Раді Вас бачити!

Ольга

Два дні минають у напрузі. Наче над офісом зависла важка, в'язка хмара — щось тисне, дратує, отруює повітря. Колеги — похмурі, роздратовані, замкнуті в собі. Усі ходять, як на голках. А Вікторія… Вона вже навіть не дракониця — вона справжній палаючий вогонь. Здається, що щоранку хтось невидимий доводить її до емоційного апокаліпсису. Вона гаркає на всіх, хто опиняється поруч. Тільки зі мною ще тримається бодай якась стриманість, але і це — на межі. Обіди скасовано, жодних балачок у кабінеті, жодної усмішки. Усе — як відрізало.

Я ж тим часом ходжу, мов заряджена батарейка. З самого ранку Левко передає мені свій невичерпний енергетичний запас. Малий постійно у русі, постійно щось вигадує, а я тільки й встигаю реагувати. Увечері — нове коло активностей. Треба гратися, щоб до дев’ятої вечора син упав у ліжко втомленим і щасливим. Ми дотримуємось режиму — і це рятує мої нерви від повного вигорання.

А від Даміра — тиша. Суцільна, глуха, нестерпна. Вона не просто дратує, вона пожирає мене зсередини. Я сиджу за своїм робочим столом, дивлюся в монітор, намагаюсь зосередитись на звітах, але в голові — порожній простір з його іменем посередині. Мені потрібна реакція. Хоча б найменша. Хоч натяк на думку. Але не ця клята, холодна тиша, яка доводить до божевілля.

Я ніколи не вважала себе гіршою за когось. Коли дивлюсь у дзеркало, бачу жінку, яка знає собі ціну. І навіть якщо щось болить — я не падаю. 

Не гарна? Ні, я знаю, що приваблива. 

Був поганий секс? Можливо. Але точно не з ним. З його темпераментом він, здається, і воду міг би підпалити, якби захотів. Те, що було між нами, — було справжнім. Гарячим. Тілесним, але не тільки. Це було про бажання, про зв'язок, про ту саму іскру, яка не вигадується — вона або є, або ні.

Та і невже чоловік, який обирає жінку двічі — нехай навіть із перервою в два роки — робить це просто заради пустощів? Не вірю.

Може, я занадто багато балакаю? Можливо. Але ж у неділю я поділила з ним тишу. Ту особливу, справжню тишу, в якій не треба нічого казати. Я була з ним поруч, і, як мені здавалося, показала себе з різних боків. Легку, іронічну, ніжну… пристрасну. Але, мабуть, чогось не вистачило. Йому. 

Чого саме, Даміре? Скажи мені. Я подумаю, як перетворити цей мінус на перевагу. Я знайду спосіб.

Учора, рівно через двадцять чотири години після квітів, я здалася. Вже вдруге за цей тиждень налила собі келих вина, ввімкнула м’яке світло у вітальні й почала ходити туди-сюди, мов левиця в клітці. 

У голові крутилася одна й та сама думка: мовчи собі скільки хочеш, але думати про мене — мусиш. Бо я не фон. Я — персонаж.

І якщо квіти не працюють, я знайду інший спосіб. Я його розсмішу. Хай навіть через силу. Бо тільки сміх вибиває з людей їхній захист. А я хочу пробитись до нього крізь тишу.

Я відкрила ноутбук, дістала з шухляди новеньку флешку, розпакувала її та закинула перший сезон «Друзів». Можливо, банально. Але саме цей серіал викликав у нас розмову. Якщо вже не я — то нехай хоч Росс і Рейчел його трохи розворушать. А ще — аркуші для листівок. У мене зберігалось кілька чистих. І маркери. Я витягла все це на стіл і заходилася малювати.

Карикатура. На Даміра. Насуплений, брови зведені, руки схрещені на грудях — сидить на дивані у власній вітальні, грізний, як грім. Поруч — лише зім’ята ковдра. Без натяків. Але з підтекстом. Я була там. Я — це спогад, тепло, присутність. І цього вже не забереш.

Під малюнком написала:
Пане Уваров, посміхніться... Час вчитися дуркувати!

Півночі минуло, коли я все завершила. Упакувала флешку, листівку, перевірила — і раптом відчула полегшення. 

Я діяла. І хай зараз він мовчить — мовчати завжди йому не вдасться. Бо, зрештою, навіть найглухіше мовчання розбивається об щось щире. А я щира. Як ніколи. 

***

Везу Левка в садочок. Він бавиться на задньому сидінні, щось шепоче собі під ніс і дихає на скло, щоб пальцем виводити в тумані якісь невидимі йому малюнки. У дзеркалі заднього виду я бачу, як його чоло напружене від роздумів.

— Мам, а що робити, коли вона… він… не хоче зі мною балакати? — тихо запитує він і важко видихає, відкидаючись на спинку крісла.

Я переводжу погляд у дзеркальце й усміхаюся краєчком губ. Так, ми з ним дуже схожі. Ті, хто нам по-справжньому подобається — чомусь завжди вперто ігнорують нашу увагу.

— А він… чи вона ображені на тебе? З якого приводу мовчання, любий?

— Начебто ні… — Левко схиляє голову набік, замислившись. — Просто він… вона… мовчить. І все.

О, як же я тебе розумію, мій малий чоловіче.

— Ти ж дарував їй квіти. Вона їх не прийняла?

— Взяла. Але ж… Мамо! — вигукує він, аж підскакуючи в автокріслі, коли розуміє, що я все зрозуміла. — Ти як завжди! — губи згортаються в ображену лінію, він насуплюється й складає руки на грудях.

— Думаєш, зможеш мати від мене секрети? — я зупиняю машину на світлофорі й обертаюся до нього. — Не куксись. Ми можемо говорити про все. Навіть про… дівчат.

— Я краще з дідусем поговорю, — бурчить він.

— Цього я якраз і боюся, — бурмочу собі під ніс, згадавши татову «тонку» педагогіку. Мій батько ніколи не був особливо делікатним — прямолінійний, до болю чесний. Але зі мною він завжди був ніжний. Напевно, розумів, що мені вже вистачає критики від мами. А от з Левком вони спілкуються на рівних, попри вік. Це, зрештою, і добре: син швидко вчиться говорити чітко й без цих зайвих сюсюкань.

Мовчимо, поки доїжджаємо до стоянки біля садочка. І саме тут Левко здається.

— То що робити? Вона навіть малювати зі мною за одним столом не хоче…

Я ритмічно стукаю пальцями по керму, знову думаючи про паралелі з Даміром. Все ж таки ми з Левком дуже схожі.

— Іноді уваги буває забагато, любий, — нарешті кажу. — Спробуй залишатися веселим, як завжди, але не тисни. Не будь таким… наполегливим. Дай їй змогу побачити тебе з боку. Ти дуже компанійський хлопчик, і навколо тебе завжди багато друзів. Нехай вона сама захоче підійти. Може, тоді все зміниться.

— Але ж я хочу грати з нею, а не з іншими! — ображено зітхає він.

— Розумію тебе, любий. Але пам’ятаєш, як дідусь возив тебе на рибалку щотижня? — я обертаюсь до нього. — Тобі це було нудно. Для дідуся — то задоволення, а ти — інший. Тобі треба рух, динаміка, гра. Пам’ятаєш, як він щоразу умовляв тебе сісти з ним біля води?

Левко киває.

— А потім він дозволив тобі самому обирати: гратися на галявині чи сидіти з ним. І що ти зробив?

— Я попросив показати, як зловити рибу! Бо він таку велику спіймав! Ти б бачила! Я теж захотів таку!

— От бачиш, — усміхаюся. — Він дозволив тобі бути собою. І саме це спрацювало. Якщо не тиснути — інша людина сама захоче бути поруч. Просто тому, що поряд з тобою цікаво.

— Але ж… — він піднімає очі до стелі автівки. — Але ж тут немає ставка. Як мені ловити рибу, щоб Катя прийшла?

Я ледь стримую сміх.

— Цей «ставок», Левко, — це все, чим ти займаєшся: малювання, ігри, навіть читання. Якщо малюєш — клич друзів, але не змушуй її. Якщо читаєш — покажи, що можеш. Ти розумний хлопчик. І це видно. Просто дозволь їй захотіти бути поруч.

— І що тоді?

— А тоді вона побачить у тобі більше, ніж ти сам про себе говориш.

— Дивні в тебе поради, мамо… — зітхає. — Я хочу з нею грати, а не з усіма.

— Ми не завжди отримуємо те, що хочемо, — нахиляюсь до нього і цілую в щічку. — Тобі вже час, малий.

— Я дорослий! — бурчить, надувшись.

— Авжеж, дорослий, — усміхаюся. — Хапай рюкзак, і гайда в садочок.

Він зістрибує з сидіння і, як завжди, грюкає дверима так, що я мимоволі заплющую очі. Не рушаю, поки не бачу, як він відкриває важкі двері садочка, намагаючись не вдарити себе по носі. Усміхаюся — це його прагнення бути дорослим таке щире, що в грудях щось тепло стискається. І якщо він щасливий, думаючи, що вже великий — я його підтримаю.

А от дорогою на роботу думаю про все, що щойно йому сказала. І ловлю себе на думці: поради я даю чудові. Але от дотримуватись їх сама — це вже інше питання.

То, може, справді варто дати Даміру трохи тиші? Просто... почекати. Як я й порадила Левкові.

***

У п’ятницю я ловлю себе на думці: коли ж закінчиться цей нескінченний день? Батьки вже чекають Левка на вихідні, а я мрію сьогодні ж зібрати речі й оселитися в майстерні до понеділка. Мені потрібне перезавантаження. Причому — терміново.

— Олю, що ти робиш? — голос Віки за спиною виринає так раптово, що я здригаюсь і ледь не падаю зі стільця.

— Та… нічого, — кидаю погляд на зім’яті аркуші, які вже півгодини як мали бути в неї на підписі.

Вона дивиться на мене з тією характерною прищуреною уважністю, після якої вже не сумніваєшся — тебе просканували до останнього думки. І висновок їй уже відомий.

— У нас не було обідньої перерви. Не хочеш пройтися до кав’ярні? — питає вона, злегка звужуючи очі. — Але потім я чекаю на проєкт, який ти щойно знищила.

— Вибач. Просто я вже подумки на вихідних — і з бокалом вина в руці, — всміхаюся, накидаючи піджак на плечі й хапаючи сумочку.

Ми виходимо з будівлі, переходимо вулицю. 

Віка сьогодні тиха. Невластиво тиха. Особливо після її феєричних тижневих виступів. Вона замовляє міцну каву, вказуючи баристі на сироп — що вже саме по собі підозріло. А коли бариста хитро всміхається, я розумію: у горнятку — зовсім не сироп. 

Я беру вишневий коктейль і дозволяю собі круасан із шоколадом. Хай вже буде.

Сідаємо за столик біля дороги. Віка закурює — з тією ж розважливою холодністю, як керує відділом.

— Чергова нарада була такою ж спекотною, як і завжди? — запитую, спостерігаючи за хмарою диму.

Вона повільно повертає голову. Погляд її зелених очей — пронизливий, іскристий. Я п’ю коктейль через трубочку й не відводжу погляду. 

Не злякаєш мене, Віко. Після минулих вихідних мене вже важко вразити поглядом. Я знаю, як буває, коли тремтить не лише земля.

— Все як завжди. Доволі… продуктивно, — знизує плечима й струшує попіл просто на асфальт.

— Та невже?

— Хочеш щось спитати — питай, Олю.

— Це через тебе Громова так різко здуло з офісу до завершення робочого дня?

— Можливо, — усміхається. 

Горда. Без сорому. Вона й не приховує цього.

— І що ти такого зробила?

— Нічого нового. Те саме, що й завжди, — вона випускає таку порцію диму, що я дивуюся — куди в неї воно все вміщається.

Зморщую ніс. Терпіти не можу запаху сигарет. Але… Дамір теж іноді виходив покурити на своє подвір’я. Та від нього це пахло інакше. Інакше все. Наче разом із ним я приймаю навіть його недоліки. Хоча… Що саме я в ньому шукаю — досі не знаю.

— То ти не хочеш розповісти, як саме тебе звабив Уваров?

Я ледь не давлюсь коктейлем і відкашлююсь. Віка неквапно закидає ногу на ногу, спостерігає з цікавістю.

Іноді здається, що Віка бачить навіть думки!

— Та нічого особливого. Як завжди буває, коли самовпевнений чоловік випив кілька келихів алкоголю. Як і я, — намагаюся тримати спокій, але Віка — вона точно бачить глибше, ніж хочеться.

— Не чекай від нього нічого, Олю. Йому здається, що вже зробив жест доброї волі. А ти — пережуй, подякуй і мовчи. Проте… як то для тебе? Це вже зовсім інше запитання.

Вона навіть не усвідомлює, як ріже цими словами по живому.

— Я й нічого не чекаю, — відповідаю впевнено, та пальці знову починають крутити склянку, зраджуючи мій настрій. — Як справи з судом? — поспіхом міняю тему. 

Не хочу думати про Даміра. Вже досить. І йому, і мені потрібен спокій. Час, щоб переварити усе, що сталося. Можливо, для нього я — просто ніч. Але він для мене… вже — тиха думка про завтра. Та вирішувати це я буду… не сьогодні.

— Погано, — відповідає Віка, морщачись. — Наша юристка вже кипить, а Громов робить вигляд, що все під контролем. Думає… явно не про справи компанії, — додає з роздратуванням і дістає другу сигарету. — Якщо про це дізнаються конкуренти — нам гаплик ще до Нового року. Серйозно.

— Настільки все критично?

— Ні… Але суд — це довго. Особливо коли ми не винні. А Громов принциповий: він піде до кінця. Роботи буде купа, а от премії скасують у першу чергу. Щоб не зупиняти проєкти, залучатимуть зовнішніх аудиторів, затверджуватимуть контракти через третіх осіб. Репутація зараз на гачку. А значить — під лупою всі.

— Глухо… — тільки й можу вимовити. Я далека від юриспруденції, але навіть мені ясно — справи серйозні.

Ми мовчимо кілька хвилин. Віка курить, я доїдаю круасан, і кожна з нас — у своїх думках. Але я точно знаю: справа не в роботі. А в чоловіках, на яких ми обидві… зависли.

Та в мені вже клекоче щось інше — бажання вимкнутись. Від'єднатися від усього. Скинути з плечей усе це: офіс, проєкти, юристів, навіть ці обережні погляди колег. І… його.

Позбутися думок про нього. І зосередитись на собі.

Мені вже нестримно хочеться зібрати фарби, сховатися в майстерні й просто малювати. Без оцінок. Без дедлайнів. Без Даміра.

Хоча б на два дні — побути собою. Без зайвого. Без шуму. Просто — я.