Раді Вас бачити!

Вечір корпоративу з книги «Гра без обмежень»

Ольга

Його очі — крижано-холодні, і я майже здригаюся від цього пронизливого льоду. Але руки — такі гарячі, що, здається, моя сукня ось-ось спалахне. Він вдивляється в мене уважно, з тією хижою повільністю, ніби ще зважує — чи потрібна я йому цієї ночі. Та долоні зі стегон не прибирає...

— Квіточко, не дивись на мене так спокусливо… Я дуже не терплячий, коли справа доходить до ліжка, — розтягує губи в небезпечній усмішці. Його рука ковзає за спину, обвиваючи мене, як змія.

— Пане Уваров, сьогодні та, хто справді не терпляча — це я, — усміхаюся.

У цю гру можемо грати вдвох. Особливо, якщо зважити, що я чекала на його увагу понад два роки.

Облизую губи. Тіло свербить від напруги — вона наростає поруч із цим самовпевненим чоловіком, який тільки піднімає брову у відповідь. Я можу бути маленькою стервом, коли цього вимагає ситуація. А пану Уварову точно не потрібна тиха, тендітна художниця… Йому треба вогню.

І я справді хочу, щоб він запам’ятав мене. Надовго. Це майже як моя персональна ідея фікс.

Мені вже досить натяків, необережних дотиків і цього дикого погляду. Я знову дозволю йому забруднити моє тіло найгрішнішим чином. Але цього разу саме я підпалю, а не просто згорятиму від пристрасті.

— Невже ти справді думав, що я пішла з тобою заради цнотливих теревень? — усміхаюся, проводячи пальцями по його передпліччях у обтислій сорочці.

Один його рух — і я, затамувавши подих, вже притискаюся до нього грудьми. Він схиляється до мого вуха, мов хижак, який шаленіє, коли його дражнять. Та я не претендую бути зверху. Я хочу знову підставити йому свою шию — цю беззахисну, віддану шию — щоб він залишив на ній ті кляті сліди. Такі, що палитимуть ще тиждень, нагадуючи про цю ніч.

— Добре... Мені подобаються дівчата без зайвих сентиментів і докучливих балачок, — його подих гарячий, немов дихання самого дракона. Він майже торкається моєї шиї — і мурахи пробігають по всьому тілу. — Я хочу, щоб цієї ночі ти була моєю. Без залишку, Квіточко.

Його долоні міцно стискають мої сідниці — я здригаюся від несподіванки, та він не дає відступити, лиш втискає мене ще сильніше в себе.

— Але у мене є умова, — шепочу, вдивляючись у його очі. Цей хижий приціл — і він палає синім полум’ям. — Якщо я дарую тобі ніч — ти будеш винен мені день.

— І це має мене злякати? — його сміх — глибокий, темний, як нічний грім. Це хочеться слухати знову і знову. — Ти впевнена, що витримаєш? Я не залишу тебе в спокої.

— Не залишай, — погоджуюся відверто. — Проте завтра я хочу тебе намалювати.

— До цього не дійде, Квіточко. Ти не зможеш тримати в руках навіть пензля, коли я буду поряд, — каже він. — Краще вже я буду малювати...

— Ти вмієш?.. — дивуюся, ледь не відкриваючи рота. Зізнання несподіване.

— Звісно, вмію, — нахиляється. Обережно відгортає моє волосся з плеча. Знову дихає полум’ям мені в шию. — Але по-своєму. У дуже… особливій техніці.

Його губи спершу ніжно торкаються шиї, а тоді — зуби. Я здригаюся, але вже змушена здатися тремтливому бажанню. 

Це не поцілунок. Це мітка. Його стиль. І я нарешті розумію, про яку саме техніку малювання йшла мова.

Дихання збивається, шкіра палає. Але я не відступаю — вигинаюся, немов благаючи: ще. Ще цього хтивого болю!

Я задихаюся — це розпалює до лихоманки. Шия пече від укусу, та я, мов зачарована, притуляюся й підставляю себе під цей тиск знову.

— То ми домовилися? — хриплю, заплющивши очі.

— Все залежить від тебе, маленька. Наскільки дозволиш мені сьогодні надихатися мистецтвом у ліжку — стільки отримаєш завтра. Але раджу бути гнучкою до моїх потреб. Бо я вже давно вскипів.

— То чого ти ще чекаєш? — зухвало відсторонююся і тягну його за руку.

У його очах — лід, полум’я і пристрасть, яку я не хочу приборкувати. Проте хочу щодня смакувати... 

Я добре пам’ятаю ту ніч — давню, примарну, таку, що давно мала забутись. Але ті дотики досі живуть на моїй шкірі. 

Тоді я помилилася. Дозволила йому бути поруч — швидко, без обов’язків, майже без мене. Цього разу все буде інакше…

Я змушу Даміра запам’ятати мене. Назавжди.