Спочатку:
На сторінку книги
Ранок для мене настав раніше, ніж я встигла виспатися. Сну не було й це мабуть на добре, спогади про минуле відверто стали пригнічувати. Двері тихо скрипнули - і до кімнати увійшла Джаліта.
- Я чую, що ти не спиш, - сказала вона без зайвих привітань. - Готова слухати?
- Звісно, - відповіла я, підводячись із ліжка й опускаючи ноги на підлогу.
- Перше. Корабель Тіррія стоїть у порту на острові Караш. Його не пускають, як і всі інші судна, - нібито через карантин. Більше поки що нічого не відомо. Друге. Нам вдалося знайти хлопця. Зараз він унизу - наляканий, але досить жваво поглинає суп. Третє. Оуданців у місті не помічали. Утім, це не дивно: навіть коли вони поруч, на те вони й мисливці, щоб залишатися непомітними. І четверта новина… - Вона зробила коротку паузу, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. - Ваша Сіра була лише раз помічена в місті - в компанії з молодим напівкровкою. Вони приходили в гості до Калінара. Або ж до когось із його найближчого оточення.
На останньому я відчула подив - але лише наполовину. Чому саме так? Бо неможливо влаштувати війну без участі когось із правителів. А в цьому випадку таким гравцем був намісник Триграда.
- І наостанок, - продовжила Джалі. - Десь два тижні тому, ще до карантину, прибув корабель із півночі. З нього щось розвантажили й доставили магу на ім’я Фабіо Неретті. Що саме - невідомо, але вантаж був важкий і добре запакований. Подейкують також, що разом із цим вантажем прибули королівські найманці, спеціально найняті для охорони. Не звичайна варта - досвідчені бійці, які не ставлять зайвих запитань і вміють мовчати. Вони супроводжували доставку від самого порту й досі тримаються поблизу, ніби очікуючи наказу або… розвитку подій.
- А що з цього приводу каже твій маг?
- Він не належить до гільдії. І не просто так носить таке прізвисько. Його вигнали за те, що він відмовився дотримуватися деяких правил. Та не хвилюйся - до тих, хто створює потвори й мріє захопити світ, він не належить. Тож за нього не хвилюйся. Він перевірений. Не шукає влади, не збирає учнів і не втручається в чужі ігри без потреби. Проте, коли доходить до справи, на нього можна покластися: він непогано лікує, і робить це без зайвих запитань - так, ніби рятувати життя для нього звична рутина, а не подвиг.
Я лише погоджуючись кивнула головою.
***
Дивовижна безтурботність. Наївшись, учень чаклуна ліг спати просто на лавці в невеличкий кімнатці, ні про що не переймаючись, наче перебував у храмі, а не в логові злодіїв і розбійників. Його подих був рівний, обличчя - спокійне, без жодної тіні тривоги, ніби всі жахи світу існували десь дуже далеко й не мали до нього жодного стосунку.
А ще - неймовірний запас вдачі. Не кожен у тринадцять років здатен подолати такий шлях самостійно й вижити. А може, й не самостійно… Ця думка ковзнула в голові, залишивши по собі легкий холодок підозри.
- Прокидайся, - потряс сплячого хлопця Кріст’єр, якого й самого нещодавно підняли з ліжка, тож у голосі ще чувся відгомін сну.
- Не хочу, - пробурмотів підліток, намагаючись відвернутися й накритися рукою.
Та наш чаклун із ним швидко впорався - вихлюпнувши на хлопця кухоль холодної води. Той смикнувся й сів, кліпаючи очима й задихано вдихаючи повітря.
- Як тебе звати? - вирішила перевірити я, щоб остаточно переконатися, що це саме той, хто нам потрібен.
- Раміс, - відповів він, розплющивши очі й дивлячись на нас уже значно уважніше, ніж мить тому. - Що вам від мене треба? І хто ви такі? - з викликом запитав хлопець, хоч у голосі вже пробивалася тривога.
- Я Кріст’єр Фартанський, - відповів чаклун рівно й холодно. - Чаклун Рамірської гільдії. Я мав зустрітися з Валдроком Ашемаром у Бригіні. Що можеш про нього розповісти?
- А чим підтвердиш, що ти маг? - нахабно кинув підліток, намагаючись здаватися сміливішим, ніж був насправді.
Чаклун зітхнув, медальйон він втратив, а ілюзію тут не оманеш.
- Можу тебе вбити й підняти, - зло відповів Кріст’єр. - І тоді ти сам добровільно мені все розповіси, - він зробив крок ближче. - Тож кажи, що сталося з моїм другом.
Після слова “друг” стан хлопця помітно змінився: у його очах спалахнули страх і недовіра, а плечі мимоволі напружилися. Я одразу відчула - з Валдроком сталося щось недобре.
- Його… - хлопець ковтнув слину, на мить замовк, збираючись із думками, а тоді продовжив: - Його загризли химери.
Поки що його слова збігалися з базарними плітками, які вже встигли облетіти місто.
- Звідки ти про це знаєш? - не відступав Кріст’єр, уважно стежачи за кожним рухом підлітка.
- Я… я бачив це на власні очі. Він біг за мною лісом, а потім… - Раміс раптом замовк і здригнувся, усвідомивши, що бовкнув зайвого.
- І з якої причини він за тобою гнався? - ледь стримуючи роздратування, запитав чаклун. - Не грайся з нами. Світ і так висить на волосині від чергової війни, а ти ще тут… у мовчанку граєш. Де частина артефакта?
Я здивовано подивилася на Кріст’єра. Таким злим я його ще ніколи не бачила. У цей момент він витяг свою частину артефакта й показав її хлопцеві. Тьмяне світло ковзнуло по кулону, і Раміс відсахнувся, наче побачив щось заборонене.
- Твій учитель - зрадник? - раптом тихо запитала Джаліта.
Хлопець перевів погляд на неї. Слів не потрібно було - все читалося в його очах. Подружка мала рацію.
- Послухай, - втрутилася я, поки Кріст’єр не оговтався від почутого й не налякав хлопця ще більше. - Ми не твій учитель. І наше завдання - саме врятувати цей світ, а не втопити його в крові. Щоб це зробити, нам потрібні три частини артефакта. Одну привіз корабель, друга - у нас. Третю мав доставити Валдрок. Вона зараз у тебе?
Хлопець зиркнув на мене з-під насуплених брів, і я вже була готова покликати Яжку, коли він раптом поліз до кишені. Кілька напружених секунд - і на світ з’явилася невелика скринька зі срібла, оздоблена дрібними зеленими камінцями, що тьмяно виблискували в приглушеному світлі.
Кріст’єр з полегшенням зітхнув - схоже, це була саме вона.
Чаклун забрав артефакт, щоб перевірити його справжність, а я, навпаки, залишилася поруч із хлопцем, не зводячи з нього уважного погляду.
- Продовжимо, - промовила я якомога спокійнішим тоном. Мій досвід спілкування з дітьми був мізерним, та й той - із малюком, а не з підлітком. - Давай почнемо з початку. Отже, ви отримали завдання.
Хлопець насупився ще більше й явно намагався уникнути цієї розмови, відводячи погляд убік. Та я не збиралася так просто відступати. Тим паче, що запасний план усе ще залишався - і звався Яжка.
***
- Що з артефактом? - запитала я у Кріст’єра після розмови з хлопцем.
- Це саме він. І, на наше щастя, справний, - підтвердив чаклун.
- Добре. Хоч одна приємна новина.
- Що тобі вдалося довідатися? - поцікавився некромант. Його голос був приглушений: не щодня дізнаєшся, що твій друг - зрадник.
Я зітхнула й почала розповідати.
Підліток дізнався, що його вчитель - зрадник, тож вирішив зіграти роль героя. Начитавшись і надихнувшись стародавніми легендами про Рент’єра Нонського, він уявив себе непереможним чаклуном, рятівником світу, і поцупив артефакт.
Валдрок швидко помітив зникнення. Він намагався повернути виріб і водночас провчити нерозсудливого учня. Та в лісі їх наздогнали химери.
Хлопця врятував мисливець, який не лише вивів його через землі ельфів і дріад аж до самого Мірідана, а й допоміг знайти корабель та посадив на нього, подбавши, щоб юнак дістався міста живим.
- Який… цікавий мисливець, - чаклун на мить навіть завмер. - І головне - безкорисливий. З Раміса, як я розумію, ані мідяка не взяв.
- Саме так, - підтвердила я. - У Триграді його не прийняли до гільдії: доказів, хто він і звідки, а також підтвердження учнівства не було. До того ж магам він не надто довіряє. На вигляд не бреше, тож…
Я розвела руками, показуючи, що виклала все, що змогла з’ясувати.
- Єдине, що мене насторожило в цій історії, - продовжила я, - це ім’я його благодійника - Схар. Тут хлопець, схоже, теж не збрехав, але звучить воно неправдоподібно.
- Схар? Міфічний герой стародавніх легенд? - перепитав Кріст’єр.
- Саме так. Хоч і не зовсім міфічний. Він був соратником Нонського і я його пам’ятаю.
Більше мені не було що додати, тож я замовкла, поринувши в роздуми.
Чи міг хтось ризикнути й назватися цим іменем?
Звісно, міг.
Але чи міг це бути сам Схар Слідопит?
Навряд чи. Люди стільки не живуть.
***
Лютір, попри те що його вигнали з гільдії, - через друзів, не інакше - зміг домовитися, аби нас прийняли таємно.
Накинувши на себе місцеві плащі, ми втрьох - я, Кріст’єр і Лютір - вирушили на зустріч.
Будівля магічної гільдії, на подив, не впадала в око. Вона стояла трохи осторонь головних вулиць, зведена зі світлого каменю, що з роками потьмянів і майже злився з навколишніми спорудами. Його риси проявлялися стримано: вузькі загострені вікна, прості арки, кілька контрфорсів, які радше підтримували стіни, ніж прикрашали їх.
Фасад був майже позбавлений декору. Жодних статуй, гербів чи яскравих символів - лише тонке різьблення вздовж кам’яних швів, яке можна було помітити, тільки якщо придивитися. Удень будівля виглядала сухо й буденно, а в сутінках її світлий камінь набирав тьмяного, попелястого відтінку.
Саме в цій непримітності й ховалася сила гільдії. Будівля не заявляла про себе, не приваблювала зайвих поглядів і не потребувала визнання. Ті, кому було потрібно, завжди знаходили дорогу самі.
Ми зайшли не з головного входу, а з чорного, як це робить прислуга. Та мене це анітрохи не бентежило: зараз важливішим було потрапити всередину, а не зберегти примарну гідність.
Нас зустріла висока, вродлива жінка в дорогому вбранні. Її довге волосся кольору свіжого снігу було зібране в хитромудру зачіску, що нагадувала корону. Та найбільше мене вразив вираз обличчя, яким вона нагородила Лютіра - бридко-зневажливий, сповнений холодної відрази.
Попри це, вона мовчки впустила нас і, не сказавши жодного зайвого слова, провела до кабінету, де на нас уже чекав маг на ім’я Фабіо Неретті.
Як для дідугана, він виглядав напрочуд добре: спина - рівна, постава - зібрана, а в ясних, уважних очах під густими сивими бровами не було й тіні старечої каламуті. Його обличчя перетинали глибокі зморшки - не від віку, а від років напруженої думки й відповідальності. Навіть сидячи, він випромінював спокійну, стриману силу людини, яка звикла керувати подіями, а не плисти за течією.
Кріст’єр упізнав його одразу. І той, своєю чергою, впізнав Кріст’єра. Тож відсутність гільдійного знака не стала на заваді переговорам.
Мене коротко представили, після чого маги одразу взялися до своїх справ - перевірки артефактів. Вони розклали частини на широкому столі, обмінюючись уривчастими зауваженнями й майже не звертаючи на мене уваги. У повітрі швидко з’явився знайомий присмак чарів: легке тремтіння, тихе гудіння сили, що прокидалася у відповідь на дотик досвідчених рук.
Я залишилася осторонь, мов тінь, спостерігаючи, як маги працюють.
За деякий час Фабіо з полегшенням зітхнув, коли стало остаточно зрозуміло, що з артефактом справді все гаразд. Перевірки лише підтвердили слова Кріст’єра: жодних прихованих пошкоджень, жодних спотворень плетива чарів.
Маг відкинувся на спинку крісла й дозволив собі коротку паузу, ніби тільки тепер усвідомив, яку напругу носив у собі весь цей час. У повітрі поволі розсіювався слід магії - тьмяний, ледь відчутний, але заспокійливий.
Недарма кажуть: один маг - добре, а три - краще.
- Алірао, знайди К’яреса і передай, щоб готувався. Ми скоро прибудемо, - сказав Фабіо і, дочекавшись, поки білявка вийде, наче щоб не чули зайві вуха, продовжив: - Лютіре, вибач. Ти, безумовно, допоміг, але повернути тебе до гільдії я не можу. Принаймні поки не сплине випробувальний термін.
- Я й не поспішаю назад, - байдуже відповів Лютір. - Мені й на волі добре.
- Та я чув про тебе…
Лютір нічого на це не сказав, а старий й не наполягав. Натомість він уважніше подивився на мене - довгим, оцінювальним поглядом - і теж промовчав. Після паузи він звернувся до Кріст’єра:
- А що з Валдроком?
- Зі слів його учня, той перейшов на інший бік. Хлопець вирішив, що він рятівник світу, і викрав третю частину артефакту. Валдрок це помітив і погнався за ним, але їх наздогнали химери. Учня врятував Схар…
- Герой минулого? - з недовірою перепитав маг.
- Навряд чи. Скоріше за все, хтось просто скористався цим ім’ям. Та хай там як, артефакт у безпеці, він дістався міста і скоро виконає своє призначення.
- Безперечно, - кивнув Фабіо. - Що ж, ходімо. Аліра вже мала впоратися із завданням. Прошу.
***
До храму ми дісталися досить великою компанією, тож назвати наш прихід непомітним було важко. Утім, я на це не зважала - діло вже зроблено, й залишився лише останній крок, аби в цей світ більше ніхто не міг ані прийти, ані піти з нього.
У храмі на нас уже чекали, проте до артефакту пустили не всіх. Кріст’єр рушив разом із триградськими магами, а я залишилася з Лютіром. Поки я розмірковувала, де примоститися в очікуванні, як раптом залою прокотився знайомий, гучний рев:
- Ріда, невже це ти?!
Голос Лібки я ні з ким і ні за що не сплутала, тож озирнулася лише для того, щоб переконатися: мій колишній напарник живий і неушкоджений. Він стояв між колонами, трохи втомлений, у подорожньому одязі, але з тією ж упевненою посмішкою, яку я пам’ятала.
- Якого крека ти тут робиш? - запитала я, розставляючи руки для обіймів.
- Ми тут із кораблем, який привіз… та ти вже й сама знаєш… мабуть, - відповів він, міцно стискаючи мене.
- Так. Знаю. Але як? Чому? Чого тобі вдома не сиділося? На пригоди потягнуло? Чи Мар’єна з дому вигнала? - слова сипалися швидше, ніж я встигала їх обдумувати.
- Багато чого було, й довго розповідати, - зітхнув Лібка. - Та й не тут. Давай трохи пізніше. Зараз я маю йти, але… ти тут надовго?
- Поки все не закінчиться, - запевнила я.
- То й добре. Я скоро повернуся, і ми поговоримо.
Він швидко зник у глибині коридору, залишивши по собі відчуття неспокою. А я ще довго стояла нерухомо, намагаючись зрозуміти: на добре те, що Лібка тут, чи навпаки - це лише ускладнить і без того небезпечну справу.
