Раді Вас бачити!

Я бездумно клацаю телевізор, мандруючи каналами. На екрані мелькають обличчя, сцени, сюжетні уривки — усе видається однаковим і безбарвним.

Аж раптом до мене знову долинає сміх. Заливистий, щирий, той, у якому немає ні краплі втоми. Сміється Левко. І ще — низький, оксамитовий відтінок іншого голосу. Чоловічого. 

Кров у жилах наче на мить зупинилася. Я глянула на годинник. Майже одинадцята. Моє терпіння, як і бокал на столику, добігало кінця. Вже час припинити цей балаган.

Я підвелася з чітким наміром: зараз цей самовпевнений Уваров або сам підніме свою нахабну задницю, або я допоможу йому зробити це з кількома влучними словами й, можливо, не менш влучними рухами.

Та мій запал розтанув, наче хтось вилив на мене відро крижаної води, щойно я підійшла до прочинених дверей дитячої.

Обидва сиділи на килимі, оточені розсипом лего. Левко щось майстрував, намагаючись з’єднати деталі, а Дамір поруч спостерігає, спокійний, з тією рідкісною усмішкою, що знімає напругу навіть із повітря. Він не командував. Не поспішав. Лише спостерігав, підказував і направляв руки мого сина. Левко зосереджено хмурився, закусив губу, й уся дитяча серйозність світу зібралася в його маленькому тілі.

— Якщо не підходить — не тисни, — тихо каже Дамір, пересуваючись ближче. Він зазирає через його плече на те, що він робить. Виходить так, що Левко сидить просто в його обіймах. — Зламаєш, і що тоді будемо робити?

— Та тут нічого не підходить! — роздратовано буркнув син, жбурнувши деталь убік.

— Спробуй ось цю, — Дамір простягнув нову.

— Вона теж не підійде! — відрізав Левко, навіть не глянувши.

— Як ти можеш знати, якщо не спробував? — запитує він спокійно, без моралізаторства, але з тією м’якою переконливістю, яку діти відчувають одразу.

Левко зітхнув, трохи відхилився й, здавалося, задумався. В його очах суміш образи, впертості та цікавості.

— А ти звідки знаєш, що підійде? — буркнув він і, не відриваючи погляду від деталей, сперся на чоловіка, наче на стіну.

— Не знаю, — відповів Дамір і ледь усміхнувся. — Але, здається, саме ця — за інструкцією. Хочеш, я покажу?

І тут я завмерла. Мій син, який навіть дідові не дозволяв втручатись у свої «будівництва», довірливо простягнув йому деталі.

Я маю радіти. Маю… але всередині стискається щось гостре, майже болюче. Ревнощі. Тихі, недоречні, але справжні. Бо він дав йому те, що належало нашій сім'ї — свою довіру.

Дамір витримує паузу, крутить у пальцях деталі, наче сам не впевнений у результаті. Та за мить пластик клацає, і дві частини ідеально сходяться.

— Чому ти все знаєш? — вдає образу Левко, надувши губи.

— Я багато чого не знаю, Леве, — спокійно відповідає Дамір, — але це не привід опускати руки. Хоча б спробуй.

Малий важко позіхає, повіки повільно злипаються. Він вмощується зручніше в на руках Даміра, поклав голову йому на зігнуту руку й закинув одну ніжку на коліно.

— Втомився? — м’яко питає він.

— Ні… просто мені набрид цей корабель, — сонно бурмоче Левко.

— Що ж, навіть майстрам треба відпочивати, — усміхається Дамір, і в його голосі чується та сама тепла нотка, від якої у мене всередині щось защеміло.

— Тоді почитай мені, як мама, і я ляжу спати, — домовляється малий, хитро блиснувши очима.

— То може покликати маму? — обережно питає він, а я в цей момент буквально завмираю біля дверей.

— Ні, я хочу, щоб сьогодні читав ти! — заперечує Левко, і моє серце обривається.

Прекрасно. Просто чудово. Невже я настільки йому осторчотіла, що тепер будь-хто може замінити мене навіть у таких дрібницях?

— Тоді спершу треба вмитися, переодягтися, почистити зуби. А потім… гаразд, почитаємо, — чую його спокійний голос, і швидко відходжу від дверей.

Йду на кухню, як на автопілоті. Вмикаю світло, відкриваю шафки, починаю ритися по полицях, просто щоб щось робити... щоб зайняти руки. Знаходжу борошно, цукор, вишню. Пиріг. Так, випічка — це завжди рятувало.

Але думки не слухаються. Вони знову і знову повертаються туди, в кімнату, де зараз Дамір вкладає мого сина спати. Коли він у моїй оселі, навіть стіни наче починають дихати інакше.

Ще кілька тижнів тому я б лише усміхнулася. Може, навіть раділа б, що вони ладнають. Та тепер… мене просто роздирає зсередини. Злість змішується з образою. Я відчуваю, як мене трусить від самої думки, що він знову діє проти моїх меж, нехтуючи моїм чітким «ні».

Чого він хоче? Що намагається довести?

Хіба йому замало того, що він уже зробив? Замало моїх принижень, болю, безсонних ночей? Я ж уже намагалася піднятися після всього цього... жаху. І ось він з’являється. Знову. З цією посмішкою, зі спокоєм, який дратує сильніше за будь-яку грубість. А найстрашніше — я відчуваю його навіть тоді, коли він не поруч. Його подих, погляд, кроки. Усе, як відлуння, яке не дає спокою.

Навіщо ти повернувся, Даміре? І що, чорт забирай, ти задумав цього разу?

— Не лютуй, Квіточко, — чую його тихий голос за спиною й здригаюсь, ледь не впустивши вінчик. — Це лише казка на ніч. Ти його єдина мама і це ніколи не зміниться. 

Невже помітив мене, коли я за ними спостерігала? 

— Тобі вже час їхати додому, — я намагаюсь не втратити самовладання. Вимішую тісто з такою силою, ніби хочу пробити ним стільницю.

— Я вже втомився… і зголоднів, — його голос звучить ближче. Занадто близько. Так, наче він дихає мені вже у потилицю. — Що ти так завзято замішуєш?

— Даміре… — повільно відставляю миску, розвертаюсь і впираюсь у нього поглядом. Він стоїть за крок — розслаблений, руки в кишенях, куточки вуст підняті в ледачій усмішці. — Будь ласка, годі вже цієї безглуздої вистави.

— А я, здається, й не артист, — спокійно відповідає, погляд прямий, майже викликаючий на нову дуель. — Будь гостинною, Квіточко. Мій шлунок зараз заскрегоче на всю квартиру й розбудить Лева.

— У своєму домі я готую те, що подобається мені і сину, — сухо відказую, розвертаючись. — Даремно стараєшся.

Я беру форму, дістаю з холодильника охолоджене пісочне тісто, розподіляю його по краях, роблю бортики. Рухи чіткі, механічні — щоб не думати. Виливаю заливку, додаю вишні, ставлю у духовку. І лише тоді знову повертаюся до нього — до того, хто весь цей час мовчки спостерігав за мною.

— Ти ще тут? — питаю, ніби не бачу, як він вмостився на край столу, склавши руки на грудях.

— Я нікуди не збираюсь, Олю, — спокійно вимовляє, і ця його впевненість лише більше мене дратує.

— Може, викликати мого батька, щоб він тебе за шкірки звідси випер? — не витримую, в голосі вже чується лють.

— Не переймайся. З ним ми вже більш-менш у позитивних стосунках, — нахабно усміхається. — Питання часу, коли він зрозуміє, яка в мене мета.

— І яка ж у тебе мета? — скептично піднімаю брову, спершися на стільницю.

Він зсувається зі столу, повільно наближається. Відстань між нами зменшується до подиху. Ми знову на кухні — і, як завжди, це поле бою.

— Ти розумна й винахідлива, Олю, — його голос опускається нижче, це майже шепіт. Він торкається кінчиками пальців пасма мого волосся, намотуючи його на палець. — Може, цього разу сама здогадаєшся, яка в мене мета? І приймеш правду…

— Прибери від мене руки, — кажу крізь зуби, не рухаючись.

Він нахиляє голову, погляд ковзає по моєму обличчю. 

— Я роблю все можливе, щоб не торкатися тебе, Квіточко. Але якби ти знала, що саме я хочу зробити…

— Схаменися! — ріжу його фразу навпіл, бо далі не хочу чути.

Я хапаю його за руку, намагаючись відкинути її вбік, але він миттєво перехоплює мене, наче це гра, яку він давно вивчив. Обертає, і за мить мої плечі впираються в його груди. Його хватка міцна, але не болюча. Він просто тримає так, щоб я відчула кожен його подих і напружений м'яз.

— Досить від мене тікати, Олю, — шепоче десь біля вуха, торкаючись щокою моєї маківки. — Я не відступлюся. Мені байдуже, скільки мені ще чекати твоєї взаємності. Для себе я вже все вирішив.

— Ти з мене знущаєшся? — сіпаюсь, але він стискає трохи сильніше, поки я не заспокоююсь.

— Дівчинко, я знаю, що тобі боляче, — його голос низький, глухий, майже щирий. — Але я хочу все виправити.

— Навіщо?

— Це вже дурне питання, — пирхає він над моєю головою. — Звісно, щоб дочекатися.

— І що ти чекаєш?! — у мене стискається горло, коли чую його спокій, відчуваю тепло за спиною, поки мене розриває всередині. 

— Лише твоєї взаємності, — він тихо сміється, і його сміх вібрує в грудях, що передається мені. — Ми домовлялися, що після кожної ночі я винен тобі день. Я в боргу перед тобою.

Я мимоволі згадую той день, коли вперше залишилась у нього. Коли вірила, що ті дні були нашими. Його слова ріжуть спогадом, але і торкаються чогось глибше — образи, бажання, незакритої сторінки.

— А ще, — продовжує він тихо, — це чесно. Тепер я на твоїй території. Пам’ятаєш, як ти порушувала мої правила? Як приходила з викликом, була нахабною і дражнила мене?

— Даміре, — я зриваюсь, намагаючись зупинити цей тон, що розчиняє мою злість у чомусь іншому.

Він лише вдихає глибше, а я раптом відчуваю наскільки він дійсно близько. У повітрі між нами густа тиша, напружена, як перед бурею.

— Я роблю все можливе, щоб не торкатися тебе, Квіточко, — шепоче, нахиляючись майже до мого плеча. — Але ти навіть не уявляєш, як це важко.

— Досить, — кажу, але голос зрадницьки тремтить.

Його подих торкається моєї щоки, я відчуваю запах його парфуму, тепло шкіри, кожну мить тиші між нами. І тоді — короткий, цнотливий поцілунок у вилицю. Один, але достатній, щоб світ довкола на секунду зник.

— Навіщо? — шепочу я, не впізнаючи власного голосу.

Він відходить рівно настільки, щоб між нами знову з’явилось повітря, але погляд тримає упевнено, наче поставив крапку там, де я її поставити не змогла.

Я зажмурююся, намагаючись взяти себе під контроль. Усередині все клекотить від злості й від того, що це мене не просто нервує, а ще й розбурхує.

— Припини це, — мій голос зривається на жалюгідне прохання.

— Припиню, коли зізнаєшся, що я тобі не байдужий, — спокійно відповідає він, обережно повернув мене до себе. Я не дивлюсь на нього, бо більше зовсім не розумію, що відбувається. 

Його поцілунки — легкі, тихі, без грубощів. Він не торкається моїх вуст. Лише дотики, як відлуння, але від кожного у мене починає палати шкіра. Губи тремтять, живіт стискається, наче хтось закрутив усередині тугий вузол. Мені просто... боляче від його ніжності. 

Коли він знову торкається моєї вилиці, я різко відвертаюся. Відчуваю, як оголилися всі мої емоції — ненависть, збентеження, сором, і той самий камінь у горлі, який провіщає сльози.

Дамір відпускає мої руки й несподівано притискає мене до грудей, проводить долонею по спині й волоссю. Його пестощі лише сильніше розбурхують.

— Я тебе ненавиджу, — схлипую й шморгаю носом, сподіваючись, що це хоч трохи зіпсує його настрій.

— Знаю, маленька… Знаю, — шепоче у відповідь, торкаючись губами моєї маківки. — Ти розбиваєш мені серце цими гіркими сльозами. 

Наче воно в тебе є!

— Навіщо ти це робиш зі мною? Невже не бачиш, що я більше не можу терпіти? — слова виходять майже стогоном.

— Пробач, Олю, — стиха каже Дамір. — Я не готовий відмовитися від тебе. Від вас.

— Не треба… — слабо хитаю головою. — Не треба цього казати. Я не хочу знову через це проходити.

— Нам треба говорити відверто, — його голос стає глухим. — Без ігор, без масок. Я готовий бути іншим. Готовий визнавати помилки й дарувати тобі інші емоції. Я знаю, що в нас все вийде, як тільки доведу, що гідний тебе. І я це зроблю, Квіточко. Будь-якою ціною.

— Ти безсовісний брехун, Уваров! — кажу, ковтаючи повітря, яке ріже горло.

Він обома долонями обхоплює моє лице й змушує подивитися на нього. Його очі — винуваті, як у кота, що нашкодив. І це ще більше дратує, бо ці оченята нагадують Левкові, після чого я дуже часто здаюся його благанням.

— Ти маєш рацію, — каже він тихо. — Але тобі я вже ніколи не збрешу. Можеш запитати про що завгодно. Я скажу правду. Якою б вона не була.

— Та невже?

— Присягаюся, — звучить упевнено, і навіть занадто спокійно.

— Ти справді бачив у мені підступну, хтиву лярву? — кидаю з викликом, лише щоб зловити момент, коли він відведе очі. Але він не відводить.

— Ні, — відповідає одразу. — Я шукав у тобі недоліки, щоб мати привід не прив’язуватися. Та коли зрозумів, яка ти насправді… сумнівів уже не було. Це були лише мої грубощі. 

— Ти ненавидиш дітей.

— Я так думав, — зізнається без вагань. — Просто ніколи не проводив з ними свій час. Тепер знаю, що діти — це окремий маленький світ. Мені цікаво з твоїм сином. Я не можу його ненавидіти, Олю, бо це просто неможливо. 

Я хочу вірити. І водночас кожне його слово здається мені надто гладким, надто правильним.

— Ти спав із Кариною? — питаю, майже не думаючи. Просто хочу зачепити.

Він піднімає брови, наче готується пожартувати, але стримується. Лише посміхається так повільно, і так самовпевнено!

— Ні. Вона обрала іншого. Більш схильного до її… залицянь. Вона не була мені цікава.

— Не вірю, — прижмурююсь.

— А дарма. Вікторія тоді зіпсувала їй репутацію перед усіма — і переді мною теж. Ну, майже перед усіма… один таки зацікавився.

Я пирхаю й відводжу погляд.

— Це всі твої питання? — запитує він, дивлячись так, ніби хоче витягти з мене не правду, а мої слабкі місця.

— То секс зі мною був як із недосвідченою дівчиною? — раптово питаю, не стримуючись.

Дамір зітхає, нахиляє голову трохи вбік.

— Олю, я тоді намагався відштовхнути тебе, — каже з ноткою докору.

— Виляєш з відповіддю, — кидаю різко.

Він робить коротку паузу.

— Так, — визнає нарешті. — У тебе немає великого досвіду. Але… — він нахиляється трохи ближче. — Саме це і є твоєю силою у спокусі. Ти довіряла мені, навіть коли соромилась, коли сумнівалась, коли зупинялась на півруху. У тобі було стільки щирості й вогню, що я… — він стишує голос. — Я не міг відвести погляду. Я не отримав би задоволення, якби не бажав тебе.

Я мовчу, вдихаючи різко, щоб не показати, як його слова ріжуть і гріють одночасно.

— Викрутився, — кажу я тихо, але кутик губ усе ж зрадницьки сіпається. — Досить. Відпусти мене.

Він не рухається, продовжує нависати, наче щось ще вичікує.

— Може, тепер і ти даси мені відповіді на декілька запитань? — зупиняє, м’яко притримавши мене за талію.

— Я нічого не обіцяла, — вириваюся, але його чіпкі руки не поспішають відпускати. — Хоча в мене ще залишилось питання.

— Яке?

— Ти колись казав, що пізнав кохання, але воно закінчилося погано. Що ти мав на увазі?

Він завмирає. Вперше відводить погляд.

— Відповім іншим разом. Це не розмова для пізньої вечері.

— Якої ще вечері? — зводжу брови. — Тобі час їхати.

— Мені цікаво, що ти печеш, — відповідає з невимушеною усмішкою. — Хочу скуштувати, а потім прийняти душ і лягти спати.

— Ти тут не залишишся, — попереджаю.

— Правда? Шкода. Лев засмутиться зранку. Він хотів доробити корабель разом зі мною.

— Це підло, — кажу з роздратуванням.

— Можливо. Але я чесно в цьому зізнаюсь, — усміхається він і поглядає на духовку. — Ну то коли буде готово?

— Минулого разу ти сам казав, що не любиш солодке.

— Минулого разу я хотів тебе образити, щоб ти поїхала, — парирує він без жодної тіні сорому.

— О, та не вигадуй. Навіть та твоя крашена курва це знає.

— Карина, — уточнює спокійно, наче вимірює мою реакцію. — Ти ревнуєш.

— Не тіш себе, Уваров. Я не маю нічого спільного з ревнощами, — відрізаю, присідаючи біля духовки. Тісто ще не підрум’янилось, пиріг має ще хвилин тридцять готуватись. І цього разу, схоже, цей час буде, як вічність. 

— Тобі треба навчитися брехати, — звучить його глузливий голос за спиною, — хоча мені, чесно кажучи, подобається, що ти цього не вмієш.

— Та ба який ти став лестивий… — фиркаю, різко обертаючись. — Хоч до рани прикладай!

— Вчуся, — позіхає він, ледь приховуючи втому. — Я прийму душ, а потім повернуся. Приготуєш каву?

— Навряд чи тобі сподобається моя добавка у вигляді отрути, — відповідаю холодно.

— Якщо вона від тебе... ризикну, — відказує він, і ця фраза на мить вражає мене простим, відвертим викликом. — З твоїх рук прийму навіть отруту. Тобі вирішувати, як це буде — повільно й болісно чи швидко.

Він лише усміхається тією самовпевненістю, що вже встигла набриднути, і йде у ванну. За хвилину чутно, як вода торохкотить у трубах — доказ того, що він справді приймає душ. У мене вдома. 

Я опускаюсь на стілець, розтираю очі, що печуть після сліз. Слухаю шум води спочатку дуже уважно, ніби звук може дати відповідь на питання, які ще не наважуюся поставити. Хвилі води, монотонне тік-тік кранів, гул побуту — усе це стає фоном для чогось більшого й невизначеного.

У голові пересуваються думки: злість і втома, образа і страх — поруч з ними несподівано привстає тиха надія, тонка як кришталь. Можливо, це самообман. Можливо, початок чогось нового. А може, просто втома дає бажання вірити вкрапленням людської доброти навіть там, де її ще не бачу.

Я сиджу й відчуваю, як у мені відходить напруга, залишаючи по собі тільки складний коктейль із бажання не падати знову у прірву почуттів й спробувати жити далі. Але довіра… Я навіть не знаю, яким чином вона повернеться до мене, коли серце досі ниє від страху і в очікуванні нової порції болю. 

Він повертається тільки тоді, коли я вже дістаю пиріг. Чую його за спиною, але не звертаю уваги. Їсти мені не хочеться, але позбавити себе видовища, як Уваров буде давитися солодким пирогом — вище за мене. 

— Готовий до тортур? — хмикаю собі під ніс і повертаюся з шматком гарячого пирога на тарілці.

Завмираю на місці. Уваров стоїть посеред кухні — ще мокрий, з оголеним торсом і лише з рушником, що небезпечно тримається на стегнах. Він мружиться від веселощів, запускає пальці у вологе волосся, а краплі води повільно сповзають по міцних грудях до живота.

Я лише піднімаю брову. Так, видовищно. Навіть занадто. Якби я не знала його настільки добре, могла б і повірити, що це спроба спокуси. А так — просто дешевий театр.

Перед тим як поставити тарілку на стіл, дістаю з холодильника збиті вершки. Ставлю все перед ним і сідаю навпроти, не стримуючи глузливої посмішки.

— Почни з вершків. Може, тоді я зваблюся швидше.

Дамір поглядає то на мене, то на пиріг, потім нарешті сідає. На щастя, самоповаги в нього ще вистачає, щоб не виглядати повним ідіотом.

— Ще трохи, і моя самооцінка впаде нижче плінтуса, — бурмоче він, удавано ображено. Але в очах — тільки іскри веселощів.

Я стежу, як він відрізає маленький шматок, вдихає аромат, ніби дегустує вино, і лише тоді кладе до рота. Жує повільно, надто повільно — так, що я майже готова вистрілити з ложки.

— Дивно… — нарешті каже, проковтнувши. — На вигляд — наче солодше за мед, а смак ідеально збалансований. Вишні чудово підкреслюють тісто. І приємно, що ти не кинула туди півкіло цукру. Справді смачно, дякую.

Невиносимий!

Я люто зиркаю на нього. Як я можу не злитися, якщо навіть мої підступи він сприймає з усмішкою — і, чорт забери, ще й дякує? Так, мені приємно, що йому смачно… І саме тому обурення стає ще гострішим.

Важко видихаю. Дамір, не зводячи з мене погляду, спокійно смакує пиріг і посміхається.

— З мене досить. Я йду спати, — повідомляю, підводячись.

— Ти вже застелила мені диван? — питає він із тією нахабною невинністю, від якої хочеться влучити чимось важким.

— Навіщо? — кидаю через плече. — Ти ж усе одно знайдеш шлях до мого ліжка посеред ночі. Але попереджаю: якщо тільки спробуєш розпускати руки…

— Не хвилюйся, — усміхається він. — Обіцяю бути чемним гостем.

— Побачимо, — бурмочу й іду до спальні.

Переодягаюся в піжаму, падаю на ліжко, і тіло нарешті здається. Втома за день накриває хвилею.
Уваров довго не з’являється, і я засинаю, вперше за багато днів відчуваючи тишу, яка здається майже спокоєм.