Раді Вас бачити!

Ольга

Левко не відпускає від себе Уварова, примушуючи його відповідати на безкінечний потік питань. Я уважно стежу за кожним їхнім рухом, ловлю найменшу зміну у виразі обличчя Даміра. Спершу він сидів напружений, наче чекав на удар у будь-яку мить, але потім… розслабився. Слухав мого сина уважно, навіть усміхався — м’яко, так, як я ніколи не бачила раніше.

Мене це тільки більше дратує. Йому добре вдавалося уникати моїх очей, та я відчуваю: він знає про мій погляд, знає, що я не довіряю йому ні на мить. А довірити сина? Нізащо!

Левкові ж весело. Він у захваті від того, що хтось витримує його питання і навіть запитує у відповідь, підтримуючи будь-яку тему — від динозаврів до комп’ютерних ігор. Вони сидять удвох на дивані, грають у приставку, коробку від якої я помічаю на підлозі. І вся ця сцена виглядає настільки дивною, неприродною...

— Мамо, а ти зробиш млинці? Я хочу їсти, — звертається до мене Левко, а разом з ним і Дамір переводить на мене погляд, ніби теж чекає відповіді.

— На кухні без помічника я ніяк, — усміхаюся до сина, але це більше схоже на спробу вирвати його з чужих рук. — Хто мені підкаже з начинкою? Я ж зовсім не розуміюся на змішуванні смаків.

Я роблю ставку на його цікавість. Це завжди працювало.

— Але я хочу грати! — він надуває щоки, проте вже лукаво блимає очима. — Можу підказати начинку. Шоколад і згущене молоко!

— Геній солодощів, ти хочеш звалитися в цукрову кому? — піднімаю брову.

— Тоді полуниця з шоколадом! — швидко знаходить альтернативу.

Я важко зітхаю, але в душі киплю. Не хочу залишати малого з Даміром, навіть на хвилину, навіть попри його сміх і щирий азарт. Та йому, здається, байдуже — він уже втягнувся.

— Є краща ідея, — озивається Уваров. Його голос звучить занадто рівно, а погляд — з викликом, спрямованим спершу на мене, а тоді на Левка. — Приготуємо разом. І зробимо кілька смаків. А потім вирішимо, хто з нас справжній геній солодощів.

Я вже відкрила рота, щоб заперечити, та Левко стрибає з дивана, плескаючи в долоні.

— Так! Але попереджаю — я найкращий! — гордо вигукує, схрещуючи руки на грудях і кидаючи Даміру виклик.

— Не повірю, поки не спробую, — відповідає той спокійно.

Я стискаю губи. Ні, він щось задумав... І я не збираюся дозволяти йому так просто вливатися в наш маленький світ.

— Ходімо! — Левко швидко підбігає і, схопивши мене за пальці, тягне за собою. Я піднімаюся, намагаючись приховати нервозність.

Дамір іде слідом, але не сідає, а зупиняється біля кухонної поверхні.

— То… з чого почнемо? — його погляд ковзає по мені, відверто випробовуючи.

— З того, щоб ти не заважав, — тихо відповідаю, вчепившись у нього очима.

Мені здається, сенс моїх слів мав би бути очевидним. Та він, наче навмисно, розквітає у посмішці — настільки широкій, що мене пересмикує від роздратування.

— Дістану ємності, — повідомляє спокійно, а тоді присідає біля шафи й починає порпатись у посуді.

Ну що ж... Раз він вирішив ігнорувати моє «не лізь» — зроблю все, щоб йому запам’яталося. Я відсуваю стілець, розвертаю його до робочої поверхні й сідаю рівно, як королева на троні, — руки схрестила, підборіддя підняте.

Левко дивиться на мене широко розплющеними очима, а тоді — на Даміра, який повертається, обвішаний мисками, наче зібрався готувати банкет на сотню гостей. Побачивши мене, він нахабно усміхається.

— Мамо… ти чого? А як же млинці? — син розгублено переводить погляд то на мене, то на нього.

— Залиш маму, Леве, — спокійно відгукується Уваров. — Вона, ніколи не куштувала наших млинців. Чи це не привід її нагодувати?

— Тільки мама вміє готувати млинці! — впевнено заперечує Левчик.

— Тоді вона нам підкаже, що робити, — Дамір дивиться на мене, і в його голосі чується легка насмішка. — Чи не так… мамо?

Я відчуваю, як холоне спина. Це «мамо» у його виконанні звучить так, ніби він грається на межі дозволеного.

— І що нам робити? — син точно не задоволений тим, що доведеться працювати перед тим, як наїстися млинців.

— Підготуйте інгредієнти для тіста. Борошно, яйця, молоко, олія, цукор і сіль, — кажу я, відкинувшись на спинку стільця й чекаючи шоу.

Дамір відразу починає метушитися по кухні, витягуючи все підряд. За кілька хвилин на поверхні вже лежить половина вмісту шаф: дві упаковки яєць, три пачки борошна, пляшка олії, сільничка і аж три пачки цукру.

Я зиркаю на цю «складову базу», й брови самі злітають угору. Він що, зібрався нагодувати не нас, а півкраїни?

Левко тягне стільчик до поверхі, стає на коліна й уважно спостерігає.

— Що далі? — нетерпляче питає.

— У великій мисці збити яйця з цукром, — підказую я.

Дамір лускає третє яйце, і воно плюхається у миску з таким звуком, ніби це виклик моєму терпінню.

— Скільки чого? — несподівано питає чоловік, не дав мені насолоди побачити те, як він почне все перероблювати. 

— Чотири яйця, дві ложки цукру, — майже співаю я.

— Я буду мішати! — заявляє Левко, коли бачить у руках Уварова міксер.

— Він важкий. Втримаєш? — той навіть на мить сумнівається.

— Я що, дівчинка? Втримаю! — і вже вириває міксер з рук чоловіка.

Дамір нахмурюється, але не відбирає. Лише схоплює миску обома руками, коли син різко запускає вінчики. Я вже уявляю, чим усе закінчиться, і посмішка ледь не проривається.

— Додайте упаковку молока і дрібку солі, — кажу я, ледве стримуючи сміх.

Уваров намагається дотягнутися до упаковки молока і водночас тримає миску, щоб її не зірвало з поверхні. Це видовище варте оплесків. Він врешті сипле сіль на око, потім ще трохи, наче змагається із самим собою.

— Потрібно поступово додати борошно. П’ятсот грам, — невинно раджу я. — Одночасно перемішуйте. І спостерігайте, щоб не було комочків! 

Він відкриває пачку і сипле просто у миску, а Левко натхненно крутить міксер. Наступної миті стається вибух — біла хмаринка здіймається в повітря, син чихає, і вінчики підскакують угору, розбризкуючи тісто на стіни і Уварова.

Я вже не витримую — вибухаю сміхом. Двоє чоловіків у борошні синхронно озираються, як два змовники, застукані на гарячому. У погляді Левка горить азарт, у Даміра — обурене усвідомлення, що я знала, чим це закінчиться.

— Не відволікайся, Леве, — бурчить він, уже вимикаючи міксер, а тоді додає борошно. — І тримай вінчики нижче, — каже, коли син уперто вчеплюється у ручку. Так, відібрати у малого те, що йому подобається — майже нереально! 

— Дві ложки олії — і все, — милостиво кажу я, визнавши, що тісто таки врятоване, як і кухня… частково! — Розігрівайте сковороду. 

Найцікавіше! 

— Мені ще очікувати несподіванок? — питає Дамір, через хвилину відірвавши погляд від сковороди. 

— Не розумію про що ти, — зниную плечима, але очами кажу зовсім інше. Він напружується і дивиться на Левка, який пересуває стілець до плити. 

Вочевидь Уваров розуміє, що далі немає нічого страшного, бо поряд з ним мій син. Розслабляється. Я ж посміхаюсь ширше. Так, небезпеки немає, але… цікаво, після якого кому у них вийде перший млинець. 

— До справи! Беріть черпачок і наливайте тісто на сковороду. Намагайтеся зробити його тоненьким. 

Дамір бере черпак так, ніби це зброя, яку треба правильно тримати, й обережно виливає тісто. Воно розповзається товстим колом, і я мимоволі підводжуся на ноги.

— Це що таке? — одразу кривлюся. — Ми млинці смажимо, а не млинові колеса.

— Вибачте, шеф! Наступного разу виправлюсь, — відказує Дамір, хитнувши головою в бік Левка. — Обережно, бо зараз носом будеш куштувати, — він перехоплює малого за плече, коли той схиляється над сковородою.

Син із захватом дивиться, як тісто шипить на гарячій поверхні, й аж підстрибує:

— О! Воно оживає! — стілець під ним небезпечно захитався, і я вже кидаюся, щоб підставити руку.

— Я слідкую, сиди, — різко кидає Дамір, поставивши одне коліно на стілець.

— Треба перевернути, якщо не хочете їсти вугілля, — кажу я, залишаючись стояти поруч.

Уваров бере лопатку з такою впевненістю, що я майже розслабляюся. Та зарано: товстий шмат встиг пригоріти, а всередині залишився сирим. Перший млинець, як водиться, летить у смітник.

— Ти не вмієш! — констатує малий, поставивши руки в боки. — Мамо, рятуй!

— Щоб вийшло — треба вчитися, Леве, — випереджає мене Дамір, зірвавши з мого язика мої ж слова. І наливає вдруге — цього разу черпак лише наполовину повний.

— Але мама знає краще, як це робити. Правда ж? — син повертається до мене з надією.

— Так, знаю. Але Дамір правий: усьому треба вчитися…

— Я й так всьому вчуся! — бурчить малий. — Нащо мені ці млинці, якщо ти їх і так готуєш?

— А як я захворію? Будеш сидіти голодний? — піднімаю брову.

— Бабуся теж уміє, — хмикає мій пройдоха, явно шукаючи відмазку.

— Щось мені підказує, що тепер ти сам будеш готувати млинці, — всміхаюся, дивлячись, як він обурено розкриває очі. — А що ти хотів? Це життя, любий.

Дамір тихо прискає, намагаючись приховати усмішку. Я зазираю у сковороду — цього разу вже майже ювелірна робота, хоча й довелося кілька разів підливати тісто, щоб закрити дірки.

— Як то життя таке важке, навіщо тоді млинці вчитися смажити, коли треба вчитися виживати? — раптом видає Левко.

Я й Дамір одночасно витріщаємось на нього, а тоді наші погляди зустрічаються. Він здивовано піджимає губи й хитнув головою — мовляв, достойне питання, над яким філософи б сперечалися. Я ж закочую очі: от уже в кого талант перекручувати мої слова!

— І все ж таки треба вчитися, — мовить Дамір, переводячи погляд на Левка, який з цікавістю спостерігає за його діями. — Це непоганий спосіб привернути увагу… дівчинки, — він косо зиркає то на малого, то на сковороду. 

— Млинцями? — мій син скептично витягує голосні.

— Ти ж любиш поїсти щось смачненьке? — продовжує Уваров, обережно намагаючись перевернути млинець. — От і дівчата люблять. А ще вони цінують сюрпризи. До того ж поїсти завжди веселіше удвох.

Млинець на сковороді рветься, і вже другий вирушає у смітник. Дамір лише зціплює зуби й береться за третю спробу. Я спостерігаю.

— Мамо! — раптом вигукує Левко, схопившись за спинку стільця. — Чому ти не сказала мені, що я можу зробити млинці для Каті?

— Е-е… — тільки й видаю, кілька разів розгублено кліпнувши очима.

— А що ж мама порадила? — підхоплює Дамір, залишаючи новий млинець на сковороді — цього разу він виглядав куди краще.

— Мама сказала, що як Катя не хоче зі мною гратися — то не треба нав’язуватись! — він каже це так голосно, що аж луна по кухні пішла.

— Та невже? — Дамір переводить погляд на мене й, не стримавшись, пирскає від сміху. — Які ж мудрі поради твоя мама дає… — додає він із таким промовистим глузуванням, що я миттю розумію: він пригадує, як я «не нав’язувалась» йому сама.

— Горить! — ледве стримуюсь, щоб не рикнути. Бо це вже не млинець димить, а я сама закипаю.

Дамір швидко повертається до сковороди. Цього разу йому дивом вдається перевернути млинець, і обидва хлопці так синхронно плескають у долоні, що я мимоволі невдоволено піджимаю губи. 

— Мамо, приєднуйся! — вигукує Левко. — Ну будь ласочка, зроби начинку! — і дивиться на мене своїми величезними очима, брови зведені «будиночком», а губи «бантиком».

— Гаразд, — кидаю я сухо. — Бо якщо ще й шоколад розмажете по всій кухні, то до вечора відтирати будемо.

Я зітхаю, але таки берусь до справи. Проте, поки я мовчки ріжу й розкладаю начинки, хлопці безперервно балакають. Дамір влучно жартує, підбадьорює і навіть наставляє, а Левко сміється, обурюється й уважно слухає — і вже зовсім забув, що я поруч. Мій син, який завжди тягне мене за рукав, щоб перепитати чи підтвердити кожну свою чи чужу думку, тепер дивиться тільки на нього.

В якийсь момент я ловлю себе на відчутті, що стала зайвою на цій кухні.

Коли ж вони закінчують із млинцями, третина яких опинилась у смітнику, я помічаю те, що змушує мене похолонути — захоплення сина. Воно було таким щирим і світлим, наче він дивиться не на чужого чоловіка, якого знає всього день, а на… батька.

І в цю мить мене наче пробиває струмом.

Дамір Уваров забрав у мене спокій, розтоптав почуття, принизив… А тепер він тут — готує солодощі і завойовує серце мого сина кількома невдалими млинцями та жартами.

Я — мама. Я та, яка має бути для Левка всім світом. А зараз бачу, як його очі блищать від захоплення зовсім іншою людиною. І від цього в грудях з’являється порожнеча. Гірка, нестерпна. Бо я не можу дозволити собі зрадіти тому, що мій син сміється. Не можу довірити цьому чоловіку мою дитину. Не можу дозволити собі знову повірити йому.

Я відчуваю ревнощі. І страх. Страх, що Левчик знайде в ньому того, ким він ніколи не стане, полишивши на цей раз у моїх руках розбите серце малечі. І що я знову втрачу більше, ніж була готова втратити.