Раді Вас бачити!

Дамір

Я тихо зазираю у спальню, де дівчина досі неквапно збирається на вечерю до своїх батьків. Вона сидить перед дзеркалом, прискіпливо роздивляючись себе, то піднімаючи хвилясті біляві пасма, то скидуючи їх на плече, то розсіюючи волосся по спині.

Коли встає й починає крутитися у різні боки, оцінюючи себе з усіх ракурсів у привабливій червоній сукні, я вже спираюся плечем на одвірок. На неї неможливо не дивитися — тим паче, коли вона намагається бути не просто гарною, а найкрасивішою жінкою цього світу.

Лише одне дратує: вона збирається на вечерю до батьків, а не зі мною до вишуканого ресторану.

— Вибач, що питаю ще раз, — вирішую втрутитись саме в той момент, коли вона поправляє тісний бюст сукні, і її груди ледь не вистрибують із декольте. Мене накриває миттєво, тож я поспіхом переводжу погляд у вікно. 

Не найкращий момент, щоб збуджуватися, але… Як можна після цього видовища не відчувати тісняву у цих клятих джинсах? 

Бачу краєм ока, як вона сіпається, але врешті сідає рівно, з ідеальною поставою, і знову грається з волоссям. Господи, навіть це вона робить так, наче хоче, щоб я відчув абсолютно всі незручності цього важливого для мене вечора! 

— Може, я переодягнуся? — закінчую питання, яке мене вже справді хвилює.

Якось незручно йти поруч із такою жінкою в джинсах і простій чорній футболці. Але вона так наполягала, що це «нормально»... Поступився, щоб потішити її власною перемогою. Тепер же мені некомфортно навіть дихати в одній кімнаті з цією досконалістю у червоній сукні!

— Навіщо? — спокійно питає Оля, наче не розуміє.

— Ти виглядаєш так, ніби збираєшся на червону доріжку, а я — наче вибіг за хлібом у найближчий магазин, — не втримуюсь і знову проводжу поглядом по її силуету, який підсвічує м’яке світло від туалетного столика.

— Я не хочу, щоб мама розгледіла в тобі мою перспективу. Нехай краще оцінює, наскільки перспективна я.

— То я перспективний? — посміхаюся, підходжу ближче й спираюся долонями на спинку її стільця. У дзеркалі бачу її прищур і вже знаю, що зараз буде щось колюче.

— Перспективний, — чинно киває вона. І перш ніж я встигаю зрадіти, додає: — Хоча й з минулим терміном дії.

Я ледь не роззявляю рота від подиву.

Це ще що за образливі метафори такі?!

— Я що, занадто старий? — перепитую, не розуміючи, куди вона хилить.

— О! — вона здивовано піднімає брови. — За це я зовсім забула. Тоді вже й трохи пліснявий.

— Не заривайся, маленька. Я-то знаю, що тебе це аж ніяк не бентежить, — намагаюся посміхнутись, але її оцінювальний погляд у дзеркалі явно говорить протилежне.

— Мене це не бентежило раніше, — каже вона з тією ж небезпечною легкістю. — Але тільки уяви, що було б років через п’ятнадцять, якби у нас усе склалося? Мені буде лише сорок, а тоді жінка розквітає й бажає гарячих ночей. А тобі... вже далеко за п’ятдесят. Ти що, ніколи ще не думав про потенцію?

Я ледь не задихаюся від того, як різко втягнув повітря.

Оце так зухвалість! Як тільки вона до цього додумалася?!

— Тоді які я маю перспективи? — питаю, остаточно приголомшений.

— Гроші, Уварове. За них ти можеш купити не лише безтурботне майбутнє, але й коханок, які переконуватимуть тебе у чоловічій силі.

Я вже відкриваю рота, щоб довести їй її ж безглуздість слів, але бачу… Я бачу, як на блискучих від помади губах з’являється знайома знущальна посмішка.

— Це найгірші твої жарти, Олю! — обурююсь, відчуваючи, як справді повівся на її гру.

Вона сміється чисто, дзвінко, роззброююче. Її плечі тремтять, очі блищать від радості, а прикушена нижня губа лише сильніше розпалює в мені бажання.

— А мені сподобалось, — знизує плечима. Уже не сміється вголос, але на губах досі тримається грайлива посмішка. — Таким переляканим я тебе ще не бачила.

Я нахиляюся ближче, так, щоб бачити її очі у дзеркалі.

— Тішся, Квіточко, але не забувай, що сьогодні і я маю нагоду виступати не менш зухвало, — кажу тихо, майже пошепки. — І якби ти не старалася, невже думаєш, що моє просте вбрання може зіпсувати враження твоєї мами?

— Принаймні… — вона на мить замислюється, схиляє голову, — враження мого тата про тебе вже не найкраще.

— Але жінки в родині головніші, — передражнюю її, і ловлю на собі блискавичний, нахабний погляд.

— То ти зібрався залицятися до моєї мами? — виголошує вона з удаваною серйозністю. — По віку, звісно, трохи не підходите, але вона виглядає досить молодо…

— Припини вже це, Олю! — сіпаю плечима, нахмурюючись.

— Що саме? — вона театрально розводить руками. — Вона ж справді гарна. Але будь обережним, мій тато служив у військовій частині й був найкращим у ближньому бою.

Вона встає, а я мимоволі випростовуюсь слідом. Оля знову дивиться на себе — уважно, прискіпливо, ніби шукає бодай найменший недолік. І навіть не кидає на мене жодного погляду. Шкода… Я б не залишив їй і шансу сумніватися, що з нею може бути щось не так.

Хоча… чому б і не довести?

Я ловлю її в напіврусі, коли вона відступає від дзеркала. Вона запинається й похитується на тонких підборах, хапаючись за мої плечі. Її очі широко розкриті, дихання коротке. Мої руки інстинктивно лягають їй на талію, пальці ковзають уздовж лінії стегна, відчуваючи під долонями тепло жіночого тіла.

На моєму обличчі розпливається посмішка — повільна, впевнена, майже хижо-задоволена. У моїх руках опинилося прудке зайченя, якого тепер страшно не те що торкнутися — навіть подих затримуєш, аби не сполохати.

— Обережно, Олю, — шепочу, нахиляючись ближче, — а то хтось може подумати, що ти навмисно падаєш у мої обійми.

— Даміре, я нагадую тобі, що…

— Але будь впевнена, що я завжди радий тебе підтримати, — перебиваю м’яко, із натяком, що звучить майже як поцілунок. — Таку жінку просто гріх відпускати з рук.

Вона тільки встигає роздратовано зітхнути — і я більше не можу стриматись.

Пальці ковзають до її шиї, і за мить я відчуваю смак її губ — теплих, м’яких, трохи розгублених. Я був готовий, що вона відштовхне мене, але цього не стається. Навпаки… Її подих стає глибшим, а долоні обережно тягнуться до моєї шиї.

Я пригортаю її ближче, відчуваючи, як кожна клітина тіла відгукується на її дотик. Не тисну, не рвуся далі. Лише тримаю. Її губи відповідають на поцілунок невпевнено, обережно, але щиро. І від цього в голові темніє, а самоконтроль починає хитатися.

Лише коли повітря в легенях стає надто мало, я відсторонююсь, торкаючись чолом її чола. Вона дихає часто, тремтить ледь помітно, але не дивиться мені у вічі. І те, що вона не відштовхнула мене, не вдарила, не втекла — говорить більше, ніж будь-які слова.

— З кожним разом мені все важче себе стримувати, — шепочу, все ще тримаючи її у своїх руках.

Оля робить глибокий вдих… і я вже готуюся до бурі. Але вона просто відходить убік, не сказавши ні слова.

Сідає перед дзеркалом, бере помаду і зосереджено виправляє макіяж. Я бачу, як її руки тремтять — ледь, але достатньо, щоб зрозуміти: цей поцілунок її зачепив не менше, ніж мене.

— Олю… — кличу тихо, якось навіть несміливо.

Вона дивиться у дзеркало, не на мене.

— Збирайся. Через кілька хвилин виходимо.

— Я тебе засмутив? — питаю, не в силах приховати розгубленість. 

— Збирайся, Даміре, — повторює вона коротко, з тією стриманістю, що розрізає тишу, мов лезо.

Я не сперечаюся. Просто виходжу з кімнати, відчуваючи, як напруга між нами зависає у повітрі, густо й небезпечно. Та, обернувшись, завмираю: у коридорі стоїть Лев. Дивиться на мене своїм серйозним, до дивного дорослим поглядом, а потім — на двері спальні.

От же ж малий розвідник… Невже все бачив?

— Мама сказала, що час виходити. Ти вже зібрався? — запитую спокійно, намагаючись не показати, як мене пробирає холодний піт.

— Так… Зібрався, — киває він.

Малий не відводить з мене очей. Його погляд надто уважний, надто проникливий. Я зітхаю, присідаю навшпиньки трохи подалі від двері, щоб бути з ним на одному рівні. Треба одразу з ним поговорити, бо якщо він почне про це розповідати на вечері… Оля зробить з мене гарнір!

— Послухай, друже… — починаю обережно, шукаючи слова.

— То все вийшло без млинців? — перебиває він, став геть серйозним. І я завмираю, не одразу розуміючи, про що він.

— Без млинців? — повторюю тихіше.

— Ми ж планували нагодувати маму млинцями, щоб вона не сердилась на тебе, — пояснює Лев. — Тепер ти залишишся з нами? Вона більше не сердиться? 

Його голос такий тихий, навіть трохи несміливий. І від цього щось стискається всередині. Я ковтаю клубок у горлі й киваю. 

— Я ще не знаю, Леве, — кажу чесно. — Але зроблю все, щоб так і сталося.

Його голубі очі — точна копія маминих — блищать від щирого хвилювання. Цей погляд беззахисний, довірливий до болю. І раптом по мені пробігає хвиля тепла — така потужна, що я ледь не забуваю, як дихати.

Невже він справді вірить, що я залишуся? Що не піду, не зникну, як інші дорослі, що з’являлися в його житті ненадовго? Невже дитина бачить у мені когось більшого, ніж просто гостя в домі його мами?

Таке я відчуваю, здається, вперше у житті.

Це не просто тепло... це щось глибше, що розкривається десь під ребрами й повільно стискає серце. І разом із цим з’являється нове відчуття — тиха, але невідворотна відповідальність. Відповідальність не підвести. Не її. Не малого. Не цю крихку віру, яку вони, мабуть, уже несвідомо в мені побачили.

— Але щоб це здійснилося, — додаю я, нахиляючись до нього ближче, — давай нікому про це не говорити, гаразд?

— Навіть дідусю? 

— Особливо йому! — шепочу, роблячи серйозне обличчя.

— А бабусі?

— Ну… — тягну, замислюючись, чи дійсно треба уникати ще одного «допиту», але саме в цей момент із кімнати виходить Оля.

Ми з Левом стоїмо майже біля дверей, як двоє викритих змовників.

— Що бабусі? Про що ви тут шепочетесь? — вона одразу зупиняється, звузивши очі.

— Ми… думаємо, що треба заїхати до квіткового магазину, — випереджаю я Лева, який уже відкрив рота, щоб видати нас із потрохами. Знаю вже цього хитруна — таємниці в нього тримаються не довше, ніж морозиво в спеку.

Оля злегка підозріло примружується, але врешті киває.

— Гаразд. Тоді поквапимось, — каже, беручи сумку, — бо навіть із букетом бабуся буде гріти качку з всесвітнім невдоволенням, якщо ми запізнимось.

Я не стримую посмішку. І хоч знаю, що попереду на мене чекає справжня сімейна «дегустація характерів», зараз мені хочеться, щоб цей вечір не закінчувався надто швидко.