Раді Вас бачити!

Ольга 

Я ховаюся в майстерні майже весь наступний тиждень. Відчуття провини поступово тане. Мама й тато говорять зі мною обережно, підтримують у кожному рішенні. Левко щоночі слухає казки, залишаючи телефон на тумбі, аби ми могли бачити одне одного перед сном.

У вільні часи я наводжу лад у майстерні. Навіть наважуюся сісти за нову картину… але спершу нічого не виходить. Пензель так і не торкнувся полотна — всередині мене все ще вирує буря.

І все ж мені здавалося, що я поступово вгамовую емоції. Я вже була впевнена, що тримаю себе в руках, аж поки одного вечора хтось не загримав у залізні двері. Коли я майже провернула замок, кинула погляд у відеодомофон — і завмерла. На екрані стояв той, кого я вирвала зі свого серця, залишивши в Берліні, серед бруду й болю.

Я не озвалася. Та Уваров не відступив так просто: бив у двері руками, іноді навіть ногами. Не витримавши цього тиску, я натягнула навушники, вмикнула музику на повну, аж поки вона не заглушила власні думки.

Щоп’ятнадцять хвилин перевіряла монітор. Він простояв під дверима чотири години, пішовши лише глибокої ночі. Тільки тоді я з полегшенням зняла навушники, від яких палали вуха.

Я не знала і не хотіла знати, навіщо він приходив. Не дозволяла собі думати про нього, та кожного разу при його появі перед очима знову спалахувала галерея.

Не пробачу. Назавжди пам’ятатиму той біль, який він вирвав із мене так безжально.

І все ж іноді я зупинялася перед монітором, спостерігаючи, як він стоїть, спершись на мої двері. Мовчить. А іноді щось говорить, дивлячись прямо в камеру, але я нічого не чую. Я хитала головою, зловтішно посміхаючись, і поверталася до справ. Хай стукає — тепер моя черга не відчиняти.

Хотів, щоб я зникла? Я вже це зробила!

Коли ж його впертість почала дратувати, я вперше торкнулася фарб. Малювала руками, переважно темними — без правил і форм, лишаючи плями на полотні. Пальці самі ковзали полотном, наче випускаючи все, що я стримувала.

Моя перша картина була темною й брудною, мов морок. А вниз, крізь цю пітьму, падала червона квітка, розгублюючи пелюстки зверху до самого низу.

Тільки одного разу, почувши знайоме гупання, я звично наділа навушники. Зробила собі чай, увімкнула якийсь фільм і навіть спробувала малювати. Коли вдруге встала на кухню за новою порцією чаю, а тоді і перевірити, чи досі Уваров сторожить мої двері, — здивувалась. Під дверима цього разу сиділа Вікторія. Вона була там, певно, вже давно.

Коли я відчинила, у мене перехопило подих. Сильна, запальна, завжди незламна Віка стояла на моєму порозі з важкими сумками, а в очах — біль, спустошення і відчай.

— Сама? — з підозрою глянула я за її спину.

Вона кивнула.

— Заходь, — я розчинила двері ширше.

Віка переступила поріг, поставила сумки по обидва боки від себе й опустила погляд.

— Пробач, — майже прошепотіла. — Пустиш на ніч?

Я придивилася уважніше й побачила: вона плакала. 

Внутрішньо стиснула зуби — ще зовсім нещодавно я була в такому самому стані. І хоч мені ще довго оговтуватися, я вже знаю: щодня біль трохи відступає. Час дійсно лікує, але не так швидко, як уявлялося.

— Уже пустила, — зітхнула я, зачиняючи двері. — Проходь, не вперше ж. Що сталось?

Віка майже мовчала, поплакала, а тоді ми вже і трохи поговорили. Лише пізніше зізналася: дала адресу майстерні Уварову. Казала, що бачила в його очах щиру вину й жагу вибачитися. Я не відреагувала. Але й він так і не прийшов. Наче знав — я вже не сама.

Кілька днів поруч із подругою стали тихими. Не було колишніх жартів, іронії чи підколів. Ми обидві переживали своє, однак робити це поруч було легше. Віка ніби тонула у власній тихій депресії, і я намагалася витягати її хоч за край сорочки: вмикала комедії, тягнула малювати, згадувала зухвалі, безкінечні плітки про колишніх колег. Але ми вперто, мовчки обходили тему про чоловіків.

Та все ж у мене була одна тривожна здогадка — Вікторія вагітна. Її різке «це все — нерви» лише підтвердило: сумнів у ній уже живе. Я помітила це ще тоді, коли її вивертало від доволі міцного коктейлю, а блузка під напругою раптово розійшлася на ґудзику через змінений об’єм грудей. Та й замовлення продуктів додому видавало подругу ще більше — вона так прискіпливо перебирала, що ілюзій не лишалося: з кимось можна гратися у випадковість, але не зі мною. Я вже маю дитину, тому і бачу більше. 

Попри тишу, поруч справді легше переживати розбиті серця. Бо тільки та, хто знає, як болить, може мовчки обійняти — і цього вистачає.

Але однієї ночі Віка зірвалася. Посеред темряви швидко вдяглася, накинула рюкзак на плече й потягнулася до дверей.

— Агов! — окликаю я Віку, намагаючись розгледіти її у пітьмі. Вона застигла біля дверей з увімкненим ліхтариком на телефоні. — Ти куди це зібралась?

— Так… Просто… прогулятися, — підбираючи слова, подружка відверто бреше.

— З рюкзаком? — скептично дивлюся на неї, схрестивши руки на грудях.

— Олю, слухай…

— Добре, — перебиваю, розуміючи, що як би я її не відмовляла від таких нічних походеньок, вона все одно піде. До того ж, у кожного з нас є свої секрети, і деякі мають залишатися у тиші. — Тільки пообіцяй не встрягати в лайно. Бо я вже виснажилася від твоєї тривоги за ці дні.

А її тривог було стільки, що й мені почало передаватися хвилювання. І, на жаль, воно стосувалося чогось іншого, точно не пана Громова. 

— Обіцяю. Я скоро… А якщо не скоро — все одно повернуся.

Я киваю, і Вікторія швидко зникає за дверима. Я зачиняю їх за нею й лягаю знову. Але сон більше не приходить. Ворочаюсь майже годину, а тоді встаю, ставлю чайник і сиджу в тиші на кухні.

Дивне хвилювання стискає груди. А якщо Віка справді не повернеться? Вона тікає чи просто вийшла у справах? Вона не зобов’язана мені звітуватися, та бодай щось вигадати могла б. А вона пішла мовчки — ні впевненої обіцянки, ні навіть брехні для заспокоєння.

Кілька разів намагаюся додзвонитися, але гудки не йдуть. Погляд падає на шафу з речами — вдітися? А далі що? Де її шукати — навіть уявлення не маю.

Заспокоюю себе тим, що Вікторія з тих жінок, які знають, як діяти. Вона вміє за себе постояти, а подекуди, здається, й гепнути так, що аж іскри посипляться.

І тут раптом гасне світло. Чи то пробки вибило, чи чергова перезагрузка на станції. Неохоче вмикаю ліхтарик на телефоні. В електриці я нічого не тямлю, і навряд чи зараз зможу щось зробити. Вже збираюся погуглити, як перезапустити подачу струму, коли лунає стриманий стукіт у двері.

Нарешті!

Я зриваюсь і швидко йду до дверей, у голові вже крутиться готова тирада: «Це треба ж так гуляти серед ночі, що я вже вся звелася!».

Але щойно прочиняю двері й набираю в груди повітря для повчального монологу — завмираю. Мені навіть не треба підіймати очей, аби у світлі ліхтаря впізнати того, хто так довго й відчайдушно стояв тут, чекаючи саме на мене.

Я раптово розумію, що повітря, набране для докору, застряє в горлі. 

— Ти… — мій голос звучить глухо й чужо.

Видихаю різко, майже зі свистом.

Та я не даю часу собі про щось думати, різко потягнув двері за ручку, щоб зачинитися. Сильні пальці вспівають схопитися за двері, а тоді і вовсі з силою потягнути їх у інший бік, розкрившись перед непроханим гостем. 

Як тільки він робить крок, я вже відступаю, не маючи уявлення, що відбувається. 

— Вікторія у небезпеці. Тобі треба поїхати зі мною, Олю, — звертається до мене пан Уваров, зайшовши у передпокій. 

Намагаючись щось сказати — не виходить. Лише ковтаю повітря, не розуміючи куди тікати і що казати. 

— Вибач, Олю, але як не підеш добровільно, я заберу тебе самотужки, — я чую його низький голос, напружений, просякнутий відвертою погрозою. 

— Я що, схожа на ідіотку? — обурено прошипіла я. — Забирайся, Уваров, і більше ніколи... Чуєш? Ніколи не вертайся! — мої слова відлунюють у передпокої, але він навіть не здригається. Стоїть рівно, у темряві, мовби тінь, яка прийшла не питати, а вимагати.

— На жаль, — його голос опускається ще нижче, і він повільно робить крок до мене, — у нас з тобою немає вибору. Ні в тебе, ні в мене. Збирайся.

Його погляд впивається в мене у різкому світлі ліхтаря, загострюючи лінії його обличчя, і від цього холод пробігає шкірою. Я намагаюся підняти руку, показати, що не зрушу з місця, але пальці слухаються погано. Наче моє тіло вже зрозуміло — сперечатися з ним марно.

— Якщо ти мене торкнешся, — шепочу я, відчуваючи, як серце б’ється десь у горлі, — я закричу так, що почує весь будинок.

— Кричи, — спокійно відповідає він, нахиляючись так близько, що я відчуваю запах його парфумів, змішаний із димом цигарок. — Подивимось, чи хтось прийде на допомогу, коли тут навіть світла немає.

Мене пронизує здогад: все це підлаштовано. Темрява, вимкнений домофон, його поява — пазл складається занадто чітко. І саме це лякає більше, ніж його руки, готові в будь-яку мить схопити мене. 

— Я не піду, — кажу твердіше, відчуваючи, як усередині прокидається впертість. — Якщо Віка справді у небезпеці — чого ти прийшов по мене? 

Він дивиться довго, майже вивчає, і наче вирішує, яку відповідь дати.

— Вона наражала на небезку усіх, з ким спілкувалася останні тиждні. Досить, Олю. Роби, як я кажу, а тоді вже поговоримо. 

— Поговоримо? — мене буквально трясе від гніву. — Я вже все тобі сказала, Даміре. Тож, будь ласка... — вказую на двері. 

Він наче хоче щось сказати, але прикриває очі і важко видихає. 

— Гаразд, — чоловік робить останній крок і нагинається, підхопивши мене за стегна, вклавши на міцне плече. 

— Ти що, сказився? Пусти мене! Негайно! — я заголосила, як і обіцяла… але, кому, яке діло? 

Його плече впивається в мій живіт. Від кожного ривка тіло здригається болем. Його кроки у темному під'їзді гулко відбивається в голові, мов удари серця. Я б’ю кулаками по його спині, дряпаю, кусаюся — але він навіть не здригається. Лише стискає мене міцніше, наче ношу, від якої не відмовиться.

— Пусти мене, Даміре! — голос мій зривається, стає хрипким. — Це злочин!

— Лише необхідність, — бурмоче він, навіть не підвищуючи голосу. — Не бійся, тобі не заподіють шкоди.

Не бійся?! Коли він несе мене, як безпорадну ляльку, а навколо — темрява, у якій мої крики глухнуть?

Я намагаюся вчепитися за вхідні двері під'їзду, але пальці ковзають, а його рух упевнений і швидкий. Все моє бунтівне «я» кричить: треба вирватися зараз, інакше далі буде пізно. 

Мене раптом пронизує думка. Якщо він говорить правду і Віка справді у небезпеці — то мене втягують у щось, із чого немає вороття. А якщо бреше... я не буду себе стримувати. Він пошкодує, що це зробив зі мною!

Я закусую губу до крові, щоб не завити від паніки. 

— Куди ти мене несеш? — я намагаюся в темряві вгледіти бодай знайомий контур вулиці.

— У машину.

— А далі? Що далі?! — мій голос зривається.

— Будеш під охороною, поки я не з’ясую деталі, — коротко відрізає він.

— Під якою ще охороною? — я знову зриваюся на крик, стукаю кулаками йому в спину, але він лише міцніше притискає до себе. — Дамір, ти зовсім з глузду з’їхав?! Це моя майстерня, моє життя! Єдина моя загроза — це ти!

— Тепер твоє життя під загрозою, — каже, не сповільнюючи кроку. — І якщо ти цього не розумієш, то доведеться примусити.

— Примусити? — у мене перехоплює подих від обурення. — Невже тобі мало того, що ти знищив мене? 

Він зупиняється біля авто, відчиняє дверцята й нарешті опускає мене на ноги. Його пальці все ще стискають мої руки, не даючи вирватися. Вулиця глуха, тиша така гнітюча, що навіть власний подих здається чужим. 

— Може, я й справді твій ворог, Олю, — його голос звучить з непохитною твердістю, що не лишає простору для сумнівів. — Та я не дозволю тобі робити дурниці.

— А тобі — можна? — я піднімаю голову й дивлюся йому просто в очі, вчепившись у власну впертість, наче в останню зброю. — Ти можеш вирішувати за мене, а я — ні? Якщо ти зараз забереш у мене право вибору… я цього ніколи не пробачу!

Він всього мить мовчить, а потім його долоня торкається мого обличчя — надто ніжно, як для людини, яка щойно несла мене, мов річ. Я відвертаюся, не маючи ніякого бажання відчувати його дотики. 

— Ти й так мене не пробачиш. А твій вибір… я вже забрав.

Я ще встигаю відкрити рот, аби крикнути, сперечатися, вчепитися хоч у слово — але він нахиляється ближче, і мені здається, що мій світ знову стискається до цього чоловіка. Наступної миті його руки різко замикаються на моїх плечах — і я, мов безпора лялька, лечу всередину машини.

Шкіра оббивки холодно вдаряє в спину. Лють і відчай піднімаються клубком у горлі, але голос зрадницьки тоне десь у темряві.

Що, чорт забирай, відбувається?!