Раді Вас бачити!

Ольга

Коли я прокидаюся, перше, що роблю — різко повертаю голову до другої половини ліжка. Прищулюю очі, ще не до кінця розібравшись, чи це сон, чи реальність. Подушка поруч акуратно взбита, ковдра складена, простирадло рівне — жодного натяку, що Уваров узагалі торкався цього ліжка. 

Дивно… навіть занадто чемно для нього. Невже нарешті зрозумів мене і вночі поїхав додому?

На годиннику майже шоста ранку. Заснути знову вже не виходить. У голові закрутився вихор думок.

Накидаю халат і, тихенько ступаючи навшпиньках, виходжу в коридор. Заглядаю на кухню — порожньо. Прислухаюся: у квартирі тиша. Левко, здається, ще спить, але де Дамір? Мені здалося, що це було б занадто легко і він не міг просто мовчки піти. 

Розвертаюсь, щоб перевірити сина, та щось змушує мене зупинитися. Мій погляд падає на стіл, і я одразу розумію, що саме змінилося. Пиріг. Учора він був майже цілий. Тепер від половини форми не залишилося й крихти.

Я повільно підходжу ближче, нахиляюсь, кліпаю… Ні, очі мене не дурять. І, сама не знаю чому, зазираю у смітник. Порожньо. Ідеально чисто. 

Розумію, що знищити пиріг можна багатьма способами. Хоча, маю сміливість надіятися, що навряд чи Дамір вирішив робити такі гадощі. Тим паче пиріг був здебільшого на сніданок для Левка, а не для пустощів дорослого чоловіка. Та його набіг на цей десерт мене дійсно здивував.   

У дитячій — спокій. Мій син спить розкинувшись зірочкою, як завжди. Я посміхаюсь і обережно прикриваю двері, щоб не розбудити.

А ось у вітальні на мене чекав вже сюрприз. Я підійшла до дивана, напружено подивившись на чоловіка, який знайшов собі подушку і ковдру у шухляді під своїм імпровізованим ліжком. 

Дамір спить. Такий спокійний, розслаблений, навіть дещо безтурботний. Але моя увага зупиняється не на ньому, а на шовковій піжамі. Чорна, дорога, явно не випадкова. І точно не моя.

Ось воно. Тепер зрозуміло, що він ховав у тій об’ємній сумці, яку закинув у машину. Він просто взяв із собою речі. Уваров від самого початку збирався залишитися у нас на ніч.

Я остаточно переконуюся в цьому, коли у ванній знаходжу чоловічі приладдя, нову зубну щітку і флакон його парфумів.

Стою, втупившись у цю сцену вторгнення у мій простір, і не можу розібратися в собі. Я не злюся. Не кричу від відчаю. Не рухаюся. Просто дивлюся на все це, і дивуюся, що замість люті відчуваю… спокій. Тихе, насторожене, але таке незвичне прийняття ситуації.

Мені вже набридло боротися. Ці емоційні гойдалки виснажують не лише серце — вони роздирають голову зсередини. Та як можна боротися з тим, хто навіть не чує тебе?

Я втомлена. Тотально втомлена. І визнаю: Уваров таки мене переграв.

Якщо хоче бути тут, поруч — добре. Я дозволю. До того дня, коли стане відомо, що Вікторія повернулася. А тоді… Тоді все це нарешті скінчиться, і я зможу дихати на повні груди. Без страху. Без гніву. Лише з думками про сина, родину і новий етап у своєму житті.

Приймаю душ, намагаючись прийти до тями і остаточно прокинутись. Гаряча вода приємно обпікає шкіру, розслаблює тіло, дає змогу трохи впорядкувати думки. Я навіть майже вибудовую в голові стратегію як поводитися з цим нахабним чоловіком, щоб уникати чергових емоційних перепадів.

І все йде добре, поки не трапляється казус.

Звичка до власного порядку — гелі, шампуні, все на своїх місцях — грає зі мною злий жарт. Я на автоматі беру флакон, відкриваю, наношу, намилюю голову… і лише тоді розумію, що запах надто різкий, насичений, чоловічий.

Я завмираю. А потім важко видихаю, майже стогнучи від цього усвідомлення. І не витримую — заходжусь у тихому, безпорадному сміху.

Справді, це вже навіть не іронія! Це доля, яка просто знущається з моїх спроб уникати Даміра Уварова. Він не торкнувся мене цієї ночі, не забрався у ліжко, чемно спав на дивані, ще й ум’яв половину пирога за обидві щоки…

Але шампунь. Його шампунь — ось що мене добило.

Я сміюся сама з себе, з цієї безглуздої сцени, поки аромат його шампуню обволікає мене так, наче він стоїть поруч. І це — найстрашніше. Бо навіть коли його немає поруч, він все одно тут.

Коли виходжу з ванної, пар ще в’ється за спиною, а волога краплями стікає на комір халата. Я майже крадуся до кухні сподіваючись, що Уваров і досі спить. Та де там… Він уже тут!

Стоїть у тій самій домашній піжамі, з рукавами закоченими до ліктів, босоніж. Він спокійно розливає каву у дві чашки з кавоварки, наче завжди робив це тут, у моїй кухні.

— Доброго ранку, Квіточко, — озивається він першим, навіть не обертаючись. Його голос теплий, глибокий, але з тією хижою ноткою, що пробирає до мурах. — Сподіваюся, сьогодні ти вже у доброму гуморі.

— Бачу, що ти сподіваєшся не тільки на це, — бурмочу, стискаючи пояс халата тугіше, ніж потрібно.

— І це правда, — він нарешті повертається, дивиться прямо на мене й... завмирає на кілька секунд.

Мовчить, лише погляд повільно ковзає від мого обличчя до шиї, далі до вологих пасм волосся, що прилипли до шкіри.

— Що? — хмурюся, намагаючись не реагувати на відверту увагу. 

— Ти пахнеш моїм шампунем… — каже спокійно, але очі блищать від стриманого сміху. — І, між іншим, він тобі личить.

Я заливаюсь жаром і відводжу погляд, хоча знаю, що цим тільки підживлюю його задоволення.

— Не уявляєш, як мені було важко стримати себе, — додає він тихіше, майже шепотом, — коли почув, як ти смієшся у ванній. У тебе гарний сміх, Олю.

— Тобі треба стримуватися краще, — відповідаю, намагаючись тримати голос рівним. — Бо все твоє зухвальство вже на виду.

Погляд самовільно ковзає вниз, і я ловлю себе на тому, що мене все це… бентежить. Шовкові штани його піжами не приховують надто багато. І цього разу, коли я навіть не намагаюся його спокушати, а просто дивлюся, мене це бентежить сильніше, ніж будь-коли.

Уваров усміхається, ставить чашки на стіл і робить крок ближче.

— От бачиш… уже сама мене провокуєш. Особливо, коли дивишся — ось так.

— Не вигадуй. Це ти у нас головний провокатор з маніпулятивними тонкощами. Якщо не рахувати дитячі закидони мого сина.

Я не відступаю. Між нами лише кілька кроків, але кухня здається замалою для двох. Крапля з мого волосся падає на плитку, і ця мить розтягується — ніби весь світ затамував подих.

— Приєднуйся, — нарешті каже він, весело мружачись. — Я зробив каву на двох. Бо якщо ще трохи постоїш так, я забуду, що обіцяв бути чемним гостем.

— Даміре, я дійсно не маю настрою на всі ці пустощі… — відказую, проходячи повз нього.

Відстань мінімальна, і я відчуваю його аромат, той самий, що щойно змивала з волосся. Тобто мій запах…його шампунь… його на мені. Господи... Та що зі мною сталося за цю ніч?!

— Ти виглядаєш втомленою, — помічає він, коли я сідаю за стіл. — Я не заважав тобі, але, здається, ти все одно не виспалась.

Я киваю й тягнуся до чашки з кавою, та він неочікувано випереджає мене, не даючи взяти її з його рук.

— Може, краще чай і ще трохи відпочинку? — говорить тихо, стоячи просто наді мною.

Я намагаюсь не видати роздратування, навіть більше — намагаюся придушити в собі емоції. 

— Левко скоро прокинеться. Кава якраз підійде, — простягаю руку до чашки. — Ти знущаєшся? — питаю я з важким видохом, коли він так і не дозволив насолодитися кавою. 

— Олю, — його голос змінюється. Теплий, ніжний, без виклику і будь-якої насмішки. Він відставляє чашку подалі, а тоді повільно присідає поруч, тримаючись за край столу і мій стілець. 

— Знаю, останні тижні були для тебе не з легких, — каже тихо, зазираючи мені у вічі. — Але не треба бути всесильною. Ти втомилася. І це нормально. Дозволь собі хоч раз не тримати все на своїх плечах.

Я напружуюсь, бо ці слова звучать майже небезпечно. Надто близько. Надто правильно.

— І що ти пропонуєш? — питаю обережно.

— Відпочинь, — просто відповідає він. — А я попіклуюся про Лева.

Я мовчу, бо не знаю, що відповісти. Його тон не зухвалий, не владний, без тиску. Просто спокій. І, може, саме це роззброює найбільше. 

— Тебе і так забагато в його житті, Даміре, — кажу те, що відчуваю, але вже без докору. Він і сам усе знає.

— Олю, — він дивиться прямо в очі, а тоді перехоплює мою долоню й міцно стискає. — Я знаю, що ти мені не довіряєш. Але запевняю тебе, за кілька годин нічого не станеться.

Його пальці теплі, дихання спокійне. І ця впевненість дратує не менше, ніж заспокоює.

— Я попіклуюся про холодильник, який, між іншим, майже порожній, — додає він, і на обличчі з’являється знайома тінь усмішки. — Подумаємо з Левом над сніданком, а тоді ти вже точно до нас приєднаєшся.

— Але ж я і сама можу…

— Не треба, Олю, — перебиває тихо. — Я відчуваю провину, що змусив тебе так довго нервувати.

Він піднімається, а потім, несподівано для мене, бере за руку й тягне за собою. Рішуче, але без грубості.

— Тобі треба просто поспати, — заключає, наче це найочевидніше у світі.

— Даміре… — хочу сказати багато, але слова застрягають у горлі. Щось у мені просто здається.

Він заводить мене до спальні, і я не встигаю отямитись, як уже лежу під ковдрою. Дамір поправляє її, уважно стежачи, щоб мені було зручно, потім підходить до вікна й зашторює його.

Я мовчки спостерігаю за кожним його рухом.

— Обіцяю, ми будемо поруч, — каже він, обертаючись. — Лев хоче закінчити свій корабель, тож у нас усе вже заплановано.

Він тримається на відстані, але відчувається, що спостерігає навіть за тим, як я кліпаю.

— Як щось станеться… — попереджаю я, ледве стримуючи блискавки в очах.

— Знаю, — його голос теплий і насмішкуватий. — Ти приречеш мене на жахливі тортури. 

— Не сумнівайся, — бурмочу я, ховаючись майже з головою під ковдрою.

— Відпочивай, Олю, — тихо додає він.

Коли двері зачиняються, я ще довго не можу розслабитися. Не розумію, що на мене найшло. І все ж… Левкові справді подобається грати з Даміром. Може, малий його так виснажить, що той зрештою втече сам?

***

— Ти скажи, — чую голос свого сина і мимоволі відкриваю очі. 

Я прокинулась декілька хвилин тому, але все ще лінюся піднятися. 

— Чому я? — обурено шепоче у відповідь Дамір.

Я нахмурююся, не рухаючись, лише прислухаюся. Вони стоять біля прочинених дверей моєї спальні, думаючи, що я ще сплю.

— Це була твоя ідея, Даміре! — Левко підвищує голос, і я ледь стримую усмішку.

— Цить! — шипить на нього чоловік, коли дитина вже майже переходить на крик. — Моя ідея? Та це ти сказав, що знаєш, як це робити! Я лише виконував інструкції.

— А я казав те, що бачив, як робила мама!

— Трясця… — Уваров видихає так приречено, що я ледве не захихотіла, повернута обличчям до вікна. — Вона ж твоя мама, Леве. Вона тебе не сваритиме.

— Ще як буде! — запевняє малий.

— Та невже? Думаєш, що насварить тебе гірше, ніж пригріє мене пательнею по голові?

Я не знаю, про що саме вони говорять, але запах гару у повітрі натякає доволі красномовно. Щось там точно підгоріло і доволі… сильно. 

— Звісно, що гірше! — з обуренням продовжує Левко. — Вона мене накаже й змусить читати книжки. А ти вже все знаєш, тобі не буде так складно, як мені!

Свята наївність, синку. Якщо ви спалили мою кухню, то кожен отримає своє. І навряд чи Дамір просто сидітиме й читатиме казки під моїм суворим поглядом. Хоча… хто знає, можливо, це дійсно найсуворіше покарання для чоловіка! 

— Може, все ж таки разом? — чую тихий голос Даміра, у якому звучить надія.

Мої губи вже тремтять — так хочеться розсміятися від цих їхніх змовницьких шепотів.

— Ти що, боїшся? — хитро питає Левко. — Нічого страшного не станеться. Я тебе захищу, якщо мама почне тебе дуже сильно сварити.

— Хитрий лис — ось хто ти, Леве, — шепоче Уваров. — Ще й зрадливий змовник, який після шкоди перший тікає з корабля. 

— Але ж ти це зробив. Тобі й відповідати. Всі дорослі несуть відповідальність! 

— Гаразд, розумнику, — зітхає Дамір. — Але обіцяй, що якщо твоя мама справді почне мене сварити — ти мене захистиш.

— Обіцяю! Давай, йди вже! — швидко кидає син, а тоді двері ледь риплять — і зіпсоване повітря з більшою силою вривається до моєї спальні. 

Я все ще ледь стримуюся, щоб не розсміятися, коли чую, як Дамір глибоко вдихає — мабуть, збирається з духом перед власною стратою. Тиша триває кілька секунд, потім вже чутні обережні кроки. 

Встигаю заплющити очі й зробити вигляд, що сплю.

— Олю, ти спиш? — звертається до мене тихо, занадто обережно. Це навіть не запитання, а розвідка перед боєм.

Я не відповідаю. Він, здається, наближається. І за мить чую, як він ледь помітно видихає. Із дивним полегшенням.

— Твоя мама досі спить… Скажемо, як прокинеться, — звертається до мого сина пошепки. 

— Але нам треба допомога! — лунає з-за дверей Левко.

— Ми впораємося самі, — відповідає Дамір, майже прошипівши. — І досить вже волати, наче тебе в лісі шукають!

— Правду краще казати сразу і швидко. Це як виривати зуб. 

— Леве… — чоловік, здається, наче більше не може знайти аргументів для дискусії. — Іди на кухню. Я сам розберуся, — бурмоче Уваров, і я чую, як малий тікає, мабуть, дуже сподіваючись, що «розібратися» означає врятувати ситуацію.

Дамір ще мить стоїть біля ліжка. Я не бачу, але відчуваю — дивиться. І, здається, навіть посміхається.

— Ти все одно не змогла б довго сердитись на нас, правда, Квіточко? — звертається до мене він, і я нарешті відкриваю очі.

Квіточко, кажеш? Побачимо, як ти заспіваєш, коли я побачу, що лишилося від моєї кухні!

— Ваше покарання буде найжахливішим, якщо ви зіпсували техніку, — констатую я, але губи вже сіпаються в усмішці: Дамір якось винувато піджимає губи.

— Які казки бажаєте почути, пані Зорецька? — чинно запитує він, прибравши руки за спину й схиливши голову.

— Це не покарання, — кажу я, підводячись на лікоть, — а навчання для мого сина з правильно розставленими пріоритетами. А щодо тебе...

— Лев перебільшує, нічого страшного не сталося, — обурюється Дамір і присідає на ліжко. — Там трохи безлад, але все в порядку. І чому ти на мене так дивишся?

— Як я на тебе дивлюся? — перепитую я.

— Так, наче я дитина, що нашкодила, — пирхає він, і я вже починаю дійсно сміятися.

Він дійсно схожий на дитину, коли змовляється з моїм сином, коли грає з ним у ігри й сперечається на його рівні. Мій сміх стихає, бо Дамір дивиться на мене так уважно, ніби вивчає щось дивне й незнайоме.

Між нами на мить зависає тиша, і я ніяковію від власних емоцій і його уваги.

— Гаразд. Я хочу все побачити на власні очі, а тоді вирішу, хто нестиме відповідальність і покарання, — кажу нарешті.

Уваров кисло скривився, ніби вже приречений. Я встаю й затягаю пояс халата. Дамір відстає, йде за мною, але не квапиться.

Заходжу на кухню рішуче й одразу ж кидаю погляд на Левка. Він широко посміхається й дивиться на Даміра.

— Мамочко! Ти прийшла нам допомогти? — питає син, а я миттєво окидаю очима той безлад, який влаштували домашні шкідники.

Вони намагалися робити млинці, та щось пішло не так. Мусорне відро стоїть біля плити, переповнене доверху. Мука засипала кожен куточок робочої поверхні. Духова піч відкрита, на стільниці лежить деко з підгорілим м’ясом і картоплею. Салат — начебто вдало, хіба що овочі порізані велетенськими шматками і не всі у салатнику. 

Кухня — поле бою, і їсти практично нічого. Хоч техніка не постраждала, картина сумна: порядок, який організували горе-кухарі засмучує.

— Скажи хоч щось, — чую за спиною.

Я піджимаю губи: зовсім не маю бажання прибирати й готувати.

— Замовляй доставку, — кажу коротко, глянув на Даміра, який у цей момент опускає очі. — Обід і відразу вечерю. А потім ви самі займетеся прибиранням.

— Мамочко… — Левко підскакує, підбігає й обіймає мене за стегна, притискає підборіддя до живота. — Ти ж нам допоможеш?

— Чого б це? Я не наймалася вашою прибиральницею, — відповідаю суворо, але бачу, як він випинає губи, дує щоки й дивиться благально.

— Ну ма-а-ам… — протягує малий.

— Враховуйте, — кажу я, — що я буду прискіпливо перевіряти ваше прибирання. Робіть усе добре з першого разу, щоб не починати заново.

— Мамочко… — знову починає скиглити малий. 

— Леве, — несподівано і досить строго озвав його Уваров. Ми обидва різко повернули на нього погляд. Я здивовано подняла брову. — Твоя мама права. Це наша вина, що ми не здогадалися просто замовити доставку. Тому ми приберемо. 

Я косо дивлюся на сина, який знітився. 

— Гаразд, — тихо мовив він, погоджуючись, а на обличчі навіть ні образи, ні невдоволення. Тільки прийняття наслідків. 

Це вже щось новеньке! 

— Тоді вирішили, — знизу плечима. 

***

На мій подив, Левко більше не піднімав тему про прибирання і навіть не викручувався від відповідальності.

Вони провозилися на кухні понад три години після нашого обіду. Я кілька разів заходила подивитися на цю дивну картину: як чоловік, замість того, щоб просто скласти все абияк і втекти, справді почав генеральне прибирання.

Мій син ненавидить прибирати, і заохотити його на це — завжди ціла спецоперація. Проте Дамір зумів змістити фокус. Вони розмовляли, жартували, і малий, хоч і бурчав, охоче допомагав, крутився поруч і навіть намагався здаватися корисним.

Вечором ми зібралися у вітальні: піцца, попкорн, серветки й телевізор. І що найдивніше — усе це ініціював не Левко, а Дамір. Щоправда, перед тим він спитав у мене дозволу. Я не заперечувала.

Уваров, перевдягнений у зручну піжаму, вже вмостився на дивані по-турецьки. Його погляд на мене уважний, вивчаючий, наче я теж частина вечірнього шоу. І це єдине, що мені не дуже подобається.

— Я знайшов! — радісно вигукує Левко, вмощується між нами й запускає мультфільм. — Тобі це точно сподобається, — звертається він до Даміра, впевнено й щиро.

Згадую, як Уваров колись скривився від ідеї дивитися «якусь дурню». А зараз — м’яко посміхається, відповідає на репліки мого сина й навіть щось уточнює. Коли він знову переводить погляд на мене, у його очах з’являється ледь помітний прищур, наче він щось підозрює.

Я стискаю губи, намагаючись не видати посмішки. 

Так-так, пане серйозний керівнику, бачу, не так уже й погано тобі дивитися мій дурний серіал чи мультфільм.

— Мам, розкажи коротко Даміру, про що мультик, — просить Левко.

— Навіщо? Буде не так цікаво дивитися, — тихо кажу я, а тоді додаю з лукавою усмішкою, — краще після мультфільму нехай він переказує сюжет. Подивимося, наскільки уважно дивився.

Дамір закочує очі, але на губах майне посмішка.

— Давайте вже дивитися, — втручається малий, коли наші погляди впираються один в одного.

Минуло хвилин десять і в кімнаті оселилася дивна, але затишна тиша. Левко активно коментує події, час від часу тицяє пальцем у екран і сміється. Дамір ставить уточнюючі питання, а я спостерігаю, як він щоразу реагує на сина — спокійно, уважно, без тіні роздратування.

Поступово малий завалюється головою мені на коліна, закинувши ноги на чоловіка. І коли Уваров трохи присувається ближче, щоб йому було зручніше, я завмираю. Його рука лежить на спинці дивану — ще не торкається мене, але відстань між нами зникає.

Здається, він так близько… і водночас так далеко.

Коли піцца й попкорн закінчуються, а Левко тихо сопе, заснувши, я не поспішаю вставати. Мені затишно. Мені… спокійно. Це складно визнавати, проте так і є насправді. 

— Я можу його вкласти, — пропонує Дамір, вимикаючи телевізор. Його голос тихий, розважливий. І, здається, саме цими словами зіпсувався не тільки мій спокій, але і настрій. 

— Його треба переодягати, — кажу автоматично, а тоді, схаменувшись, додаю твердіше: — я сама попіклуюсь про сина.

— Звісно, — киває він і залишається сидіти, ненаважуючись зрушити з місця, поки маленькі ніжки мого хлопчика ще лежать на ньому.

Відчувши напругу, я все ж обережно перехоплюю Левка на руки й піднімаюся. Мій котик помітно підріс цього літа — важчає з кожним днем. 

У дитячій переодягаю його, а він бурчить, крутиться й щось невдоволено шепоче, але очей не відкриває. Залишаю світильник у кутку, тихо прикриваю двері й полегшено видихаю. 

Якщо б і сьогодні моє левенятко захотіло казку від Уварова… Добре, що вже заснув.

У ванній швидко приймаю душ, вмиваюся, перевдягаюся у зручний домашній одяг. Тіло відчуває втому, але вона приємна. Сьогодні я нарешті трохи відпочила, хоча єдине, чого зараз хочу — спокою і ліжка.

Та варто мені лише вийти з ванної і я натрапляю просто на нього. Дамір стоїть біля дверей, наче в засідці. Я підскакую від несподіванки, але не встигаю й писнути, бо його руки вже міцно тримають мене.

— Що ти робиш? — питаю я, розгублено дивлячись у блиск його очей у напівтемряві. Вони тривожно спалахують, як і завжди, коли він задумав щось своє.

— Ходімо, Квіточко, — каже Дамір, і перш ніж я встигаю відповісти, нахиляється й підхоплює мене на руки так само, як я нещодавно несла свого сина. — Гадаю, тебе теж треба вкласти у ліжечко. Може, навіть казку на ніч хочеш?

— Уваров… — видихаю я вже з помітним роздратуванням, але руки самі лягають йому на плечі. Вириватися пізно.

— Так, пані Зорецька? — передражнює він мене з удаваною поважністю, проходячи до спальні. По дорозі ще й встигає вимикати світло, наче робить це тут щодня.

Він кладе мене на ліжко обережно, поправляє ковдру, ніби дбає про щось надто крихке. І на мить я думаю, що на цьому все. Та це ж Дамір Уваров — ілюзія спокою зникає так само швидко, як і з’являється.

Він вмощується поруч, без жодних вагань займає другу половину ліжка й вмикає нічне світло. М’яке сяйво падає на його профіль, на теплі відтінки його шкіри, і я мимоволі затримую погляд. 

— Ну то що, які побажання? — питає він тихо, і в його голосі не глузування, а щось м’якше… незрозуміле. 

Я не знаю, як реагувати. Частина мене хоче відштовхнути його словами, жартом чи поглядом. Інша — вперше за довгий час не протестує, а згадує, які в мене були мрії про цього чоловіка. 

Я не відповідаю. Просто лежу, дивлюся у стелю й намагаюся не зустрічатись із ним поглядом.

— Може, дійсно хочеш, щоб я розповів казку? — питає він, наче не на жарт.

— Для кого? Для мене чи для себе? — я повертаю голову до нього, і в напівтемряві наші очі зустрічаються.

— Для нас обох, — відповідає він без усмішки. — Ми обоє, здається, вже давно не слухали нічого хорошого один від одного.

— Ти чудовий маніпулятор, — кажу я тихо. 

— А ти, — відповідає він, обережно влаштовуючись зручніше, — найвпертіша жінка з усіх, кого я знав.

— І це комплімент?

— Це… констатація факту.

Тиша знову розтікається між нами, але вона вже не гнітюча. Вона м’яка, тепла, як дихання ночі, що просочується крізь фіранки.

— Знаєш, — починає він тихіше, — я не збирався залишатись у тебе надовго. Але потім побачив, як ви з Левом засинаєте… і просто не зміг піти.

— Даміре…

— Ні, не перебивай, — просить він, і я не можу не послухати. — Я зробив багато дурниць. Навіть зараз, мабуть, роблю. Але вперше мені хочеться просто бути поруч. Невже я такий бридкий? 

Я заплющую очі, бо ці слова занадто справжні. І так, у них немає обіцянок, зате є щось небезпечніше — щирість.

— Ти гарний, Даміре, — не менш щиро відповідаю. — Але те, що ти робив бувало дійсно бридким. І ще — я не хочу чути жодних твоїх обіцянок. 

— Я тобі не можу нічого обіцяти, — він говорить це легко, але я чую, як змінюється тембр його голосу. — Просто… дозволь мені лишитися сьогодні поруч з тобою.

— Ти вже залишився, — зітхаю я.

Він усміхається кутиком губ, не рухаючись ближче, але й не віддаляючись. Світло від нічника відбивається в його очах, і я ловлю себе на думці, що я не відчуваю тривоги поруч з ним. Він просто є, як факт. 

— Добраніч, Квіточко, — каже він нарешті.

— Добраніч… — відповідаю я, відвертаючись, але з дивним, спокійним відчуттям.

Мовчання заповнює кімнату, і я вже не розумію, чому воно вперше за довгий час здається безпечним. А серце… воно більше не тікає. Наче після довгої грози нарешті затих вітер. Не назавжди — просто на кілька хвилин, щоб дати видихнути.

Кілька днів, а я вже розтопилася від того крижаного шару, що заморозив мене кілька тижнів тому. А може, не розтопилася — просто втомилася тримати все всередині.

Я більше не бачу в ньому небезпеки. Принаймні не такої, як раніше. Між нами досі є відстань, але вона вже не ріже, як лезо. І я не знаю, що буде далі — нова хвиля болю чи щось інше…

Та зараз мені байдуже. Зараз я просто хочу заплющити очі й забути, що колись відчувала страх.