Раді Вас бачити!

Дамір

Оля якось дивно знітилась, коли я відчинив для неї дверцята машини. Левко вже виплигнув й побіг до будинку, навіть не помітивши, що ми затрималися. 

Ой і не подобається мені її настрій!  

— Щось не так? — запитую, простягаючи руку. 

Її пальці холодні, наче після довгого перебування на морозі, а обличчя бліде, не як у жінки, що йде на сімейну вечерю, а як у тієї, кого ведуть на страту. 

— Усе просто чудово, — посміхається вона, але ця посмішка більше схожа на гримасу самоконтролю. 

— Ти змерзла? — не відпускаю її руки, поки вона задумливо роздивляється вулицю. 

— Ні, — відповідає тихо, і, здається, тільки тепер усвідомлює, що ми знову стоїмо надто близько.

Вона обережно відходить убік і простягає мені букет. 

— Візьми це, — каже коротко. — І прошу, без неочікуваних жартів. Тримай себе в руках. 

Вона глибоко вдихає повітря, наче збирається з духом перед чимось неминучим, і йде до дверей. Я дивлюся їй услід, не розуміючи, що відбувається. Оля нервує. І явно не через мене. 

З татом уже поговорила зранку, з Левком усе гаразд… Між нами теж тихо. Тож чому в її очах ця тривога? Невже вся причина — в матері? І що ж у тій жінці такого, що навіть Оля виглядає так, ніби йде на поле бою?.. Як на мене, пані Зорецька стримана і спокійна жінка з характером, але ж не вовкулака! 

Хоча… почекай-но! Коли це я неочікувано жартував і не тримав себе в руках?! 

Я серйозний чоловік, досить вихований для сімейної вечері та гарний співрозмовник. Чого вона так раптово про це сказала? Чи Оля під несподіваним жартом і нестриманістю натякнула на той поцілунок?

Двері відчиняються ще до того, як дівчина встигає доторкнутися до ручки. На порозі стоїть її мати. Одразу прискипливо пробігаю по ній поглядом: струнка, елегантна, у випрасуваному білосніжному фартуху, який виглядає більше як прикраса, ніж робочий одяг. На ній гарна сукня темно-синього кольору, які підкреслюють її голубі очі, що й у доньки, тільки холодніші, уважніші — такі, що бачать усе: погляд, жести, навіть подих.

Цього вечора оцінюю не тільки я…

Минулого разу, коли я прийшов забирати Левка, вона була тихою, майже розгубленою. Тоді я говорив лише з паном Зорецьким. Тепер переді мною зовсім інша жінка. Зібрана. Контрольована. Небезпечна у своїй люб'язний посмішці. І якось ця, з першого погляду, мила пані, дивно нагадує мене саму Олю, коли та щось замишляє. 

— Нарешті прийшли! — галасує вона так, наче хоче повідомити про це всіх сусідів. — Ми вже думали, що качка знову зіпсується без гостей, — Тетяна дивиться на свою доньку допитливо, а тоді швидко оцінила її вигляд. — Олечко, ти якось занадто…

— А пахне так, наче щойно з духовки, — відгукується Оля, перебив свою матір на півслові. Її усмішка виглядає копією материнської, але я знаю, що це маска. 

— Треба подякувати батькові, що змусив мене запікати її пізніше, — м’яко додає мати й переводить погляд на мене. — Пане Уварове… сподіваюся, що цього разу ми з вами познайомимося ближче. 

Вона окидає мене оцінюючим поглядом — уважним, холодним, майже професійним. Цей погляд мені знайомий. Сам так дивлюсь на людей у офісі, коли приймаю рішення. І мушу зізнатися, що відчуття не з приємних.

— Ні-ні, — кажу, коли пауза затягується. — Будь ласка, звертайтесь до мене просто на ім’я — Дамір, — і простягаю їй букет. — Ці чарівні квіти для найчарівнішої жінки, — додаю з легкою усмішкою й, не втримавшись, нахиляюся, щоб ледь торкнутися її руки губами.

Тетяна дивується, але стримано посміхається. Мій погляд ковзає до букета, побачивши, що її пальці торкаються стебел надто обережно. Так, ніби вона оцінює не квіти, а мій смак. 

— Які гарні… скромні. Мені подобається, коли чоловіки не перебільшують. Ви влучили в моє серце, Даміре, — і звертається до доньки: — Олечко, признавайся, допомагала?

— Це хлопці обирали, — знизує плечима, сплівши пальці перед собою у замочок.

— Як зворушливо, — лагідно мовить Тетяна, але в її очах лід, що не тане навіть під лагідною посмішкою.

Я кидаю короткий погляд на Олю. Вона відкриває рот, щоб щось сказати, але натомість тільки зітхає, і дивиться на мене з докором. 

— Пані Зорецька…

— Даміре, я вас також хочу попросити, — перебиває вона з бездоганною грацією. — Я не люблю офіційності. Тетяна — і крапка. Ходімо до столової, поки наш вартовий не знищив качку, — додає з ноткою гумору.

У вітальні все виглядає так, ніби тут чекають не на сімейну вечерю, а на дипломатичний прийом. Батьки Олі одягнені скромно, але зі смаком, тому я майже ніяковію в цих дурних джинсах і простій футболці. 

Стіл накрито бездоганно: білосніжна скатертина, кришталь, начищені до блиску прибори, і стільки страв, що порцелянові тарілки для гостей губляться серед усього цього розмаїття.

Оля майже непомітно стискає плечі, наче її раптово прибило до підлоги. Я і сам не можу стримати подиву: надто вже пишно, надто продумано. Невже це не просто вечеря? Але, якщо мене так чекали… це напрочуд приємно. 

— Проходьте, любі. Мій чоловік уже налив вина. Каже, що так легше знайомитися з потенційною родиною.

— Мамо! — обурюється Оля, але Тетяна лише знизує плечима.

— Що, донечко? — невинно перепитує вона. — Я жартую, люба… Хоча, знаєш, дружити з чоловіком у твоєму віці — це вже як дотепний жарт, — додає вона напівпошепки, але я чую кожне слово. 

Тепер мені зрозуміло, чому Оля весь день ходила, наче по лезу ножа. Такі гострі жарти майже обпікають дівчину, яка з кожною секундою хмурнішає. 

Хоча, якщо чесно, я не можу не погодитися з її матір’ю. Бути другом жінці, яку бажаєш понад усе, — справді знущання і дотепний жарт. Ніколи не страждав з цього приводу. І хоча відкази траплялися, я просто шукав іншу жінку, якій цікаві мої залицяння. 

Проте зараз я терпляче дивлюся, як Ольга стоїть у цій червоній сукні, відчуваючи, що сам себе тортурую. Вона виглядає так, наче сама спокуса вирішила прогулятися серед людей. Ця сукня... облягає її тіло, як друга шкіра, занадто відверто. Навіть для мене. Як би вечеря була не сімейна, я би почав мучатися ревнощами і навряд чи сидів би тихенько, чекаючи повернення бо зна звідки. Ні-ні-ні! Таку красу треба стерегти! 

— Даміре, — глухий голос повертає мене до реальності. Це її батько. — Сідай-но поруч, — він вказує на стілець зліва від себе.

Я звужую очі, але слухняно наближаюсь. На мить вагаюся, чи варто тиснути йому руку, але все ж простягаю долоню.

— Розмірявся, — кидає він скептично, не поспішаючи відповідати. — Ще не заслужив, чоловіче. 

Хоча б вже чоловіче, а не покидьок чи пава! 

— Тату… — Оля вже поруч, шепоче крізь зуби, — хоч ти не роби з цього вечора моє особисте пекло, гаразд?

Він зітхає так важко і глибоко, з тим самим фірмовим поглядом, яким вміють дивитися тільки батьки. І, зрештою, все-таки стискає мою руку. Так міцно, що приходиться напружити долоню. 

Попередження зрозуміле без слів. Але я вже й так поруч із його донькою. Я вже тримав її в обіймах, бачив її у моєму ліжку, знищував її мрії… То що саме він намагається мені цим сказати? Я вже зробив забагато, щоб відчувати муки сумління. Лише час може показати, чи готова Оля зацікавитися мною знову. 

— Сідайте вже, чого ви застигли? — Тетяна з’являється з квітами у вазоні, яку урочисто ставить на полицю біля стіни. Вона робить це так ефектно, ніби виносить головну страву на гала-вечорі. Потім чинно сідає, поклавши серветку на коліна.

— Бабусю, а де мені сісти? — раптом лунає з-під столу. Левко, з шматочком сиру в руці, висовується звідти, як маленький шпигун.

— Дитино! — зойкає Тетяна, прикладаючи долоню до серця. — Ти мене колись до інфаркту доведеш!

Малий лише хитро зиркає на неї.

— Сідай тут, — Оля відсуває стілець біля матері.

— Ні, мамо, дякую… я краще біля Даміра! — урочисто заявляє хлопець і миттєво заплигнув на стілець поруч зі мною.

— Це тобі не допоможе, голубчику, — каже Тетяна, сміючись, але в її тоні чується легкий натиск. По реакціях усіх видно — ця «гра» між бабусею і внуком має історію.

— Олю, — звертається вона вже до доньки, — ти теж від мене хочеш утекти?

— Що за дурниці, мамо? — тихо зітхає Оля, сідаючи поруч. Кидає на мене короткий погляд, потім на Левка. — То ми можемо починати?

— Так! Я такий голодний, що з’їм усе сам! — заявляє малий, тягнучись до приборів.

Я коротко переглядаюся з батьком сімейства. Він посміхається дивно — так, ніби чекає не вечері, а вистави, де ось-ось почнеться найцікавіша сцена.

Кілька хвилин ми мовчки накладаємо їжу, розливаємо напої. Пан Зорецький чинно розрізає качку — повільно, методично, наче проводить старовинний обряд. Тетяна ж не відриває від мене погляду: її усмішка тепла, але з відтінком лукавої гри.

Коли всі піднімають келихи, я вирішую першим розрядити тишу: 

— Дякую за такий теплий прийом, — кажу з коротким кивком. — Мені справді приємно бути тут, серед вас. Стіл виглядає бездоганно!

— Ми можемо робити такі вечері щотижня, Даміре, — підхоплює Тетяна. У її голосі більше виклику, ніж люб’язності.

— Із задоволенням, — відповідаю я, спостерігаючи, як пан Зорецький повільно, але виразно прижмурює очі, а Оля — точно так само, лише з більшою емоцією.

Так, вечеря офіційно почалася. І я — прямо на лінії вогню. Сили поки що рівні: Тетяна відкрито демонструє прихильність, тоді як батько з донькою обережно тримають дистанцію.

— Ну що ж, — каже Тетяна, коли ми робимо перші ковтки вина, — скажу чесно, я чекала на цю вечерю з особливим нетерпінням. Олечка ніколи не приводить до нашого дому чоловіків.

— Було б дивно, якби приводила, — втручається Оля. — Припини, мамо.

— Невже я щось починала, щоб це припиняти? — м’яко хмикає мати. — У твоєму віці, доню, треба бути менш вибагливою. От побачиш, тоді все стане набагато простіше,  — Вона повертається до мене, ніби між іншим: — Даміре, а ви були одружені?

Я мало не вдавився вином. Пан Зорецький лише трохи звів брови, але його «мовчання» відчувалося як дуже голосне попередження.

— Ні, — відповідаю спокійно, — одруженим ще не був. Хоча, мабуть, уже варто про це замислитись. У певному віці роки минають так швидко, що починаєш цінувати стабільність.

— Звісно, — відгукується Оля з удаваною серйозністю, — особливо коли вже сивина підкрадається.

— Ольго! — обурюється мати, але донька лише жме плечима, ховаючи посмішку у келиху вина. А її очі... ті самі очі, що напередодні так само викликали мене на гру. Вона знову колюча, зухвала — і саме це розбурхує.

— Про дружину таки треба подумати, — задумливо втручається пан Зорецький. — Бо коли чоловік довго сам, це наштовхує на... різні роздуми, — він відпиває ковток вина і додає повільно: — Чоловік, який не вміє поводитися з жінками, не вартий ні уваги, ні поваги.

Я ледь помітно нахиляю голову, погодившись з його висновками. Перший камінь полетів у мій бік. І здається, він чекає, як саме відповім.

— Любий, важливе кохання, а не вік і труднощі, — усміхається Тетяна, нахиляючись трохи вперед. — Коли обидва поруч, усі незгоди можна подолати. 

— Кохання? — чоловік цокає язиком. — У нашому світі головне — довіра і гідність. А кохання… воно, якщо треба, прийде.

— Сказав мій чоловік, який ганявся за кожною спідницею, поки я його не окольцювала, — гостро парирує вона. — Ми спершу подолали всі складнощі без надмірної довіри, проте з пристрасним коханням, — додає вже лагідніше, поглянувши на мене поверх келиха вина, пояснюючи.

— Мамо… — тихо втручається Оля, і я бачу, як її плечі напружуються. Їй навіть шматок до рота не йде.

Її мати справді непередбачувана, хоча мушу визнати… це приємно, що саме така жінка зараз на моєму боці.

— Що, доню? Чудова розмова для сімейної вечері, — безтурботно каже Тетяна, елегантно розрізаючи м’ясо на тарілці.

— Такі розмови, — сухо відповідає Оля, — краще залишити моєму майбутньому чоловікові. А не… — вона на мить зупиняється, наче сама не вірить, що це каже, — другові.

Повітря застигає. Тиша така, що чути, як Левко цокає виделкою по тарілці, розглядаючи всіх по черзі.

— Отже, друг? — усміхаюся, відкинувшись трохи назад. — Приємно чути, що ти вже можеш мене так називати.

Оля відводить погляд, і на щоках у неї з’являється ледь помітний рум’янець. Гадаю, вона сама розуміє, як двозначно це звучить після всіх тих поцілунків, які вже точно не виглядали по-дружньому.

— Не хвилюйтесь, Даміре, — втручається Тетяна, ледь стримуючи посмішку. — Поруч зі мною теж сидить мій колишній друг, — вона кидає погляд на чоловіка, який саме в цей момент із надмірною серйозністю ріже качку.

— Цікаво, — нарешті піднімає він очі. — Вперше за тридцять років шлюбу чую, що ми колись дружили.

— Ти просто не помічав, коли ми кохалися по-дружбі, а коли — як подружжя, — спокійно каже вона, роблячи ковток вина.

Після її слів навіть виделки завмирають у повітрі.

— Припиніть уже! — схвильовано втручається Оля, кинувши швидкий погляд на сина. Левко сидить тихо, але очі в нього широко розкриті — як у мишеняти, що вперше почуло щось надто доросле. — Ці подробиці не для вечері! — додає вона, стискаючи серветку в руках.

— А для життя — саме те, — невинно відповідає Тетяна й ледь помітно підморгує мені.

— Мамо! — голос Олі зривається десь між розпачем і безнадією.

— Що? — робить вигляд здивованої жінка. — Я просто кажу правду.

— Це твоя проблема, — зітхає її чоловік. — Ти завжди кажеш правду, навіть тоді, коли краще було б змовчати.

— А це твоя, — миттєво парирує Тетяна, — ти мовчиш навіть тоді, коли треба сказати хоч слово.

Я ледь помітно усміхаюся, спостерігаючи, як цей словесний пінг-понг перетворюється на їхній звичний ритуал. І вперше ловлю себе на думці, що саме ця пристрасть між ними — не сварка, а форма любові. Те, що тримає їх разом.

Оля, схоже, уже жалкує, що привела мене сюди взагалі. Від злості її губи тонко піджаті, жовна напружені, а пальці біліють на келиху.

— Ну що ж, — кажу я, намагаючись повернути розмову в легше русло, — схоже, у цій родині друзі довго не затримуються. Досить перспективно.

Тетяна піднімає на мене погляд — усмішка в неї відверто хитра.

— Так і є, — каже вона. — Дуже перспективно, — повторює, глянувши на доньку.

Оля спершу мовчить, потім зітхає, дивиться на всіх по черзі.

— Єдине, на що він здатний — це руйнувати чужі мрії і надії, — каже тихо. — А коли зробить це, приходить із виглядом чемного, гідного і контрольованого чоловіка, — вона дивиться на мене, і моя усмішка тане. — Про яке кохання і довіру ви взагалі говорите? — звертається вже до батьків. — З мене досить цього фарсу. Якщо він вам так подобається — беріть собі. Мені не шкода.

Вона різко кидає серветку на стіл і підводиться. Я інстинктивно пориваюсь слідом, але пан Зорецький піднімає руку — мовчазний, але твердий жест.

Оля стоїть ще мить, піднімає голову й виходить із кімнати, не озирнувшись.

Секунди тягнуться, наче хтось розтягнув час. Сміх, який ще мить тому лунав у кімнаті, зникає безслідно, наче його й не було. Оля вже вийшла, двері за нею зачинились, а у вітальні зависає глуха, задушлива тиша. 

Я повільно опускаю погляд на серветку, що лежить на столі, мов мій власний білий прапор. Пан Зорецький сидить нерухомо, але його пальці стискають келих так, що кришталь тихо потріскує. Тетяна не каже жодного слова, тільки схрещує руки на грудях і довго дивиться на мене — уважно, холодно, але без осуду. Левко тільки знітився, задумливо дивлячись на тарілку. 

— Ну що ж, — зрештою каже жінка, майже шепотом, — здається, вечеря вийшла навіть цікавішою, ніж я очікувала.

Я вдихаю глибше, намагаючись тримати себе в руках, хоча всередині все стискається від злості на самого себе.

— Вибачте, — кажу я, не впізнаючи свій голос. — Я, певно, не повинен був приходити...

— Це не так, Даміре, — раптом промовляє пан Зорецький, здивував мене. Його голос рівний, без емоцій, але від цього ще гірше. — Треба було. І нам, і вам, — він робить ковток вина, не відводячи погляду. — Щоб зрозуміти, хто ви насправді і що відчуваєте. 

— І хто ж я? — запитую спокійно, хоч відчуваю, як усередині все палає.

— Людина, яка звикла отримувати все, що захоче, — відповідає він чоловік. — Але, здається, цього разу ти не врахував, що моя донька не чергова забаганка. 

Його слова ріжуть глибше, ніж я хочу показати. Я вже відкриваю рота, щоб відповісти, але Тетяна кладе долоню на руку чоловіка.

— Не зараз, — звертається вона до свого чоловіка. — Всі роблять помилки, проте не всі можуть це виправити. Можливо, саме цей вечір початок того, з чого варто починати.

Я не знаю, як відповісти. Просто киваю. Усе, що лишається — це важке дихання і відчуття, що я щойно пройшов крізь мінне поле босоніж. Відчуття неприємні. 

А десь за дверима чутні її кроки. Швидкі, рішучі, образливі. І я вже знаю, що піду за нею. Не зараз, але обов’язково. Батько Олі досі дивиться на мене, одними тільки очима промовляючи, що не відпустить. 

Холодне повітря б’є в обличчя, коли я виходжу надвір після прибирання столу. Сутінки вже опустилися, на подвір’ї вже горять ліхтарі, м’яко підсвічуючи старий виноградник уздовж стіни. 

Оля стоїть біля літньої альтанки, спиною до мене. Руки схрещені, плечі напружені — така ж гарна, як завжди, але зараз у цій поставі більше крихкості, ніж сили.

Я роблю кілька кроків уперед, та вона навіть не обертається.

— Не підходь, — каже рівно. Голос спокійний, але я чую, як він тремтить десь у глибині.

— Олю, — зупиняюся, хоч кожен м’яз кричить наблизитись. — Ти справді думаєш, що я прийшов сюди, щоб… розважитися?

— Я думаю, ти з’являєшся там, де бачиш виклик, — відповідає вона, не обертаючись. — А я не граю в ігри, де мене вважають здобиччю.

Я вдихаю глибше.

— Невже тобі так важко зрозуміти, що цього разу все інакше? — кажу тихо, без захисту в голосі. — Все, чого я хочу — це ти, Олю.

— Ти навіть не уявляєш, скільки разів я мріяла це почути, — вона робить різкий жест рукою, наче відганяє спогади.

Моє серце стискається, коли розумію, що вона плаче.

— І кожного разу вірила, що мені нарешті посміхається доля, — її голос зривається, стає глухим, — а потім залишалася серед руїн, які доводилось прибирати самій. Але ти, Даміре…

Я мовчу. Боюся, що будь-які слова зараз звучатимуть недоречно. 

— Я не можу тобі довіряти. Не можу тебе кохати. І не можу більше терпіти тебе й твої ігри, — каже вона, обертаючись.

Коли бачу її червоні від сліз очі, сповнені болю й виснаження, я відступаю на крок. Через сором. Я вже просто не знаю, як до неї підійти, як заговорити, як триматися, щоб не поранити ще більше.

Невже всі ті тижні, коли вона, здавалось, просто слідувала за мною, насправді носила в собі те саме відчуття, що і я зараз? А наші дивні зустрічі, той випадковий момент кілька років тому — вона справді пам’ятала його весь цей час? Поки я, сліпий і самовпевнений, навіть не згадав її імені…

Що ж, мабуть, карма справді має почуття гумору. І цього разу — не на мою користь.

— Ти ніколи не дозволиш мені довести, що я справді маю до тебе почуття? — питаю нарешті.

— А навіщо тобі щось доводити? — її голос різкий, але тремтить. — Я тебе не кохаю, Даміре. Як і ти мене.

Я роблю кілька кроків ближче. Вона дивиться просто в очі — твердо. Між нами кілька кроків, але здається, що це ціла прірва.

— Ти можеш мене ненавидіти, — кажу обережно, — але не можеш вирішувати, кого я кохаю. Невже ти не бачиш, як я намагаюся змінитися? 

— Це не кохання, Даміре. Це нав’язливість, — її слова падають тихо, але точно, як постріл.

— Ні, Ольго, — відповідаю спокійно. — Це впертість людини, яка нарешті зрозуміла, кого хоче бачити поруч. Мені більше не цікаво бігти. Я зупинився завдяки тобі. І якщо тобі справді стане легше без мене…

— Саме цього я й хочу, — перебиває вона — Їдь додому, Даміре. І більше не повертайся. Залиш мою сім’ю у спокої.

Я мовчу. Її слова висять у повітрі, важкі, холодні, як зимовий туман після дощу. Декілька секунд, і здається, що навіть ніч завмерла, щоб не порушити цю мить остаточності.

Вона відвертається. Повільно, але впевнено. Йде до будинку, не озираючись, не зупиняючись. Її постать у світлі ліхтарів здається такою крихкою, і все ж у цій крихкості — сила, яку я не зміг приборкати до своїх рук. 

— Олю, — окликаю я її. Вона зупиняється, але більше не обертається. — Я піду, як ти просиш. Я не хочу тебе примушувати до стосунків зі мною, навіть права на це не маю. Але я все ще поруч. Як тобі знадобиться моя допомога… я прийду. 

— Повідом мені, коли Вікторія буде в безпеці, — вона знову рушає, а я прикрив очі, важко ковтаю камінь у горлянці. 

— Щодо цього… Вона у лікарні. Тимур за нею наглядає. 

Оля повертається так рвучко, що трохи похитується. 

— Ти мені весь цей час брехав? — шокованно видихає дівчина, а її плечі опускаються від ще більшого розчарування. 

— Я гадав, що в мене буде трохи більше часу щоб завоювати… тобто, привернути тебе до мене, — опускаю очі до землі, бо те, як вона дивиться на мене майже неможливо витримати. 

— Коли вона повернулася? 

— Декілька днів тому. Тоді я залишився в тебе.   

— Ти… — видихає вона, і я піднімаю очі. Оля важко дихає, ледь стримуючи сльози. 

Вона стоїть уже майже біля дверей. Рука тягнеться до ручки, але завмирає. Наче всередині неї ще триває боротьба між бажанням піти й потребою сказати хоч щось, що зранить мене так само. 

— Олю, — кажу тихо, щоб не злякати її тишу. — Я не хотів це приховувати. Не хотів, щоб усе так склалося… Мені лише був потрібен час. Хоча б трохи.

Вона не обертається.

— Але саме так і сталося, — її голос майже шепіт, проте кожне слово влучає точно. — Ти зробив свій вибір. Як завжди, — я знову роблю крок до неї, але вона відразу різко додає: — Не підходь, — навіть не повертаючи голови. — Просто… не зараз.

Її пальці торкаються дверної ручки, і я бачу, як тремтить її рука.

— Я не хотів зробити тобі боляче, Олю, — кажу тихо. — Але, мабуть, тільки це я й зроблю найкраще.

Вона затримує подих. Потім відчиняє двері, й холодне світло з дому падає на її обличчя. 

— Зникни, Даміре, і більше ніколи не повертайся.

Вона входить у будинок. Двері зачиняються повільно, майже беззвучно — і те клацання розтинає повітря, немов остаточна крапка в нашій історії.

Коли звук затихає, у дворі стає неприродно тихо. Холодний вітер ледь торкається обличчя; я глибоко вдихаю, ніби кожним подихом намагаюся втримати те, що вже невідворотно вислизає з рук.

Прокляття. Я знову все знищив — навіть тоді, коли намагався виправити. Мабуть, мені й справді судилося залишитися самому, щоб більше не губити нічиїх сердець.

Стою ще хвилину, дивлюся на вікна, на світло, що м’яко тоне в кімнатах. Я ніби чекаю, що звук знову проріже тишу — кроки, повернення, і ми почнемо все спочатку.

Роблю крок назад і відчуваю, як порожнеча під ногами стає реальною. У голові крутяться її слова, погляд, кожен момент, у якому я міг вчинити інакше. Міг би піти. Міг би мовчати. Міг би дозволити їй бути у спокої з самого початку. Але не зміг.

Повільно відводжу очі від дому й ступаю по гравію. Кожен крок віддаляє мене від порогу, від того, що могло б бути, чого я так нестримно хочу мати. Та разом із тим я не маю права сперечатися з жінкою, для якої я більше не існую.

Може, колись я навчусь не розбивати те, що люблю. Може. Але сьогодні ніч, у якій я залишаюся з власним каяттям і з відчуттям: у світі є лише одна людина, яку я вмію по-справжньому ранити.