Раді Вас бачити!

Ольга

Я прокидаюся від легкого доторку до плеча й тихого голосу. Сонно сіпаюсь і бачу, як Дамір простягає мені телефон.

— Здається, твої батьки дзвонять, — каже він.

Я вже тягну руку, але він різко відводить телефон убік.

— Прошу, — голос його м’який, але тон не залишає простору для заперечень. — Обійдися без зайвої інформації, яку вони не повинні почути.

Я лише киваю — сперечатися зараз немає сил. Лише тоді він віддає телефон. Приймаю відеодзвінок, водночас намагаючись пригладити волосся й протерти очі.

— Мамусю! Чому ти не приїхала? — вигукує Левко так гучно, що я остаточно прокидаюся. — Сьогодні дідусь показав, як смажити на вогні ці марлш-машл-ма… Як воно там?!

Я кидаю напружений погляд на Даміра: він і досі сидить поруч, спокійно слухаючи.

— Маршмелоу? — підказую синові. — Або просто зефір.

— Бісове словечко! — сердито бурмоче він.

— Леве! — я докірливо вигукую, і з того ж боку чути обурені вигуки батьків.

— А що? — не здається він. — Діду, ти ж сам так сказав, коли не зміг пригадати!

У відповідь на екрані з’являється крива усмішка сина, а збоку чую чиїсь стримані смішки.Щось батько останнім часом зовсім не стримується в судженнях та висловлюваннях!

— Ти де, мамо? — раптом питає він.

— Я?.. — розгублено ковтаю й намагаюся сказати щось бодай правдоподібне. — Я завітала до друга.

— До друга? — він насторожується. — А чому не до бабусі?

— Сонечко…

— Ти мене більше не любиш? — його голос зривається, і в мене напружується спина, а горло зсихає.

— Левко, що це за дурниці? — намагаюся говорити лагідно, хоч усередині все тремтить. — Я тебе люблю найбільше на світі... Більше за все, чуєш?

Стараюся всміхнутися невимушено, але серце стискається — я й досі занадто вразлива до таких його слів, які він повторює вже не вперше. Особливо, після... лікарні. 

— Лікар питав, чи ти любиш мене, — розгублено зізнався Левко, і я мало не скрегочу зубами. Мало того, що цей чоловік виховував мене, так він ще й до мого сина добрався? 

Я важко видихаю і відвожу голову. Саме зараз Дамір різко обернувся, насупив брови і примруживши очі. Яка йому справа, що каже мій син? Чому взагалі продовжує сидіти та слухати все це?

— Левко, — твердо кажу, зустрічаючи його погляд з-під брів, — ніщо і ніколи не змінить моєї любові до тебе. Чуєш? Я скоро приїду. Обіцяю, мій маленький.

— Я не маленький! — уперто заперечує він.

— Авжеж, мій дорослий, — лагідно усміхаюсь. І тільки коли він, побачивши мою усмішку, відповідає тією ж. Я дозволяю собі полегшено видихнути.

Краєм ока ловлю, як Дамір спостерігає за мною, і це лише посилює тиск у грудях.

— Левко, я йду вечеряти. Подзвоню тобі о дев’ятій. А ти поки обери казку, домовилися?

— Уже обрав. Дідусь сказав, що надішле її тобі на телефон.

— Чудово. Люблю тебе, Левчику, — я швидко вимикаю дзвінок, бо інакше не витримаю цієї подвійної напруги.

— Твій син… напрочуд дивна дитина, — холодно розриває тишу Дамір, випереджаючи мою майже готову тираду про його нахабство.

— Дивна? — перепитую з викликом.

Нехай тільки спробує ляпнути щось гидке про мого сина... 

— Так. Він занадто схожий на тебе, — він киває, ніби сам собі. — І, чесно кажучи, навіть не знаю, хто з вас балакучіший.

— Мені приємні твої слова, — усміхаюся, даючи йому секунду тепла. А тоді, ледь нахиливши голову, додаю вже різкіше, з холодною усмішкою: — намагаюся виховати його так, щоб він не вмів дистанціюватися й знав, що таке любов. Мені буде соромно, якщо мій син почне розбивати серця закоханим дівчатам.

Обличчя Даміра змінюється, щелепи напружуються так, ніби він стримує відповідь. У повітрі зависає тиша, важка й тривожна, ніби після необережно кинутої іскри, яка ось-ось може спалахнути у вогонь. 

— Прорахувалась, Олю. Я теж колись знав, що таке любов, — його губи змикаються в жорстку лінію, а останні слова він майже шепоче: — і нічим хорошим це не закінчилося.

— Тому й вчиш інших ненавидіти? — не стримую гіркоти.

— Якщо й так, то мушу визнати: ти найгірша моя учениця, — він посміхається коротко й болісно, а тоді різко підводиться. — Що ж… Нам справді треба повечеряти. Ходімо.

— Ти справді… — фиркаю зневажливо, — ...думаєш, що я сяду з тобою за один стіл?

— Олю, ти вже лягла в моє ліжко, — його голос сухий, відсторонений. Він відвертається, ховає руки в кишені. — Тож вечеря навряд чи стане для тебе найбільшою жертвою.

— Авжеж, лягла, — кидаю йому у відповідь. — А ще стояла на колінах за твоєю вимогою. Дозволяла безкоштовно користуватися мною, зневажати і навіть…

— Досить! — його різкий тон розрізає повітря, наче лезо. — Я замовив доставку. Все вже на столі. Я зачекаю, поки ти повечеряєш.

— Мене це влаштовує, — відповідаю з отруйною солодкістю.

— Чудово, — каже він. У цьому крижаному слові немає вже ані злості, ані болю — лише глуха стіна.

Дійсно, чудово. Тримайся від мене подалі, Даміре!

Я встаю, поправляю халат і без жодного зайвого погляду спускаюся на кухню. Шлунок скручує від голоду, але кроки віддаються в голові важким гулом. Позаду, із затримкою, йде Дамір. Посеред першого поверху ми мовчки розходимося: я — на кухню, він — у вітальню.

На столі все вже акуратно розкладено по тарілках, без упаковок. Я завмираю на мить — це виглядає як вечеря на двох. Прискіпливо роздивляюся страви, відчуваючи, як у грудях борсається впертість: жодної провини. Не для нього і не через нього!

Я накладаю собі рибу з овочами, наливаю апельсиновий сік. І тільки-но підношу шматок до рота, як завмираю — у вітальні долинає знайомий голос актора. Я відхиляюся й бачу Даміра, що застиг перед телевізором. Саме тим серіалом, який він колись висміював, називаючи «дурнею».

Починаю рахувати в голові секунди, чекаючи, коли він вимкне це шоу. Але минула хвилина, дві… і я розумію: Дамір вирішив дивитися.

Що з ним коїться?..

Я мовчки ковтаю шматок, не відводячи очей від екрану. Дамір сидить, спершись на спинку дивана, руки схрещені, погляд упертий у телевізор. Поза занадто зосереджена, наче це не банальний серіал, а військова стратегія.

В куточку губ у мене сіпається усмішка.

А може, йому таки подобається ця дурня? Просто прикидався, що зневажає. Бо ж легше вдавати холодного, ніж визнати, що ти такий самий звичайний, як усі.

Я відпиваю сік і відкидаюся назад, удаючи байдужість.

— Головне — не засни від перевантаження сюжетом, — кидаю рівно, та Дамір все чує.

Він ледь повертає голову, наче збирався повернутися, але робить вигляд, що не почув. А я дозволяю собі задоволене внутрішнє «хе-хе».

Я тільки-но закінчую і вже хочу піти, як у кімнату заходить господар. Не промовивши ні слова, він підходить до столу, переставляє тарілку й прибори, немов це дрібниця, але чомусь робить це педантично. І сідає саме на те місце, яке я щойно залишила.

Миючи тарілку, я відчуваю його погляд. Тяжкий, зосереджений, уважний — десь між лопатками свербить від цього відчуття.

— Я хотів би вибачитись перед тобою, Олю. За те, що накоїв у галереї, — несподівано лунає за моєю спиною, коли я вже збиралася вийти. — Ти колись зможеш мене пробачити?

Я обертаюся.

Він більше не дивиться на мене, порпається в тарілці, наче це найважливіше на світі.

— Я вибачаю людей, коли це справді необхідно, Даміре. А щодо тебе… — я на мить зупиняюсь. — Тобі байдуже на інших.

— Але мені це необхідно почути, — відповідає він тихо, і тоді його очі піднімаються й впиваються в мої.

— Єдине, що ти можеш від мене тепер почути — це… — я ковтаю слово, воно застрягає в горлі, зрадницьки ріже дихання.

— Маю тебе запевнити, — його голос звучить глухо, але дивно впевнено, — я готовий витримати все, що ти для мене підготуєш. Лише одне прошу — не нашкодь собі.

— Думаєш, я живу тільки тим, щоб щохвилини вигадувати, як помститись тобі? — я повільно підходжу ближче, нахиляюсь над столом і посміхаюся так, щоб у посмішці вгадувалась гіркота. — Я вибачаю, Даміре. Але не тебе — себе. За те, що так довго мріяла про те, на що ніколи не мала права.

— Ти мала і маєш право не лише мріяти, а й втілювати це, — його слова лунають задумливо, майже ніжно, і саме ця фальшива м’якість починає мене дратувати ще більше.

— Втілювати, щоб ти знову змусив мене стояти на колінах? — я стискаю руки, щоб не зірватися.

— Олю… я винен перед тобою. І не тільки через галерею. Я поводився… жахливо. Мені… — він надто довго мовчить, ніби шукає слова, і врешті вимовляє тихо: — …соромно.

Я не вірю. Хочеться відчайдушно повірити, але ні. У кожній нашій зустрічі стільки цих «але», що навіть найщиріші вибачення лунають, як порожній звук. 

Мовчу, намагаючись вловити натяк на щирість. Але чи можу я відрізнити щирість від гри, коли мова йде про нього?

— Надто вчасно ти згадав про своє «соромно», — тихо кажу, склавши руки на грудях. — Наче розрахував, коли воно має подіяти. 

— Ти справедливо сумніваєшся, — він підводить очі, і я ловлю в них тінь втоми. — Я не вмію виправдовуватись. Можу тільки визнати, що зробив усе неправильно… і вибачитись, признавши свої помилки.

— І тепер ти хочеш, щоб я повірила? — мій голос звучить гірко, навіть для мене самої. — Щоб я ще раз віддала тобі своє життя, а ти знову вирішив, що маєш право ним керувати?

Його пальці нервово стискають виделку, та він не опускає погляду.

— Ні, Олю. Я хочу, щоб ти мала силу жити. Ти боролась зі мною з таким завзяттям, що я сам дивувався цій пристрасті. Ти зробила вже багато для мене, але нічого для себе.

Нічого… для себе?

Від цієї фрази мене стискає всередині так, що хочеться спертися на стіну, аби не видати слабкості. 

— Як точно ти все сказав, Даміре! — всміхаюсь різко. — Та як ти можеш судити мене, коли нічого про мене не знаєш?

— Невже ти знаєш про мене щось більше? — скептично підводить брови.

— Знаю, Даміре, — киваю, підтиснувши губи. А вже тепер я зриваюсь, навмисне відкриваючи те, що він так і не побачив. — Єдине, що для мене секрет, так це твоє минуле. А решта… я знаю кожну твою родимку, твої погляди й жести. Знаю, як ти завзято будував свою справу, і що залишився самотнім. У тебе немає родини, але Тимур для тебе як брат. Я знаю, що були заручини, та все розсипалося ще до шлюбу. Я знаю, що ти здатен на крайні методи, аби перемогти. Ти стратег. Ти не любиш фільми, рідко слухаєш музику, а якщо слухаєш — то лише класику, бо інше тебе дратує. Знаю, що тобі краще на самоті, тоді ти відпочиваєш. І знаю, що навіть зі мною, коли я була в твоєму ліжку, ти стримувався і не одразу виставив за двері — просто тому, що не хотів виглядати покидьком. Як би ти цього не хотів сам, але намагаєшся бути кращим в очах інших. А ще знаю, що твоя охорона — далеко не проста, і в мене вже є думки, хто вони. Мені продовжувати, чи ти вже вловив сенс?

Дамір дивиться так, наче я перегорнула сторінку його внутрішньої книги, яку він сам ніколи б не відкрив. І все ж стримується, не сперечається.

— Хто й може сказати, що справді знає — то це я, Даміре. Не тому що стежила, а тому що мені ти був… цікавий. Я слухала, запитувала й аналізувала. А ти в цей час бачив лише те, що хотів бачити. Тож перш ніж роздавати мені поради, займися собою. 

Він мовчить. Лише важко видихає, наче весь цей час не дихав.

— Не поперхнися, — кидаю наостанок і відходжу, не чекаючи на реакцію.

Мені це більше не цікаво.