Раді Вас бачити!

Ольга:

Відчуваю себе героїнею старого детективу, ховаючись за гігантською фікусною гілкою в холі компанії й прикриваючи обличчя товстим каталогом. Кутик ока — на годиннику, каблук — ритмічно цокає по підлозі, немов відраховуючи секунди.

Давай же… ну!

Серце вдаряє десь у горлі, коли бачу, як секретарка нарешті виходить слідом за Даміром. Сім хвилин очікування, і ось вона вже прямує до виходу, навіть не озираючись. Обідня перерва — мій шанс.

Я вичікую, поки її силует зникне за скляними дверима, і майже біжу до ліфта. Натискаю кнопку так, ніби можу примусити кабіну приїхати швидше. Це все так нестерпно довго, що я вже шаленію від очікування. Ще трохи — і я б зубами видряпала шлях у шахту!

Потрібний поверх — і кімната очікування порожня, як і планувалося у цей час. З кишені дістаю ключ-карту, яку… позичила у секретарки зранку, поки вона сміялася з моїх приправлених пліток. Щоки досі палають, згадавши, як я, сидячи на її столі, непомітно нишпорила рукою по поверхні, поки язик розливав солодкі вигадки.

Картка їй потрібна лише в крайніх випадках, але якщо вона здогадається, що пропажа пов’язана зі мною… У неї, звісно, слабкість до офісних інтриг, але в роботі ця жінка бездоганно дисциплінована.

Клац — двері кабінету Уварова піддаються, і я ковзаю всередину. Лише тоді видихаю. У мені живе нова версія себе — та, що готова ризикувати, щоб отримати бажане. І саме зараз я не планую говорити. Я діятиму.

Два дні я крутила в голові кожен крок, готуючи цей момент, і тепер відчуваю дивну впевненість. Таку, що обпікає зсередини.

Підходжу до дивана біля стіни, дістаю з пакета все підготовлене. Роздягаюся швидко, майже гарячково, ніби двері от-от відчиняться. Розумію, що маю щонайменше десять хвилин, але не хочу витрачати жодної зайвої секунди.

Офісний одяг летить убік, на тіло лягає новий комплект червоного мережива. Колготки змінюю на чорні блискучі панчохи з ажурним обідком, додаю прозорий пояс і фіксую підв’язками. У дзеркальце ловлю своє відображення, проводжу пензликом помади по губах, надаючи їм того самого відтінку, що й моє спокусливе мереживо.

І тепер — я не просто Оля. Я жінка, яка готова зіграти гру до кінця. Чи… хоча б спробувати.

Підіймаюся і повільно прямую до робочого столу Даміра. На мить завмираю, зважуючи варіанти. Що вдарить його фантазію сильніше — якщо він застане мене в його кріслі, чи, може, сидячою на столі?

Пальці торкаються гладкої шкіри підлокітника крісла, і разом з її теплим, насиченим запахом я відчуваю й інший — глибокий, трохи гіркий аромат, який завжди від нього віє. Це небезпечно… бо він уже обволікає, ще до того, як він зайде.

Ні. Його місце — це святе. Якщо сяду туди, він сприйме це як виклик, і гра почнеться надто різко. А сьогодні я хочу іншого — не одразу битися, а тримати його погляд на собі рівно стільки, скільки знадобиться, щоб він втратив пильність.

Відсовую кілька тек і листів, акуратно складаю їх у рівну стопку, як чемна відвідувачка, що ненароком вторглася в його простір. Потім вмощуюся рівно по центру столу, відчуваючи прохолодну поверхню під собою. Спиною до дверей. Лише так я залишаю йому перший крок — він сам обере, як підійти, і з якої відстані торкнутися.

А я… я починаю внутрішній відлік найдовших хвилин у своєму житті.

Вже за сімнадцять хвилин мене починає трусити. Ладна подумати, що Дамір пішов на нараду і чекати його ось так — просто… дурість. Але тримаюся. До останнього.

Раптом за дверима лунають голоси. Один — його, різкий і напружений. Другий — якийсь молодший, сповнений виправдань.

Я встигаю лише вдихнути — і двері відчиняються.

О, ні. Ні. Ні… Чорти мене заберіть! Не зараз! Не так!

Клацає замок, і Дамір заходить… не сам. Серце підстрибує до горла, пульс б’є у вуха. Мене кидає в жар, але сховатися під стіл уже пізно. Заплющую очі від сорому, навіть забувши як це — дихати.

— Я прошу вас, Даміре Романовичу, це найкраще, що може бути! Як можна скласти аналітику за три години? Я взяв до уваги останні тижні роботи, — виправдовується хлопець.

— Невже? І ви хочете, щоб я підписав оце? — Дамір кидає щось важке. Напевно теку. Судячи з гупоту й шелесту, папери розлетілися по підлозі.

Я задихаюся від емоцій. 

Як мене можна не помітити?

— І це, як ви сказали, ваша завершена робота? Схаменіться!

Я завмираю, наче стала частиною інтер’єру. Хлопець мимрить щось про «не вистачило часу» й «несподівані зміни». Точно дивиться на підлогу, а Дамір, який занадто вже деспотичний у вимогах — пожирає його поглядом. 

— У вас завжди не вистачає… — його голос ріже, але обривається.

Пауза. Ледь помітна. Точно помітив!

— Геть, — рикнув він так, що повітря завібрувало.

Хлопець зникає. Клацає замок.

Кроки. Повільні, важкі, впевнені.

— Карино, — низько промовляє він, і в голосі змішується роздратування, втома… і чітка особиста зневага. — Я попереджав тебе, що такі викрутаси не пройдуть. Ми все вирішили ще в неділю.

Я не повертаюся одразу. Дивлюсь уперед, стискаючи коліна й тримаючи всередині усмішку, як туз у рукаві. Бо вже почула головне — він зневажає Карину. І хоче позбутися. 

Трішки дряпає, що він нас сплутав, але… це того вартує, щоб почути подібне!

— Ти думаєш, я дозволю тобі гратися зі мною? — його кроки стають гучнішими. Тільки коли бачу його боковим зором, повертаю обличчя. І, хай мене вже пробачить, але я занадто задоволено усміхаюся, почувши цю несподівану відвертість.

— То тільки мені дозволено з тобою гратися? — тихо питаю я, прижмурившись.

Його погляд ковзає по панчохах, червоному мереживу… і піднімається вище. Ми зустрічаємось очима — і я вже не стримую найширшої своєї посмішки. Бо саме такий його погляд я обожнюю. Особливо, коли мурахи пробігають по тілу від інтимної напруги…

Він зупиняється зовсім близько, коли робить два кроки до мене. Тепло його тіла — майже торкається мого. Дамір нахиляється трохи вперед, спираючись руками на стіл з обох боків від мене. І від цього я ніби опиняюся в пастці, але… пастці, в якій я сама захотіла опинитися.

— Олю… а ти сама впевнена, у що так відчайдушно граєш? — тихо питає він, майже шепоче, але кожне слово вгрузає в мене, як цвях.

— А хіба ти не любиш ігор? — нахиляюся трохи ближче, відчуваючи, як його погляд ковзає моїм обличчям.

Його губи ледь кривляться, але посмішкою це не назвеш. 

— Я люблю перемагати, а не грати. 

Він відштовхується від столу, вирівнюється, і раптом його голос стає холодним і різким:

— Скажи мені, Олю… ти чого прагнеш, коли розсовуєш переді мною ноги в моєму кабінеті? Коли дозволяєш мені брати тебе, як заманеться? Що ти хочеш цим купити?

Мене б’є струмом від цих слів. Усередині все стискається, але я не даю цьому вийти назовні. Роблю вигляд, що його тон і слова мене не чіпляють, хоча він влучає просто в ціль.

— Може, я просто хочу тебе, — кажу я рівно, хоча в голові пульсує від образи. — Я… скучила. 

Він нахиляється так, що його подих торкається мого вуха.

— Не обманюй себе. І мене теж. Бо я не той, кого можна прив’язати до себе тілом.

Я стримую нервовий сміх.

— А ти впевнений, що я намагаюся прив’язати? Іноді, мені просто подобається ризикувати.

Він вдивляється в мене, ніби намагається зрозуміти, чи я дійсно настільки безстрашна, чи просто граю роль. І я ловлю себе на тому, що зараз, у цю мить, хочу, щоб він повірив у перше. 

— Гаразд, — тихо каже він, і в його голосі вже немає гніву, але є щось значно небезпечніше — загроза. — Подивимось, скільки ти протримаєшся цього разу. Але врахуй те, що зі шльондрами я не поводжуся лагідно. Про це я тобі вже казав. 

Це… він про мене тільки що так висловився? 

Я помічаю, як він задоволено кривить губи, коли розуміє, що цього разу я вже дійсно шокована від його слів. Відчуваю, як у мені все стискається від образи… і справжнісінького гніву, який я так давно не відчувала. 

Піднімаю підборіддя, з викликом дивлячись у очі чоловіка, який точно мав намір мене образити і прогнати так само жорстко, як і того хлопця… може, як і його Карину. Але я вже тут, так що, трясця, нікуди не піду! 

— То дивись, — процідила я скрізь зуби, кутком вуст усміхнувшись. Не впізнаю свій голос, бо він, як виявилося, просичений не стільки злобою, як згодою на всі його наступні дії. 

Він буквально втуляється мені між ніг, змусивши відчути себе такою… беззахисною і маленькою, що я випрямляюсь до болі у спині, щоб здаватися хоч трохи вищою. Дамір нахиляється так, що його тінь повністю накриває мене, і я відчуваю, як у кабінеті стає тісно від напруги.

— Обережніше, Олю, — його голос тихий, але від нього мороз іде шкірою. — Бо коли ти кажеш дивись… я починаю це робити дуже уважно. І до кінця.

Він повільно проводить пальцем від мого підборіддя вниз, уздовж шиї, так, наче вимірює, скільки ще в мені цієї зухвалості.

— Якщо захочеш поплакати, то зробиш це після. Інакше — вижену з кабінету у тому вигляді, у якому і будеш, — додає він, і це більше схоже на попередження, ніж на жарт.

Я не відводжу погляду. Навпаки, стискаю пальці на краю столу, щоб він не помітив, що в мене трохи тремтять руки.

— Я збираюся отримати задоволення, Даміре. Для сліз у цій миті просто немає місця, — кажу, ковтаючи клубок у горлі.

Його погляд змінюється — на секундочку у ньому спалахує щось, що можна сплутати з повагою… або з азартом. Я не розумію, що це за емоція, але від холоду в його очах стає навіть тривожніше, ніж від будь-яких погроз. І я вже не певна, що зараз сильніше палає в мені — гнів чи бажання довести йому, що він помиляється. Помиляється в усьому: у своїх почуттях до мене, у мені, у тому, що між нами відбувається. 

Але його слова… чіпляють. Бо в них є частка правди. Його правди, не моєї. Це складно прийняти, особливо, коли це каже чоловік, заради якого останні тижні я вже ладна на все, щоб хоч трішки насититися його увагою. 

Дамір ще раз обводить мене уважним поглядом, і тоді його пальці прокрадаються до потилиці, збираючи моє волосся у міцний кулак. Хапає міцно, рвучко, змушуючи мене тихо пискнути й підняти голову і очі догори.

Я вже готова схопити гарячі губи у поцілунку, але він минає моє обличчя, торкаючись чутливої шкіри біля вуха. З грудей виривається зворушений видих, очі заплющуються від моєї улюбленої ласки… та я сіпаюся, коли він врізається в шию, як хижак.

Немає тої минулої обережності. Жодної. Болісна насолода, з якою він робив це раніше, тепер стала жорсткішою. Інша рука так впивається в талію, що на мить я думаю, чи не хоче він просто зім’яти мене у своїй долоні і жбурнути, як ту теку об стіну.

Щоб хоч якось зрушити його жорсткість у бік більш м’якого задоволення, я проводжу пальцями по його плечах, ковзаю по вилицях зі щетиною, тягнусь до потилиці й занурююсь у густе темне волосся. Поки стискаю зуби від болю, дарую йому лагідність і ніжність небайдужої до нього жінки. 

Мабуть, коли не чує від мене заперечень і не бачить спротиву, він випростовує спину. Хапає мій погляд, а його пальці, відпустивши волосся, впиваються в шию. Не щадить. Стискає так, що ледь вдається ловити малі ковтки повітря.

Рука з талії ковзає вниз, грубо потираючи мене крізь тканину білизни. Але це не пестощі. Я гублюся, бо в його очах немає звичної пристрасті, немає того бажання, з яким він уже не раз мене брав. Єдине, що його видає — він стоїть надто близько. І я, намагаючись упевнитися у своїх здогадках, проводжу рукою по його паху.

— Вже нервуєш? — він скалиться, розуміючи, що я перевіряю. — Саме тебе я не хочу, Олю. Але твоє тіло спокусливе — це правда. Ти ж цього і прагнула, так? Реакції. То тримай.

Я не встигаю нічого сказати, коли він остаточно перекриває мені кисень. Не вдихнути, не видихнути. Дивлюся йому просто у вічі, коли мене починає трясти. Пальці жорстко натирають мій клітор, а груба тканина лише погіршує відчуття, ніби шкрябає ніжну шкіру.

І все ж… я відчуваю, як збуджуюся. Не так яскраво, як минулі рази, але я вже в очікуванні його справжньої ласки. І це збудження не від його рук і навіть не від погляду, а від того, що це робить він. Що саме йому я дозволяю витворяти зі мною подібне. 

Коли я судомно хапаюся за його зап’ясток, уже не в змозі витримати тиск без повітря, він — лише через кілька довгих секунд — нарешті послаблює хватку. Я жадібно втягаю кисень, відчуваючи, як легені палають.

Кашляю, зморгуючи сльози, які з’являються не від слабкості, а лише як реакція тіла на його напад.

— Вже плачеш? — у його голосі зневажлива насмішка. 

— Тобі здалося. Продовжуй, — хриплю, ковтаючи повітря, наче це вино, яке хочеться смакувати до останньої краплі.