Раді Вас бачити!

Ольга

Я неохоче розплющую очі — вони сверблять і важко відкриваються. Механічно тягнуся рукою до малечі, але поруч виявилося порожньо. Озираюся. Нема. Мабуть, знову грається з приставкою, від якої його тепер важко відтягти.

Голова трохи гуде від вчорашнього вина, а відчуття таке, наче я й не спала зовсім. Прохолодний душ тільки частково повертає мене до тями. Лише тоді виходжу з кімнати, щоб перевірити, що відбувається у будинку.

Тиша. Неприродна. Наче тут узагалі нікого немає.

— Агов! — крикнула я у вітальні. — Левко? — голос відбився луною від стін.

Кухня теж порожня.

«Добре, він точно нагорі», — розмірковую про себе і запускаю кавоварку. Роблю собі міцну каву, яку сьогодні потребую як ніколи. З чашкою в руці піднімаюся сходами. Спершу зазираю до кабінету Даміра. Порожньо. Уже зростаюча тривога змушує відчинити й двері спальні. Те саме.

Кілька ковтків кави не допомагають. Паніка, мов повільна хвиля, накриває все тіло. Я залишаю чашку на першій-ліпшій поверхні й починаю нишпорити по всьому будинку, заглядаючи в кожен закуток. Левко міг заховатися навмисне — роздратувати, перевірити мої нерви. Я знаю його витівки. Але кімнати одна за одною виявляються порожніми.

Коли я знову опиняюся у вітальні, з якої почала пошуки, всередині щось наче рветься від усвідомлення.

— Даміре! — рявкнула я так, наче він міг з’явитися прямо з повітря.

Вибігши надвір, майже врізаюся в одного з охоронців, який сидів на сходах біля дверей. Він піднімається, здивовано обвів мене поглядом. І йому було на що подивитися, бо волосся ще вологи, лице і очі горять від злості, а я стою у тонкому халаті. 

— Де вони?! — я хапаю його за комір куртки, стискаю так, що кісточки пальців побіліли.

— Ти про… Уварова і свого пацана? — він перепитав обережно, і я прижмурила очі. Знущається?

— Не прикидайся телепнем! Звісно, що я питаю про них! — прошипіла я, струснувши його так, що він мало не втратив рівновагу.

— Пані, трохи менше агресії, — жорстко відрізав він, зриваючи мої руки з себе. Поправив куртку, нервово смикнувши за комір. — Уваров з хлопчиськом вирушили до міста.

— До міста? — перепитую я, ледь стримуючи тремтіння голосу. — Куди саме?

— Не знаю деталей, — чоловік звів плечима, і його байдужість лише підлила масла у мій внутрішній вогонь. — Вирушили машиною близько години тому.

— І ти просто сидиш тут?! — я знову хотіла схопити його, але він відступив, зберігаючи холодний спокій.

— У мене наказ: стежити за периметром. Не більше, — відповів він і знову поправив комір, уникаючи мого погляду.

В голові дзвеніло. Година. Ціла година, поки я спала й нічого не знала. Левко поруч із Даміром… у місті… без мене.

У грудях стискається так, що важко дихати. Я відчуваю, як піднімається хвиля безсилля й ревнощів — здавалося, ніби мене просто викреслили з власного життя.

— Чорт забирай! — прошепотіла я, притискаючи пальці до скронь. — Він забрав мого сина… і навіть не спитав.

Я різко розвернулась, майже вбігла назад у будинок, не відчуваючи під собою ніг. Всередині мене вирувало: паніка, гнів і жах, що Левко зараз сміється й довірливо тримає Даміра за руку так, як мав би тримати мене.

Швидко сушу волосся, незграбно зібрав його у пучок. Одягаюся у другий комплект чистої одежді, що привіз тато разом з речами сина. Майже стрибнув у кросівки, виходжу вже з наміром швидко дібратися до Даміра і добряче ляснути його по пиці за такі витівки. 

— Їдьмо! — сказала я так, що відчувся наказ. Чоловік, який цього разу не встав зі сходів, лише обернувся, театрально підняв брову. 

— Куди ж пані хоче їхати? — м’якенько спитав він, з тією самою глузливою усмішкою.

— Ти справді хочеш, щоб я тебе вдарила? Залиш мої сили для Уварова, — зухвало підняла підборіддя, намагаючись всім своїм видом продемонструвати, що я готова до двобою з ким завгодно. 

— Мала, повертайся краще до будинку і займись… побутом. Там твої сили будуть цінніші, ніж пустотливі слова, — пирхнув найманець, піднявшись на ноги і повернувшись до мене обличчям. 

Він встав так, що як я захочу спуститися по сходах — з ним прийдеться дійсно воювати, бо навіть руку він опустив на перило так, наче навмисно перегороджує шлях. Найманець ненароком задіває край куртки, який відкрився, демонструючі мені ремені кобури зі зброєю. 

Жарт чи суттєва небезпека? Як би там не було — дієво. Серце колотилося, але лють вкрилися твердою рішучістю. 

— Дай мені ключі від машини — зараз же! Якщо ні — я зроблю все можливе, щоб твій периметр втратив спокій. І як би там не було, охоронець ти чи найманець — Уваров це так просто не залишить. 

— Дитинко, Уваров платить мені за те, що я тут тусуюсь. Я не наймався до нього на роботу, щоб відпрацювати годинну норму. Тож давай, повертайся і жваво виляй задом, поки я сам тебе не заволік до будинку, — він продовжує говорити з ніжністю, що резонять зі словами і грубощами. 

Розуміючи, що насправді наші сили нерівні, я пригнічено зітхнула. 

— Слухай… — я відчайдушно шукаю іншу тактику. — Він забрав мого сина. Просто взяв і повіз хтозна куди, хоча я заборонила їм… спілкуватися. Це ненормально. Уваров для нас просто чоловік, якого ми знаємо кілька днів. Невже ти мені не допоможеш? — я намагалася віднайти в ньому відчуття сумління, коли видавила з себе жалісливі емоції на обличчя. 

— Допоміг би, мала, як би я не сторожив тебе до цього, поки ти мишею сиділа у своїй майстерні. Для кількох днів Уваров дуже сильно сіпається щодо твоєї безпеки, а кожного ввечора заходить у будинок, як ситий кіт, який дібрався до сметани. Тож давай, маршируй і чекай, — він вскинув руку, указав на двері. 

— Ти пошкодуєш! — проциділа я крізь зуби, але як тільки він піднявся на кілька сходів до мене, то я відсахнулась. 

Заходжу до будинку гримнув дверима так, що здавалось і штукатурка зараз посиплеться на голову. Простояла у кодорі всього мить, обдумуючи ситуацію… Тоді згадую про свій телефон. 

План був простий: подзвонити Уварову й висловити все, що думаю. Змусити його повернутися з Левком — малого відправлю у кімнату, іншого… сковорідкою можна й припекти, хіба ні? Якщо відмовиться — викличу різні служби, щоб напакостити і попрошу приїхати батька, і нехай той вже розбирається з нахабою. Батько не стане жаліти того, хто викрав його онука.

Але Уваров тут теж пройнявся — я ніде не знайшла свого телефона. Це знущання розлютило мене так, що я вирішила не стримуватись.

Спершу під гарячу руку потрапив світильник у вітальні: я перечепилась об тумбочку, і він з глухим дзвоном розбився на підлозі. Потім полетіла і тумба. Я вирвала з дивана ковдру й подушки, штовхнула скляний столик — він розлетівся в дрібну крихту. Телевізор упав, дверцята шафок зіскочили — усе летіло й тріщало під моїм гнівом.

Відчувши, що гра в вітальні вже надто тиха й передбачувана, з ентузіазмом піднялась нагору і увірвалася у кабінет. Тут мало б бути цікавіше!

***

Я не жалкувала. Зовсім — ні. Хіба що зовсім трішки… і лише з однієї причини: розтрощивши телевізор, я залишила себе без розваг. Тепер час до вечора тягнувся, як гума.

Щоб бодай якось убити ці нескінченні години, я витягла з купи безладу стару детективну книжку. Сіла на кухні, розгорнула її й паралельно доливала собі рештки вчорашнього вина. Пляшка танула, сторінки шелестіли, а тиша навколо ставала ще гучнішою.

Коли почула, як на подвір’я заїхала машина і пролунав веселий сміх Левка, навіть не ворухнулася. Так, Дамір змусив мене понервувати, але я була впевнена: він не образив би дитину. Та це зовсім не виправдовувало його вчинку після мого чіткого прохання — не лізти до мого сина.

Двері у коридорі відчинилися, і вони зайшли, ще перемовляючись між собою. Я вже давно не читала, лише смакувала вино, закинувши ногу на ногу й сидячи на краю обіднього столу.

Першим мене побачив Дамір — його брови здивовано смикнулися вгору. Левко ж закляк, помітивши розгром у вітальні. 

— Дивись! — він смикнув Даміра за рукав, привертаючи увагу старшого. 

Чоловік ще мить тримав на мені свій важкий погляд, а потім таки обернувся. Єдине, про що я пошкодувала в цю мить, — що він стояв до мене спиною. Я хотіла бачити його реакцію.

— Мамо! Що тут сталося? — Левко, витріщивши очі, кинувся до мене.

Я пригорнула його до себе, але не змінила своєї зухвалої пози.

— Забігла дика білка. Мені довелося її ловити, уявляєш? — видала я з розширеними очима і сказала це так гучно, що малий дивився на мене, наче вперше бачить.

— І як, упіймала? — відгукнувся Дамір, уже заходячи до кухні. Він схрестив руки на грудях і дивився просто мені у вічі з докором. Та чи мав він на це право? Аж ніяк! 

— Звісно, — усміхнулася я мстиво.

— То ця дикунка завітала лише на перший поверх? — він трохи схилив голову, а в його очах я, на жаль, не побачила нічого, крім глузування.

— Якби ж то! — пирхнула я. — Вона була просто невловима…

— А як ми тепер будемо грати й дивитися мультики? — обурився Левко, спершу розгублено глянувши на Даміра, а потім на мене. Дивіться! Малий ще не забув, що я — головна з організації розваг! 

Я зробила ковток вина й вибрала тактику: Уваров має програти й поступитися. Якщо він сам не дає мені бажаного, то настав час хитрощами взяти те, що хочу. У нашій історії ризики я вже не сприймаю як загрозу — скоріше як шанс отримати більше, ніж маю зараз.

— Єдиний вихід — повернутися додому, де є твої іграшки і телевізор. Даміру знадобиться час, щоб навести лад у будинку, але ж він точно не буде проти відвезти нас. Найліпші друзі завжди допомагають один одному, чи не так? — я дивлюся на чоловіка, який трохи разгублено хмикає і хитає головою. 

Шах і мат, Уварове! 

Але, як тільки я насолодилася перемогою, то помітила, як очі Даміра спалахнули зацікавленістю. 

— Будь ласочка, Даміре… — замуркотів Левко.

Малий скрочив таке личико, наче від цього залежить його життя. А очі! Очі, як у того кота в сапогах — сповнені вмовляння, через що неможливо відмовити. Браво! Вперше я бачу, як це діє не тільки на мене, але і на чоловіка, який присів. 

Коли Левко простягнув до нього руки і защимив у обіймах, я трохи напружилась. 

— Поїдемо до нас додому? Я покажу тобі свої іграшки і ми подивимось мульт, як хотіли. Будь ласочка! — заторохкотів Левко, притулившись своєю щічкою до його плеча. 

Дамір, на мій подив, якось заспокійливо провів долонею по його спині, наче втішає. Тільки я і маленький актор розуміли, що всі ці ластощі і муркотіння лише для того, щоб досягнути цілі. В нас вони майже однакові, чому я наразі дуже рада. 

— Гаразд, поїдемо, — ухвалив рішення Дамір, подивившись на мене так, наче це саме я щойно програла цю партію. — Але спершу мені треба оцінити… збитки, які влаштувала прутка білочка. Добре? 

— Так! Хочеш, я тобі допоможу? — Левко зазирає у очі чоловіка. 

— Не відмовлюсь! — він посміхається і піднімається у повний зріст. Левко хапає його за долоню, і запрокинув голову, захоплено дивиться на Даміра. — Може, до нас приєднається мама? 

— Ні-ні, дякую, — відмахнулася я. — Я краще відпочину. А ти, Левчику, не забудь, що тобі ще треба зібрати свої речі.

— Ну, ма-а-ам! — протягнув мій лінивець, надувши губи. Але ці очі мене вже не купили так, як щойно підкорили Уварова.

— Не хвилюйся, Леве. Я тобі допоможу, — озвався Дамір, і я мимоволі зціпила зуби.

Ти ба… Не чоловік, а справжній еталон зразкового чоловіка і батька! 

Та зараз мене це мало хвилювало. Головне — сьогодні ми нарешті повернемося додому. Я засну у своєму ліжку, з відчуттям спокою й затишку, без цієї напруги, що в’їлася в кожну клітину під чужим дахом.

Я вперше за довгий час дозволила собі маленьку розкіш — вірити, що хоч одна партія залишилася за мною.

Але розслабитися не виходить. Погляд і посмішка Уварова тривожать, наче прихована пастка. Невже він уже щось вигадав, ще до того, як удав, що підкорився моїм вимогам?