Раді Вас бачити!

Дамір

Середина тижня з самого ранку видалася важкою. Наради йдуть одна за одною настільки щільно, що я навіть не встигаю дійти до кабінету, а загальний аудит компанії, який пан Мельник раптово влаштував ще з понеділка, досі тримає мене у напрузі. 

Як пояснив інвестор, після судових справ пана Громова, він не може вкладати свої інвестиції без повної перевірки. Його, вочевидь, непокоїть і те, що я зобов’язую кожного співробітника підписувати договір про нерозголошення. Мені нічого приховувати, але ця клята перевірка вже третій день висить, мов камінь на шиї, і не дає працювати у звичному ритмі.

Лише після обіду, коли я нарешті намагаюся вирватися на перекур, дзвонить секретарка. Я відмахуюся від дзвінка, вдихаючи глибше, ніж треба, той самий шкідливий дим, який, втім, сьогодні здається єдиним порятунком для розжарених нервів. Але телефон наполегливо дзеленчить знову, і, на секунду прикривши очі від втоми, я все ж відповідаю.

— Терміново? — запитую першим, бо якщо це дрібниці, то мені справді не до того.

— Даміре Романовичу, до вас завітав пан Мельник… Він не захотів чекати у холі, зайшов до вашого кабінету… — голос її рівний, але я відчуваю, що вона щось тягне. І мене огортає дивне передчуття. Не тривога, а радше відчуття втрати контролю.

— Запропонуйте пану Мельнику каву. Я буду за п’ять хвилин, — струшую попіл і знову глибоко затягуюсь насиченим, важким димом, який, здається, розплутує думки краще, ніж будь-які розмови.

— Я запропонувала, Даміре Романовичу, але… — вона зітхає, і мене це починає відверто дратувати.

— Але? — різко перепитую.

— Це не моя справа, але я не знала, що ви плануєте… оновити кабінет.

— Тобто? — не розумію, до чого вона хилить.

— Мені важко пояснити… Вам краще побачити самому. Пан Мельник… він уже питав, чи ви при здоровому… розумі, — каже вона, намагаючись підібрати слова, а я й досі не розумію, про що взагалі йдеться.

— Йду, — скидаю дзвінок, але не поспішаю. Потрібно зібратися з думками, і тому я дістаю другу цигарку, вдивляючись у людей, що проходять повз на вулиці.

Раптом щось чіпляє мій погляд. Біляве волосся, тонка постава… але, коли дівчина обертається, бачу — не вона. Незнайомка. І все ж серце на мить стискається, як від несподіваного удару. Думки мчать так швидко, що я не встигаю відсіяти вигадане від реального. Невже пан Мельник застав Олю за моїм столом, так само, як я минулого тижня? Хоча… ні. Вона, звісно, поводиться останнім часом божевільно, але не настільки ж.

Роздратовано тушу недопалок, вдавлюючи його у металеву попільничку на вуличній урні. Роблю глибший, ніж треба, вдих, наче перед новим випробуванням, і заходжу до офісу. Прямую до свого кабінету.

На поверсі відразу кидаю погляд на секретарку. Вона виглядає збентеженою, але ми не обмінюємось словами — у цьому немає сенсу. Відчиняю двері й кидаю короткий, трохи нервовий погляд на стіл… і бачу, що він порожній.

Пан Мельник сидить у кріслі для відвідувачів, але чомусь розвернув його не до панорамного вікна, а до стіни. Поза — розслаблена, майже театральна.

— Даміре, — він повертає голову, і я бачу в його очах знайому смішинку, підкріплену глузливою посмішкою. — Я навіть здивований, що ти зумів полонити серце якоїсь талановитої художниці.

Усередині мене щось дивно завмирає. Пальці мимоволі стискаються в кулаки, відчуваючи зрадницьку вологу долонь.

Мельник, побачивши моє нерозуміння, киває на стіну. Я різко обертаюся, відчувши, як хрустнула шия.

Мить — і мене накриває водночас морозний холод і жар, наче з самого пекла. М’язи напружуються до болю, подих застигає в грудях. Дивлюся на стіну, до якої справді торкалася рука художниці… і, на її превеликий жаль, я знаю ім’я цієї божевільної.

Очі звужуються, коли роздивляюся настінну фреску. Чорне й червоне змішалися так, наче вивернули назовні мою власну лють і ненависть. У центрі — дві фігури, без чітких ліній, без облич, але з впізнаваною енергією. Чоловік і жінка оголені, злиті в пристрасному поцілунку. І я бачу… бачу себе в цих руках, у цьому жорсткому, власницькому захваті, і її — у білявому волоссі, яке розсипалося по плечах.

Погляд ковзає нижче — і там, на тлі тіней і кольору, вирізняється підпис. Білий, з грайливими завитками біля літери «О».

Я заплющую очі, наче намагаюся стерти з пам’яті цю зухвалу образу, це нахабне вторгнення в мій простір, у мій контроль, який я роками будував цеглина за цеглиною. Але коли знову дивлюся — нічого не зникло. Пляма на стіні, яка розпинає мій самоконтроль, як цвяхи в деревину, все ще тут.

— Бачу, ця дівчина вміє справити враження не лише на мене, — насмішкувате зауваження повертає мене до інвестора. Я переводжу на нього важкий, майже холодний погляд.

— Ви щось хотіли обговорити, пане Мельнику? — мені потрібні титанічні зусилля, щоб голос звучав рівно.

— Лише те, що аудит ти пройшов успішно і я задоволений твоєю роботою, — він лукаво посміхається. — Проте… хтось, схоже, знає, як пройти твою охорону краще за мене. Ти певен, що ніхто не добереться до твоїх конфіденційних даних, якщо так легко малює на стінах?

Десь у глибині піднімається чорна, слизька, неконтрольована лють. Бо я, людина, яка звикла контролювати все до дрібниць, зараз не певен ні в чому. Вперше я відчуваю, як хтось пробрався у саме нутро, без дозволу, пробивши всі стіни та захисти. І розумію: такий щур може знищити все, над чим я працював із підліткових років.

Саме зараз я відчуваю себе так, ніби стою на крихкому льоді, і лише один необережний рух утримує від падіння в темну, холодну прірву, з якої вже не виплисти.

— Дам тобі час до кінця тижня, щоб посилив захист компанії. Мої люди перевірять, тож добре постарайся, — інвестор підводиться з крісла, трохи важко, спираючись рукою на коліно.

— Це був… перший і останній виняток, — вимовляю тихо. Не для нього — для себе. Як клятву.

— Сподіваюсь, — кидає він і, підходячи ближче, поплескує мене по плечу. Його погляд знову ковзає до стіни. — Треба ж… вона справді талановита. Очей важко відірвати.

Я не дивлюся на цю кляту стіну. Знаю — варто лише глянути, і тонка нитка, на якій тримається мій контроль, обірветься. Усередині шторм. Хвилі піднімають із самого дна емоції, від яких я давно відучив себе — первісні, дикі, небезпечні.

— Подзвоню пізніше, щоб дізнатися, які заходи ти вжив, — додає він, прямуючи до дверей.

— Так, чекатиму, — киваю, навіть не зрушивши з місця.

Двері зачиняються, і тиша, яка залишається після Мельника, ріже вуха гірше за будь-який крик. Я стою, втупившись у підлогу, але кожна клітина мого тіла напружена так, що від найменшого руху, здається, порвуться м’язи.

В голові немає жодної раціональної думки. Жодної. Лише пульс, який гупає у скронях, і палаюче, задушливе бажання знайти її. Знайти — і стерти з мого життя так, щоб цього разу не залишилося навіть тіні її присутності.

Лють у мені вже не має форми. Це не емоція — це стан. Густий, чорний, липкий, як нафта, що заливає зсередини й душить усе, окрім однієї потреби: знищити.

Я підходжу до столу, але не сідаю. Не можу. Мене трясе так, що крісло, певно, полетіло би в стіну, варто лише доторкнутися. Мій погляд мимохіть знову ковзає в бік фрески, і цього разу я не відводжу очей. Впиваюся у кожен штрих, у кожен завиток біля цієї клятої «О», і відчуваю, як у мені піднімається щось старе, давно забуте — хижак, якого я роками тримав на ланцюгу.

Він вирвався.

І тепер я вже не думаю, як зупинитися. Я думаю лише, як зробити так, щоб її більше ніколи не було поруч. Щоб вона не змогла ані доторкнутися до мене, ані знову пролізти в моє життя, ані навіть дихати в тому ж місті.

Цього разу — назавжди.