Раді Вас бачити!

Ольга

Прокидаюся від галасу — знайомого, настирного й дуже дитячого. Різко розплющую очі, а в наступну мить Левко вже стрибає на ліжко й вмощується посередині, штовхаючи і мене, і… Даміра.

Я завмираю на півруху, дивлюся на чоловіка. Той, спросоння, лише ліниво посміхається, примруживши очі, — ніби це цілком природно, що він тут, у моєму ліжку.

— Скільки можна спати? — бурчить Левко, розкинувшись по центру. — Мені нудно!

— А навіщо галасувати, як той скажений будильник? — невдоволено бурчу я, хоч усмішка вже тягне губи. Обіймаю сина, який одразу ж гріється в моїх руках.

— Це порада дідуся! — гордо заявляє він.

Я різко піднімаю голову, наче на мене бризнули крижаною водою.

— Що? — перепитую, не розуміючи, чи почула правильно.

— Дідусь сказав, щоб я тебе розбудив, бо ти спиш, як медвідь у берлозі, — повторює малий з усмішкою, і я буквально чую голос свого тата. Та сама інтонація, ті самі дотепи, які Левко завжди запам’ятовує.

— Коли це він так сказав? — уточнюю, приглядаючись до дитини.

— Щойно! — обурюється син, і я в ту ж секунду зриваюся з ліжка.

— Твій дідусь зараз тут? — хрипло запитує Дамір, який досі не зовсім прокинувся, але вже вловлює тривогу в моєму русі.

— Так! — підтверджує Левко, — Йому теж нудно чекати, поки ви прокинетесь.

Завмираю. Я з Уваровим одночасно зводимо очі один на одного.

— І… давно він тут? — я вже навіть боюся почути відповідь.

— Давно-о-о! — урочисто повідомляє малий. — Ми вже поснідали і дідусь випив три чашки кави. 

— От же старий розвідник… — бурмочу я собі під ніс, розуміючи, що він нахабно вдерся до квартири із запасными ключами. — Іди, скажи дідусю, щоб випив ще одну каву. Я поки приведу себе до ладу.

Левко дивиться то на мене, то на Даміра, явно відчуваючи, що запахло чимось цікавим.

— А ви що тут будете робити?

— Левко! — кажу я тим самим тоном, який не потребує пояснень.

Син надуває губи, але слухняно вибігає з кімнати, залишивши за собою слід сміху.

Я повільно переводжу погляд на Даміра. Той сидить, не ворушиться, але очі бігають по кімнаті, наче шукають шлях для втечі.

— Олю… — нарешті подає голос. — Я краще тут посиджу. Добре?

— Ще чого! Підеш зі мною і приймеш удар першим.

Він дивиться на мене так, наче я щойно оголосила йому смертний вирок.

— Я не одягнений, — пробує заперечити.

— Тим гірше для тебе, — кидаю я через плече, прямуючи до шафи. — Доведеться виглядати пристойно хоча б на словах. Ти ж не хочеш, щоб мій тато вирішив, ніби я тримаю вдома бездомного?

Дамір важко зітхає, театрально розвівши руками.

— Ти усвідомлюєш, що мій план виживання має нульові шанси?

— А твої лестощі тебе ще жодного разу не рятували? — відказую, не приховуючи зловтішної посмішки. — До того ж ти сам казав, що вже порозумівся з моїм батьком.

— Рятували, Квіточко, — бурмоче він, — але не від тестя з трьома чашками кави.

Я зриваюся на короткий смішок, але, повернувшись до нього, нарешті усвідомлюю зміст сказаного. Завмираю зі штанами в руках, підозріло звужуючи очі.

— Почни з фільтрації того, що кажеш, — кидаю я, піднявши брову. — Може, це тебе хоч трохи врятує.

Розвертаюся до шафи, натягую штани, та жар уже обпікає щоки. Його мовчання лише підсилює відчуття, що він стоїть позаду з усмішкою, яку я й без того уявляю.

— Немає сенсу вигадувати виправдання, коли вже піймали на гарячому, — зітхає він, підводячись із ліжка.

— Ніякого гарячого не було, Уварове, — попереджаю я, намагаючись зберегти рівний голос.

Та щойно скидаю халат, щоб натягнути кофту, він промовляє тихо — з тим самим небезпечним тоном, який змушує серце вибитись із ритму:

— Однак… зараз я бачу саме те гаряче, якого, начебто, не було.

Я різко вдихаю, скидую халат у кошик для білизни й, трохи заспокоївшись, обертаюся до нього.

— У тебе десять хвилин, — попереджаю, схрестивши руки на грудях. — Щоб прийти до тями і… заспокоїти своє це.

— Моє це? — Дамір прижмурюється, граючи голосом. — А що зі мною не так?

— Не прикидайся, — зітхаю, обводячи його поглядом із голови до п’ят. — Усе прекрасно знаєш сам.

Він і справді опускає очі вниз, потім знову дивиться на мене — й ледь стримує усмішку.

Та він знущається!

— Здається, ти перебільшуєш.

— Перебільшую?! — майже шиплю, роблячи крок уперед. — Якщо не хочеш, щоб мій батько подумав, що я прихистила надто життєрадісного квартиранта, — натягни щось пристойне! І прикрий все… це! Даміре, досить мене дратувати! 

Він тихо засміюється, і цей низький, трохи хриплуватий сміх лише сильніше дратує.

— Олю, чоловіки ставляться більш спокійно до ранкової ерекції, — каже він, нахиляючи голову. — Але дивно, що ти — ні. Ти ж наче не з тих, хто червоніє через дрібниці.

Його голос стає м’якшим, а погляд теплішим. 

— Чи, може, ти справді така… сором’язлива дівчина?

Я завмираю. В його очах не насмішка. Там прискіплива уважність. І щось інше, глибше, від чого мої коліна на мить здаються слабшими.

Видихаю повільно, ковтаючи слова, що застрягають у горлі.

— Уварове, — кажу з тією небезпечною тишею, що передує бурі, — якщо ти зараз не одягнешся, я присягнуся, що твій ранок завершиться набагато гірше, ніж він почався.

— А от тепер я тебе впізнаю, Квіточко, — усміхається він, підморгуючи. — Уся вогонь і контроль.

— Дамір! — попереджаю востаннє, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.

Він піднімає руки, вдаючи, що здається, і нарешті йде до своєї сумки, яка… Коли він тільки встиг її сюди принести?! 

— Добре, добре, одягаюся, — бурмоче він з тією ж лукавою усмішкою. — Але знай: твій тато може бути мені не страшний, а от ти — так. Аж мурахи від тебе! 

Я лише кидаю на нього погляд з-під брів і різко відвертаюся. Але перед тим як вийти з кімнати, кілька разів глибоко вдихаю, намагаючись вигнати з себе рештки цієї ранкової напруги.

На кухню заходжу майже навшпиньках, мов крадуся. Перший погляд — на обстановку. Тато сидить із рівною спиною, повільно сьорбає каву, а навпроти Левко стоїть на стільці колінами й зосереджено малює.

Я підходжу ближче, відчуваючи дивне déjà vu — те саме відчуття, яке було колись, коли поверталася зі школи з двійкою за поведінку. 

Батько підводить очі, і його брови миттєво сходяться на переніссі. Погляд суворий, мовби він бачить крізь мене всі мої гріхи — включно з тим, який ще не встиг вдягнутися. 

— Добрий ранок, тату, — вимовляю, натягнуто посміхаючись і присідаючи за стіл.

— Вже давно день, доню, — тихо, але з натиском каже він. Потім, не відриваючи погляду, киває на онука:

— Леве, я маю поговорити з твоєю мамою. Придивишся за вашим гостем, поки ми розмовляємо?

Моє серце падає десь униз, стискаючись від передчуття. Звісно, мій син не вміє тримати язика за зубами, особливо коли йдеться про Даміра…

— Добре, дідусю! — радісно каже Левко, сплигуючи зі стільця. — А що робити, якщо мій гість не слухатиметься?

— Тоді скажеш, що у нашій родині все ще практикується фізичне покарання, — сухо відповідає тато, ковтаючи останній ковток кави.

Я лише закочую очі. 

Як тільки Левко вибігає з кухні, складаю руки на грудях і дивлюся на батька з питанням у погляді.

— Відколи це в нашій родині практикується фізичне покарання? — врешті питаю.

— Ніколи, — відрубав він і знизав плечі. — Але правду йому поки зарано знати. До того ж такого дядька треба виховувати мовою, яку він розуміє. Всі ці балачки — то ваше, жіноче.

Я зітхаю, а тато мовчки допиває каву й гучно ставить порожню чашку на стіл.

— Ти влаштував сюди рейд, щоб буравити мене поглядом і мовчати? — звужую очі. Тиша між нами дратує, нервує і гнітить.

— Я завітав, щоб переконатися, чи все гаразд у квартирі, — говорить він рівно. — Ти мені нічого не сказала про велике переселення. З яких це пір ти ховаєшся і замовчуєш свої плани?

— Просто… так вийшло, — відповідаю коротко.

Він дивиться на мене з тією ж невблаганною увагою, що колись зупиняла мої шкільні вибрики. А потім кидає просте запитання, в якому звучить крижаний спокій:

— А він що тут забув?

— Не маю уяви, — відповідаю тихо, бо розумію, що уникнути цієї теми вже не вдасться.

— Ти привела в нашу родину чоловіка, — каже тато, і голос його набирає ваги. — І не знаєш, що він тут робить?

— Тату… — шепочу я, але він не дає мені часу.

— Так-так, усе складно. Я це вже чув, — підхоплює він, робить паузу й нахиляється трохи ближче. — Олю, доню, тобі вже час вирішити це питання. Бо мій онук приймає його так, наче він уже частина нас. Думаєш, якщо цей продисвід врешті піде, болітиме тільки тобі?

Слова влучають просто в груди. Я намагаюся знайти відповідь, але в горлі лише порожнеча.

— Як би я не хотіла, — кажу нарешті, — він уже тут. Я не маю на нього впливу. Якщо тобі так цікаво, то питай його, а не мене.

Тато піднімає брови й на мить мовчить, зважуючи кожне слово. У цьому погляді — ні осуду, ні розуміння, лише холодна батьківська оцінка ситуації.

— Мені його вишвирнути за поріг? — випалює він, і в цих словах стільки прямолінійності, що повітря між нами наче тріскає.

— Тату… — майже заскиглюю, прикриваю очі. — Я не маю для тебе відповіді.

Виставити Уварова за двері… не проблема. Але я ж цього не зробила? Знаю, якщо скажу йому йти геть, його люди все одно залишаться поруч. Та я не кажу. Не виганяю. Принаймі — вже. Може, тому, що звикла? А може, тому, що... приємно, коли він поруч?

— А для себе ти відповідь маєш? — питає тато, а я лише відводжу погляд. 

— Не треба так на мене дивитись.

— Як саме я на тебе дивлюсь? — іронічно дивується він.

— Так, наче я знову роблю найгіршу помилку у своєму житті. Так само ти дивився на мене на весіллі з Русланом.

— І як показав час — я мав рацію, — спокійно нагадує тато.

— Мав, — погоджуюсь я, хоч це слово ковтається важко. — Але тоді я була щаслива. Хай навіть недовго.

— То ти й справді думаєш, що цей тип може зробити тебе щасливою? — скептично хмикає тато. — Той самий, що все зіпсував, як останній егоїстичний покидьок?

Я не встигаю навіть знайти відповідь, коли з коридору чути кроки. Дамір з’являється у дверях — у сорочці і джинсах, що сидять на ньому надто ідеально, аби не дратувати мого батька. Поруч Левко, міцно тримає його за руку й заглядає тому в очі.

Тато переводить погляд на нашого гостя. Цей погляд я знаю з дитинства — він може спалити до попелу будь-яку брехню. І, здається, Дамір це відчуває, бо навіть його усмішка стає стриманішою.

— Доброго ранку, — вітається він, рівним, майже офіційним тоном. — Перепрошую, що не встиг… одразу вас зустріти, пане Зорецький. Ви бажаєте поспілкуватися наодинці з донькою, чи мені залишитись?

— О, не хвилюйся, — відповідає тато. — Моя доня наразі не надто красномовна. Приєднуйся.

Він вказує на стілець, і Дамір, удаючи, що не помічає прихованої загрози, задоволено посміхається й сідає. Левко вмощується в мене на колінах.

— То, може, ти мені даси відповідь? — звертається тато вже до Даміра. — Що ти тут робиш?

— Тату, — видихаю я, глянувши на нього роздратовано.

— Не переймайтесь, я лише… гість, — Дамір піднімає брову, його голос спокійний, але з ледь відчутною іронією.

— Гість, — каже тато, повільно крутячи в руках порожню чашку. — Чи той самий герой, який псує все, до чого тягнеться рука?

Я хапаю повітря, готуючись хоч якось згладити ситуацію, але відчуваю, що це лише початок.

— На жаль, є в мене така вада, — випереджає мене Дамір, легко посміхнувшись. — Добре, що я швидко вчусь на помилках і більше їх не повторюю.

Він ловить мій погляд — і цього цілком достатньо, щоб я зрозуміла, що сказано це не для тата.

— То ти розраховуєш залишитися з моєю донькою? — запитує тато рівно, але тон такий, наче слідчий допитує підозрюваного.

— Я, здається, цього й не приховую, — відповідає Дамір спокійно, а потім нахабно підморгує мені.

Я ледь не пирхаю синові просто у вухо — від обурення й безсилого роздратування.

— І з Левом у нас ще багато планів, — додає він. — Чи не так, друже?

— Так! — миттєво відгукується Левко. — Ми ще корабель не добудували! Учора не встигли, бо мама змусила нас прибирати! Цілий день прибирали! 

Тато піднімає брови, а Дамір, абсолютно спокійно, киває:

— Так-так, учора мама була дуже сувора у своїх покараннях.

Погляд батька ковзає від нього до мене. І я, відчуваючи, як щоки теплішають, ледве стримуюся, щоб не зникнути під столом від такої уваги.

— Продовжите жалітися, і я точно знайду вам нові завдання, де ви зможете проявити свою корисність, — відповідаю я спокійно, ледве контролюючи свій голос.

— Але ми сьогодні не нашкодили, щоб знову прибиратися! — обурюється син, рішуче випинаючи підборіддя.

— Отже, покарання було цілком справедливим, — підхоплюю я, — раз ти сам визнаєш, що шкоду вже робили?

— Ну ма-а-ам! Ти не знаєш, як усе було… — простогнав Левко, надувши щоки й сплигнувши з моїх колін.

Я спостерігаю, як син, з усією рішучістю маленького стратегa, обходить стілець чоловіка й вмощується подалі від мене — просто за спиною Даміра, мов за надійним щитом.

— Це все він, діду! Я нічого не робив! — зненацька випалює малий і, для переконливості, ще й показує пальцем на Уварова.

Той здригається, дивиться на дитину з виразом повного шоку й безпорадності, наче щойно отримав удар у спину від свого союзника. 

— Ото вже команда… — не втримуюсь, ховаю усмішку за пальцями, удаючи, що просто замислилася.

Дамір ледь стримує сміх, розгублено хитаючи головою, а тато спостерігає за всім цим із показною серйозністю. Його брови ще насуплені, але кутики губ уже зрадницьки сіпаються. Здається, навіть тато не може втриматись, коли вся ця сцена нагадує радше домашню комедію, ніж допит із пристрастю.

— Що ж… — нарешті каже він, прочищаючи горло. — Бачу, що у вас тут усе до ладу.

Його погляд ковзає спершу по мені, тоді по Даміру, а зупиняється на Левкові — і раптом на обличчі тата з’являється вираз тієї самої задумливої поблажливості, від якої мені хочеться провалитися крізь підлогу.

— Яка гарна новина для бабусі! — додає він. — Вона якраз замаринувала качку.

— Чекай… що? — я кліпаю очима, не одразу усвідомлюючи сказане.

— Чекаємо вас усіх сьогодні на вечерю, — коротко інформує тато, і, перш ніж я встигаю хоч слово вставити, він уже піднімається й виходить із кухні.

Я кілька секунд сиджу в ступорі, а потім стрімко зриваюся й біжу за ним. Батько вже стоїть у передпокої, взувається, наче все давно вирішено.

— Яка ще вечеря, тату? — питаю я, схвилювавшись. 

— Та сама, на якій ти представиш нам свого залицяльника, — спокійно відповідає він, навіть не піднімаючи очей.

— Якого ще… Тато! Ти що!? — я хапаю повітря, наче після удару. — Ти хоч уявляєш, що мама влаштує?!

— Повір мені, доню, — тато нарешті піднімає погляд, і я бачу, як він ледве стримує усмішку, — це ти ще не знаєш, що було цього тижня. Будь вдячна, що я кілька разів відмовив її від ідеї особисто навідатись до пана Уварова.

— Тату… — майже нию, як мала дитина, не знаючи, чи сміятися, чи вже панікувати.

— Краще подумай до вечора, — радить він, застібаючи куртку. — І дай нам відповідь, кого саме ти приведеш на вечерю. Бо я досі не розумію, що з твоїм гостем робити: вигнати його геть чи вже змиритися з черговим павою у твоєму житті.

І, задоволений ефектом своїх слів, він безтурботно поправляє куртку, відчиняє двері й спокійно йде, залишаючи мене наодинці з власними думками й наближенням катастрофи.

Двері за ним м’яко зачиняються, а я ще кілька секунд стою нерухомо, втупившись у простір.

За спиною чую приглушений голос Даміра:

— Судячи з виразу твого обличчя, я дійсно отримав запрошення на сімейну вечерю...

— Трясця! — пирхаю я, накриваючи очі долонею.

Він тихо сміється. Цей сміх лише підливає масла у вогонь мого розпачу.

— Квіточко, чого ти так хвилюєшся? Це ж просто вечеря, — він торкається мого плеча, і я дивлюся на нього, не вірячи, як можна бути таким безтурботним. На обличчі — чисте задоволення.

— Це катастрофа, Даміре! — вибухаю я. 

Катастрофа у шовковій сукні й з манікюром кольору «руйнування нервів»! Ось, що означає ця вечеря!

— Я впораюся. На моєму рахунку сотні вдалих контрактів і переговорів. Якщо треба — я готовий пройти повний курс виживання поруч із твоєю мамою. Можеш навіть видати мені інструкцію.

— Ще один жарт, — шиплю, вказуючи на нього пальцем, — і вона прийде тебе навіщати з тією чортовою качкою прямо у лікарню!

Уваров відступає на пів кроку, піднімає руки вгору.

— Я вже починаю здогадуватись, від кого в тебе такий бойовий темперамент, Олю, — каже з усмішкою. — Але справді, не нервуй. Я був у твоїх батьків, і твоя мати — наймиліша, найспокійніша й дуже гостинна жінка. Здається, я їй навіть сподобався.

Я завмираю. 

— Як це — сподобався? — перепетую, ніби не дочула.

Дамір лише знизує плечима, абсолютно спокійний.

— Усе просто. Вона назвала мене «вихованим молодим чоловіком». І запропонувала ще каву.

— Ти… — слова застряють у горлі, поки він усміхається повільно і впевнено, ніби на щось уже розраховує.

А те, що він веде себе так показово, змушує мене мріяти: щоб його обличчя побачили в пушку — і щоб хтось нарешті поставив його на місце. Хто, як не прискіплива мама, може це зробити?