Раді Вас бачити!

Дамір:

— Я ж просив! — кричу я пошепки, вимикаючи пилосос. Жінка дивиться на мене з докором і важко зітхає.

— Пане, я не можу залишити підлогу такою брудною. Ви ж не за це мене наймаєте, — вперто відповідає працівниця клінінгової компанії. — І я не дам вам приводу скаржитися на мене лише тому, що ви можете це зробити!

— Ельвіро Георгіївно… — напружено відштовхую пилосос ногою, коли вона знову нахиляється й збирається занурити будинок у цей гул. — Я просив робити все тихо. Підлогу залиште в спокої, — голос сам прорізається в наказ. — Мені немає сенсу скаржитися на вашу роботу. Ви одна з найкращих. Просто… не шуміть. Розумієте?

— Як-то ваша пані така білоручка, то хай уже потерпить! — жінка дивиться на мене загрозливо, ніби от-от стане на захист ідеального прибирання.

— Вона з тих, хто й сліпі зони знайде, — кажу я спокійніше. — Але зараз надто рано, щоб тривожити її сон. Лише через це й прошу.

— Ажеж, — пирхає вона. — Такий безлад із жінкою в домі! Гірше, ніж коли її тут не було!

— Ельвіро Георгіївно! — не витримую, підвищую голос, але одразу ж беру себе в руки. — Це зробив я. Сам. Саме тому, що жінки в домі не було. Досить сперечатися. Або закінчуйте, або продовжуйте тихо.

— Вам допомогти? — чую за спиною хриплуватий, ще сонний голос Олі.

Я прикриваю очі лише на мить, а тоді обертаюся — і на кілька секунд просто німію. Як же їй личить моя піжама…

— Ні, ми вже майже закінчили, — кажу я, посміхаючись і не в змозі відірвати від неї погляду.

— Майже! Але ж не закінчили! — обурюється прибиральниця. — То я можу тепер продовжити?

— Можете. Продовжуйте, — здаюся я, приречено видихаючи. — Ходімо, Олю. Я майже накрив сніданок.

Вона протирає очі й, на диво, йде без жодних заперечень.

Я не можу не помітити, як у моєму одязі вона виглядає ще тендітнішою, майже малою. Тиха. Спокійна. Наче прокинутися в моєму домі — для неї щось цілком звичне. Навіть після вчорашнього. Це приємне відчуття, що нічого не сталося, таке солодке, що думати тверезо стає складно. Особливо, коли розумію, що ця мить буде не вічна. 

— Кава? Чай? Вода? — пропоную, коли вона проходить повз мене на кухню.

— Чай. Зелений, — відповідає дівчина, озираючись довкола, оцінюючи прибирання.

— Вибач, якщо розбудили, — кидаю погляд на годинник. Майже десята. — Сподіваюся, все гаразд.

— Зазвичай я прокидаюся раніше. Все добре, — сідає за стіл, де вже розкладена доставка. — У тебе всі прибиральниці такі бойові? 

— Тільки одна — Ельвіра Георгіївна, — всміхаюся я жартівливо. — Вона цікава жінка, але коли прибирає, стає некерованою у своєму перфекціонізмі.

— Сподіваюся, її робота не буде марною. Все просто блищить від чистоти. 

— Усе буде добре, — кажу я, наливаючи кип’яток у чашку й додаючи трохи холодної води з фільтра, щоб Оля не обпеклася. Простягаю їй чай.

Дотик виходить легкий, майже випадковий, але цього вистачає, щоб я знову спробував упіймати її погляд. Вона киває і машинально тре очі — трохи почервонілі, втомлені. Та попри все вона надзвичайно гарна. 

Пам'ятаю, як вона заходила на кухню і гучно віталася у ті довгі, наші перші вихідні. Оля була для мене балакуча, занадто емоційна. Тільки своєю присутністю вона провокувала в мене, дратувала і говорила-говорила-говорила без кінця! 

Як же важко усвідомлювати, що я сам все прогавив. 

Я ловлю себе на тому, що дивлюся занадто довго. Погляд зрадницьки ковзає нижче до розстібнути зверху сорочки, і я різко відводжу його. Вона без білизни, після теплого ліжка їй, певно, прохолодно… Я все розумію. І все одно це чіпляє.

Розвертаюся до неї спиною — не демонстративно, радше вимушено. Треба охолонути. Займаю руки посудом, готуючи сніданок, ніби це може навести лад і в голові.

Повертаюся, коли контроль знову на місці.

Оля п’є чай, уважно, навіть прискіпливо оглядаючи кухню. У її погляді — скепсис.

— Щось не так? — питаю, розставляючи тарілки.

— Ти нагадуєш мені Левка, — задумливо каже вона, не відводячи очей.

— Справді? Чим саме? — дивуюся.

— Тим, що перекладаєш відповідальність на інших, — у голосі докір, але в очах — насмішка.

— Не зовсім розумію…

— Якщо сам створюєш безлад, то сам маєш його прибирати, — знизує плечима. — А ти зараз віддав це комусь іншому. Маючи можливості, це не означає, що ти не маєш нести відповідальність. 

Я мовчу. У її словах є правда — неприємна, але точна. Раніше я про це не думав і гадаю, що ніколи б і не задумався. А вже зараз, після її слів, хочеться повернути час назад і зробити все інакше. Таким чином, щоб вона схвалила мої дії. 

— Ти права, — визнаю, сідаючи навпроти. — Наступного разу так і зроблю.

— Краще без наступного разу, — пирхає вона, дивлячись на мене з ледь помітною усмішкою.

— Краще, — погоджуюся, киваючи. — То з чого почнемо? Їжа ще тепла.

— Навіть не знаю… Все так привабливо пахне, — наголошує Оля і раптом піднімає руки, вигнувшись, як кішка. 

Затаїв дихання, я спостерігаю за тим, як вона піднімає волосся і збирає його зверху резинкою. Її тонкі запястья тонкі і бліді, шия оголена, а ці розтібнуті ґудзики… Чорт забирай, я одночасно приємно збуджений і наляканий цим. Якщо Оля зрозуміє, то точно хлопне дверима раз і назавжди… 

— Чого ти застиг? — питає білявка, припідняв очі. 

— Е-е-е… — відвожу очі, стиснув своє підборіддя від знервованості. — Ти виглядаєш… чарівно, — бездумно кажу, спостерігаючи за тим, як Оля з цікавістю розглядає накритий стіл і вже тягнеться до салату. 

— Дякую, — коротко каже, на мить подивившись на мене. — Ти теж нічого, — замічає вона, якось дивно обвів очима моє лице. — Трохи незвично, але тобі пасує борода. 

— Справді? — дивуюсь я взаємному компліменту, який трохи бентежить. 

— Так. Але поменьше хмур брови, бо тоді схожий на ведмедя, — усміхається вона, пробуючи шматок омлета. 

— Невже? — замислююсь над її словами. 

— Точно тобі кажу, — додає вона, не дивлячись на мене, ніби між іншим. 

— Спробую, — бурмочу, розслабляючи плечі. — Але не обіцяю, якщо ти й далі будеш так… відволікати.

Оля тихо сміється, а я спостерігаю зворушливе явище: її рум'яні щічки і ніжний сміх, який лоскотить вуха. 

— Це вже твої проблеми, — кидає з ледь помітною хитринкою в голосі. — Смачного, Даміре.

Я беру виделку, але ловлю себе на тому, що досі дивлюся не в тарілку. Спостерігаючи за нею, розмовляючи, слухаючи її, мені стає добре. Спокійно. Лише одне мені не подобається — вона будь якої миті може піти. 

— Можливо, сходимо на побачення? — питаю я, через що Оля пирхає прямо у келих з соком. Вона починає кашляти, а на очі навертаються сльози. Хочу допомогти, але вона жестом зупиняє.

Передаю їй серветку і очікую те, що вона може сказати. А наразі вона може сказати все, що завгодно. Навіть зірватися на крик. І я не можу її засуджувати за це. 

— Перепрошую, — хрипло говорить Оля. — Це… неочікуванно. 

— Справді так вважаєш? — дивлюся їй в очі, підтиснув губи через напругу. 

— Даміре… — зітхає так важко, що я вже все розумію без слів. 

— Не переймайся. Все добре, — намагаюся її не бентежити. Хоча отримати позитвну відповідь хочеться до відчайдушності, врешті решт права тиснути я не маю. 

— Знаєш, — вона дивно замислилась. Не так, як завжди. З натхненням і зухвалістю. — Назви мені три причини, чому ти хочеш піти на побачення саме зі мною. Тоді я подумаю. 

— Цікаво, — кивнув я, точно не розраховуючи на такий нестандартний підхід. Відкладаю столові прибори і зосереджую погляд на жінці. 

Я мовчу довше, ніж треба. Не тому, що не знаю відповіді, а тому, що вперше за довгий час не хочу говорити абищо.

Три причини. Легко було б пожартувати. Або сказати щось безпечне — про красу, легкість, чоловічу цікавість. Вона ж саме цього, напевно, й чекає.

Але я дивлюся на Олю і розумію: якщо зараз схиблю — вона піде. Не грюкне дверима, не влаштує сцену. Просто віддалиться. А я не хочу ще однієї втечі. Не сьогодні. Не з нею.

Я звик брати відповідальність за свої слова. І якщо вже прошу про побачення — то маю бути чесним. Навіть якщо ця чесність мене оголить.

Я вдихаю глибше.

— Добре, — кажу спокійно. 

Підіймаю на неї погляд.

— Перша причина, — я роблю коротку паузу. — Ти не намагаєшся бути зручною. Ти справжня. І мені з тобою… легко мовчати. А це для мене багато значить.

Я бачу, як вона завмирає. Не посміхається — слухає.

— Друга, — продовжую, не відводячи погляду. — Ти мене не боїшся. Не дивишся знизу вгору і не намагаєшся сподобатися. Ти сперечаєшся, ставиш умови, тримаєш межі. Мені подобаються жінки, які не губляться поруч зі мною.

Ковтаю, бо третя — найскладніша.

— І третя, — кажу повільніше. — Мені з тобою добре. Не порожньо, як з іншими. І я давно не ловив себе на думці, що боюся, аби людина пішла. А з тобою боюся.

Я замовкаю. Даю словам осісти. Не поспішаю їх рятувати або пом’якшувати. Вона мовчить теж — уважна, напружена. І цього достатньо, щоб я зрозумів: сказаного мало.

Оля повільно зводить на мене очі.

І от тут я не втримуюся.

— Є ще кілька. Наприклад четверта, — кажу різкіше, ніж збирався. 

Вона не перебиває. Лише трохи випрямляється.

— Мені з тобою небезпечно, — продовжую, дивлячись прямо. — Бо ти мені подобаєшся більше, ніж я дозволяю собі зазвичай. І я не контролюю це так, як звик. 

Кілька секунд тиші. Я вже шкодую, що сказав це вголос. Але забрати назад — неможливо.

Оля повільно ставить келих на стіл.

— Ти зараз серйозно? — тихо питає вона.

— Так, — відповідаю. — Саме це мене й дратує. Бо моя п'ята причина — я тебе хочу. Хочу, як чоловік свою жінку. Нестримно, зухвало і якомога довше. На шосте… 

Вона дивиться на мене. Не ховає погляду, не усміхається одразу, але зупиняє мене від помилки, до якої я вже майже рвуся:

— Ти розумієш, що це вже не компліменти, а твої бажання? 

— Розумію.

Ще мить — і вона раптом усміхається. Не широко. Криво. Майже зухвало.

— Ти поганий стратег, Даміре, — каже вона після паузи. — Але чесний.

Це чіпляє сильніше, ніж будь-яка похвала. Я навіть не одразу відповідаю — даю цим словам осісти десь під ребрами.

Вона відсуває тарілку, ніби прийняла рішення ще до того, як його озвучила.

— Добре, — додає спокійно. — Одне побачення. Але без контролю. Без твоїх спроб усе прорахувати наперед.

Вона дивиться прямо.

— І будь зі мною справжнім. Відвертим.

Я повільно видихаю. Так, ніби весь цей час тримав повітря в легенях.

— Домовилися.

— І ще, — вона нахиляється трохи ближче, і я ловлю себе на тому, що автоматично зменшую дистанцію. — Навіть не сподівайся, що ти проведеш мене до ліжка раніше, ніж мине десять таких побачень.

Кутик губ смикається всупереч здоровому глузду.

— Не обіцяю, що не буде спроб, — кажу чесно. — Але сам факт, що ти думаєш про десять побачень… — знизую плечима. — Надихає.

Цього разу вона сміється без стримування. Легко. Живо. І в цю мить я розумію: так звучить тріщина в льоді.

— Даміре, — каже Оля вже тихіше, — я даю тобі лише один шанс. І тільки тому, що він мені потрібен.

Втомлений погляд ковзає по моєму обличчю.

— Можливо, щоб я нарешті переконалася в неможливості наших стосунків. Поставила крапки. І більше ніколи не поверталася до цієї ідеї.

— Перспективно, — сухо підсумовую я.

— Все в твоїх руках, — знизує плечима.

— Теоретично — так, — погоджуюся. — Але якщо ти мене відштовхуватимеш, ми далеко не заїдемо. Ти досі злишся. І я навіть не уявляю, як це виправити.

Вона дивиться уважно. Занадто.

— Чому ж? — звужує очі. — Як тільки я зберу колекцію картин — ти організуєш мені виставку. А для цього мені потрібно багато натхнення. Тож усе чесно, прозоро й… прицільно.

Я усміхаюся. Повільно. Бо дівчина в моїй піжамі, на моїй кухні, не фліртує — вона веде переговори. І робить це красиво.

— Ти добре розумієшся на користі правильних домовленостей, — кажу я із задоволенням.

Ловлю себе на думці, що це не угода. Це пастка. А я — зовсім не проти пропасти у цьому назавжди. 

Хто, як не я маю все виправити, коли вона робить такий довгоочікуваний, красномовний крок до мене?