Раді Вас бачити!

Ольга 

Левко почав вередувати й категорично не хотів до садочка. Три дні — як справжня війна. Я намагалась домовитись, а він — тупотить ніжкою, сердиться, кричить. Не хоче більше туди йти, бо «Катруся не хоче з ним гратись».

Він такий впертий, що сніданки залишаються на підлозі. Не хоче вдягатися, не хоче гратись, навіть говорити.

Я тримаюсь. Бо знаю: покарання, крик чи грубість тільки відштовхнуть його ще більше.

У середу, коли нерви вже на межі, я дзвоню батькові. Розповідаю все, поки син сидить у машині й їсть морозиво після садочка. Вимолене. І не без погроз бути ще більш крикливим. 

Це було ще те дійство! Зранку — не піду, а ввечері — краще тут, у садочку. Вихователька пильно за нами спостерігала, поки я відбивалася від хотілок Левка, бо його межі почали стиратися. 

Тато сміється й каже привезти малого раніше — з речами. Обіцяє сам відвести в садочок завтра і у п'ятницю. 

Я зітхаю. Питаю в Левка, чи можемо ми змінити свої плани, і він одразу змінюється — впевнений, що дідусь із бабусею точно зроблять усе, як він хоче. Я ж — «погана» мама. Не така, яка йому потрібна. А це вже я не раз почула за ці три дні. 

Коли син вискакує з машини й біжить у двір батьків, миттєво кидається до Лайни — овчарки. Та весело гавкає, валить його на травичку, і він заливається сміхом. Наче інша дитина! 

— Доню, — тато обіймає мене, — вперше бачу, що ти не впоралась із забаганками малого.

— Я йому дала погані поради… значить, така собі мама. Більше не слухає мене, — розводжу руками.

Тато зупиняє суровим поглядом, показує на мене пальцем.

— Не смій. Ніколи такого не кажи, Олю. Ти найкраща мама, особливо для Левка. А діти… то просто діти. Можу тобі нагадати, як ти верещала зранку, коли не хотіла чистити зуби у свої п'ять років. От то була вистава! І батьки не такі, і щітка не така, і навіть дзеркало не те, щоб наша принцеса чистила зубки.

Він лагідно сміється, обіймає, і я притискаюсь до його грудей.

— Отже, малий — копія мене, — посміхаюся крізь втому й дивлюся на Левка, який знову сміється, коли Лайна лиже йому щоку.

— Залишишся з нами на вечерю? — мама виглядає у двір.

— Ні, дякую. Я вже поїду, — відмовляюся, бо вже бачу в її погляді невдоволення.

Знаю: знову почнеться — «тобі потрібен чоловік», «сину — батько».

Я не хочу про це. І не хочу знову слухати, як вони не схвалювали мого колишнього. Вони попереджали. А я була закоханою, наївною. Вірила, що кохання все витримає. Та це вже давно у минулому. 

— Не хвилюйся. Трішки дідусевих настанов — і Левчик знову збереться з думками, — підморгує тато.

— Тільки не розповідай йому знову, що дівчата ображаються, коли хлопчики хуліганять, — щипаю його за бік. Він здригається, але дивиться хитро.

— І де я був неправий?

— Тато! — надуваю губи. — Ти почув мене?

— Почув, люба, почув, — цілує мене в маківку. — Зранку подзвоню. І розкажу, як мій план спрацював.

Я махаю мамі — вона проводжає мене тим своїм уважним поглядом, у якому читається все: і недовіра, і любов, і бажання втрутитися.

Сідаю в машину. Заводжу. І вже за мить — замість звичного повороту додому — звертаю в інший бік. До офісу.

До чоловіка, який, мабуть, за ці три дні тиші встиг трохи охолонути після тієї нашої зухвалої ночі. Або, може, це я вже охолола. Бо він майже ввічливо попросив мене зникнути десь о другій ночі. Та ще й провів до таксі — чемно, як і годиться джентльмену… Чи щоб бути впевненим, що я безслідно залишила його територію. 

Добре, що хоч футболку дав. Бо без неї була б справжня вистава — не лише для нього тієї ночі, а й для водія.

Офіс. Вечір. Майже сьома.

Я запитую охоронців, чи пан Уваров ще на місці. Прошу не попереджати — кажу, що він знає, що я прийду. Показую тістечка і дві кави у стаканчиках з підставкою. Усміхаюся.

Піднімаюся на його поверх сама. Секретарки вже немає, у приймальні тихо. Лише слабке світло світиться у коридорі.

Я чую голоси: його і жіночий, а тому сідаю на диван. Кладу на журнальний столик коробочку з тістечками і каву. 

Цього разу — не квіти. Було б банально повторюватися. І не алкоголь — занадто прямолінійно. Це щось інше. Домашнє. Щире.

Я вдивляюся у свої долоні. Цього разу я прийшла не за тілом. Я прийшла сказати: «давай спробуємо». Без ігор. Якщо він дозволить собі хоча б трішки щирості — можливо, ми зможемо більше, ніж просто спалювати одне одного у ліжку.

Прислухаюся до розмови за дверима. Не чую слів, лише інтонації. Але цей сміх… жіночий, звабливий. Мені стає незручно. Наче я свідок чогось, що мало лишитися за завісою.

Коли двері кабінету нарешті відчиняються, я напружено вирівнюю спину. З-за дверей виходить незнайома дівчина.

— Бувай, Дамчику! Сподіваюся, ми ще розважимось, — кидає вона з солодким сміхом, закриваючи двері. Але тут помічає мене — і завмирає.

— Добрий вечір. Пан Уваров уже вільний? — чемно запитую, уважно стежачи за її реакцією.

Вона здається молодшою за мене. Але її погляд — як у хижачки, яку зненацька застали у власному лігві. 

— Ти новенька? Секретарка на заміну? Чи… щось інше? — її голос такий солодкий, що аж нудить.

Я не відповідаю. Тримаю спину рівно. Вона наближається. Погляд ковзає по коробці з тістечками і кавою. На жаль, вона розуміє те, що я замовчую.

— Хоча… — її очі знову біжать по мені згори донизу. — Ні. Хіба що нічна зміна. Дівчинко, ти запізнилася. Пан Уваров вже повечеряв. Зі мною. 

— Перепрошую? — я піднімаюся. 

Якщо вже слухати подібне, то стоячи. І дивлячись у вічі. 

Її усмішка — зухвала, впевнена. Вона виглядає так, ніби все навколо — належить їй. Проте, оцінюючи, як вона тримає себе і які в неї коштовні прикраси, вона дійсно не прийшла для звичайних балачок.  

На ній яскрава, занадто відверта сукня. У нас таке в офісі під забороною. А про суворість правил пана Уварова знають навіть стажери. То хто вона? Знайома? Кандидатка? Невже… більш ніж просто знайома?

Я дійсно починаю себе відчувати, не там де треба… Начебто дійсно запізнилась. 

— Так, я — секретарка, — відповідаю рівно. — А ви хто? У мене немає інформації, що пан Уваров приймає гостей у цей час.

Моя посмішка ввічлива. Як у професіоналки. Хай це буде гра. Але я не піду першою.

— А ти, виявляється, ще й дотепна, — вона хмикає, відкидаючи пасмо волосся назад і нахиляється, відкривши коробку з тістечками. — Це навіть цікаво… Секретарка, яка вартує під дверима шефа з солодким, яке він терпіти не може. 

Вона знущально посміхається. 

— Не переймайтесь, я не затримаюсь надовго, — ввічливо відповідаю. 

Вона підходить ближче. Її парфуми — різкі, дорогі, нав’язливі. Стає зрозуміло, що вона звикла до конкуренції. І точно не визнає жодної жінки, яка приходить до чоловіка, на якого вона вже поклала око. А вона наче відчуває, хто я така. 

— Я просто хотіла переконатися, — продовжує вона з посмішкою, яка ледь не ріже, — що ти усвідомлюєш, куди потрапила. Це не твоє середовище, дорогенька. Тут не працює схема: прийшла, всміхнулась, принесла тістечка — і все в тебе в руках. Уваров не з тих, кого можна спокусити какао і домашнім теплом. Він навіть не веде бізнес із такими, як ти.

Моя щелепа напружується. Але я мовчу. Вперше за довгий час — свідомо мовчу. Вона робить ще крок, зовсім близько, майже впритул. 

— Не ображайся. Просто… хтось має сказати це тобі прямо. У тебе нічого немає, чим ти можеш бути йому корисна. Уваров обирає партнерів, які приносять вигоду. Я — така. Мій батько — інвестор. А ти? 

Тепер зрозуміло... Хтось хоче похизуватись. 

Я вдихаю повільно. Пальці трохи здригаються, але я ховаю це, склавши руки під грудьми. Дивлюся їй прямо у вічі.

— Дякую за турботу і корисні поради, — кажу тихо, але погляду від неї не відводжу. — Якщо Уваров дійсно хоче вигоду — він її отримає. Від мене, а не від батька з мішком грошей за спиною. 

Дівчина хмикає від несподіванки. Вона не очікувала, що я відповім. І не піду. Не стану шукати виправдань. 

Проте… в чомусь вона права. І саме це дратує найбільше.

— Ну, то спробуй, — кидає вона, прямуючи до ліфта. Її підбори клацають по плитці, мов удари по нервах. — Удачі, — додає зухвало, впевнена в моєму провалі.

Коли двері закриваються за нею, я повільно вдихаю. Серце гупає в грудях, як барабан. Але я не дозволила їй забрати мою впевненість.

Ні. Цього разу — ні.

Я переводжу погляд на каву й тістечка. І раптом розумію — я вже не хочу вечеряти. І з мого боку було безглуздо приходити з десертом, коли він сам сказав, що не любить солодке.

Ну що ж… іноді треба зробити крок назад, щоб набрати розгін.

Я повільно закриваю коробку. Без образи — з ясністю. Це не для нього. І я знала це з самого початку. Просто хотіла чогось простого. Можливості бути з ним — не воюючи. Але, мабуть, я справді прийшла не в той час і не в те місце.

Пальці стискають підставку з кавою. Вона тремтить. Не руки — саме вона. Може, від мого гніву. Може, тому що це було єдине тепле, на що я могла сьогодні розраховувати. Просто щось людське. А не гра на виживання поруч із таким чоловіком.

Я не чекаю більше. Тихо залишаю офіс так само, як і зайшла.

На парковці — нічне повітря, і тиша, яку розтинає звук моїх кроків. У руках — кава й тістечка, які вже не мають сенсу. Я викидаю все у смітник. Різко. Мов крапку ставлю.

Раптом поруч зупиняється білосніжна іномарка. Віконце опускається. І я стискаю пальці в кулаки — від напруги.

— Вірне рішення. Наступного разу я так просто тебе не відпущу, — дівчина всміхається. Так, наче вже виграла війну.

Я не відповідаю. Просто йду. Її машина з вищанням коліс зникає за спиною, а я — мов у центрі циркової арени. Щоки палають. Уперше за довгий час я почуваюся викритою. Приниженою. Але не знищеною.

Сідаю в машину. І сиджу. Не заводжу мотор. Чекаю. Напевно, на себе. Ту, яка має зробити вибір. Не доводити щось іншим. А довести — собі. Бо я варта уваги, навіть його. 

Телефон у руках. Я відкриваю контакти. Шукаю той самий номер, який зберегла ще тоді, коли мала доступ до записника Вікторії.

Пан Мельник. Інвестор.

Залишилося лише натиснути. І зробити це не на емоціях — а на силі.

Бо я не просто жінка з тістечками. Я — аналітикиня, яка бачила і чула про фінансові потоки компанії наскрізь. Я — мати, яка щодня бореться за довіру й повагу сина. Я — жінка, яку не зламає ні дорога сукня, ні парфуми, ні зухвала усмішка конкурентки.

Я — не випадкова ніч. Я — не слабкість. І якщо для цього треба зіграти жорстко — я зіграю. Занадто довго я була зручною. Чемною. Поступливою.

А тепер — ні.

Я натискаю. Один гудок. Другий.

— Доброго вечора. Пане Мельник? У мене є дещо, що може вплинути на рішення щодо одного проєкту. Це стосується ГріннГрупп і ЕкстраЛайф. Якщо вам цікаво — можемо зустрітися.

Після короткої паузи — відповідь. Голос спокійний, уважний до кожного мого слова. Він погоджується. Призначає зустріч.

І я знаю — назад дороги більше немає.

Кладу телефон на сидіння. Серце б’ється, та вже не від паніки. Вперше — від драйву. Мене ще трохи трусить. Але в голові — тиша.

Я — не жертва. Я — гравець. І сьогодні зробила свій перший хід.

Дивлюся в дзеркало заднього виду. Очі червоні, щоки палають. Але я не плачу. Я дихаю. Глибоко. Впевнено. І коли заводжу мотор, усміхаюся. Без тріумфу. Просто — з прийняттям.

Це мій вибір. 

І тепер я подивлюсь, як Уваров триматиме удар — коли побачить мене не такою гнучкою, як у ліжку. А значно небезпечнішою.