Раді Вас бачити!

Ольга:

Я досі не розумію, чи роблю помилку, заходячи до дому Даміра. З самого порогу я майже не впізнаю житло чоловіка, в якому була не раз. Зараз здається, ніби я потрапила в простір зовсім іншої людини. А що нервує, то це відчуття, ніби я без дозволу зазираю комусь у душу.

Коли обертаюся до нього, він миттю відводить погляд і пропонує пройти на кухню. Я зупиняюся, коли бачу, вже навіть не хаос — це справжній безлад. Немитий посуд, пакування з доставки вже з пліснявою розкидані майже по всіх поверхнях, сміття під ногами, одяг на стільцях. Запах — притхлий, з домішкою тютюну. Уся кухня, як і дім загалом, потопає в напівтемряві. 

— Сідай тут, — каже Дамір, ніби намагаючись відволікти мене від спостережень.

Він підводить мене до стільця, знімає зі спинки чужу на вигляд одежу, рукою зсуває сміття, звільняючи трохи місця на столі, а тоді піднімає ролети й відчиняє вікно навстіж.

При світлі цей безлад стає ще очевиднішим, ніж у темряві.

— Який чай хочеш? — він починає гарячково нишпорити по полицях. — З чебрецем? Просто чорний чи зелений? Є ще трюфельний… і з лавандою, — перераховує він, дістаючи упаковки одну за одною.

Я дивлюся на нього з тими пакетиками в руках — і лише тепер по-справжньому бачу. Почервонілі очі, вологе скуйовджене волосся, щетина, що вже більше схожа на бороду. Він ніби схуд. Зменшився. Проста футболка і спортивні штани вже висять на ньому. 

— Краще каву, — кажу я й нервово відводжу погляд від його надто уважних очей.

— Чудово! Зараз зроблю, — надто бадьоро відгукується він і жбурляє чай на поверхню, лише додаючи хаосу на стільниці.

Він хапає паперові рушники й починає терти електричну плиту, яка виявляється заляпаною чимось темним. Гадаю, що тією самою кавою. 

— Ти… в порядку? — наважуюся спитати, хоча відповідь бачу ще до слів.

— Так-так. Звісно, я в порядку, — він озирається, намагається усміхнутися й знову береться за плиту.

— Даміре, ти ж обіцяв бути зі мною чесним. Отже… — майже шепочу.

Він завмирає. Глибоко видихає — і раптом його плечі опускаються разом із головою. В цю мить він виглядає таким беззахисним, що по моїй шкірі пробігають мурахи.

— Я… просто втомився. Але зі мною все добре. І я справді радий, що ти завітала, — каже він тихіше.

Він намагається ввімкнути плиту. Та все ще не реагує. Дамір уже без поспіху протирає її рушником, і цей рух здається дивно важким, ніби він не рушником по склу водить, а тягне цеглу.

У цю мить я впізнаю в ньому себе. Але, що б там не було в минулому, у мене є син, родина, знайомі і друзі. Я ніколи не залишалася тотально самою й зломленою. Мені просто не давали часу на це. 

Не витримав цього стискання в грудях, я знімаю пальто, вішаю сумку на спинку стільця й підходжу до Даміра. Він блимнув на мене очима, ніби не відразу зрозумів, що я поруч.

— Я допоможу, — кажу тихо, беру серветки й витираю там, де бачу вологу, особливо обережно проходячись по сенсорах.

Дамір відступає на крок, залишаючи між нами дистанцію. Переминається з ноги на ногу, безглуздо тримаючи в руках брудні серветки, ніби не знає, куди їх подіти. І дивиться. На мене. Так уважно, що складається враження — він досі не вірить, що я тут. З ним.

Я вмикаю плиту — і вона одразу відгукується.

— Якщо ти не проти, я зроблю каву на двох, — пропоную, коли він не те що не рухається, а навіть не кліпає.

— Звісно, — киває він, але залишається стояти.

Я знаходжу турку — вона ще тепла. Мию її, насипаю каву, наливаю воду й ставлю на плиту. Дамір стоїть, ніби прибитий до підлоги, уважно спостерігає й не втручається.

— Може, поки що прибереш зі столу? Так буде зручніше сісти, — обережно підказую.

Він киває й раптом хмурить брови, ніби тільки тепер по-справжньому бачить безлад навколо нас.

Я знаходжу пакети для сміття й без поспіху починаю збирати мотлох.

— Тебе змусив прийти до мене Тимур… чи Вікторія? — несподівано питає він, підійшовши ближче.

— Мене неможливо змусити до того, чого я… не хочу, — відповідаю, трохи затинаючись, раптом відчувши себе занадто відкритою.

— Так, але ти б не прийшла, якби не вони.

Але насправді я б не прийшла, якби в нього було все гаразд. Мене, звісно, здивувала його оголена постать і розлючені очі коли він відкрив двері, та вже за кілька хвилин стало зрозуміло, що чоловік влаштував безлад не тільки у будинку. 

— Можливо, — я простягаю йому пакет зі сміттям. — Продовжуй. Я подивлюся за кавою.

— Я виглядаю жалюгідно, — кидає він, починаючи прибирати.

— Швидше… дійсно втомленим, — м’якше поправляю.

Чоловіки не люблять бути безпорадними й слабкими перед жінками. Принаймні, цього точно не любить Дамір Уваров. Але мені й не потрібна його удавана сила, контроль чи демонстративна мужність. Кожен має право на моменти слабкості — і в цьому немає місця для сорому.

— Про пляшки не забудь, — киваю під стіл, де зібралася ціла колекція порожнього алкоголю.

— Я трохи розклеївся, але не думай, що я став пияком, добре? — нервово каже він, збираючи пляшки. Майже іронічно. Хоча нічого смішного тут немає. — Ти мовчиш, бо вважаєш мене залежним?

— Даміре, — я все ж повертаюся до нього. — Ти не контролюєш себе. Якщо не візьмеш себе в руки — втратиш усе, що маєш. Розумієш?

— А що я маю, Олю? — він дивиться на мене з кривою усмішкою, не скриваючи свою зневіру. 

— Життя. Друга, який за тебе хвилюється. Дах над головою. Велику компанію, якій потрібен керівник. Гарне здоров’я і мозок, зрештою.

— Якби ж мені це було потрібно… — бурмоче він і береться за інший пакет, прибираючи вже зі стільниці.

Мені немає, що на це відповісти, відчуваючи слизьке відчуття причетності до такого стану Даміра.

Кава починає пульсувати. Я вчасно знімаю турку з плити. Чашки доводиться мити: всі вони брудні, використані по кілька разів, з темними кавовими кільцями по краях.

— То… як у тебе справи? — питає Дамір, щойно ми нарешті сідаємо за стіл із чашками кави.

— Усе добре. Левко пішов до школи. Ти б бачив, як він обурювався через те, що потрібно робити саме те, що написано в завданні. А що стало проблемою — це треба також прочитати, а не вигадувати власні правила, — усміхаюся, згадуючи перші тижні, насичені й зовсім незрозумілі для моєї дитини. — За кілька днів у нього день народження. Він влаштував кондитеру таку встряску, що дівчина вже зробила маленькі тістечка, щоб цей негідник спробував кожен смак. Змусив мене записувати всі мінуси і плюси. Схоже, мій син в майбутньому стане кулінаром. 

Дамір помітно оживає. Очі загоряються, але усмішка виходить з дивною домішкою туги.

— Я працюю над картинами, шукаю роботу. Вікторія щоразу пропонує повернутися в компанію пана Громова, але мені… ніяково. Думаю, рано чи пізно щось знайду. Іноді беру фріланс, — продовжую я, ніби між іншим нагадуючи йому: жити — це дія, а не самознищення. Поруч завжди знайдуться ті, хто із задоволенням зруйнує чуже життя — не варто допомагати їм у цьому.

Він сміється з історій про сина. Переважно це ті самі казуси, після яких неможливо не посміхнутися. Мені доводиться говорити багато, бо щойно я замовкаю, його усмішка тьмяніє, а погляд гасне. У кожній паузі він думає надто голосно — і я намагаюся не давати йому цієї тиші.

Коли я мимохіть дивлюся на наручний годинник, Дамір реагує миттєво.

— Може, ще кави? — пропонує він.

Я не відмовляюся.

Після цього він сам втягується в розмову. Не говорить про щось важливе чи дотепне — переважно про роботу, університет, Тимура. Детально розповідає, що відбувалося з Вікторією і які справи вони провернули з паном Громовим.

Левко телефонує о шостій вечора від батьків, коли ми вечеряємо їжею з доставки. Дамір у цю мить знову ніби знічується: відкладає виделку, прислухається до галасу малого, але на мене не дивиться. Та напруга з’являється миттєво.

— Він сумує за тобою. Увесь час питає… — зізнаюся несподівано навіть для себе.

Дамір здригається, різко підводить очі й довго дивиться на мене, ніби намагається знайти сліди брехні.

— Я… теж. Левко неймовірний хлопчина. Увесь у свою матір, — він знову насилу усміхається. — Ти будеш ще салат?

— Ні. Я хочу ще креветок.

Він підсипає мені щедру порцію, додає соусу, а сам усе ніяк не доїсть свій стейк. Зате вино підливає собі вже втретє, а мій перший келих досі майже повний.

— Спробуй і ти. Не пам’ятаю, коли востаннє їла такі смачні морепродукти, — кажу м’яко.

Дамір бере виделку й тягнеться до моєї тарілки. Починає їсти жвавіше, щойно помічає, що я за ним стежу.

Близько восьмої вечора, провівши з ним майже цілий день, я починаю збиратися. Дамір ходить колами поруч, ніби не знаходить собі місця, і лише тоді, коли я тягнуся до дверної ручки, несподівано озивається — з проханням, у якому занадто багато оголеного:

— Олю… залишся на цю ніч. Гостьова кімната в повному порядку. 

Я дивлюся на нього — на те, як він напружився, очікуючи відповіді, якої я й сама не можу знайти.

Йому потрібне було просте: трохи живого спілкування, нормальна їжа замість фастфуду, не допити ту пляшку вина, а зупинитися на воді й чаї. Я це розумію. Я також розумію, що його стан — наслідок нас. Та за цілий день ми жодного разу про це не згадали, ніби домовилися мовчки сховати все, що болить, під килим буденності.

Але ми пам’ятаємо. І я, і він.

— Будь ласка, — майже шепоче Дамір. — Я ні на що не натякаю. Без підтекстів. Без планів. Просто… залишся ще трохи.

— Вибач, — я повільно хитаю головою й відчиняю двері.

— Олю, — він зупиняє мене вже з порога.

Я напружуюся. Не хочу вмовлянь. Не хочу залишатися з жалю. Якби я справді хотіла — я б не стояла тут, вже на вулиці. 

— Дякую, — каже він раптом. — За сьогодні. Мені було приємно тебе слухати. Гарного тобі вечора, — усміхається м’яко, без претензій.

— І тобі, Даміре. Бувай.

— Бувай.

Я виходжу й сідаю в таксі.

Водій одразу бурчить, що я запізнилася й тепер доведеться заплатити більше. Я лише усміхаюся й погоджуюсь з усім сказаним. Він одразу розслабляється, ніби готувався до зовсім іншої розмови.

За кілька хвилин дзвонить його телефон. Він скидає виклик. Дзвінок повторюється — і водій кидає на мене короткий погляд.

— Якщо не заперечуєте, можу відповісти? — чемно питає.

— Не заперечую, — знизую плечима, втупившись у свій телефон.

— Дякую, — швидко каже він і відповідає. — Люба, ти на гучному. В мене пасажир. Щось сталося?

— Сталося, Ігорю! — різко лунає жіночий голос. — Ти знову мені збрехав! Думаєш, я це терпітиму?!

— Люба, кохана… я передзвоню за пів години, добре? — йому явно ніяково, і він уже тягнеться вимкнути дзвінок.

— Як відключишся — ночуватимеш під дверима! — кричить вона з люттю. — Нехай твій пасажир теж послухає, який ти в мене брехливий чоловік!

— Ніночко, ну чого б це я тобі брехав? — здається чоловік, продовжуючи розмову. 

— Ти мені обіцяв, клявся, що більше не будеш спілкуватися з моєю сестрою! Обіцяв, Ігоре! 

— Ніно… — ще тяжче видихає чоловік, за яким я спостерігаю трохи скоса. — Це, виглядає з боку, звісно, кепсько, але… — коротко косить погляд на мене.

— Досить виправдань! Вона знову приходила! Я гадала, що це наклип… Але ж ти продовжуєш спілкуватися з цією зрадницею! Скільки я це буду терпіти? Як хочеш до неї, то просто скажи! — через телефон чутно тихий всхлип. 

— Ніно, я кохаю тебе. І тільки тебе. Я обожнюю нашу маленьку Іруню. Я вас ніколи і нізащо не зраджу. Не вигадуй більше ці нісенітниці, — мирно, без поспіху, промовляє чоловік так, що посмішка на його вустах чутна навіть у словах. 

 — А кільце? Кільце ти нащо знімаєш кожного разу, як їдеш на роботу? Чи ти не на роботі?!

— Люба, я ж не…

— Ось що, Ігорю, або ти вже нарешті зізнаєшся, або йди на всі чотири! — вона скидає дзвінок і на фон повертається ледь чутна музика. 

Я якось знітилася, став свідком суперечки між чужими людьми, але за мить я чую тихий смій чоловіка. Здивовано дивлюся на нього і трохи посунувшись до центру, ловлю його очі через водійське зеркальце, які світяться, від дивної радості. 

— Можу я дещо спитати? 

— Питайте, пані… питайте. 

— Чому ви задоволені? Ваша жінка наче не жартувала, — відчуваючи цю жіночу солідарність, не можу не промовчати. 

— Мені приємно, — жме плечима водій. — Моя кохана надихалася ревнощами років двадцять тому, а зараз, наче заведена, висловлює ревнощі щотижня. Приємно, що саме вона цінує мене і боїться втратити, — пояснює свою радість чоловік.

— Не гадаю, що вона отримує те саме задоволення, — тихо висловила я свою думку. 

— Вона в мене жінка з характером, емоційна. Але приводу я не давав — і, більше того, ніколи не дам. Моя дружина два роки тому посварилася з сестрою, а в її чоловіка нещодавно сталася аварія. Ми працюємо разом, він мій друг понад десять років. Зараз я їм допомагаю: заїжджаю з продуктами, навідуюся до лікарні… Колективом збираємо гроші на реабілітацію. Ноги йому збирали майже як пазли. 

Він на мить замовкає, стискає кермо.

— Дружина не спілкується з сестрою, тому починає підозрювати дурниці. А сестра хоче сама все розповісти й просила не казати про біду дружині. Каже, що примирення у такий час недовгі, треба спочатку покінчити з минулими суперечками. А кільце… — хмикає. — Знімаю його, коли на роботі, бо натирає мозолі. Нічого страшного не сталося, пані. Заїду по її улюблені квіти, вибачуся за зіпсовані нерви й знову вигадаю, як звести сестер. Усе добре, як не крути.

Вислухавши історію, я й сама мимоволі посміхаюся.

— Може, вам варто самому все розповісти й покінчити з цим?

— Не хочу лізти в їхні стосунки, — пирхає він. — Мені ж і прилетить.

— Але коли вона дізнається не від вас, вона вже не розлютиться — вона розчарується. І образиться. Тоді вже точно з’являться причини звинувачувати.

— Можливо, ви маєте рацію, — задумується чоловік. — Та коли мова заходить про сестру, моя дружина нервує в рази сильніше. Рано чи пізно вони самі помиряться — так уже було не раз за наше життя. А я… я не почуваюся винним. Хіба що трошки.

Він усміхається.

— Я знаю, як робити свою жінку щасливою щодня. Не переймайтесь, у нас чудова родина. І я ще жодного разу не спав під дверима.

— Що ж… тепер зрозуміло, — киваю я й відвертаюся до вікна.

— Знаєте, пані, — продовжує він уже спокійніше, — ми, чоловіки, часто щось приховуємо від дружин. Не щоб зрадити — щоб захистити, вберегти, огорнути спокоєм. Іноді виходить кепсько, але якщо ми це робимо для коханої жінки — повірте, ми хочемо якнайкраще.

Я киваю в тіні салону, дивлячись на вулиці, що повільно спливають за склом. Усередині стискається щось глухе й важке — не образа, не злість, а втома від постійного балансування між «довіритись» і «вберегти себе».

— Можна тепер я у вас дещо спитаю? — несподівано каже водій.

— Так, питайте.

— Ви так відреагували… У мене склалося враження, що ви вже пережили і зневіру, і образу. Він був покидьком?

Я чую запитання, але відповідь приходить не одразу.

— Не знаю, — нарешті кажу я.

Питання миттєво тягне за собою образ Даміра. А вже за мить — іншого чоловіка, якого я всім серцем ненавиджу. Колишнього чоловіка. Те, що було між мною й Даміром, дивним чином змішується з тим минулим — і розплутати це майже неможливо.

Я не можу назвати Даміра покидьком. Навіть зараз. І не можу не думати про нього — бо ті тижні поруч були справжніми. Живими. Насиченими. Болісно чесними.

Насправді, опинившись у нього, я вперше побачила цього чоловіка емоційно. І, звісно, почала дивитися на нього інакше.

Найважче — починати спочатку. Забувати те, що було огидним. Але й відпускати важко. Важко довірити серце, коли вже не маєш сил знову збирати себе по крихтах. Важко зараз їхати й думати, чи з ним усе гаразд після того, як я знову його залишила.

— Вам потрібна допомога, пані? — обережно питає водій. — Ваш залицяльник нахабний?

— Що? — я здивовано дивлюся на чоловіка. — Ні. Просто… усе непросто.

Я ковтаю слова.

— Ми не можемо бути разом. Але й порізно — теж. Як виявилося.

— Для стосунків немає місця упередженням і гордості. Коли є кохання — справжнє, спільне — з часом можна вирішити майже все. Моя дружина неймовірна жінка, і я не вважаю себе поганим чоловіком. Але в житті траплялися обставини… такі, що розводили нас по різних кутках. Проте поки є кохання — є й надія, що завтра ми знову обіймемося, поцілуємо доньку і будемо жити далі.

— А як ви зрозуміли, що вона та сама? — питаю тихіше. — Що за неї варто боротися?

— Гарне запитання, пані, — він усміхається, але вже без жартів. — Слова можуть бути різні. Як і вчинки після складних моментів. Але… очі. Я завжди дивився їй в очі й знав: я для неї важливий. Поруч зі мною вона може бути справжньою. Іноді — капризною гірше, ніж донечка, — сміється. — Але я для неї готовий на все. Як і вона для мене. Це видно. Це відчувається. І це не зникає.

— Отже, очі, — ледь усміхаюся.

— Так. Вони ніколи не брешуть.

Я замовкаю. Перед внутрішнім поглядом знову постає той беззахисний, оголений погляд, який супроводжував мене весь вечір. Не слова. Не прохання. Саме очі.

Я на мить тягнуся до телефону, навіть знаходжу номер Даміра… але пальці зупиняються.

Ні.

Краще переспати з думками, ніж діяти на оголених емоціях. Мене це вже не раз заганяло в кут.

— Щось надумали? — питає водій. І в його голосі з’являється ледь помітна хитринка.

— Ще ні, — чесно відповідаю.

— Шкода… — протягує він. — Бо ваш залицяльник, вочевидь, дуже чекає на нову зустріч.

— Ви про що? 

— Їде за нами від самого повороту, де я вас забрав, — спокійно каже водій. — То й запитував, чи не потрібна допомога. Настирливий він.

Я озираюся — і справді бачу машину на майже порожній дорозі. Спостерігаю декілька хвилин. Та сама дистанція. Той самий маневр. Поворот за поворотом.

— Може, просто збіг, — кажу, але голос видає мене.

— У збігах теж прописана наша доля, пані, — знизує плечима він.

Я кілька хвилин сиджу, мов на голках. Серце б’ється надто рівно — поганий знак. Потім вирішую перевірити.

— Можете зупинитися на кілька хвилин?

— Звісно. А якщо знадобиться допомога — звертайтеся. Обов’язково.

Авто плавно стає на узбіччі. Я виходжу.

Машина позаду спершу теж пригальмовує… але проїжджає далі. У грудях щось боляче стискається — розчарування накочує швидше, ніж я встигаю його осмислити.

А за секунду — різкий визг шин. Авто зупиняється неподалік.

Я напружуюся, намагаюся розгледіти номери — марно. Не бачу, а з машини ніхто не виходить.

Мені стає моторошно. А якщо це не він? А якщо я помилилася?

І саме в цю мить дзвонить телефон. Побачивши ім’я на екрані, я завмираю — ніби світ на секунду втрачає звук.

— Олю! Все гаразд? — питає Дамір знервовано. 

— Так, — напружено відповідаю. — То це дійсно ти? 

— Вибач… — чую я одразу. — Вибач, я просто схвилювався і вирішив тебе провести хоча б так. Хотів упевнитися, що з тобою все буде гаразд. Я тебе налякав? Я не хотів, Олю…

— Як так хотів провести, то чому сам не… Чекай-но! — мене вмить розлютила думка про те, що він поліз за кермо. Більше того — вирішив їхати на таку велику відстань. 

Розвертаюся до водія таксі. 

— Вибачте, мені треба поговорити з цим дурником, — зітхаю я важко, пролаявшись у себе в голові. — В мене приєднана картка, знімете автоматично за повну поїздку?

— Я краще почекаю, — відмовляється. 

— Все добре. Він… хороший чоловік, хоч і робить дурниці. 

— Давайте так, пані. Як самі сядете до нього в машину, тоді я поїду, а до того я краще почекаю. Мені на душі спокійніше буде. 

— Домовилися. Дякую, — киваю, і вже тепер прямую до Даміра з одним простим наміром — випхати його з машини, а тоді… Задати такого прочухана, щоб запам'ятав про це на все життя!