Раді Вас бачити!

Ольга

Я сиджу майже під замком три дні, поки Дамір успішно мене уникає. Приходить уночі, йде ще до світанку. Лише іноді я чую його кроки чи шум кавоварки, а потім — тиша. Наче й не було.

У якийсь момент його мовчання почало дратувати мене так само, як і його колючі слова. Якщо він уже примусив мене страждати у своєму домі, замкнув серед псів-охоронців, то невже справді думає, що я буду тихим щуром у кімнаті для гостей?

До того ж батьки почали нервувати. Батько вперше заговорив зі мною, як із підлеглим: коротко, жорстко, з тоном, що не терпить заперечень. Мама теж нагадала, що пора взяти себе в руки й повернути сина під своє крило. 

Вона права… але Дамір і досі не пускає мене додому. А враховуючи, що він терпіти не може дітей і вже точно не любить «мамочок із прицепом», я навіть боялася уявити, що станеться, якби він зірвався на Левкові. Наші з ним почуття й так небезпечні — а мій син точно не має стати мішенню між нашими черговими сутичками.

За хвилину до того, як двері відчинилися, я сіла вечеряти. Холодильник і полиці вже кілька днів були забиті продуктами — очевидно, хтось подбав. Тож, щоб відволіктися, я готувала. Тижнями ігнорувала навіть їжу, апетиту не було, а тепер на столі стояло все одразу: риба, салати, гарнір. 

Дамір з’являється на кухні тихо, спирається плечем на раму й довго дивиться на стіл. Потім примружує очі і… посміхається.

 — Не вірю своїм очам, — промовляє з легкою насмішкою. — Це що, крок до перемир’я?

Я пирхаю, різко підвівши на нього погляд.

— Це моя вечеря. Як бачиш, до тебе вона не має жодного стосунку.

— Авжеж, — він сідає навпроти, навіть не питаючи дозволу. — Тільки от страв наче на цілу компанію. Вирішила нагодувати нашу охорону?

— Пригощу… твою охорону, — відповідаю холодно. — Слухняних псів треба годувати, щоб краще виконували накази.

В його очах блимають іскри веселощів.

— То щоб мені поїсти, теж треба стати слухняним псом?

Я хитаю головою, навмисне ігноруючи провокацію.

— Нам треба обговорити моє визволення з цієї клітки. Мені треба додому. До сина.

— Ще не час, — коротко відрізає і встає, щоб запустити кавоварку.

— Я, насамперед, мати, Даміре, — мій голос різкіший, ніж хотіла. — Мій син сумує за мною. Ми не бачилися вже більше тижня…

Та вчасно кусаю язика. Йому це байдуже.

— Ти залишила його у батьків ще до того, як я прийшов по тебе, Олю. Припускаю, що ти хотіла побути наодинці і відпочити. Тож, для тебе не велика проблема почекати ще трохи в іншому місці, — кидає він через плече, навіть не обертаючись.

Моє обличчя точно змінилося в ту секунду. Серце стискається, коли розумію, що він тільки-но дозволив собі вказувати мені, як бути матір’ю. 

Він?!

Я майже задихаюся від обурення, але коли на очі набігає пелина, я опускаю голову, потупив погляд у тарілку. Губи затремтіли, але я намагаюся глибоко дихати, щоб якомога швидше заспокоївшись. 

— Хочеш чаю? — питає Дамір, і від цього мене вже буквально починає трусити. 

Йому легко кинути фразу, наче він зараз на звичайній вечері, а не розриває мене навпіл своїми словами. 

— Серйозно? — я підіймаю на нього очі, що вже блищать від люті й образи. — Ти вирішив дорікнути мені в материнстві, а тепер пропонуєш чай?

Він повільно обертається.

— Я вирішив запропонувати тобі чай. А щодо материнства… — він стихає, а тоді додає сухо: — я нічого не вирішував. Лише сказав очевидне. 

— Очевидне? — голос мій зривається. — Очевидне — це те, що мій син ночами питає, чому я його більше не люблю! Очевидне — що я маю бути поруч, а не тут, замкнена у твоєму чортовому домі, під твоїми правилами! Очевидне — це коли я зірвалася на ньому. І ця вина не тільки моя!  

Дамір мовчить. Його погляд важкий, але не сердитий — швидше стриманий, наче він дав мені простір виговоритися. Це ще більше дратує. Я відчуваю себе вередливою дитиною, коли він так себе веде. 

— Ти можеш думати, що я погана мати, погана коханка і не така в усьому, що тобі подобається, — мої губи тремтять, але я більше не стримуюсь. — Але я — мати. І я більше не збираюся сидіти і чекати, поки він розчарується у мені. Зранку я поїду до батьків, а якщо спробуєш мене зупинити… я дійсно почну мститися. Сподіваюся, ми один одного зрозуміли. 

Я дивлюся прямо йому в очі, і на мить між нами зависає тиша, така густа, що чути лише гул кавоварки.

Дамір відставляє чашку, вимикає кавоварку і спирається на поверхню. 

— Мститися? — його голос глухий, поки він зважує кожне слово. — Олю, я не боюся твоєї помсти. 

— Так, я вже давно зрозуміла, що тобі байдуже, — я хитаю головою, хоча усередині все тремтить. 

Він стискає щелепи й відводить погляд. На мить здається, що він зірветься. Але ні — його плечі лише важко опускаються.

— Ти надто завзято воюєш там, де війни немає, — каже він тихо. — Зранку ти не поїдеш. Небезпека ще не минула.

— Знову вирішуєш за мене! 

— Так, — він дивиться прямо. — Я не дозволю втратити ще когось, кого несу на своїй совісті.

Його слова зависають у повітрі, наче камінь, кинутий у воду. Вперше в них немає зверхності. І від цього ще важче — бо я не знаю, як на таке відповідати.

— То ти очищаєш свою совість, поки я починаю у цьому тонути? Дуже вправно. В цьому весь ти. Щоб втекти від своїх почуттів, ти зневажаєш почуття всіх інших. 

Його обличчя ледь сіпається, немов від удару. Але він не заперечує. Не виправдовується.

— Можливо, — нарешті зривається з його вуст. — І, можливо, саме тому я й тримаю тебе тут. Я звик тримати все під контролем. Інакше… роблю тільки гірше.

— А хто тебе просив? — я зриваюся, взмахнув рукою. Тарілка з їжею злітає зі столу, гучно розбившись. — Я не твій хрест і точно не твій шанс стати кращим! Я — людина. І я хочу мати право на власне життя! — встаю, долонями упершись у стіл.

Його погляд спалахує чимось гострим, але він лиш схрещує руки на грудях.

— І саме тому я тебе й не відпускаю, Олю, — говорить тихо, майже спокійно. — Твоє життя важливіше за твої образи на мене.

Я стискаю кулаки так, що аж нігті врізаються в шкіру. Це звучить, як турбота, але насправді — черговий його вирок.

— Попереджаю востаннє, Уварове. Якщо я завтра не побачу свою дитину… ти познайомишся з найгіршою моєю стороною. 

Він дивиться довго. Його очі темніють, але голос залишається рівним.

— Твою гіршу сторону я вже бачив… І саме вона мені подобається найбільше.

Я відчуваю, як мене підкидає зсередини від злості. Він знову грається зі мною — то знецінює, то підбадьорює у незручні для нього моменти.

— Це не гра, Даміре, — шиплю я, ледь стримуючись, щоб не кинутись на нього. — Завтра я йду. І краще зроби так, щоб я пішла сама.

Його щелепа напружується. Лише мить — і він знову непроникний.

— Подивимось, Олю.

***

Зранку я прямую до душу, швидко привів себе у порядок. На жаль, окрім піжамного комплекту і халату в мене нічого немає… буде дивно, коли я зявляюсь перед батьками у такому провокативному вигляді. 

Гадаю, що саме винуватець цього мого незрозумілого вигляду має у своїй шафі хоч щось, що прикриє мої ноги і груди. Я була останнім часом нестабільною, тому навряд чи батьки звернуть увагу на чоловічій костюм, у який я вже уявно вділась. 

Та коли тягну двері за ручку, вона мені не піддається, як раніше. Спочатку навіть відмовляюся вірити у те, що відбувається. Просто замок заїв, а може двері не смазані… 

Він мене запер! 

Я смикаю ручку раз, другий, третій… марно. Серце б’ється десь у скронях, у горлі наростає клубок відчаю. Я б’ю долонею, навіть штовхаю плечем — нічого.

— Дамір! — крик виривається сам собою. — Ти здурів?!

Тиша.

Я починаю бити в двері кулаками, відчуваючи, як злість стискається в грудях, наче розпечений метал.

— Відкрий, чуєш мене?! Я не твоя власність!

Все, що чую у відповідь, — якесь глухе шарудіння десь у коридорі. Можливо, охорона. Можливо… він.

Я зриваюсь на крик.

— Відпусти мене негайно, Уваров! Інакше я… — я замовкаю, бо навіть не знаю, чим можу йому насправді нашкодити. Але від цього тільки ще гірше: він загнав мене в кут, і я ненавиджу себе за цю безпорадність.

Зриваюсь з місця, коли згадую про телефон. Та поки думаю, куди краще дзвонити: у поліцію, у пожарну службу, у невідкладну медичну допомогу, чи всіх визвати разом… Діло в тому, що мого телефона ніде намає. 

Мало того, що він мене запер, так ще й телефон нишком викрав! 

Покрутившись по кімнаті, мій погляд зосереджується на вікні. Перший поверх, на вікнах немає грат. Що ж… прийдеться все ж таки йти у піжамі!

Я підходжу до вікна й різко відчиняю його. У кімнату одразу вривається прохолодне ранкове повітря, від якого мене пробирає до кісток. Серце калатає так, що я боюся — почують навіть охоронці.

Виглядаю назовні: асфальт, кілька кущів, а трохи далі — темні постаті, що повільно рухаються подвір’ям. Їхні погляди насторожені, вони не просто стоять тут — вони чатують. 

Я стискаю підвіконня, змушуючи себе дихати рівно. В голові миготять усі варіанти: крикнути? — схоплять за хвилину. Вистрибнути й бігти? — шансів настільки мало, що їх просто немає. 

Коли один із охоронців прямує до вікна, я вже відсахуюсь, закрив його. 

— Чорт забирай! — шепочу, відчуваючи, як холод проймає босі ноги. 

Все. 

Достатньо з мене ролі у чужій виставі! 

Я нервово ходжу кімнатою, як звір у клітці кілька годин поспіль. Коли чую, що ворота відкриваються і машина заїжджає на участок, мій погляд чіпляється за полицю — невеличка бронзова статуетка прямо на ній. Важка, якраз те, що треба! 

Стискаю її обома руками, відчуваючи, як долоні мокріють від напруги.

Тільки спробуй, Уваров. Тільки зайди сюди — я тобі покажу, як воно — замикати мене!

Кроки важкі, впевнені. Все тіло напружується, серце вдаряє у груди, наче прагне вискочити. Я завмираю біля дверей, піднявши статуетку над головою. 

Ну, давай, мерзотник, заходь!

Замок клацає. Двері відчиняються. І я, не давши жодного шансу, замахуюсь.

— Ольго! — знайомий голос звучить одночасно з різким рухом. Мій батько ледь встигає ухилитись, і статуетка зі свистом розтинає повітря, влучаючи у плече мого викрадача, який не ухилився вчасно. 

— Тату?! — я завмираю, серце падає кудись униз.

— Святі небеса, доню! — він хапається за одвірок і за серце. — Ти мені мало голову не рознесла!

Я опускаю свою «зброю» на комод і закушую губу.

Але Даміру все ж дістається — зачепила його добряче. Він рефлекторно відступив, потираючи місце удару, проте ця його нахабна посмішка… 

Господи, нащо я випустила з рук статуетку, коли бій ще навіть не почався?

— Олю, — каже з гіркою усмішкою тато. — Я добре знаю, як лютує твоя мати, але ти… це справді щось новеньке! 

Я стою, червоніючи від сорому, а батько вже й сам стримано посміхається, наче йому полегшало від цього хаосу. 

Чого б це? 

— Гарна реакція, доню. Але наступного разу перевіряй, хто заходить. Хоча, здається, на сьогодні з цього… індика вже досить побоїв від Зорецьких. 

— Не можу не погодитись, — бурчить Дамір, і тільки тепер я помічаю: його вилиця налита рожевою плямою. А ще він підозріло притримує рукою свій бік, явно забувши про плече. 

— Мамо? Ти що, справді хотіла прибити діда? — раптом чую голос Левка, який різко заглянув у кімнату, зацікавлено подивившись на мене. — А сама казала, що битися не можна…

А ось тепер я дійсно шокована. Невже… Дамір запер мене, щоб самому з’їздити за Левком, а батько ще й примудрився його попинати та привезти сюди Левка? Що взагалі відбувається?

— Я… М-м-м… — намагаюсь щось придумати, але погляди обох чоловіків мене добивають. Особливо в такій провокативній ситуації.

— Це ми з мамою граємо інколи, — охоче встряє Дамір, привертаючи увагу мого сина. — Тренуємо реакцію. Я сказав мамі, що вона мене ніколи не застане зненацька, але вона не повірила. Тепер чатує на кожному кутку.

Я підходжу до Левка, присідаю, і він одразу ж обіймає мене за шию, міцно-міцно.

— Я скучив… А можна я з вами гратиму?! — шепоче він мені у волосся. І шепоче так голосно, що я здригаюся.

— Ну… — я важко ковтаю, кидаючи погляд то на батька, то на Даміра. — Це…

— Звісно, що можна, — без жодних вагань каже Дамір. В його очах блиснула іскра, і він кидає на мене все той же нахабний погляд, від якого я готова ще раз запустити по ньому чимось важким. — Але твоя мама порушила правила. Вона не лякала, а нападала. Тож… відтепер дискваліфікована.

— Е-ей! — обурюється Левко, навіть тупнув ногою. — Це нечесно! Я ж тільки прийшов! Мамо!

— Двое проти одного — нечесно по відношенню до мене, — Дамір дивиться на мене так, ніби вже переміг у незримому бою. — Не хвилюйся, Леве, ми придумаємо щось інше.

Я кидаю погляд на тата, який весь час мовчки спостерігає за нами. І коли наші очі зустрічаються, він посміхається. Якось все це дуже підозріло! 

— Левко, може ти з Даміром вигадаєте якусь гру? — пропонує тато, і його погляд красномовно ковзає до чоловіка.

— Але… — напружено звертаюся я, але він лише піднімає руку, заспокоюючи.

— Все гаразд, доню, — каже він м’яко.

З сумнівом я все ж відпускаю сина, який одразу хапається за простягнуту долоню Даміра й починає з ентузіазмом теревенити про ігри. Вони зникають у вітальні, і я мало не кидаюся вслід… але тато встигає зайти до кімнати та тихо зачиняє двері.

— Треба поговорити, Олю, — його голос звучить твердо. 

І з виразу обличчя я вже розумію: розмова легкою не буде.