Раді Вас бачити!

Дамір

Мій погляд ковзає до жінки, яка втиснулася у дверцята машини, підібравши ноги до грудей, наче намагається згорнутися у кокон. Вона вперто відвертає обличчя, вдивляючись через вікно на ще досі сонне місто. Рідкі вуличні ліхтарі вирізають тремтливі жовна на її щоках — і я розумію: вона не просто змерзла. Вона вся стискається від холоду й страху, захищаючись від мене так само, як від нічного повітря.

Вона боса. У тій самій легкій піжамі й халаті, які зовсім не рятують від різкого ранкового холоду.

Я мовчки стягую з плечей піджак і повільно нахиляюся, щоб накинути його на її плечі. Та вона реагує блискавично, мов хижак у пастці, перехопивши моє зап’ястя.

— Навіть не думай! — її голос хрипить, скрегоче люттю, що ріже сильніше за пальці на моїй руці. — Мені нічого від тебе не потрібно.

На мить я затримую подих. Можу легко вирватися, але не роблю цього. Лише дивлюся на неї, стискаючи власну стриманість у кулак. Зрештою, повільно кладу піджак поруч — хай буде. Можливо, ще передумає.

Водій, перехопивши мій погляд через дзеркальце, нічого не каже — лише додає тепла, ввімкнувши обігрівач. Я киваю йому, вдячно, майже непомітно. Це єдине, що зараз можу зробити.

І все ж мені самому незручно. Сидіти поряд із нею — важче, ніж витримати будь-яку нараду чи допит. Бо між нами зависло берлінське минуле, від якого я не втечу, як би не намагався.

Я пам’ятаю кожен її крок там, кожну спробу захиститися, той погляд, у якому було стільки ненависті й водночас болю. Тоді я зробив вибір — і він досі стоїть між нами непорушною стіною.

Вона — поруч, але віддалена настільки, що й тисяча кілометрів здаються ближчими. Навіть якось дивно, бо раніше… вона була ближче до мене, ніж я сам до себе. 

Я відчуваю її тремтіння, бачу, як стискає руки на колінах, і водночас ловлю себе на думці: мені теж хочеться відвернутись. Ніби й мою шкіру обпікає її відраза. 

Бовдур. Упертий, лицемірний, нікчемний бовдур, який зробив боляче не просто жінці — жінці, що віддала мені своє серце. Колись ці слова у моїй голові здавалися смішними, навіть недоречними. Але коли вона тоді запитала: за що? — я вперше наче прокинувся і зрозумів, що не маю жодної раціональної відповіді.

Оля говорила тоді багато. Кожне її звинувачення я хотів відбивати, сперечатися, ламати її аргументи… але вона навіть не дала шансу відкрити рота. А коли пішла… О, давно я не ловив тумаків, і тим паче — ніколи від батька дівчини, яку образив. І саме це повернуло мене до тями. Змусило визнати: я переступив межу не для самозахисту, а лише тому, що міг. Тому що в ту мить мене осліпила власна лють, а я був просто сильніший за неї. 

Гидко... 

На прийняття того, що в мені ще залишилась совість, пішло занадто багато часу. Я довго гнав від себе цю думку, зручно виправдовуючись — робота, стрес, так треба… Але коли все ж вирішив поговорити, було вже пізно.

Олі й її родини вже не було в Німеччині. Вони вилетіли ранковим рейсом, а я так і лишився стояти в тій же прострації, де опинився після її слів. Вперше відчув, що по-справжньому програв — не битву, не бізнес, а… жінку. І це вдарило сильніше, ніж будь-яка минула втрата. 

Тому зараз, коли ми сидимо поруч, і мені доводиться ловити її погляд хоч краєм ока, — наче знову переживаю той самий виліт. Мені незручно так само, як тоді, у Берліні: від її мовчання обпікає не менше, ніж від тих питань і її власних відповідей. І зараз наче весь простір між нами складається з невимовленого — і жодного виправдання в мене досі немає. 

Вона була права — її я не забуду. Як би не намагався. Повернувшись додому, я почав шукати Олю, та не спромігся знайти. Наче доля навмисне розводила нас по кутках: випадкові люди не знали нічого, знайомі мовчали, адреси губилися, сліди хололи. Але я впертіший за цю долю.

Не пробачить… і, мабуть, має рацію. Краще так, ніж залишити її у спокої й зробити потенційною ціллю для кримінального плану.

Вікторія! Прибив би за те, що не тільки змовчала про все це лайно, а ще й не збагнула, що за нею ведеться майже потрійне спостереження! Служба безпеки Тимура, мої люди, і ті, що полюють на неї… Вона ходила між ними, як сліпа по мінному полю, і навіть не уявляла, що крок убік може коштувати життя не лише їй.

І тепер, сидячи поруч з Олею, я відчуваю: моє мовчання тоді й мовчання Вікторії тепер — одне й те саме прокляття. Ми обидва занадто добре вміємо приховувати правду від людей, які хотіли нам допомогти.

Коли заїжджаємо на моє подвір’я, у якому вже снують найманці, дівчина різко опускає ноги, напружившись, наче відчуває пастку. Водій зупиняє авто, а я виходжу й швидко обходжу його ззаду, відкриваючи дверцята для неї.

Вона дивиться на мене так, ніби я щойно простягнув їй отруту, а не долоню. У цьому погляді — водночас страх і виклик. Чітко бачу: якщо вона й зробить крок, то не тому, що довіряє мені, а тому що не має іншого вибору. 

Хотів би пояснити, що все під контролем, що тепер вона у безпеці… але з моїх вуст це звучатиме як черговий наказ, а не правда.

— Олю, я не маю часу на ігри.

— Я не залишусь тут! — категорично заявляє білявка, схрестивши руки на грудях так, ніби цей жест може стати щитом.

— Ти вже тут, — намагаюся говорити рівно… але яка ж уперта! Наче позичила цю ваду в мене, а сперечатися сам із собою — та ще розвага.

Я нахиляюся ближче. Оля стрімко відсахується, відповзаючи по сидінню. Її п’яти блиснули перед очима — і я хапаю за щиколотки, різко потягнув до себе. Вона верещить так, що звук ріже по вухах, коли від мого ривка ковзає спиною по шкіряному сидінні, а ноги мимо її волі роз’їжджаються в сторони.

Не зволікаю. Однією рукою тримаю стегно, іншою підхоплюю під спину. Тягну її до себе обережно, щоб не вдарилася головою об машину, хоч вона й цапає мене, мов загнана дика кішка. Та схопивши, я вже не з тих, хто відпускає.

Притискаю її до себе, змушуючи обхопити мене ногами й пригорнутися тілом до грудей. Вона знову рветься, і я нахиляюся до її вуха, шепочучи крізь зуби:

— Досить вже. Впадемо разом. А якщо я впаду на тебе — розчавлю.

— Я сама піду! — злість і страх змішані в її голосі.

— Ти боса, — стискаю міцніше, відчуваючи, як шалено калатає її серце. — Краще вже донесу.

Вона завмирає на якусь мить, ніби розуміючи, що опір марний. Її подих уривчастий і гучний. Я заношу її через поріг і ставлю на підлогу у власному будинку. 

Сказав би мені хтось, що я сам, як той варвар, притягну до будинку жінку, яку не раз виганяв... що ж, мені навіть зараз, в реальності, дуже складно у це повірити!

Щойно мої руки розтискаються, Оля рвучко відступає. Вона п’ятиться спиною, мов загнаний звір, залишаючи між нами якомога більше простору. Очі насторожені, в них блимає образа й страх, а долоні шукають опори за спиною, ніби готові в будь-яку мить знову відштовхнутися й утекти. 

Ми стоїмо навпроти — кілька кроків, але ця відстань здається прірвою. Тиша важка, лише наше дихання ріже повітря. Я бачу, як у неї тремтять плечі, а пальці судомно стискають край халату. 

— Ніколи більше так не роби! — її голос зривається. — Я не твоя річ.

— Гаразд, — кажу, але не обіцяю. — Ти вже тут все знаєш, тому можеш відпочити. Прошу лише не ускладнювати ситуацію, бо за будинком наглядають. Я вже віддав наказ не випускати тебе. І… краще віддай мені свій телефон. Наразі мені не потрібна увага, яку ти можеш привернути у вигляді поліції. 

— То це що — викрадення? — вона обурено вигукує, але телефон стискає у долоні і заводить її за спину. 

— Це — безпека, — вимушено відповідаю. — Вікторія зіграла у небезпечну гру. Якщо на неї захочуть надавити — ти і Громов єдині, з ким вона останнім часом спілкувалась. Олю… — я роблю крок на зустріч, але дівчина упереджено відступає. — Як би не все це, клянуся, я б ще довго протирав твій поріг, аж поки сама б не відкрила двері. 

— Красиво звучить, — вона гірко всміхається, але в очах спалахує недовіра. — Тільки от двері ти вже відкрив сам, без мого дозволу.

Її пальці ще міцніше стискають телефон. Я бачу цей жест, ніби останній місток свободи, і розумію: зараз будь-який необережний рух — і вона зненавидить мене остаточно.

— Дозволь мені просто зберегти тебе, — кажу тихо, але кожне слово важке, мов камінь. — Поліція тут не захистить. А от я зможу.

Вона ковтає повітря, ніби їй не вистачає кисню. 

— Це… справді так небезпечно? — вона вдивляється мені в очі, намагаючись вловити хоч тінь брехні.

— Справді. Ці люди грають без правил. Вікторію… — я на мить вагаюся, але розумію: тільки правда змусить її залишитися під охороною. — Її викрали. Нам потрібен час, щоб зрозуміти, як діяти далі.

— Викрали? — вона кліпає очима. — Просто взяли й забрали?

— Не просто, Олю, — втомлено відповідаю. — Будь ласка, давай поговоримо пізніше. На мене чекає Тимур, а він зараз… не в стані, щоб себе контролювати. Тож… віддай телефон і відпочинь, — простягаю руку, але не роблю жодної спроби наблизитися.

— Не можу, — вона знервовано дивиться на мою долоню. — Я залишуся тут, поки не стане зрозуміло, що з Вікою. Але мені потрібен телефон.

— Для чого? — уточнюю. 

— Моя дитина дзвонить мені зранку й увечері, — через силу зізнається Оля, і я більше не тисну.

— Я можу тобі довіряти, Олю?

— Не можеш. Як тільки ти підеш — краще молися, щоб я не знищила твій будинок, — з неприхованою зловтіхою каже вона. — Поліцію викликати не буду… Пожежна працює ефективніше. Чи не так?

Так, маленький демон, твоя шпилька влучна! Настільки, що я мимоволі відводжу погляд, відчуваючи легке ніяковіння.

— Домовилися. Але мій кабінет не чіпай. Він може знадобитися для пошуку твоєї подруги.

— Домовилися, — цідить білявка.