Раді Вас бачити!

Сну не було, тож я сиділа на підвіконні в очікуванні світанку й намагалася вирішити складну задачу. Чому мені ніяк не вдавалося жити спокійно, немов простій людській дівчині? Чому навколо мене постійно крутилися події, пов’язані з минулим? Може, це тому, що я колись вирішила відкинути минуле й почати все наново? Думки, як і завжди, плуталися і не давали спокою.

Раптом у плече вп’ялися гострі кігті.

- Ти довго, - спокійним, трохи докірливим голосом промовила до птаха.

Ворон сів мені на руку й посунув лапу з прив’язаним до неї конвертом. Я обережно витягла крихітного листка, який перед моїми очима виріс до нормального розміру.

У ньому було коротке повідомлення:

"Про те, що хтось залишив Забуття, звісно, відомо всім жерцям Головного храму, - йшлося у листі. - Але, на щастя, їм невідомо, де саме перебуває визволений. Це добрі новини.

А погані… тебе шукають."

Новина вдарила, мов удар кувалдою по голові.

Я навіть не одразу змогла вдихнути на повні груди.

Я повільно стиснула пальці, стримуючи емоції. Злість? Ні. Скоріше холодне, знайоме усвідомлення: світ знову зрушив із місця, і спокій - лише ілюзія.

Та яке діло Мандрівнику до цього? До мене? В нього свої справи: нові світи, подорожі, знайомства. 

Мої роздуми перервав цокіт копит за спиною. Адіру теж, видно, не спалося в цю задушливу ніч. А можливо, моя присутність якось на нього впливала?

- Іноді простіше віддатися течії, ніж йти проти неї, - спокійно порадив кентавр. Він вже охолов від недавньої суперечки й міг тверезо аналізувати нашу розмову.

- Я пробувала - нічого доброго з того не вийшло, - важко зітхнула я.

- Може й вино не допоможе вирішити проблеми, - кентавр ткнув у порожній глечик біля моїх ніг.

- Якби алкоголь зміг хоч на кілька годин подарувати мені забуття - я була б щаслива, навіть якби потім накрила дику хвилю похмілля.

- Так важко? - його голос став тихішим.

- Тяжко, ніби доручили мені в одне життя вручну переставити гору без магії. Я наче і тягну її, але з кожним кроком вона важчає й вислизає з-під рук. Чому я не можу повернутися назад - у вічний сон Забуття? - в моїх словах була гірка відвертість.

-  Може, тому, що ти не до кінця виконала бажання, - припустив Адір.

- Я теж про це думала, - відповіла я. - Але я не можу вічно тягти цей тягар.

- Іди спати. Завтра рано вставати. Я вже потурбувався про їжу й воду в дорогу, - додав кентавр, ніби хотів розрядити напругу.

- Ти виганяєш? - поцікавилася я.

- Підганяю. Ви ведете за собою небезпеку. Звісно мої хлопці раді бійки, але я волаю бачити їх живими якомога довше. Тож ти розумієш.

- Звісно. На світанку ми залишимо місто, - пообіцяла я.

Адір у відповідь зітхнув та пішов по своїм справам.

***

Ми залишали Канран під дзвін металу - ранній спів зброї й відголос стукоту копит, що огортав місто зі світанком, коли кентаври починали свої щоденні тренування. Повітря було наповнено скреготом лат, брязкоту списів і чіткого ритму ударів - ніби саме місто нагадувало: тут честь і сила правлять порядком, а слабкість не має голосу.

Мені до болю не хотілося нікуди їхати - хотілося залишитися тут хоча б на кілька днів, перепочити, видихнути, зібрати власні думки докупи. Та, на жаль, мусила рухатися далі. Дорога чекала, і відкладати її більше не було як.

До Триграду вже майже рукою подати - лише кілька переходів, але саме вони здавалися нині найдовшими. Десь там на мене чекало чергове коло незгод, людей і проблем, а я все ще стояла тут, затримавши подих, ніби сподіваючись, що світ дозволить мені ще трохи побути в безпеці.

***

Останнім великим містом на шляху до Триграду був Гратодор. Особливої потреби заходити до нього не було: їжі вистачало і з сільських ярмарків, і з подорожніх трактирів. Та й зайвий раз привертати увагу - надто ризиковано. Хто знає, хто може йти по наших слідах.

Але нам була потрібна інформація.

По-перше, дізнатися, чи не проходила повз місто Сіра або Раміс - учень Валдрока.

Плітки на базарі, звісно, швидко розлітаються, але мені була потрібна не балаканина, а хоч якась достовірність. По-друге - розкол магів. І відповідь на це питання можна було знайти лише в одному місці, хоч і далеко не найприємнішому з усіх, що могли трапитися нам на шляху.

Ми рухалися вузькою дорогою, що тяглася вздовж узбережжя, мов тонка срібна стрічка. Праворуч розливалися холодні води моря - темні, важкі, вкриті білими пасмами піни. Вітер з боку води ніс запах солі та водорослів, і навіть у тиху погоду хвилі здавалися роздратованими.

Ліворуч простягався степ в який поступово переходила пустеля - нескінченний рівний простір низької трави, посипаної камінням. Під сонцем камені пашіли жаром, ніби повільно плавилися в повітрі.

Степ була настільки рівною, що на самому горизонті вже вимальовувалися стіни Гратодора.

Та, схоже, спокійно дістатися до міста нам не судилося.

Це ж наскільки треба бути жадібними до золота… або настільки засліпленими помстою, щоб знову й знову ризикувати життям і продовжувати переслідувати нас? Чи, може… це вже не жадоба і не золото. Може, це страх? Страх може гнати сильніше за будь-яку пристрасть - я знала це краще за багатьох.

- І чого це вони за нами ув’язалися? - роздратовано запитав Вір’єн, спостерігаючи, як черговий загін пустельників тримався позаду, не надто наближаючись, але й не зникаючи з поля зору. Вони йшли мовчки, наче тіні, зберігаючи для себе безпечну відстань.

- А хто в їхнього ватажка коня вкрав? - я кивнула на жеребця під нашим аристократом. - Я б на їхньому місці теж кипіла від люті.

- А з чиєї вини мій кінь тепер блукає Триградом сам-один? - не здавався чоловік. - До того ж, це не крадіжка, а трофей.

Я лише закотила очі. Сперечатися з ним було марно - він радше язика проковтне, ніж визнає провину. Та й часу на суперечки не залишалося: до сутінків ми мали дістатися до міста. Сонце вже хилилося до горизонту, кидаючи довгі тіні, а спека поступово сповзала з плечей.

На щастя, вдень пустельники нападати не поспішали. Вони стали занадто обережними. Тож поки вони крадькома стежили за нами, ми спокійно наближалися до воріт Гратодора, кожен у своїх думках, але зі спільною метою - пережити ще один день.

***

Гратодор був другим за значенням серед міст на півдні, де беззаперечно правила людська раса. Над його східною частиною, залитою м’яким золотавим сяйвом, височіла літня королівська резиденція - широкий палацовий комплекс із баштами, що немовби прорізали небо. Довкола розкинулися доглянуті сади, де шелест листя змішувався з мелодійним плескотом фонтанів.

На протилежному, західному кінці міста, темнів свій власний символ влади - замок магів. Він стояв суворо й мовчазно, немов сторож, вирубаний зі скелі. Його чорні стіни поглинали останні барви вечора, а високі шпилі нагадували застиглі блискавки. Містяни жартували, що в Гратодорі сонце заходить саме через нього - настільки похмурою була ця споруда.

Ми встигли перетнути міські ворота якраз у ту мить, коли сонце щойно сховалося за обрієм. Вартові, звісно, здерли з нас подвійну плату за вхід через зброю - майже так само, як нещодавно це зробив загін прикордонників. Добре хоч, що Кріст’єр спромігся створити ілюзію свого гільдійського амулета: без цього нас могли б прийняти за звичайних злодіїв і навіть не роздумуючи заарештувати.

Потрібне мені місце можна було відвідати лише на світанку, тож ми вирішили не гаяти часу й обрати першу-ліпшу корчму, що трапилась на шляху. Двері тихо рипнули, і погляди відвідувачів одразу звернулися на нас.

За стійкою стояв корчмар із червоними, втомленими очима - мабуть, недосип переслідував його вже не першу ніч. Поруч метушилася дівчина-подавальниця, тримаючи в руках тацю з кухолями пива. Вона поспішала до галасливої компанії, що зайняла столик у дальньому кутку. Біля вікна сидів бард, неквапливо перебираючи струни своєї бандури. Світло лампи підсвічувало його руде волосся, і мені здалося, що я вже десь бачила цю голову - знайомий силует, але ніяк не могла пригадати, звідки саме. Та й бандура… Цей інструмент не притаманний цій частині світу.

- Ч-чого бажаєте? - несміливо запитав корчмар, кидаючи тривожні погляди на нашу зброю, немов очікуючи, що ми прийшли сюди не вечеряти, а влаштовувати бійку.

-  Що маєш з їстівного свіжого? - одразу запитав Вір’єн, озираючись навколо.

Корчмар злегка знітився, але швидко оговтався й почав перераховувати:

- М’ясо треба смажити - недовго, хвилин п’ятнадцять. Поки готується, маю картоплю з тушкованою капустою, варений буряк із часником… Пиво та вино також є.

- Неси все, що маєш. А пити будемо… воду, - після короткої паузи додав аристократ. Я лише кивнула: після довгого шляху та напруженого дня твереза голова була для нас справді великою перевагою.

- І про хліб не забудь, - буркнув Дітор, оглядаючи порожній стіл, мов боявся, що корчмар подасть все без нього.

Корчмар поквапливо кивнув і, вочевидь полегшено зітхнувши, зник за дверима до кухні. У корчмі знову запанувала тиха буденність: хтось приглушено сміявся в кутку, бард торкнув струну, перевіряючи лад, а ми лишилися чекати на вечерю, відчуваючи, як тепло приміщення потроху розганяє втому з наших кісток.

Стіл нам накрили доволі швидко. У глечику вода була прозора й приємно прохолодна, хоч і ненадовго. Кріст’єр нахилився над нею, тихо прошепотів кілька слів - і рідина миттєво закипіла, піднявши тонку пару. Чаклун додав до неї жменьку трав, які сам збирав по дорозі, і в повітрі одразу розлився м’який, заспокійливий аромат.

- А скажи-но, господарю, - звернувся до корчмаря Кріст’єр, не приховуючи задоволення від тієї розгубленості, що промайнула на обличчі чоловіка, коли той побачив магію. - Де тут можна прихилити голову? Щоб і без вошей, і не надто дорого?

Корчмар на мить завмер, замислившись. Це було схоже не на спробу щось вигадати, а саме на чесне пригадування - мовби він перебирає в думках усі місця, де ночують мандрівники, і зважує, яке варто порадити. Він обвів поглядом корчму, ніби перевіряючи, чи не слухає хтось зайвий, і лише тоді відкрив рота, щоб відповісти.

- У Мотрі. Це за два квартали звідси. Постукайте тричі по два рази і скажіть що від Куста. Місця в неї не багато, зате завжди чистенько.

- Дякую, - промовив чаклун і протягнув корчмарю зайву мідну монету.

Засиджуватися ми не стали: щойно закінчили вечерю - вирушили далі. Північ ще не настала, а ми вже прямували шукати, де мешкає Мотря.

Вулиці міста, звісно, не були порожніми. П’янички хиталися від стіни до стіни, бурмочучи щось нерозбірливе й час від часу гучно сміючись без причини. Жебраки простягали руки до кожного перехожого, сподіваючись урвати бодай кілька монет і втомлено позираючи на тих, хто проходив повз, удаючи, що не чує їхніх благань. У темних закутках чатували грабіжники - застигли в тіні, немов хижаки, що терпляче вичікують, допоки здобич сама наблизиться на достатню відстань. Їхні очі блиснули кілька разів, але ніхто з них не наважувався зробити крок уперед: вулицями ходили патрулі.

Вартові у темних, важких плащах рухалися впевнено, тримаючи руки на руків’ях зброї. На їхніх обличчях читалася нудьга й втома, але й пильність теж - міська ніч рідко минала без пригод. Поміж усім цим метушливим людським потоком поспішали й звичайні городяни, яких з якихось причин змусили вийти надвір у той пізній час: хтось тягнув кошик із продуктами, хтось просто згортав плечі й намагався якнайшвидше дістатися додому.

Місто жило нічним життям - шумним, нервовим, сповненим прихованих небезпек. І на цьому тлі наш рух губився цілком природно. Ми крокували, не намагаючись привернути до себе увагу, й саме тому не одразу помітили, що за нами стежать.

Кроки нашого переслідувача були майже безшумними, ніби людина свідомо намагалася загубитися серед гомону. Тінь ковзала за нами з такою обережністю, що хтось менш уважний ніколи б її не вловив. Я помітила її випадково - погляд зсунувся вбік у ту мить, коли ми вже стояли перед потрібними дверима й стукали втретє.

На протилежному боці вулиці, між двома будинками, майнула нечітка постать. Ледь видима у напівтемряві. Наші очі зустрілися - чи мені так здалося - і в той самий момент вона розчинилася в темряві. Щезла так швидко, що я сама не була певна, чи справді бачила когось, чи просто втома гралася з уявою.

***

Нам виділили досить простору кімнату, в якій рештки нашого загону могли розміститися без тісноти.

Я зітхнула.

Сіра нас зрадила. І ще й Оріде прихопила… Таргас залишився в Мірідані - живий він там чи мертвий, поранений чи в безпеці - ніхто не знав. Він був добрим бійцем, але навіть це не гарантувало порятунку. Мені залишалося тільки сподіватися, що з ним бодай більш-менш гаразд.

У кімнаті стояли широкі лави, застелені солом’яними матрацами, які мали замінити нам ліжка. Після кількох тижнів дороги навіть такий “комфорт” здавався подарунком. Хоч… помитися було б ще ліпше, але тут уже годі мріяти.

Спати мені не хотілося взагалі. Неспокій роз’їдав думки, не давав ні відпочити, ні заспокоїтися. Тож я не вигадала нічого кращого, як таки вмовити Кріст’єра нарешті перевірити артефакт, який він ніс.

І перше, що мене вразило - це те, де саме він його ховав.

Щоб дістати артефакт, Кріст’єру довелося спершу взяти до рук свого меча. Тільки тоді я помітила: на руків’ї клинка, серед витонченого гравіювання, приховувалася невелика магічна печатка-ключ. Ледь торкнувшись її пальцями та притиснувши ключ до своїх грудей, він активував закляття.

Повітря спалахнуло м’яким, але сліпучим світлом - і просто з себе, наче з розрізу між світами, Кріст’єр витяг артефакт.

Я мимоволі завмерла, відчуваючи, як шкірою пробіг холодний струм. Навіть для мене, баченого й небаченого, це було… вражаюче.

Невеличкий, майже прозорий ромб, охоплений тонкою срібною сіткою, нагадував швидше прикрасу, ніж магічний артефакт. Легкий, крихкий на вигляд, він мерехтів у відблисках світла, яке ще не встигло згаснути після спалаху. Тіні від свічок хиталися й тремтіли, а сам артефакт відкидав на стіни химерні, наче живі візерунки, схожі на переплетення лоз шипшини.

Ледь помітні руни на поверхні кристала повільно рухалися - вони не були висічені чи намальовані, а ніби плавали просто під тонкою оболонкою, реагуючи на наші погляди та на дотик навколишнього повітря. Здавалося, артефакт на щось чекає.

Я обережно провела пальцями по його гранях, намагаючись упіймати хоч натяк на вібрацію, прохолоду чи тепло. Але нічого - тільки ледь вловимий, чужий магічний відгук, ніби це був далекий подих істоти, що спить і не бачить снів.

Та попри все, я була абсолютно впевнена: для викликання чергового “демона” він не придатний.

Я повернула артефакт Кріст’єру.

Чаклун, як і казав раніше, покласти його назад у схованку вже не міг - печатка спрацьовувала лише один раз. Тож він просто повісив ромб на шкіряний шнурок і закинув собі на шию, ніби це була звичайнісінька підвіска.

Хоча всі чудово знали: ніщо, що світиться власним світлом, не буває простим.