Раді Вас бачити!

Ольга

Ранок мого дня народження видався сонячним. Майже таким же ясним, як моя усмішка. Я ліниво підтягуюсь у ліжку й на хвилину завмираю, дивлячись у стелю.

Може, мій настрій пов’язаний не лише з днем народження? Бо перед очима все ще стоїть спантеличений вираз обличчя Даміра — його внутрішній розрив був очевидним. У погляді — крижана буря.

Але… Я привернула до себе увагу. І таку, що навіть для мене, на тій зустрічі з інвестором, — було забагато. Добре, що була з макіяжем, бо інакше мої щоки видали б інтимні подробиці без жодного слова. Хоча… Мельник і так дуже уважно спостерігав за мною та Даміром. Напевно, про щось здогадався. Але доказів — не мав.

Звично йду до Левка. Кімната прибрана, ліжко заправлене. Я зупиняюсь, усміхаюся. Потім беру телефон і набираю тата.

Не встигаю й привітатись — у слухавці вже вибухає хор голосів. Тато і Левко верещать наперебій, вітаючи мене з днем народження.

Поки заварюю чай, слухаю, як у сина нарешті розв’язався язик. У голосі — радість. Коли бабуся кличе його до столу, я теж сідаю з бутербродом і чашкою в руках.

— Ти просто неймовірний, тату. Як ти його розговорив? — невіряче шепочу я. Мені навіть трішки образливо, що я не впоралася з власним сином сама.

— У мене був досвід протягом двадцяти трьох років, — задоволено відповідає тато. 

— Не починай, — бурмочу я. Бо в цьому віці я вже виросла з ілюзій — і пішла від чоловіка, залишившись із дитиною на руках. Такі собі спогади для хорошого настрою…

— Це досвід, доню. І твій, і мій. Його не треба соромитись. Головне — не робити одні й ті ж помилки двічі. Бо тоді вони стають звичкою.

— І навіщо ти зараз мені про це? — стискаю чашку.

— Бо Левко має знати, хто такий справжній чоловік. І що тебе засмучують глупці, які тебе не цінують.

Я зависаю з кусочком бутерброду у роті. Роблю ковток чаю, щоб якось проштовхнути їжу далі, при цьому обдумуючи його слова. 

— Я ж просила не говорити з ним про батька, — голос ламається на останньому слові. — Він сам вирішить, що робити, коли подорослішає. Я не буду втручатися. І ти — теж не маєш.

— Доню…

— Я просила, тату, — тисну голосом.

— Я лише натякнув. Але повір, якби міг — я б і зараз надавав по пиці тому, хто образив мою доньку! — батько починає нервувати. 

— Левко ніколи не буде покидьком. У нього є я. Ви. Родина. А Руслан уже давно зник із нашого життя — і це не причина бруднити наше теперішнє. Він сам загруз у своєму багні. І його батьки теж — ні до чого. Вони гарні люди, теж люблять онука.

Я сама не в захваті від свого минулого і невдалого досвіду. Але все це — в минулому. Левко — це всеціло моя дитина. І я давно вже заспокоїлась щодо існування Руслана.

— Авжеж, люблять… Так люблять, що в очі дивитись не хочуть, але завалюють подарунками. Невже ти хочеш зі мною про це сперечатися, Олю? Я щось не пригадую, щоб ти творила хоч щось подібне.

— Бо в мене не було на це часу, — стомлено прикриваю очі. — Давай закриємо цю тему. Я тобі довіряю, тату. Але не пробачу спробу настроїти Левка проти його батька. На жаль, це вже сталося. І змінити цього неможливо. Це вже є.

— Гаразд… — він важко зітхає. — Пробач, що взагалі почали про це сьогодні… Мені моторошно, що колись Левко і сам попаде під вплив якогось… Руслана. Хоча точно знаю, що ніхто з нас цього не допустить. Зачекай хвилинку, — я чую голос мами, але не можу розібрати слів. 

Дивлюся на бутерброд і відштовхую від себе тарілочку. Апетита вже немає. 

— Мама питає, чи ти забрала з ательє костюм для Левка і свою сукню, — переказує тато слова.

— Так, все готово. Я візьму костюм для Левка з собою, і ми зустрінемося вже у ресторані. Я буду там з четвертої години. Треба все проконтролювати і перевірити…  

Я замовкаю, думаючи про свято, яке прийшлося влаштовувати під пильним наглядом мами. 

Тихо і скромно? Не цього разу.

У мами мої двадцять п’ять — як ювілей на державному рівні. Це не просто день народження. Це, за її словами, «твоє друге дорослішання».

Я жартома сказала, що прожила вже третину життя, а решта — суцільна невідомість. І що така дата більше пасує для спогадів, ніж для тостів. Вона образилась. Два дні зі мною не розмовляла.

І ось тепер я змушена замовляти кульки, розставляти столи і вдавати, що все це — моя ініціатива. Бо інакше мама просто би це зробила за мене. По-своєму. І у фіолетово-золотому стилі, від якого мені хотілося кричати. Нехай вже буде, але так, як я хочу. 

До мене стукають у двері. Я просила знайому стилістку зайти трохи раніше, щоб зробити зачіску і макіяж. Напевно, вже приїхала.

— Мені ще треба багато чого встигнути. Побачимось на святі, — кажу я в слухавку.

— Гаразд, доню. До зустрічі.

Я затягую пояс халата і втомлено кидаю погляд у дзеркало. Чорт, я ще навіть не встигла в душ!

Та коли відчиняю двері, переді мною — не стилістка. А хлопець у фірмовій кепці квіткового магазину з розкішним букетом.

— Пані Зорецька?

— Так, — відповідаю, побачив у вишуканому оформленні троянд білу листівку.

— Це вам, — каже він і простягає важкий букет. Від кількості троянд мене буквально накриває хвилею аромату. — З днем народження, — усміхається, поправляє кепку і вже за мить зникає на сходах, майже стрибаючи вниз.

Я зачиняю двері й занурююсь носом у троянди, не стримуючи усмішки.

На кухні ставлю квіти на стіл і дістаю листівку — шукаю відповідь на питання, яке зависло в повітрі. І не помиляюсь: цей знайомий почерк із завитушками я би впізнала будь-де.

«Вітаю, Ольго. З нагоди — роблю тобі подарунок. Щоб боротися зі мною, спершу треба добре відпочити. Прийми мою путівку до Греції на тиждень. Ти на це заслужила»

Я переводжу погляд на прикріплений квиток. І не можу зрозуміти: це покарання — чи винагорода?

Я кладу листівку на стіл, нахиляюся до квітів і вдихаю аромат — глибоко, як ніби від цього залежить рівновага в голові.

Чорт забирай, вони дійсно прекрасні!

Але я не поспішаю радіти. Бо в цьому букеті стільки підтексту, скільки в нас із ним — невисловленого. І грецьке сонце, яке він мені подарував, може легко обпалити, якщо повірити, що це просто турбота.

Дякую за квіти, Даміре… Але відпустка мені не потрібна. Я не тікаю. І не відпочиваю перед боєм.

Я обрала цей шлях сама. І тепер йтиму ним, хоч би скільки було підводних каменів.

***

Свято набирає обертів. У ресторані лунає музика, дзвін келихів, сміх гостей. Я усміхаюся, пританцьовую разом з Левком, обіймаю рідних, приймаю обійми й привітання. Усе ніби ідеально.

Але в ідеальні миті завжди ховається щось лукаве.

Телефон тремтить на диванчику біля Віки. Номер відомий, але я дивлюся на час, і не можу збагнути: це що, запізніле вітання від колег? 

Відповідаю кадровику Тітовій.

— Пані Зорецька, вас звільнено з компанії ГріннГрупп.

Я застигаю. Усе довкола — як у сповільненій зйомці.

— Ви це про що? — слова вириваються механічно. Усмішка сповзає з мого обличчя, мов змита хвилею крижаної води.

— Про звільнення, пані Зорецька. Тимур Давидович знайшов більш професійного кандидата на вашу посаду. На жаль. У понеділок я на вас чекаю, щоб ви підписали лист звільнення і забрали свої документи.

У моїй голові щось глухо лускає.

— Добре… — мимрю я, на автоматі. — Заберу документи у понеділок.

Я, справді, приголомшена. Приголомшена настільки, що навіть не можу зреагувати належно. Як удар у груди, але без попередження.

— Що сталося? — питає Віка тихо, точно помітивши, що мої очі наповнені тінню.

— Мене звільнили, — рівно шепочу, намагаючись не дати емоціям прорватися. 

Погляд — до батьків, які танцюють із Левком. Не хочу псувати це свято. Не можу… Але мене вже ніщо не гріє. Я розлючена. 

— Маячня! Таке рішення не могло ухвалюватися без мого відома, — вона усміхається обнадійливо, проте в моїй голові всі пазли раптово збираються докупи.

Чорт.

— Це правда, Віко. У понеділок забираю документи з відділу кадрів, — стискаю губи, не дозволяючи ні сльозам, ні гніву взяти гору. Але я вже випила достатньо, щоб у голові закрутився ураган.

— Хто дав наказ? — запитує вона.

— Згори. Чудовий подарунок на день народження, — гірко посміхаюсь, стискаючи телефон так, що кісточки на пальцях біліють.

— Громов, — з люттю ричить Віка.

На жаль, все не так просто.

Тепер усе стає на свої місця. Він вітав мене не з днем народження. І подарунок — то не вияв турботи, а вишуканий ляпас. 

Дамір привітав мене зі звільненням. Холоднокровно. Як гравець. Як хижак, який тримає обличчя до останнього. Я могла б подумати, що він просто відстоює Тимура. Але ні. Бачила ж його погляд — жодного жалю. Жодної спроби зупинити мене, коли я вчора зливала ГріннГрупп його ж інвестору.

То нащо такі радикальні дії? 

— Не кип’ятись. Це не його ініціатива, — я хапаю зі столика келих і, не роздумуючи, спустошую його.

— Та невже?

— Віко, — голос мій тремтить від емоцій, але я намагаюся триматись. — Це Уваров. А Тимур Давидович… просто посприяв. По-дружньому, мабуть.

— Уваров? Звідки ти це взяла? — вона розгублена.

А я вже про все знаю. Бо саме він не пригощає відпочинком у Греції, якщо не планує виграти війну, яку навіть ще не оголосили.

— Зранку кур’єр приніс букет троянд. У листівці — привітання від Уварова і… квиток. Він написав, що відправляє мене на заслужений відпочинок. Тиждень у Греції. Виліт — у понеділок після обіду. Він навіть розрахував час так, щоб я встигла забрати документи з кадрів.

— І як пов’язані курорт і звільнення? Це ж відпустка, Олю! Відпочити в Греції — чудово, але втратити роботу... м’яко кажучи, не дуже.

— Просто повір мені. Уваров мстить. І, мабуть, вважає, що я на це заслуговую.

Я намагаюся усміхнутися. Якщо чесно, просто звільнення — не таке вже й страшне. Було б гірше — по статті, зі штрафами й плямою на репутації. Тож за це — дякую, Даміре. Хоч щось по-людськи!

— Але знаєш що? Тепер я можу поїхати до Берліна без прохання про відпустку. А квитки до Греції, якщо що, можна й перепродати. Можливо, це навіть на краще, — я притримую клатч із подарунком від Віки. Він здається зараз вагомішим за всі ті втрати.

Бо коли одні двері зачиняються — інші вже напіввідчинені. І це дає сили. І дихається вільніше… майже. Пустив у своє життя такого чоловіка, як Дамір, все вже не так легко.

— Що між тобою й Уваровим? — зненацька питає Віка, уважно вдивляючись у мої очі.

— А що між тобою й Громовим? — відповідаю тим же. — Складно, правда ж?

— Ще й як… — зітхає вона.

— То плюнь на все. Сьогодні — плюнь! Левка забирають батьки на вихідні, а я хочу веселитися й напитися до нестями. Не через звільнення. А за свої двадцять п’ять. І нове життя. І за те, що в мене буде виставка в Берліні! Я досі не вірю в це...

Віка киває. А потім починає усміхатися.

Як би там не було, я не звикла сумувати. Ні на день народження, ні — загалом — по життю. Особливо, коли мене гріє одна думка: Уварову так просто мене не здихатися.

Він хотів мене віддалити. Хотів налякати. Але вже нічим не зможе. Те, на що мав владу, він використав. А я — лише розвертаюся на повний хід.

Мій потенціал тільки-но вийшов на старт. І тепер, без офісного рабства, без щоденних погоджень і дурних нічних звітів, я матиму набагато більше часу, щоб з’являтися в його житті. Регулярно. По-своєму.

Він ще пошкодує, що вирішив мене «прибрати». Бо деякі вибухи трапляються не одразу. Але від них не врятуєшся. Ні квитками до Греції. Ні трояндами. Ні хитрою посмішкою, захованою у листівці.

До скорої зустрічі, пане Уваров!