу кожну його оголену емоцію, якими була натхненна в бажані підкорити серце цього чоловіка. — Яким ти не був, в тебе неможливо не закохатися. Але зараз я бачу все те справжнє, що раніше було приховано.

Він на мать зависає, наче нічого не почув і дивиться на мене своїми страшними очима. 

— То якого біса ти мене мучиш?! — зривається він і, обхопив мою потилицю, наближає до себе ривком. 

Палкі, гарячі губи впиваються у мої з напором, а коли я відповідаю на поцілунок, чоловік вмить стає м'яким, повільним і чутливим. Не вспіваю навіть здивуватися тому, як він змінюється. Та поки поцілунок схожий на ніжну пір'їнку, його руки нахабні і жадібні. 

Моя сукня, яка не знята і не надіта, все ж таки знаходить місце десь у кутку номера. Він підхоплює мене під сідниці. Ноги інтуїтивно обплітають його бедра, а руки — шию. 

На ліжко я не лечу, як раніше. Він так дбайливо опускає мене, наче зараз загорне у ковдру і заколисає. На щастя, це не відбувається. Поцілунок стає пристрасним, глибшим. Мені нарешті вдається розстібнути сорочку Даміра. 

Його тіло гаряче і палає так само, як моє. Дихання збивається з ритму, а всередині все тремтить від очікування. Дамір став таким повільним, що я перехоплюю ініціативу, перевернув його на спину, сів зверхи.

— Не поспішай, — чую його хриплий голос, від якого мурахи по шкірі. — Дай насолодитися моментом. 

— Наступним разом, — обіцянка легко злітає з язика, коли я розстібаю його ремінь. 

— Ні, Квіточко, — він перекочується, потягнув мене за собою. — Хоч я і робив все, що ти хотіла… і продовжу так робити, але у ліжку я бажаю бути чоловіком, — перехоплює мої руки і піднімає над головою. — Тому залиш це мені. 

— Поки ти насолодишся моментом, все бажання стихне, — пирхаю я, показуючи невдовлення, хоча на губах зріє посмішка. 

— Перевіримо? — він усміхається так зухвало, що сперечатися не має сенсу. Знаю його бажання, чоловічу зухвалість у ліжку і те, що саме він може зробити для задоволення. 

— Тільки давай без слідів. Це приємно, але не цього разу. 

— Стидаєшся? — питає, небезпечно наблизившись до моєї шиї. — Чи знову провокуєш? 

— Ні… — качаю головою, прикрив очі від поцілунку на шиї, який опустився до плеча. — Лише не хочу зайвих поглядів Громових і питань від сина. 

— Зроблю так, щоб ніхто не бачив, — обіцяє Дамір, цілуючи в угловинку, а тоді посилюючи натиск, обпікаючи до жару і тремтіння. — Довіряй мені, Квіточко. 

— Довіряю...