Раді Вас бачити!

Ольга

Я збентежена, схвильована і… щаслива. 

Ходжу галереєю, повільно, наче перевіряю кожен сантиметр простору, вбираючи поглядом результат своєї праці. Мої картини займають усі стіни — і кожна з них розповідає свою історію. Про мою особистість. Про шлях, який я пройшла. Про навички, відточені роками, і навіть про страхи, які я більше не ховаю.

Перевіряю келихи для шампанського, що виблискують у світлі заходу сонця, яке ллється з панорамних вікон. Скатертини білосніжні, без жодної плями чи складки, і ця бездоганність викликає в мені задоволену, горду усмішку.

Я дивлюся на годинник: залишилося лише тридцять хвилин до того, як я відкрию двері для відвідувачів і критиків. Кожна секунда зараз хвилює, але це зовсім інше хвилювання, ніж будь-коли раніше — з легкою домішкою адреналіну й тихої, впертої поваги до самої себе. Я впоралась. Змогла. І стою саме там, де повинна бути.

Батьки з Левком досі гуляють — я попросила їх прийти разом із гостями. Мені хотілося кілька хвилин побути наодинці, насолодитися цим тріумфом, про який колись навіть не наважувалась мріяти.

Не стримавшись, беру пляшку шампанського і з легким, майже змовницьким задоволенням відкупорюю її. Пробка вилітає гучно, відбиваючись десь у порожньому просторі, й звук розходиться хвилею по залам галереї. Наливаю у келих ігристе, смакуючи його ковток так само, як і цю мить — повільно, з насолодою, ніби боячись прокинутися.

Я тримаю в руках аркуш, що вже злегка затерся від моїх пальців. Повторюю промову для гостей, уявляючи момент, коли зможу подякувати їм за увагу. Шепочу слова сама до себе, особливо зосереджуючись на тих, що даються важче. Перекладачка вчора терпляче просиділа зі мною кілька годин, допомагаючи приборкати чужу мову, підлаштувати вимову й інтонації.

Прикриваю очі, ніби так легше відтворити все без помилок, без запинок. І виходить добре… але нерви все одно підточують. Що, як запнуся? Забуду? Переплутаю? Або скажу щось настільки неправильно, що всі помітять?

Роблю ковток шампанського й намагаюся заглушити свої дурні звички «піджимати хвіст», коли лячно. Відступити зараз — неможливо. Я занадто далеко зайшла, щоб дозволити страху зіпсувати цей момент.

Знову і знову прокручую промову — слова вже відскакують від зубів, наче не просто знайомі, а рідні, вплетені в мою пам’ять.

І раптом чую кроки. Не батька — він ходить важко й розмірено. Не мами — її кроки завжди дзвінко відлунюють на підборах. Не Левка — він би вже з порогу щось вигукнув.

Знервовано озираюсь… і завмираю.

Мені здається, що все навколо на мить сповільнилося. Невже це відбувається насправді? Чи, може, я вже почала фантазувати від хвилювання?

Але він тут. У центрі галереї, впевнено зупинившись посеред мого світу, серед моїх картин. Дамір. Дивиться на мене так само уважно, як і я на нього.

Я ловлю себе на тому, що ледь помітно, майже несвідомо посміхаюсь, коли його темно-синій, бездоганно посаджений костюм ковзає в моєму погляді. Єдине, що дисонує з образом, — парасоля, на ручку якої він злегка спирається.

Повітря наче загусло. Я дихаю частіше, але кисню все одно бракує. Саме зараз я не можу відрізнити — це хвилювання чи щось інше, більш тривожне. Ніколи не думала, що мої дві мрії зіштовхнуться з реальністю так — прямо, раптово, в найсвітліший момент. 

— Даміре… — порушую тишу, і свій голос впізнаю не одразу. — Я… щаслива, що ти приєднався до мене в цей особливий день.

Він не відповідає одразу. Його погляд ковзає по залу, ніби зважує кожну деталь — від розташування світла до найменшої тіні на полотнах. В цій мовчазній оцінці є щось надто прискіпливе, майже хиже. Мені хочеться вірити, що він милується моєю роботою, але під цим уважним прицілом я відчуваю себе не художницею, а мішенню.

Дамір повільно робить кілька кроків, і звук його підошв глухо віддається від підлоги. Парасоля ритмічно стукає, наче він відмірює нею час — мій час. Його обличчя спокійне, навіть надто. Але в цьому спокої є якась тривожна рівновага, як у води перед штормом.

Я ловлю себе на думці, що вже не впевнена, чи хочу, щоб він говорив. Мені вже достатньо, що він поруч. 

— Пані Зорецька, — його голос рівний, надто рівний, наче кожне слово виміряне й заточене під один кут. — Я не отримав від вас запрошення.

Його погляд впирається в мене, і я чомусь відчуваю, що це не докір і не здивування — це констатація факту, за яким ховається щось більше.

Я не стримуюся від легкого сміху. Невже чекав? Я навіть не подумала про це… Усі ці тижні він тримався осторонь, відштовхував і дистанціювався з такою впертістю, що в мені вже не лишилося й крихти надії побачити його поруч у момент, коли я готова злетіти на сцену під овації.

— Вибач, я гадала, що ти… — слова застрягають у горлі, коли я помічаю в його очах емоцію, якої не бачила раніше. Це не гнів і не образа. Це щось тихе, що підступає під самі груди, але від цього лише холодніше. — ...не приймеш моє запрошення.

— І справді, — він ледве помітно знизує плечима, а в його голосі з’являється ледь відчутна насмішка, від якої морозом пробігає шкірою. — Може, й добре, що не отримав. Було б трохи незручно псувати такий вечір… маючи офіційне запрошення. 

Він говорить це майже байдуже, але я чую, як кожне слово просякнуте чимось отруйним.

І враз розумію — він не прийшов підтримати.

Дамір дістає з внутрішньої кишені піджака цигарку. Одну. Наче вона весь цей час чекала саме цієї миті. Зажимає її губами, дістає запальничку, і… крихітний вогник підпалює цигарку. 

Він затягується повільно, наче смакує кожен рух. Дим тягнеться вгору, обволікаючи його обличчя легким серпанком. А потім він дивиться прямо на мене. Довго. Не кліпаючи. І в цих очах я вперше бачу не байдужість, не зневагу, навіть не гнів. Там — ненависть. Чиста, холодна, без прикрас.

Мені здається, що в цю мить у галереї стало на кілька градусів холодніше. А коли погляд піднімається над його головою, проводжаючи їдкий дим… я здригаюся. Він стоїть за кілька кроків від однієї з пожежної сигналізації. 

— Даміре… — мій голос зривається, наче торкається найгіршої здогадки, яку не хочу озвучити. Губи тремтять, і я з болючим видихом випускаю все повітря з легень.

— Я тебе попереджав. Не один раз, — його голос рівний, майже тихий, але в ньому є сталь, що ріже по нервах. — Якщо ти вирішила так завзято влізти в моє життя… — він робить кілька повільних кроків, скорочуючи відстань між нами, затягуючись димом, зупинившись чітко під сигналізацію. — будь готова зустріти наслідки.

Він випускає дим у повітря — густий, важкий, із запахом тютюну та чогось пекучого. Сіра хмара піднімається, наче свідомо шукає свою ціль, і торкається сенсора на стелі. Секунда тиші… і я вже розумію, що буде далі.

Рвучко зрушую з місця, намагаючись скоротити дистанцію, але він робить черговий глибокий вдих і викидає нову хвилю диму, запрокинув голову до стелі. Вона огортає все навколо, і раптово над головою розкривається холодна злива — важкі струмені б’ють по підлозі, по стінах, по моїх картинах.

Дамір спокійно, майже урочисто розкриває чорну парасолю, і вода стікає з неї, утворюючи навколо нього сухий острів. Він стоїть, як глядач у театрі, де головна трагедія тільки починається. А я — в епіцентрі катастрофи, від якої немає куди сховатися.

Вода ллється зверху, знищуючи все, що я створила. Мої картини, ще хвилину тому живі й теплі, тепер змиваються під крижаними потоками. Фарба розтікається, кольори сповзають вниз важкими потьоками, залишаючи потворні плями там, де була моя душа.

Я кидаюся до найближчої роботи, намагаючись закрити її собою, але марно — холод ріже по шкірі, просочує одяг, руки тремтять. Пальці ковзають по мокрому полотну, залишаючи безглузді розводи. Ще один погляд — і я бачу, як червоний змішується з чорним, як блакитне перетворюється на брудно-сіре, а білий, мій найчистіший колір, стає каламутним, наче його втопили.

Дамір стоїть під своєю парасолею, наче під захисним куполом, і спостерігає за мною. Його обличчя — спокійне, але очі… вони дивляться так, ніби кожна зруйнована картина — це доказ його перемоги.

Я хочу кричати, але голос застрягає в горлі. Серце б’ється так, що я чую його удари у вухах. Кожен розмоклий шматок полотна, що відривається і падає на підлогу, відчувається як вирване ребро.

— Сподіваюсь, що відтепер ти навчишся не торкатися чужого, — його слова розчиняються в шумі зливи, але все одно прорізають мене, наче лезо. І цього досить, щоб зрозуміти — переді мною не просто чоловік, якого я колись хотіла зрозуміти. Це — холодна помста, втілена у плоті.

Я повільно повертаюся до нього, і сльози, які я досі стримувала, більше не слухаються. Вони змішуються з водою, що стікає з волосся і щік, зливаючись в одне. Мені здається, що він бачить кожну мою тріщину, кожен уламок, що розсипався в цю мить.

Він навіть не відводить погляду. Стоїть під своєю парасолею сухий і неушкоджений, тоді як я тону у власному світі, який він тільки що розтоптав.

— Я й досі вірила, що ти інший… — кажу тихо, але він чує.

— А такий я тобі вже не подобаюсь? — його посмішка бридка, зневажлива, наче він смакує мій біль.

Ще зранку я думала про нього з тремтливим коханням у серці, яке зараз гниє під його холодним поглядом. Він знищив усе — мрію, мою душу у картинах… і серце. В одну мить. Без вагань.

Я підходжу до нього. Не прикриваюся удаваною силою, не вдаю незламної. Показую те, що він, мабуть, найбільше хоче зараз побачити: біль, вразливість, спустошення.

— За що? — питаю. Це єдине, що мене цікавить.

Його очі спалахують вогнем. Тепер він не може мене обпалити — вже немає, що руйнувати.

— Бо ти сама цього просила, Олю. Кожним своїм кроком, — відповідає він, навіть не думаючи.

— За що саме? — перепитую, і він ледь помітно прижмурюється, ніби не розуміє, до чого я веду. — За те, що закохалася в тебе, Даміре? За те, що мала нахабство боротися з тобою за твою ж увагу? За те, що пробила твою броню, яку ти беріг, наче святиню?

Я роблю крок ближче, і голос вже тремтить не від страху чи болю — від взаємної ненависті.

— Що тебе так обурює в мені? Те, що я хотіла розкрити перед тобою своє серце? Показати, якою можу бути теплою і ніжною? Чи, може, ті моменти, коли я грала роль шльондри, бо тільки тоді ти реагував на мене, і я ловила кожну секунду, коли ти мене торкався?

Він ледь помітно сіпає плечем, ніби хоче щось заперечити, але я не даю йому цього шансу.

— Я була готова заради тебе змінюватися. Приймати тебе таким, який ти є. Шукати двері, коли ти їх зачиняв. Була готова впасти на коліна — перед тобою чи навіть перед цілим світом, якщо ти цього забажаєш. Я боролася за тебе. І пробачала твою агресію, бо вірила, що це не ти. Я пішла на злочин, щоб ти подивився на мене по-іншому.

Мій голос стискається до шепоту, але в ньому — крик:

— Я жодного разу не завдала тобі шкоди. Хоча зовсім нещодавно — могла. І легко. Я не йшла проти тебе, не грала, не зневажала. Тож скажи… за що? За що ти мстишся, Даміре?

На останньому слові вода в залі раптово втихає, ніби й сама чекає його відповіді. Він мовчить, бо відповіді немає — бачу це в очах, де вперше з’являється тінь сумніву. Не в мені, а в собі. Його лють і ненависть починають танути, але холод — залишається.

Я роблю повільний вдих, відчуваючи, як усередині народжується щось нове — не біль і не страх, а чітка впевненість.

— Дякую, що розкрився, Даміре, — кажу рівно, без тремтіння. — Тепер я бачу: ти не вартий ні кохання, ні погляду, ні навіть думки про тебе. Я зникну з твого життя, як ти цього бажаєш. Але ти… ти пам’ятатимеш мене завжди. Жодна жінка не зробить заради тебе те, що я вже зробила без жодного сумніву. 

Він не рухається. Лише трохи стискає пальці на ручці парасолі, і цей ледь помітний жест видає більше, ніж будь-які слова. На мить куточок його губ смикається — не в усмішці, а в тому самому тремтінні, яке з’являється, коли всередині щось тріскає.

Та вже наступної секунди його обличчя знову холодне, наче різьблене з каменю.

— Побачимо, Олю, — вимовляє він тихо, і в цьому тихому — більше загрози, ніж у крику. 

Ми дивимося в очі один одному. Я маю залишитися, щоб зупинити виставку і закрити двері. А він повинен йти, але чомусь досі стоїть. Тишу між нами рушить тільки шурхіт, коли він складає парасолю, міцно стиснувши її в жорсткому захваті до побіління пальців. 

— Щось ще? — питаю, зловивши себе на думці, що готова вислухати його або зараз, або ніколи.

Він вдихає глибше, наче готується до чогось складного, але не встигає вимовити й слова.

— Мамо! — дзвінкий голос сина розтинає повітря.

Я різко обертаюсь, так само, як і Уваров. У дверях з’являються мої батьки. Левко, зосереджено дивлячись під ноги, йде до мене, а від кожного його кроку вода розходиться дрібними хвилями по підлозі.

Я рушаю йому назустріч.

— Тут що, був дощ? — здивовано питає він.

— Трохи, — киваю, але мій погляд уже на батьках, що завмерли біля входу.

Мама оглядає галерею з жахом, зупиняючись на кожній картині, яка піддалась воді та з часом згниє, вкрившись пліснявою. Тато ж дивиться повз мене — важко, з-під брів, стискаючи щелепи. Він бачить і розуміє все без жодних пояснень.

— Мамо! — Левко смикає мене за руку, і я опускаю погляд на нього. Він закидає голову, усміхається тепло й захоплено, а тоді показує у бік Даміра. — А я його знаю! Це той дракон… ой, ну… не дракон, а просто…

— Левко, — перебиваю, ковтаючи клубок у горлі. Присідаю й концентрую його увагу лише на собі. — Пам’ятаєш, ти хотів сьогодні до парку атракціонів?

— Так! — його очі спалахують. — Але ти ж мокра… 

— Дай мені годину, котику. Я приведу себе до ладу, і ми підемо кататись.

— Навіть на най-най-найстрашніших? — підозріло уточнює він.

— Навіть на най-най-най… — посміхаюся, приховуючи від моєї дитини холод, що стискає всередині.

— Ти — найкраща! — вигукує він і кидається обіймати мене. Я підхоплюю його на руки й прямую до батьків.

— Олю… — мама намагається щось сказати.

— Не зараз, — різко обриваю. — Тату, візьми Левка.

— Йдіть, дівчата. Я наздожену, як тут закінчу, — він не відводить погляду від єдиного винуватця всього цього хаосу.

— Тату… — намагаюся заперечити.

— Почекай на вулиці, — дивиться на мене, і я бачу в його очах той самий біль, який щойно роз’їв моє серце. — Доню, я приєднаюся, коли відміню виставку і поговорю з перекладачкою. Не можна залишати все в такому безладі.

Я не вірю, але й не сперечаюся. Дихати тут стає нестерпно, тож, кивнувши мамі, ми виходимо.

Міцно тримаю сина на руках, наче він — єдине, що здатне втримати мене від падіння. Повітря на вулиці холодне й різке, але я вдихаю його на повні груди, щоб змити з себе отруту цієї зустрічі.

Левко тулиться до мене, а я — до нього. У цьому обіймі немає страху і болю. Є лише тепло, яке мене зараз рятує.

***

Майже опівночі я заходжу до номеру батьків. Вони не сплять. Щойно в кімнаті був звук їхньої суперечки, але він обривається, щойно я зачиняю двері. Їхні погляди — наповнені жалем, у якому мені хочеться втопитися.

— Левко заснув. Наглянете за ним? Я хочу… пройтися, — кажу, не зустрічаючи їхніх очей.

— Вже пізно, доню, — татовий голос глухий, напружений, сповнений стриманої злості.

— Мамо? — я не маю сил для суперечок.

— Так, усе буде добре. Йди, — її ніжність ріже ще більше, ніж татковий тон.

Місто спить. Порожні вулиці здаються надто гучними від мого кроку. Усередині — порожнеча, яка тисне, як камінь. Я йду, не маючи куди. І не знаючи, навіщо.

Коли розумію, що більше не можу тікати від цього, викликаю таксі, зламуючи англійські слова, і через пів години стою біля дверей галереї.

Шість годин я трималася, наче все під контролем. Але тепер — ні. Воду з підлоги вже прибрали, зіпсовані картини звалені під стіною.

Я підходжу до цієї купи, в якій колись було моє життя, і просто дивлюся. Довго. А потім зникають усі сили прикидатися.

Сльози рвуться назовні. Крик виривається так, що ще трохи й стіни здригнуться. Я падаю на коліна перед тим, що колись було мрією. Плачу за кожен рік, за кожен мазок, у який вкладала себе. За образи, які ніхто ніколи не побачить. За себе — ту, що знову програла.

І тоді бачу його портрети, ті, що я розмістила в одному із залів, де був затишок та найкраще світло. Єдині картини без ціни, бо вранці вони були для мене безцінними... Кидаюся до них. Ключі в руці — все, що у мене залишилося. Ріжу, рву, шматую полотно, намагаючись видерти його з пам’яті. Шукаю ще — і знову, і знову. Чотири полотна з його лицем, які піддаються і трощаться від моєї лютті, але легше... не стає. 

Кожен удар, кожна дірка — це я. Розірвана. Порожня. Та, що не витримала. Та, що здалася. Немає більше нічого, за що можна триматися в цій мрії. Вона знищена, як і моє вразливе серце.  

Я притуляюся до холодної стіни, закриваю обличчя руками, і все, що лишається — це ридання, від яких болить. Плачу так, наче можу розчинитися у цих сльозах і зникнути разом із ними. Бодай на кілька хвилин. Бодай зараз…

— Олю… — здригаюся, коли чую голос мами. 

Підіймаю очі, затуманені пеленою сліз.

— Мамо, — зриваюся ще дужче, бо вона опускається поруч і пригортає мене до свого серця. І я плачу так, як ще ніколи не плакала — з глибини, куди не проникає навіть повітря. Як найвразливіша дитина поряд з мамою. 

— Все мине… все буде, донечко, — її руки обіймають мене, теплі й тремтливі, пальці ніжно ковзають по волоссю, наче намагаються вичісати з мене цей біль.

— Ти була права, — хрипко визнаю я. — Ти, як завжди, була права, мамо, — горло стискає, наче хтось затягує на ньому петлю.

— Ні... Ні, Олю, я ні разу за ці роки не була права, — несподівано шепоче вона. — Я не бачила тебе художницею. А сьогодні… я побачила, ким ти є. І ким ти станеш, коли переболить. Не здавайся, дитино. Це не твоя провина.

— Мені так… боляче… — я задихаюся у власних словах, і вона обіймає ще міцніше, так, наче боїться, що я розсиплюся на дрібні уламки.

— І мені, люба, боляче. За тебе, — її голос зривається, і я чую у ньому ту саму тріщину, яка зараз роз’їдає мене зсередини. — Але я не дам тобі тепер так просто здатися. Чуєш?

— Чому… чому він такий? — не знаю, кого я питаю: маму, себе чи когось, хто стоїть вище за нас усіх. Я не чекаю відповіді, бо її немає. Є тільки темрява, тиша й діра в серці, з якою тепер доведеться жити.

— Ми подолаємо це разом, — каже мама.

Я намагаюся вірити… справді намагаюся. Але де взяти ті сили, коли всередині — порожнеча, а віра розсипалася на порох? Коли навіть теплі мамині руки не можуть зігріти те, що вкрилося непробивною кригою льоду…

Заплющую очі, щоб не бачити зруйнованих картин, і стискаю пальці в кулаки. Наче так можна втримати себе від остаточного падіння. Але сьогодні — я вже впала. І єдине, що лишається, це лежати в тиші, слухаючи, як у грудях повільно гасне серце.