Раді Вас бачити!

Дамір

У кабінеті запала тиша після гучного гупання дверима. Лише тікання годинника й мій власний подих, який здається занадто гучним і від того мене дратує.

Її солодкий запах досі витає в повітрі — і це злить більше, ніж мало б. Не тому, що він неприємний, — навпаки. Бо нагадує, як кілька хвилин тому я майже втратив контроль. Як зірвався, коли терпіти жіночі витівки вже не мав сил.

Вона вийшла гордо, попри гарячі сльози й ображений погляд. Витримала тиск довше, ніж я очікував. Це, чорт забирай, чіпляє. І водночас бісить.

Я хотів, щоб вона зникла з мого життя без жалю, без спроб пролізти ближче, без болю й вигаданих почуттів. Але коли вона дивилася просто в очі й кидала свій виклик — я бачив у ній себе. Того, ким був, коли вигризав бажане, йшов по головах, не зважаючи на методи. Саме це привело мене сюди. І водночас спалило в мені майже все живе.

Їй такий шлях не потрібен. Вона слабка. І водночас — не зовсім… Це зводить з розуму, бо пробуджує жалість. А я ненавиджу жаліти тих, кого сам вирішив прибрати з дороги. Якщо ця вперта білявка думає, що витримає все лайно, яке тягне за собою така гра, — краще розбити цю ілюзію зараз, поки не наробила більшої дурниці, ніж фанатичне переслідування й готовність розсунути ноги при нагоді.

Стискаю пальцями скроні, намагаючись вирвати з голови її голос. Марно. Замість тиші чую ледь чутне: Ми ще не закінчили, Даміре.

Закінчили, Олю. Закінчили! Хоча… якщо бути чесним — це ти ще не закінчила.

Важко опускаюся в крісло, вперши лікті в підлокітники. Світло з вікна лягає на стіл так, що на глянці дерева чітко вимальовуються тіні — контури жіночого тіла й упертості, яка щойно зникла за дверима.

Відкинувши голову, кілька хвилин дивлюся в стелю, а потім прикриваю очі, відчуваючи важку, майже фізичну втому.

Що з цими жінками не так, чорт забирай?..

Перед очима спалахує інша героїня минулих вихідних — Вікторія. Її погляд, коли вона, зухвала до межі, відстоювала свою подружку. Її злість, коли я прямо сказав, що при нагоді… Ольга пожаліє, якщо ще раз полізе в моє життя.

І все ж тоді мене щось точило зсередини. Бо навіть після відвертої правди про свою коханку, яку почув Тимур, він не відвернувся від неї. Я очікував, що він або зірветься, або хоча б втратить свій холодний контроль. А натомість… ці двоє поставили на вуха весь орендований будиночок, коли брали одне одного так, ніби це був останній раз.

А зранку — цей погляд. Пристрасть. І, якщо я не помиляюся, кохання.

Напевно, так — це заздрість. Бо замість цього я отримав лише роздратування, коли Карина вкотре намагалась мене звабити своїми примітивними витівками. І, як би не крутити, Вікторія була права — Оля робить це… не краще, але принаймні по-іншому. Та хоч вона переслідує мене так, наче я останній чоловік на планеті, у ній немає цієї липкої штучності, що від Карини тягнеться за версту.

Карина — то окрема історія випробування моїх нервів.

Ці вихідні вона влаштувала собі марафон із допікання мене, і, схоже, навіть не помічала, що вже з перших хвилин поїздки в машині мене дратував кожен її жест. Цей фальшивий сміх, навмисні дотики, намагання вклинитися в будь-яку розмову — і все з тією ж самовпевненою міною, ніби я маю вдячно підхопити її гру.

Я намагався тримати дистанцію, але що далі, то сильніше відчував, як закипаю. Особливо після того, як вона з Вікою опинилися на словесному полі бою. Вікторія, хоч і била словами влучно, принаймні тримала якусь лінію — а Карина сипала отрутою, як дрібною сіллю на рану, навіть не помічаючи, що вже переборщила. І тоді Вікторію нічого не стримувало, щоб опустити цю малу до рівня плінтуса.

Я бачив, як Віка в той момент дивилася на мене — уважно, майже виклично. Наче читала, скільки всередині мене стримується, аби не зірватися. І, можливо, саме тоді в мені вперше промайнула думка, що її подружка теж отримає від мене те, чого так наполегливо шукає.

Коли після того абсурду в альтанці Карина спробувала хоч якось мене «розважити», я просто ігнорував її. Довго вона не витримала — схопила за руки, заглянула в очі своїм удавано невинним поглядом і видала:
— Та ти ж несерйозно злишся, правда? Я ж пожартувала.

Жартувала.

Мені знадобилось усе самовладання, щоб не дати їй зрозуміти, наскільки сильно вона мені остогидла. Ці вихідні були лише поступкою — гнилою, але прибутковою. Її батько, один з інвесторів, підписав договір із єдиною умовою: я проведу час із його донькою. Якби я відповів так, як хотів, — усі б запам’ятали лише скандал… і розірваний контракт.

Карина зробила мені величезну послугу, сама того не розуміючи, коли пішла до рук досить харизматичного, не менш розбещеного Кирила. Що ж… це було навіть несподівано. Особливо момент, коли я застав їх обох у душі після своєї нічної прогулянки.

Я сіпнувся, вихопившись із думок, і перевів погляд на годинник. Час у голові минає завжди швидше, ніж у реальності. Підсунувся ближче до столу, взяв слухавку внутрішнього телефону й натиснув потрібну кнопку.

— Уваров. Скажіть, пані Зорецька була у вас? — мій голос хрипкий, надто напружений, наче я розпитую про ворога, а не про жінку.

— Так, Даміре Романовичу, була, — відповідає кадровик без паузи. — Пані Зорецька звільнилася хвилин десять тому. Розрахунок отримала на руки.

— Зрозуміло. Дякую, — коротко киваю, швидше сам собі, і кладу слухавку, відчуваючи, як у грудях повільно накопичується щось гірке й важке. 

Повертаюся до роботи, зосереджено гортаю документи, наче папір здатен витіснити з голови всі думки про жінок. Механічно підписую, ставлю позначки, переглядаю цифри… і все одно ловлю себе на тому, що одна з них уперто тримається у свідомості.

І цього разу вона — не з нахабним викликом чи дешевими провокаціями, а з гіркими сльозами, які дивно яскраво вирізаються з пам’яті. Наче я спеціально їх запам’ятав, хоч і вдаю, що хочу забути.