Раді Вас бачити!

Ольга

До мене, мабуть, лише на світанку дійшло: я у домі чоловіка, який силоміць сюди мене приволік. Сон і не снився — я сиділа, як натягнута струна, втупившись у стіну й намагаючись збагнути, що, в біса, відбувається.

Коли мене почало дрібно трясти, я зварила каву й залишилась на кухні, раз по раз кидаючи погляд на годинник. Години спливали, а Даміра все не було. Я вчепилась у спогади про Віку — кожен її рух за останні дні — наче шукала там підказку. Ледь не задрімала, але будь-який шурхіт на вулиці відкидав сон, зривав різкою тривогою.

Я чекала новин. Чекала, що серце нарешті заспокоїться, та марно. Всівшись на диван, закуталась у ковдру, увімкнула серіал, який мав би відволікти, але думки все одно крутилися навколо подруги й чоловіка, що відкрив мені завісу правди.

Щоб не заснути, я влила в себе… чотири? Ні, вже, здається, п’ять чашок кави. Від неї серце калатає. І тільки мамин дзвінок трохи повернув до реальності. Вона весело повідомила, що вони з Левком їдуть купатися на річку, а ввечері будуть смажити ковбаски. Запросила й мене — я чемно відмовилась.

Але коли розмова закінчилась, мене пробило холодним потом. Якщо мені загрожує небезпека, то й моїй родині теж?!

Я схопилась. Ця «охорона» на подвір'ї виглядає як зграя найманців, яким байдуже до всього. А Дамір… Де він?! 

Хвилин за десять я так себе накрутила, що в горлі запекло від сліз. І тоді згадала про телефон. Номер у мене є. Я подзвонила — але дзвінок зухвало скинули. Стиснувши зуби, набрала знову. І ще. Поки гудки не обірвалися остаточно. Заблокував?!

Лють і безсилля підіймались грудьми, аж поки не грюкнули двері. Я підхопилась так різко, що мало не заплуталась у ковдрі, скинувши її. А тоді ринулась до передпокою й майже врізалась у нього.

— В тебе що, телефон для прикраси?! — випалила я, свердлячи його поглядом.

Дамір виглядає здивованим. Його очі ковзнули вниз, до мого халата, що ледь зсунувся з плечей.

— Що з Вікою? — вирвалося з мене, ніби крик душі.

— Нічого хорошого, — спокійно, майже байдуже кинув Дамір, сперся спиною об стіну й почав повільно роззуватися.

— Ти що… випив? — недовірливо питаю, вловивши ледь відчутний запах алкоголю. Він щойно пропустив кілька чарок?

— Олю, я виснажений. У мене є кілька годин на сон. Все інше — потім, — він насуплюється, ковзає поглядом по моєму халату, який я вже поспіхом підтягнула до горла й туго зав’язала пояс. — Ти весь цей час мене чекала?

— Даміре, — видихаю з роздратуванням. — Мої батьки і син відпочивають. Якщо мені щось загрожує, то їм теж?

Він прижмурює очі, дивиться якось відсторонено, ніби не одразу розуміє сенс.

— Кому загрожує?

— Даміре, час почистити вуха! — гаркаю так, що його байдужа маска тріскається. — Моїй родині щось загрожує?

— Ні, — просто відповідає він і пробує пройти повз.

— Бляха, я тебе зараз придушу! — виривається з мене ругань. Хапаю його за лікоть, розвертаю з усієї сили. — Що відбувається? Ти настільки п’яний, що не можеш говорити?

— Я не п’яний. Один келих зараз діє, як снодійне, — його голос рівний, але погляд нарешті чіпляє мій. — Твої батьки і син під наглядом. Їм нічого не загрожує. Обіцяю.

— Чудово! — киваю різко. — Тоді я хочу поїхати до них. Мені краще бути з ними!

— Ні, — коротко відмахується і вже прямує до сходів.

— Як — ні?! — кричу йому в спину, й серце шалено калатає. 

— Ні — це ні, Олю. Тобі не краще бути з ними, — вимовляє він повільно, майже поблажливо.

Мене підриває. Я спалахую, як сірник, якого легковажно піднесли до полум’я.

— Ти знущаєшся? — я майже шиплю, відчуваючи, як серце б’ється аж у горлі. — Це моя сім’я, Даміре! Я маю право бути з ними!

Він зупиняється посеред сходів, злегка опускає голову й наче зважує — відповісти чи проігнорувати. Повільно обертається до мене.

— Маєш право, — згоджується він тихо. — Але й вони мають право спати спокійно. Без того, щоб ти зараз вдиралась до них з криком, зі своїм страхом і панікою. Ти ж знаєш — діти усе відчувають.     

Я на секунду стихаю, розуміючи сенс його слів, але це не зменшує злості. А ще мене досі стримує провина перед Левком, коли небезпекою для нього виявилась я сама, рідна мати. 

— То виходить, я тут просто заручниця? — кидаю з гіркою іронією. — А ти, наче наглядач, вирішуєш, що мені краще, а що ні?

Дамір скривився — не від образи, швидше від втоми. Його плечі опустилися ще нижче.

— Не заручниця... — каже тихо. — Ти — моя слабкість. А слабкості не можна залишати без нагляду.

Мені важко дихати. Це він про що?! 

— Слабкість? — перепитую я, роблячи крок ближче, поки тремтіння від емоцій ковзає тілом. — То от хто я для тебе? Хоча про що це я… нещодавно ми вже з'ясували, що шльондра на має права зазіхати на чоловіка та привертати його увагу! 

Він дивиться на мене довго, щось хоче відповісти, але стримується. 

— Ти теж втомилась, Олю. Відпочинь. 

І він піднімається нагору, залишаючи мене стояти біля сходів, з відчуттям, що я щойно програла бій, який навіть не планувався. 

Ну ні, любий! Я терпіла тебе занадто довго, щоб зараз прикрити рота і дозволити тобі так легко від мене піти! 

Буревієм вриваюся у спальню, коли Дамір вже зняв сорочку. Не обертається, але напружені м'язи від моєї появи не скрились від моїх очей. 

 — Ти думаєш, що я слухняно засну після твоїх слів? — я різко зачиняю за собою двері.

— Навіть не сподівався, — він повільно розстібає ремінь, не кваплячись, ніби демонструючи мені спину навмисно.

— Навіщо тобі все це? 

— Що саме? — питає, стягнувши з себе одежду, залившившись в білизні. Саме тоді і повертається до мене. 

Я підходжу ближче. Він дивиться прямо на мене, і цей погляд прибиває до підлоги, але я вперто не відводжу очей.

— Ти мене буквально викрав! — обурено повторюю факт. 

— Буквально — так і є, — його погляд різкий, але в куточках вуст з’являється тінь посмішки. — Тож не раджу тобі сперечатися з власним викрадачем. 

— Уваров... — я намагаюся дихати рівно, але я настільки розлючена, що ледь тримаюся від того, щоб не накинутися на божевільного чоловіка з кулаками. — Тобі що, набридло жити? Нагадую: поки ти мені подобався, я могла стелитися перед тобою. Але тепер — ні. Тобі краще не спати зі мною під одним дахом, бо я не обіцяю втриматися від розправи!

— Он як, — задумливо протянув чоловік, але очі вже відверто сміються наді мною. — Ти мені вже погрожуєш? 

— Дай наказ охороні й відвези мене до моїх батьків і сина, — твердо вимагаю, тримаючись за крихту самовладання. — Бо інакше…

— Гаразд, — легко погоджується. Я мимоволі звужую очі. — Як тільки це буде безпечно, — уточнює він і відкидає голову трохи набік, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Що за ігри? — шиплю крізь зуби, остаточно втрачаючи нитку суперечки. Бо бачу — це лише я воюю з ним. А він, схоже, відверто розважається.

— Не розумію про що ти, Олю, — його голос звучить майже втомлено. — Ти надто багато питаєш там, де відповідь одна.

— Відпусти мене! — я зриваюся, голос надривається, груди ходять від люті й безсилля. — Чуєш? Я ненавиджу тебе! 

Він не реагує. Навіть не намагається виправдовуватись чи переконувати — просто спокійно підходить ближче. І перш ніж я встигаю відступити, його руки лягають на мої плечі, важкі, незрушні, як кайдани.

— Годі вже, Олю, — наказує мені чоловік.

Я б’ю його долонями у груди, а тоді вже і кулаками, але кожен мій рух зупиняється в порожнечі. Він не бореться — він просто притискає мене до себе, наче знає: я виснажуся швидше, ніж він.

І коли мої сили тануть, Дамір легко піднімає мене, вкладає на ліжко. Сам лягає поруч і утримує так, що вибратися неможливо. Обійняв міцно, притиснувишись збоку, а щоб вже точно не вибралася з його рук — накрив мою ногу своєю. 

— Відпочивай, — його подих торкається скроні, і від цього ще більше хочеться кричати. — Усе інше ввечері.

Я стискаю зуби, ковтаючи образу й злість, але тіло вже не слухається. Його обійми — не ніжність, а в’язниця. І попри весь спротив, я відчуваю, що він не дасть мені вибору. 

Та в глибині, де пульсує гарячий страх, тихо народжується й інше — гаряча впертість. Його обійми можуть скувати руки й тіло, але не думки.

Я ще доведу йому, що він схибив, лишивши мене тут! 

— Ти пошкодуєш, Даміре… — шепочу, обіцяючи сама собі.

— Я весь у твоїй владі, — несподівано відгукується чоловік, занурюючись носом у моє волосся. — Спи, Квіточко.

Квіточко?

Мене аж пересмикує.

Замість отрути — солодкий яд. Не шльондра, не продажна дівка, навіть не гарчання мого імені крізь зуби… а Квіточка. Та сама, якою я була всього кілька днів — для того чоловіка, що витримав моє нахабне вторгнення у його світ.

І від цього стає ще тривожніше, бо зрозуміти його тепер я навіть не хочу намагатися. Я лише міцно стискаю повіки, ніби це може відгородити від чужої гри. Та щойно мені здається, що він заснув, і я пробую вирватися з його обіймів — знову тисне мене до грудей.

Дамір цього разу дочекався, щоб на піку емоцій і безсонної ночі заснула першою саме я.