Раді Вас бачити!

Кілька місяців по тому

Ольга: 

Тиша на кухні зранку така спокійна, що наштовхує на чергові роздуми.

Сьогодні треба так багато встигнути: пройти співбесіду, знайти з мамою костюм для Левка на день народження, заїхати до майстерні й забрати кілька картин для оцінки критиків. А ще… замовити святковий торт, який мій син обирав майже тиждень.

Зітхнувши, розумію, що хочеться просто залишитися вдома під ковдрою й нічого не робити. Втома останнім часом така, наче я працюю вантажницею. Можливо то безробіття так активно псує мені настрій? 

— Млинці! — вигукує Левко, вриваючись у кухню.

Я усміхаюся, коли він біжить до мене й обіймає.

— Дякую, мамочко! А з якою начинкою сьогодні?

— Сирні, з персиком, — кажу і мружуся від задоволення, коли малий із запалом видирається на стілець, хапає млинець і робить такий великий укус, ніби не їв кілька днів.

— Та-а-ак смачно! — вигукує він із повним ротом.

— Не вдавись, левенятко, — я встаю і швидко наливаю чай для дитини, а тоді бачу, як він уже тягнеться до моєї кави. — Стій! Це ж… — не вспіваю попередити. 

— Фу-у-у! — кривиться Левко. — Як це можна пити? Навіть без цукру?!

Він відставляє чашку з виглядом відрази, а я лише посміхаюся і сідаю, втупившись у ту саму каву, яка скоро покриється кригою. 

Так, кава справді гірка. І все ж я п’ю її часто. Якось звикла до цього гіркого смаку, як звикають до тиші. 

— М-м-м! Це найсмачніші! Коли ти навчилася робити такі начинки? — питає Левко, знову набивши щоки млинцем.

— Хто ж мене міг ще навчити, як не ти? — усміхаюся.

Він задоволено хмикає, а тоді, доївши, запитує:

— А ми можемо сьогодні піти в аквапарк?

— Ні, любий. У мене багато справ, — відповідаю, збираючи посуд. Зупиняюся, коли бачу, як він опускає очі. — Але можемо піти на вихідних. Хочеш?

— Так… — протягує він, замислившись. І я вже знаю, про що саме.

— Левчику, послухай, — я присідаю поруч, беру його маленькі долоньки у свої. — Ми можемо запросити бабусю, дідуся, Катю з батьками. Буде весело. Хочеш, я швиденько намалюю запрошення для Катрусі?

— А Дамір теж буде? — питає він, і в мене всередині все стискається.

— Любий… — тільки й можу прошепотіти.

— Він уже довго не приходить. Дамір більше не хоче зі мною гратися? Він образився на дідуся і бабусю? Він навіть не попрощався тоді… — продовжує питати, а я опускаю очі, щоб не показати, як боляче чути ці слова.

Скільки ще він буде сумувати за ним? Скільки ще ставитиме запитання, які ріжуть нас обох? Мабуть, ще довго. Бо я й сама не можу забути.

Ми ніби повернулися до звичного життя — до тиші, спокою, буденних справ. Та щастя вже не відчувається, як раніше. Наче все добре, але щось заважає дихати на повні груди.

І як пояснити своїй дитині, що я не можу бути з чоловіком, якого він так полюбив, — якщо сама не впевнена, що зможу жити без нього? Хоча, про що я взагалі думаю? Все кінчено. І крапка.

— Гаразд, — кажу, намагаючись швидше перевести розмову, — як не хочеш до школи, то підеш сьогодні зі мною.

— Правда? — в очах одразу спалахує радість.

— Правда. Гайда збиратися, — я встаю, прибираючи зі столу посуд.

Він уже майже вибігає з кухні, коли раптом зупиняється й озирається.

— Мам? — кличе тихо, серйозно, як дорослий.

— Що, любий?

— А ти теж сумуєш за Даміром, як я?

Мені раптом стає важко стояти.

Вся та сила, яку я збирала в собі останні тижні, кудись зникає, а слова застрягають у горлі. Я підходжу до нього, торкаюся його волосся, притуливши до себе, щоб він не бачив мого обличчя.

— Іди вдягайся, Левчику, — шепочу тихо. — Ми запізнимося.

А коли він вибігає з кімнати, я беру в руки свою холодну каву — і вперше за цей час не можу її допити.

***

— Дарма ти все це робиш, Олю, — зітхає Вікторія, відпивши заварного чаю.

— Дарма намагаюся знайти роботу? — дивуюся я, відірвавши погляд від вікна кафетерію.

— Дарма витрачаєш сили на ці пошуки, — спокійно відповідає вона. — Чому б тобі не повернутися до нас? Тимур зараз неприступний до мого повернення в офіс, і я, чесно кажучи, хочу трохи побути вдома. А від заступниці я б не відмовилася.

— Ти ж знаєш, що я… — відводжу погляд, відчуваючи сором. — Я завдала проблем пану Громову, зливши конфіденційну інформацію інвестору. Це буде недоречно, якщо я повернуся. 

— Пан Громов, — глузливо повторює Віка, — про це не знає. Я вмію зберігати секрети у тиші.

— Так, але я просто не зможу дивитися йому в очі.

— Багато компаній беруть людей уже після нового року, — знизує вона плечима. — Зараз усе завмирає. Холодний сезон.

Вона має рацію. Співбесіди останнім часом глухі, як бетонні стіни. Це сухе «ми передзвонимо» — найчіткіше з усіх відмов. І хоч ніхто прямо не сказав «ні», роботи досі немає.

Я починаю нервувати, але не настільки, щоб повертатися до «ГріннГрупп».

— Добре, що в мене є трохи часу оновити портфоліо для замовників, — намагаюся знайти хоч якийсь позитив.

— Ти не ілюстратор, Олю, — зауважує Віка, — ти художниця. Уже почала нові роботи?

— Так, але це не так швидко, як здається. 

— Тимур розпочинає проєкт нашого будинку, — каже вона між ковтками чаю. — Було б добре, якби там висів наш портрет. Що скажеш, візьмешся?

Я дивлюся на неї. Вона зручно вмостилася в кріслі, кутаючись у в’язану накидку, і ледь-ледь погойдує ногою. Виглядає набагато краще, ніж за останні тижні. Очі сяють — тепер у них знову життя і кохання, а ще очікування лялечки. 

— Це ти так намагаєшся мені допомогти?

— Я? — піднімає вона брову. — Я можу допомогти тобі повернутися до нашої компанії, а портрет — це просто моя примха.

— У мене достатньо фінансів, Віко.

— Буде ще більше, — хитро усміхається вона. — Я обкраду свого чоловіка до нитки, якщо мені не доведеться годинами позувати. Наразі я не можу довго сидіти. На мене як пропелер начіпили! — жаліється подруга. 

— Яка ти корислива, — хмикаю я. — Він ще не твій чоловік.

— Те, як він себе поводить… — Віка посміхається, — це гірше, ніж чоловік. Це вже приреченість.

Вона бурчить, але в голосі чується ніжність. І я мимоволі усміхаюся:

— Я рада, що у вас все добре.

— Дякую, але наші вечори останнім часом не такі вже й сімейні… — Віка задумливо крутить чашку в руках. — Тимур не телефонував вечорами, поки я була в лікарні. А тепер, коли я повернулася, він сам почав зникати після роботи.

— Невже ти підозрюєш зраду? — здивовано підводжу брови.

— Не думаю. Тимур занадто пристрасний, щоб міняти мене на власного друга, — усміхається вона, але в її усмішці менше впевненості, ніж хочеться показати. — Та ревнощі все одно нікуди не діваються.

— Перепрошую? — я нахиляю голову, не розуміючи її.

— Дамір, — відповідає вона коротко. — Він зірвався. Останнім часом Тимур тільки й робить, що витягує його з офісу або з бару. На вихідних доходить до запою. Він навіть не пам’ятає, де був і що робив. Тимур каже, що ніколи не бачив його таким.

Я тихо видихаю, відкинувшись на спинку крісла. У грудях важко, наче в одну мить знову повернулося все, від чого я тікала.

— Може, ти з ним зустрінешся? — питає Віка після короткої паузи. — Йому треба як слід дати прочухана.

— Почекай, — дивлюся на неї пильніше. — То це ти організувала нашу зустріч, щоб умовити мене поговорити з ним?

— Інакше ти навіть слухати не хочеш, — визнає вона.

— Віко… — я зітхаю, відчуваючи, як стискається серце.

— Ми не просимо нічого більшого, ніж просто зустріч, — перебиває вона.

— Ми? — перепитую.

— Тимур хвилюється. А коли Дамір приїхав до нас серед ночі… я сама зрозуміла, що йому потрібна допомога, — тихо пояснює Вікторія.

— Я не психолог, Вікторіє, — відповідаю холодно. — Якщо йому справді потрібна допомога, відведіть його до фахівців.

— Якби він дозволив, ми б давно це зробили, — у голосі Віки чується безсилля. — Але останнім часом він… зривається навіть на Тимура. Тієї ночі кричав на мене, як божевільний. Тимур не витримав, вдарив його — і все перетворилося на бійку. Це було схоже на вибух. Наче він просто вивільняв усе, що так довго стримував. Зранку зник, ніби нічого не сталося. А ввечері Тимур знову забрав його з бару… Справи його компанії йдуть не дуже. Майже всю роботу спихнув на помічників, а коли з'являться, то летять голови. 

— Віко, навіщо ти мені це розповідаєш? — питаю, намагаючись не зриватись. — Ти ж бачиш, мені… байдуже. Між нами все кінчено. 

— Тобі справді байдуже? — з дивним сумом у голосі перепитує вона.

— Мені його шкода, — відповідаю коротко. — Але йому було шкода мене, коли він розбивав моє життя? Замість розмов він обирав інший шлях. В мене просто більше немає, що йому сказати. 

Віка мовчить. Її погляд м’який, але сумний. Вона розуміє, що далі вмовляти марно, а я вже не маю настрою. 

— Тоді хоч портрет... Візьмешся? — змінює тему.

— Зробіть гарну фотографію, і я почну роботу, — кажу сухо, беручи чашку до рук, а тоді, потупившись у каву, нервово відставляю подалі від себе. 

Віка дивиться на мене з подивом, коли я піднімаю руку і замовляю у офіціанта заварний чай. 

***

Тиждень минає у таких важких і гнітючих роздумах, що як випадає вільний час, я залишаюся у майстерні. Іноді просто сиджу серед полотен, не вмикаючи світла, — лише сонце крізь невеликі вікна падає плямами на підлогу, на стіни, на мої руки. Мені здається, що навіть фарби дивляться докірливо — як нагадування про все, що я не закінчила.

Я беру пензель, намагаюся змішати кольори, але від кожного дотику до полотна серце тривожно баранить. 

Жовтий виходить надто холодним, червоний — надто агресивним. Навіть синій — не той, що був раніше. Може, справа не в кольорах, а в мені? 

Чорт забирай, я зовсім не готова до творчої кризи! Не знову! Не зараз…

Коли Віка розповідала про нього, я слухала, наче це історія когось чужого. Але потім, коли залишилася сама, щось у мені розкололося навпіл.

Неможливо не думати про Даміра Уварова. Не згадувалися усі наші зустрічі, усі його слова і дії. На жаль, пам'ятаю я про нього геть усе: як він мовчить, як посміхається, як злиться і як спостерігає за мною. Його голос, його впертість, навіть те, як він іноді дратував — усе змішалося у дивну суміш болю й ніжності. Це все наче було так давно, але і в тот час наче вчора. 

Я не знаю, чому цей чоловік досі лишається в моїй голові, коли розум наказує забути.

Я злюся на нього, на себе… Бо після всього, що між нами сталося, я маю ненавидіти. А натомість ловлю себе на думці, що іноді вночі прокидаюся і здається, ніби він стоїть поруч, просто мовчки дивиться, чекає. І тоді я перевертаюся на інший бік, щоб не бачити цієї уявної тіні.

Коли я сказала, що мені байдуже… це було неправдою. Байдуже — це коли не болить. А мені болить і мучить мене. Не так, як тоді, коли все закінчилося, інакше, тихіше, але глибше. Наче замість серця в мені залишилася порожнеча, яку можна наповнити лише одним іменем.

Можливо, йому справді потрібна допомога? А може, це лише той гачок, який ще більше мене ранить?  

Я не знаю.

Але сьогодні вперше за довгий час мені хочеться не ховатися, а дізнатися. Не для того, щоб повернути минуле, а щоб зрозуміти, чи воно досі болить лише мені. 

Я відкладаю пензель, вдивляюся у світанок крізь скло — він бляклий, мов ще не вирішив, бути йому днем чи залишитися ніччю. Так і я. Стою десь посередині між «прощай» і «повернись». І не знаю, куди зробити перший крок, щоб нарешті віднайти спокій у душі і серці.