Раді Вас бачити!

Дамір  

Останній раз обвожу поглядом спальню, не приховуючи невдоволення. Для чого Оля влаштувала шоу з ножем на моєму ліжку — досі не збагну. Мабуть, пізніше таки запитаю… Хоча все можна повернути собі на користь, якщо справді цього забажати.

Добре хоч, що дісталося ліжку, а не тумбі, з якої я щойно забрав резервний ноутбук. Техніка в кабінеті й у вітальні знищена по-варварськи. Насправді — не катастрофа. Але тепер я чітко бачу: якщо я граю не за її правилами, вона здатна на що завгодно. Хоча… я це знав задовго до цього погрому. Я ж маю справу з пані Зорецькою. А вона може і не таке, навіть якщо виглядає ніжною квіткою. 

Закидаю сумку за плечі й повертаюся. Ледь не перечепився — малий підкрався так тихо, що я й не помітив.

— Леве! — вигукнув я, відскакуючи вбік, аби ненароком не наступити на дитину. З огляду на «тренування з ножем» його мами, я б точно залишився зі шрамом на обличчі, якби прим’яв малого до підлоги. Без сумнівів.

— Мама вже в машині, — радісно повідомив він. Усмішка широка, очі блищать пустотливістю. — Каже, тобі не личить збиратися, як дівчинці! — підсміюється.

Я закотив очі. Оля вирішила наостанок натішитися?

— Справді так сказала? — уточнив я, вдаючи здивування.

— Ага! І ще додала, що ти занадто довго милуєшся у дзеркалі, — малий залився сміхом.

Я лише посміхнувся під носа.

— Тоді ходімо швидше. Бо чую серцем: твоя мама навіть у машині знайде ще одну білочку, і ми нікуди не поїдемо.

— Мені здається, то була не білочка… — задумливо протягнув він, спускаючись униз.

— Та невже? — примружився я. — І хто ж?

— Ти. Бо мама злилася саме на тебе, — серйозно промовив малий і знову засміявся. — А дідусь каже, що жінки небезпечні, коли розлючені. Але мама не злиться, якщо все добре. Ось коли я роблю щось шкідливе… ні, навіть я так не вмію її розлютити! Що ти зробив?

Потік його слів приголомшив. Логічний ланцюжок, який вибудував цей п’ятирічний хлопчина, змусив мене навіть зупинитися й озирнутися на нього. Левко звузив очі й хитро спостерігав за мною, наче чекав на зізнання.

Я поставив собі лише одне запитання: збрехати чи сказати правду? Трохи зваживши все, що ми встигли пережити разом за ці дні, я знайшов єдиний правильний варіант.

— Мені подобається твоя мама, Леве, — озвучив я те, що вже давно крутилося в голові.

Правда прозвучала легко й відверто. Бо так воно і є: навіть коли вона лютує, я хочу на це дивитися й бути поруч. Коли сміється, пакостить чи просто мовчить. Мені подобається те, що я бачу. Лише одне дратує — що я не помітив цього раніше.

— Правда? — його очі округлилися, і в цій миті він був копією своєї мами. Він затамував подих, очікуючи моєї відповіді.

— Правда, але… твоя мама справді злиться на мене, — продовжив я, помітивши, як у Левка аж очі світяться від зацікавлення. — Що скажеш?

— Дідусь казав, що мама часто обирає віслюків, — серйозно повідомив він, закусуючи щоку. Я ледве стримав сміх. — А ти ж не віслюк? Ти хороший.

— О! — підняв брови я. — Дякую, Леве. На щастя, навіть якщо колись і був віслюком, то вже виправляюся. Я хочу завоювати увагу твоєї мами… хоча це, мушу зізнатися, складна справа.

— Я знаю, що робити! — вигукнув він і покликав мене ближче. Я присів навпочіпки, чекаючи на секрет. Левко обійняв мене за плечі й шепнув… настільки голосно, що я ледь не відсахнувся від несподіванки:
— Треба нагодувати її млинцями!

— Яка шляхетна порада, Леве, — засміявся я. — Думаю, саме так і зроблю.

Мене гріло те, що я йому подобаюсь. Він і сам мені до душі.

— Ходімо, — піднявся я. — Якщо твоя мама знайде нас тут, то заженe у машину за вуха.

— Та ні! — обурився малий. — Вона добра. Просто іноді робить вигляд, що строга. Дідусь мене навчив: треба хвалити маму й казати їй компліменти, щоб вона не мала приводу сердитися.

Дідусь у них справді… цікавий чоловік.

Нарешті ми рушили сходами вниз. Малий йшов поруч, тримаючи мене за руку так, ніби ми вже були союзниками.

Коли ми вийшли на подвір’я, Оля дійсно сиділа в машині — з відчиненими дверима, складеними руками під грудьми і з трохи піднятим підборіддям. Вона одразу кинула на нас погляд, у якому змішалися і контроль, і підозра.

— Що ви там так довго робили? — вона звузила очі.

— Секрет! — гордо відповів Левко й красномовно подивився на мене, ледве стримуючи сміх.

Я теж дозволив собі усмішку. Поки Левко вмощувався, я кинув сумку в багажник під пильним поглядом Олі, яка спостерігала за кожним моїм рухом.

Малий стрибнув на заднє сидіння до мами, вмостився, як справжній змовник, що знає більше, ніж дозволено. Я сів за кермо, поправив дзеркало — хотів добре бачити їх обох.

— Не хвилюйся, Олю, — промовив рівно, але з тією самою лукавою ноткою. — Мої з Левом змови залишаються в надійних руках.

— Я навіть не сумніваюся, — відказала сухо, але я побачив, як вона насупила брови й подивилася на мене через дзеркальце з виразом, у якому змагалися недовіра й втримана емоція.

Коли ми рушили, між нами зависла тиша — напружена, сповнена іронії та недомовленості. Лев почав балакати, а тоді попросив включити музику. Це був цікавий досвід, тому що в мене не було нічого, окрім класичної музики, і на кожному світлофорі я мав шукати щось дитяче через онлайн-програвач. Дитина була щасливою, тому мене навіть ця дивна музика не дратувала.

Я загальмував біля їх будинку. Оля одразу помітно знітилася. Тільки заглушив двигун — і зрозумів свою помилку: я ж не питав її адресу.

Оля потягнулася до сина, а я вийшов першим, щоб обійти машину й відчинити дверцята для неї. Вона підняла очі з-під брів — короткий погляд, і мене немов обдало жаром. Вона говорила з Левком, але мене наче не існувало. Та я знав, що надовго це не триватиме.

— Даміре, ходімо! — Левко вистрибнув з машини й схопив мене за руку. — У мене немає приставки… але є багато лего-конструктора! Ти ж знаєш, що це?

Хлопець дивиться прямо в очі, і я, не стримуючи усмішки, краєм ока поглядаю на Олю.

— Левко, я думаю, що у Даміра достатньо своїх справ… — втручається вона, голосом, у якому вже чути контроль.

— Яких справ? Уже вечір! — обурюється малий і ще міцніше вчіплюється в мою руку.

— Левко, послухай… — починає вона, але я спокійно додаю:
— Це правда. У мене наразі вільний графік.

Левко задоволено всміхається, а Оля — ні. Вона витягає з кишені ключі й передає синові.

— Котику, йди додому і подивись, чи все там гаразд. Якщо вже приймаємо гостей, треба бути впевненими, що вдома порядок.

Левко схопив ключі й, сяючи від радості, побіг до дверей під’їзду.

— Ти що задумав? — тихо, але різко запитує вона, щойно за сином зачинилися важкі двері.

— Нічого такого, з чим ти не змогла б упоратися, — знизу плечима, навмисне спокійно.

Вона спалахує від одного мого тону.

— Отже, слухай уважно, Уваров, — робить крок ближче, піднімаючи голову, щоб глянути мені просто у вічі. — Ти заходиш, п’єш чай чи каву, а потім у тебе — справи. І ти просто йдеш. Без ігор, без жартів, без вистав. Зрозумів?

Вона вказує на мене пальцем, і цей жест, поєднаний із напругою в її голосі, виглядає настільки беззахисно-виклично, що я ледве стримую усмішку.

— Квіточко, не нервуй, — лагідно звертаюся до жінки, яка, схоже, намагається пропалити мене поглядом. — Ходімо. Мені цікаво побачити, як і де ти живеш.

М’яко кладу долоню їй на поперек і легенько підштовхую до під’їзду, вирішивши, що сумку з речами заберу трохи згодом. Якщо вона врешті зрозуміє мої справжні наміри, то легко може влаштувати виставу просто тут, під вікнами. А мені зараз потрібні від неї зовсім інші емоції.

Ми йдемо мовчки. Лише біля дверей у квартиру Оля на мить завмирає — короткий, ледь помітний жест, але він видає її стан. Вона справді нервує, хоч як би намагалася це приховати. Після короткого видиху відчиняє двері й заходить усередину.

Левко одразу крутиться біля нас, поки ми знімаємо взуття, а потім хапає мене за руку й буквально тягне до дитячої кімнати. Не дає навіть секунди, щоб роздивитись простір чи вловити атмосферу їхнього дому.

І все ж я встигаю оцінити: у цій квартирі є тепло. Справжнє, живе.

У дитячій твориться кольоровий хаос, що має свою гармонію. Стіни не просто обклеєні шпалерами, а розписані вручну — робота самої Олі, без сумнівів. Біля ліжка на стіні герої мультфільмів, на протилежній — великий піратський корабель, під стелею — люстра-місяць серед дрібних ліхтарів-зірочок.

Світла багато, повітря чисте, від вікна тягне м’яким теплом вечірнього сонця. І хоч я не терплю надмір речей, тут усе здається на своєму місці. Тут живуть, а не виживають.

— Ти чого? — Левко повертається до мене з великою коробкою.

— Нічого, — усміхаюсь і присідаю поруч. — З чого почнемо?

— Це подарунок від бабусі й дідуся з Берліна. Я ще не розібрався, як його зібрати, — пояснює він і починає рвати обгортку.

Коробка розкривається не дуже вдало — сотні дрібних деталей розлітаються на всі боки.

— Допомагай! — командує малий, глянувши на мене так, ніби я його персональний помічник.

— Гадаю, варто почати з інструкції....

Він кидає на мене швидкий погляд — схвалює. І вже за хвилину говорить, показує, сміється, тлумачить кожну деталь, наче досвідчений інженер.

Поки він теревенить, я ловлю себе на думці, що в цій кімнаті, серед яскравого безладу, я вперше за довгий час відчуваю спокій.

Що ж, подивимось, що з цього вийде. Оля, здається, найближчим часом нас не потурбує. А потім вона мене просто вб'є!