Раді Вас бачити!

Ранок у мене почався задовго до світанку - з дикого галасу, від якого я підскочила й мало не схопилася за зброю. На мить здалося, що на дім напали. Та все виявилося інакше: просто зі сну мої вуха перебільшили небезпеку.

Дітор сидів на підлозі й розгублено озирався довкола, бо вперше бачив ці стіни.

- Ти чого кричиш? - незадоволено буркнула я, потираючи скроню. - Усе село розбудити надумав?

- Де я?.. - голос хлопця був хрипким зі сну.

- У мене вдома, де ж іще? - зітхнула я. - Не лишати ж тебе на вулиці.

- А як я тут опинився? – запитав він. Схоже, голова в нього вже трохи протверезіла, і мозок почав вимагати пояснень.

- На коні приїхав, - відповіла я сухо. - Хоча, мабуть, варто було тебе й справді кинути прямісінько під дверима “У Трьоми” - питань би зараз було менше.

- Та ні, - почервонів він і додав тихіше: - Дякую, що не кинула. Коли зможу - поверну борг.

- Спершу собі пристойний одяг купи, - скривилась я, вказуючи на його лахміття.

- Та в мене він є, - промимрив Дітор, - але… ще не придумав, як його забрати.

- Й де ж він? - тепер уже й мені стало цікаво.

Хлопець зашарівся, та все ж розповів. Виявляється, встиг зав’язати “пригоди” з доньками одного з купців. Все йшло непогано, поки несподівано не повернувся батько. Щоб не лишитися без голови або якоїсь іншої важливої частини тіла, Дітор мусив тікати через вікно в самій сорочці. Добре, хоч меч не забув прихопити.

- Й багато в них твого лишилось? - прищурилась я.

- Одяг, трохи грошей… і найголовніше - медальон з портретом матері, ельфійська робота, - відповів він. - Одяг я й новий куплю, але кулон… його дуже хотілося б повернути. Якщо, звісно, вони його не викинули.

- А як звали того купця?

- Марон Турк.

- Це ж той, якого Скаженим прозвали? - підняла я брову.

- Так. Я й прийшов до нього, бо він родич старости мого села, ще раніше обіцяв допомогу. Зняв у нього кімнату, поки інше житло не знайду. Два дні все було спокійно, а потім Марон поїхав до приятеля, залишивши дім на дружину й дочок. Дружина, Фіра, заклопотана жінка, з купою справ, рано лягла спати. А Санка з Томою, скориставшись нагодою, прокралися до мене в кімнату. Далі… ти вже знаєш.

Я ледь стримала посмішку. Весь Лаор знав, що доньки Марона Скаженого - ті ще відьми у спідницях. Та, звісно, простий сільський хлопець Дітор про це гадки не мав. Інакше десятою дорогою оминув би той дім. У нього ж у селі за таке могли й камінням забити, аби лиш врятувати “честь родини”.

- А де ти взяв оце… ганчір’я? - кивнула я на його жалюгідний одяг.

- У храмі Сулевії дали. Я не знав, куди податися, а по дорозі зустрів жерця. Він і допоміг.

Я лише важко зітхнула. Ох уже ці місцеві боги… вони ніколи нічого просто так не дають.

- Й що він узамін попросив? - спитала я, не стримуючи скепсису.

- Нічого, - чесно відповів хлопець.

Цього разу я промовчала. Бо знала: жерці Сулевії нічого просто так не роблять. І якщо борг ще не озвався - значить, він просто чекає свого часу.

***

Коли я прокинулася вдруге, Дітор міцно спав і навіть тихенько хропів. На всяк випадок, якщо він раптом уміє читати, я залишила повідомлення крейдою на дверях, а сама вирушила у справи. Добре хоч, сьогодні був вихідний.

Будинок купця Турка відшукала швидко. Колись доводилося бувати тут по справах, тож дорога була знайома. Я впевнено постукала в дубові двері, і на щастя їх відчинила саме Санка.

- Батька немає вдома, - без жодного привітання повідомила дівчина, спершись об одвірок.

- А я й не до нього, - відповіла я з ледь помітною посмішкою. - Мені потрібна ти та твоя сестра. Впустиш? Чи волієш, щоб про мій візит дізналося півкварталу? Можу навіть підказати - деяким сусідам точно вдасться підслухати.

Санка стиснула губи, але відступила вбік.

- Проходь. То чого тобі?

- У вас із сестрою опинилася одна дуже важлива для мене річ. Ельфійський кулон. Його нещодавно залишив тут один молодий чоловік.

- Уперше чую про…

- Ти мене не зрозуміла, - перебила я, зробивши голос жорсткішим. - Мені байдуже, чим ви займаєтеся з сестрою. Але кулон віддай - і я піду.

Слова були прості, та тон - цілком недвозначний. Я вже мала справу з цією дівицею й добре знала, на що тиснути. І вона чудово пам’ятала, що я в курсі її іншого ремесла. Колись я застала Санку на продажу заборонених зіллів та настоянок. Тоді їй пощастило - влада обмежилася лише конфіскацією товару та суворим попередженням. Але одного цього факту вистачало, аби тримати її в узді.

Кулон я отримала майже одразу. Санка носила його при собі - мабуть, побоювалася, що сестра відбере. Вона мовчки простягнула його, намагаючись навіть не дивитися мені в очі.

На цьому ми й розійшлися: я з кулоном у кишені, вона - з невдоволеним шипінням, яке лишила собі замість прощання.

***

Вдома на мене чекали одразу два приємних сюрпризи: акуратно наколоті дрова, до яких у мене ніяк не доходили руки, та гарячий обід у печі. Я мимохіть усміхнулася. Може й справді варто найняти Дітора прислугою?

- Заходив Лібка, - майже з порога почав доповідати новини хлопець. - Був дуже здивований, коли побачив мене самого в твоєму будинку. Казав, що хотів тебе кудись покликати.

Я подумки вилаялась. Оце вже справді неприємність. У мого напарника тепер з’явиться чудовий привід навигадувати того, чого насправді й близько не було. Йох. Лади з ним. Головне, щоб іншим язиком не розносив.

- Я бачу, ти все ще тут, - сухо кинула я.

- А як же! - розвів руками Дітор. - Ти ж сама просила мене дочекатися. Ну й почерк у тебе, скажу я тобі. Такими ж самими каракулями в храмі стародавні манускрипти писані!

Його зауваження я залишила без відповіді. Не пояснювати ж йому, що саме тоді я й вчилася писати. Замість цього підійшла до печі й зазирнула в глиняний горщик. Звідти виривався густий аромат тушкованих овочів із м’ясом, від якого одразу закрутилися думки про вечерю.

- А де ти була? - поцікавився хлопець, обережно відібравши в мене ємність.

- Ходила дещо забрати, - відповіла я й дістала з кишені медальйон. - Пробач, гроші вже витрачені, а одяг встигли викинути.

Дітор завмер, дивлячись на прикрасу, і на мить навіть забув дихати. Потім обережно взяв його, наче боявся, що тендітна річ розсиплеться від найменшого доторку.

- Дякую, - тихо мовив він. - Гроші я ще зароблю, новий одяг теж придбаю. А от спогади… їх уже не купиш.

Решту дня ми провели за грою в лоут. За вікном сірів туман і накрапав дощ, а в хаті панувала тиха, затишна атмосфера, якої так давно бракувало.