Раді Вас бачити!

Ольга 

Як тільки таксі зникає за поворотом, залишаючи по собі лише тишу й прохолодну ніч, я підходжу до воріт знайомого будинку. На мить затримую подих — і натискаю на ручку.

Зачинено.

Що ж... Ніхто й не казав, що це буде легко.

Крізь щілину в паркані я бачу світло в будинку. Тягнуся до дзвінка. Мить — щоб зібрати думки докупи — і натискаю. Один раз. Другий. Третій. Без поспіху, вперто. Бо знаю — Дамір точно не з тих, хто кидається до дверей, почувши перший сигнал.

Я майже впевнена, що коли він побачить мене на камерах, знову обере тишу. Але раптом чую клацання сигналізації. Замок. Мене пускають у двір.

Думати вже ніколи. Прямую до дверей. Вони відчиняються, щойно я ступаю на верхню сходинку. Ми зустрічаємося поглядом — і я розумію: він не дивився на камери. А якщо й дивився, то чекав не мене. Дамір дивиться пронизливо. Його погляд — лезо. Холодний, обтяжений невисловленим. Але натрапляє на мою усмішку.

— Олю, ти хоч собі можеш відповісти на питання — де ті межі, після яких ти залишиш мене у спокої? — його голос рівний, обурення в ньому не кричить, воно ледь вловиме, але щільне.

— Мені здавалося, що ти бачиш більше, ніж інші, — я знизу плечима. — Може, поговоримо?

У руках тримаю пакет: пляшка вина, сир, мед, кілька фруктів — прості речі, але цього разу вони означають значно більше.

— Тобі краще піти.

— Піду. Але спочатку дозволь пригостити тебе спогадами, — я поглядаю на пакунок. У ньому — моє мовчазне зізнання. — Я достатньо вперта, Даміре. І повір, залишуся тут, на сходах, до ранку, якщо не впустиш мене.

— Ти що, божевільна? — в його голосі вперше тремтить емоція. Справжня.

— Останнім часом, здається, що так, — я знизу плечима і злегка усміхаюся. — Але якщо я раптом почну бунтувати… гадаю, з дівчиною ти впораєшся. Тобі нема про що турбуватися.

Він лише ковзає поглядом знизу вгору — з мого взуття до очей. Повільно. Оцінююче. І щось змінюється в ньому — не в обличчі, не в позі, а в напрузі повітря між нами.

— Ти не знаєш, з чим жартуєш, Олю, — тихо каже він. І в цьому шепоті більше небезпеки, ніж у крику.

Я роблю крок уперед, нахиляючи голову.

— Зате знаю, з ким. І саме тому — я тут.

Він мовчить. Дивиться на сходи, потім на годинник. І видихає так, наче погоджується на свій вирок у моєму обличчі.

— У тебе десять хвилин. І попереджаю — ти не залишишся на ніч.

Його голос — рокіт, низький, як грім, що ще не вибухнув. І він відходить від дверей, даючи мені шлях.

Киваю й проходжу повз нього. І знаю: він точно відчув, як я усміхаюся. 

У будинку тихо. Занадто. Наче тиша тут — не випадкова, а натренована. 

Я знімаю взуття повільно, ніби це не просто жест ввічливості, а спосіб виграти трохи часу. Його кроки чую за спиною — не поспішні, але впевнені. Він не проводить мене, не запитує, куди я йду. 

— Кухня? — питаю, не обертаючись.

— Заходь, — відповідає сухо. Але в цьому спокої щось не так. Наче натягнута струна. Чекаєш, коли вона лусне.

Я заходжу в простору кухню, вже знайому. На столі — нічого зайвого. Все стерильно, все під контролем. Як і він. 

Але я прийшла знову порушити його порядок, проте… не так загарбницьки, як то було на тих вихідних.

Розкладаю з пакету сир, мед, фрукти. Повільно, без поспіху. Пляшка вина — в центрі. Та сама — Колоніст Біссер. Я чую його кроки — він зупиняється в дверях, спершись плечем об одвірок. І мовчить. Просто дивиться.

— Пригадуєш? — повертаю до нього голову, торкаючись пальцями горлечка пляшки. — Ми пили її два роки тому. Ти тоді навчив мене смакувати, а не просто пити. 

— Я багатьох чогось навчаю, — коротко каже він. — Але ти, бачу, ще й пам’ятаєш.

Я підходжу до шухляд, витягую кристально чисті келихи. Штопор знаходжу швидко. Впевнені рухи. Хоч насправді... руки трохи тремтять.

— Деякі речі — не забуваються, Даміре, — кажу м’яко, відкриваючи пляшку. Наливаю в два келихи: один ставлю перед собою, другий — трохи ближче до нього. Не наполягаю. Просто залишаю вибір.

— Ти прийшла напоїти мене? — його усмішка майже знущальна.

— Якщо не пригадуєш, то просто спробуй. Так, як ти робиш, коли смакуєш і насолоджуєшся.

Він мовчить. Дивиться, як я повільно обертаю келих, насичуючи напій повітрям. Вдихаю аромат — глибоко, майже як ритуал. Усміхаюсь. Той самий смак. Той самий вечір. Відбитий десь у пам’яті, ніби пляма вина на білій скатертині.

Він нарешті заходить, бере келих. Не п’є. Лише вдивляється у рідину, ніби шукає відповідь. Мовчання зависає між нами — густе, нерозрізане.

— Я тебе не пам’ятаю. І це вже має бути натяком. Бо чоловіки не забувають жінок, які для них щось значать, — каже він рівно.

Опускаю очі. Це б’є неочікувано боляче. Але ж це — Дамір Уваров. Галантність і чутливість не входять в його основні налаштування. 

— Може, ти згадаєш ту дівчину, яка плеснула в тебе вином? — розвертаюся до шухляд, витягую все необхідне для швидкого приготування закуски.

Дамір сідає. Напружено стежить за кожним моїм рухом. Відчуваю, як ловить ритм пальців, що кладуть шматочок сиру, ніж, серветку.

— Жінки завжди емоційні, коли стикаються з тим, що не подобається. Те, що ти згадуєш… таке вже було. Не раз.

Я підводжу очі й бачу, як він нарешті пробує вино. Його погляд на мить змінюється. Тільки мить. Але я встигаю помітити. Може, згадав?

— Смакуєш чи зважуєш мої наміри? — питаю тихо, з ледь вловимою іронією. Хоч усередині все стискається в кулак.

— Думаю, чого ти насправді хочеш. І скільки ще мені доведеться терпіти ці твої наївні… імпровізації.

— Я хочу лише тебе. Бо саме ти того вечора залишив після себе присмак, який досі не вивітрився.

Це звучить майже як зізнання. Напівпошепки. 

Він завмирає. Переводить погляд на мене — повільно, мов зчитує кожну букву з обличчя. В його очах — не гнів, не роздратування. Щось глибше. Темніше. І значно небезпечніше.

— Обережно, Олю. Грати зі спогадами — як вино. Може вдарити в голову так, що не отямишся.

Я не відвожу погляду.

— Тоді вип’ємо. І подивимось, що сильніше — спогади чи те, що між нами досі тліє.

— Олю… — він зі дзвіном ставить келих на стіл. — Добре. Я пригадую тебе. І що далі? — Дамір дивиться на годинник. — Раджу поспішити з відповіддю, бо в тебе залишилося шість хвилин. 

Повільно підходжу ближче, зупиняючись за крок. Я обережно ставлю свій келих поруч із його. Пробую зібратися, бо кожне наступне слово може бути вирішальним. 

— Я хочу бути з тобою, — кажу спокійно. — Ти не терпиш ані зобов’язань, ані чужих бажань. Ти звик бути сам. Але... — я тягнуся до його плеча, і бачу, як він сковується. — Ми можемо спробувати просто бути разом. Без обіцянок. Тільки ночі. І там буде все, що ти захочеш.

Я нахиляюсь до його вуха.

— Ти можеш навчити мене бути такою жінкою, яка тобі потрібна.

Він повертає голову, ловить мій погляд. 

— Це ти щойно запропонувала себе? Без жодних правил і гідності, щоб я зробив з тобою усе, що хочу? — його погляд темніє, голос стає різким. — Зі шльондрами я не граюся, Олю. Я їх використовую.

Я на секунду закриваю очі від напруги. Невже для нього обов'язково все псувати такими гострими висновками? Хоча… може це дійсно так і виглядає. Проте це може бути допустимо сьогодні, а завтра… подивимося. 

— Якщо тобі потрібно саме це — я згодна. Доки мені це буде цікаво.

— Цікаво? — він піднімається. Повільно, але в кожному русі — загроза. Потужна, мов наелектризоване поле. — Ти, здається, досі нічого не зрозуміла. Думаєш, змусиш мене раптово повірити в любов? Вірність? Сентименти? 

— Я прийшла, бо хотіла. Це мій вибір. Не твій, — кажу тихо. 

Я беру келих, хочеться зробити ковток — хоч трохи зняти напругу. Але він різко наближається. Один рух — і келих вилітає з моїх рук, розсипаючись скляними дріб'язками по підлозі.

— Справді хочеш стати наступною? — кидає він, дивлячись на уламки.

— Не можу зрозуміти… Ти мене боїшся, Даміре? — задаю своє питання, подивившись у його очі. — Ти захищаєшся від мене, наче я прийшла зруйнувати твоє життя. Та я на таке просто не в змозі.

— Тобі краще піти. Ти мене дійсно дратуєш, а я можу бути достатньо жорстоким. Ти мене не хвилюєш, проте починаєш вже до біса дратувати, — він підвищує тон. Починає важко дихати. — Збережи гідність, поки ще не пізно. 

Я дивлюся на нього і не можу не посміхнутися, коли бачу емоції. Це вже не тиша. Мені вдалося розбурхати його. Проте що робити з цим далі… не знаю. 

— Я прийшла, щоб залишитися на ніч, Даміре. Можливо цю ніч я вперто проведу на твоїх сходах біля дверей, на вулиці, а можливо… — роблю лише крок, щоб стати до нього ближче, — ми зможемо просто розважитись. Без драми. Ти керуєш. А я можу зробити вигляд, що боюся, якщо ти так цього хочеш. 

Він хитає головою, мов не розуміє мене. Складає руки на грудині, як людина, що захищається від зайвого натиску. 

— Невже так багато жінок пропонують тобі подібне? Це лише ніч, Даміре. Ти ж хотів би відігратись за квіти? Можу побитись об заклад, що вони добряче тебе зачепили. Не розчулили — роздратували.

Я усміхаюся — повільно, відкрито. 

— Що ж... — його рука зупиняється на моєму підборідді. Повільно веде вбік, потім у зворотному напрямку. Він не поспішає. Досліджує, зважує. Наче перевіряє — чи не здригнусь. 

Я не кліпаю. Не відводжу очей.

Він вдивляється, і щось у його погляді змінюється — холод стає уважністю.

— Це вже… навіть цікаво, — нарешті вимовляє. Його голос — низький, майже шепіт. — Та попереджаю: один невірний крок — і я подбаю, щоб ти зникла з мого життя. Назавжди.

— То де поставити підпис? — посміхаюся, не скриваючи свого задоволення. 

Він сміється. Без радості. Коротко, хрипко. Наче хоче залякати. Але я й справді не розумію, чого саме маю злякатися. Його?

Та годі! Не вб’є ж він мене... Та й за що? За те, що я просто хочу бути поруч і кохатися з ним до ранку? Це ж смішно. Або ж трагікомічно — дивлячись, із чийого боку дивитися.

— У тебе гострий язик, Олю.

— Проте ти вже запам’ятав моє ім’я.

Дамір повільно проводить пальцем по моїй щоці, ковзає вниз — до шиї, до плеча. Друга рука повторює дії: кожен дотик — ніби перевірка. Один короткий погляд, легка усмішка — і раптом тріск тканини змушує мене здригнутися. Гудзики від блузки розлітаються по підлозі, й сам звук ріже по нервах. Та я лише зводжу брови — без паніки.

Він бачить це. І розуміє: ефект вийшов не той, що очікував.

Його долоня опиняється на моїй шиї. Стискає не до болю, але достатньо, щоб я відчула — він може лишити мене повітря, якщо захоче. Щоб я знала: гра безпечна лише до тієї миті, поки він цього хоче.

Він наступає — крок за кроком, змушуючи мене відступати. Я йду, не опираючись. І за мить моя спина стикається зі стіною. Я дивлюсь йому в очі. Вони спалахують. Лють? Бажання? Невідомо. Але сила — вона завжди поруч з ним. 

Його рука ковзає до талії, стискає, ніби позначає територію. Друга — на потилиці. Він нахиляє мою голову, підносить вуста до вилиці… але не цілує. Лише торкається шкіри, розпечуючи дотиком, що схожий на обіцянку.

— У мене не буде для тебе ніжності. І тим більше — жалості, — рокоче він мені на вухо, його голос ковзає шкірою, наче попередження. — Лише те, що я хочу. Поки сама не попросиш зупинитись. І саме це, Олю, — моя перша ціль.

— То ти можеш… — реагую на його слова, але він не дає договорити. Розвертає до стіни. Я лише встигаю виставити руки, щоб не вдаритись лицем.

Та він утримує мене за плече. Не дав би впасти — навіть якби я втратила рівновагу. І це зрадницьки тішить. Бо Дамір хоче здаватися жорстокішим, ніж є насправді. Він ріже словами, але не відпускає. І я впевнена — вранці мене тут не буде. Бо «такі» не залишаються до ранку.

Він стискає талію ще дужче. Нахиляється до мого плеча — і вже не стримується. Його губи впиваються в шкіру з легким укусом. Я здригаюсь — не від болю, від того, як швидко розгоряється вогонь всередині мене.

Він повертає ті сліди, що зникли з моєї шиї. І це дивно приємно. Мене хитає від хвилі, що накриває, але Дамір тримає — жорстко, точно. Він справді керує.

Його пальці підбираються до краю спідниці. Піднімає. Проникає крізь тонку тканину. Його дотики — наполегливі. Проте і я вже розпалена, пульсуюча, збуджена.

— Відчуваєш, Даміре?.. — мій голос хрипкий, мені вже ледве дихається. — Шльондри не можуть тебе так хотіти. Бо вони не горять, як я.

— Замовкни вже, — гарчить він. — Мені це нецікаво. 

Що ж… Подивимося що вийде цього разу.