Раді Вас бачити!

За час мого перебування в приміщенні стан шкіри дещо поліпшився, але від цього не стало легше - усе обличчя пекло, свербіло й нестерпно чухалося. Та жалітися було ніколи. Зі слів Сіри, Крістр’єр десь бігав по місту, і я щиро сподівалася, що він ще живий. На жаль, дівчина жодним словом не обмовилася про Дітора, і ця невідомість тиснула на мене ще сильніше.

Я вже майже переступила поріг, як мене осяяла думка. Прихопивши кілька свічок, я вийшла з будівлі. Кілька згаслих заховала до кишені, а запалену затиснула в руках. На диво, дим таки діяв - не так, як у задушливій кімнаті, та все ж трохи відганяв туман і полегшував дихання.

Я блукала вулицями майже наосліп. Темрява клубочилася між будинками, і кожна тінь здавалася мені живою. Час від часу до слуху долинали уривки голосів - то крики, то безладне бурмотіння. Божевільні нишпорили скрізь, і я вже сама собі здавалася такою ж - загнаною, схибленою, чужою цьому місцю.

Та раптом тишу розітнув звук дзвона. Важкий, протяжний удар, наче саме небо здригнулося від його глухого гуркоту. Дзвін котився над дахами, розтікався вулицями, змушуючи повітря тремтіти. Здавалося, що кожен його відголос бився об серце, віддаючись у грудях важким гулом.

У цьому дзвоні було щось більше, ніж проста тривога чи поклик. Він звучав, ніби самі стіни міста намагалися попередити або зупинити нас. Наче чиясь невидима рука тягнула мене вперед, змушуючи прислухатися. Кожен удар лунав повільно й невідворотно, як удари долі.

Мені здалося, що навіть божевільні, які ще мить тому кричали та бігали вулицями, завмерли, прислухаючись. Дзвін заповнював простір, розчиняючись у повітрі, і водночас стискав мої думки, змушуючи серце битися швидше.

А потім настала тиша. Повна. Гнітюча.

Вона опустилася на місто, мов важке покривало, і здавалося, що навіть вітер завмер, боячись порушити цей мертвий спокій.

Я зупинилася. Навіть дихати почала через раз - уривчасто та обережно. У цій тиші серце билося в сто разів голосніше. І чим довше вона тривала, тим сильніше відчувалося, що тиша підкрадається ближче й готова поглинути все навколо.

А потім я почула крик, що різав по вухах, і ледь не оглухла. Десь поруч прозвучали тихі слова молитви. Мені раптом захотілося приєднатися до цього обряду, відчути його силу. Ледь стрималася - уявляю, як би мої родичі реготали до сліз, якби дізналися про таке.

Температура повітря різко впала, а земля під ногами вкрилася крижаною кіркою. Холод пробирав до кісток, змушуючи мене стискати пальці на руків’ї меча. Кожен подих перетворювався на білу хмарку, що швидко розчиналася в тумані, а відчуття тиші навколо ставало майже непомітно тривожним. Кожен звук - скрип криги під ногами, стук каміння по бруківці - все зникало.

Мій багаторічний досвід підказував лише одне - разом із туманом у місто прийшли лайурі, а з ними і Таган. Стародавнє створіння, про яке легенди казали, що воно збирає душі загиблих довкола себе. Навіщо йому це? Версій існувало безліч, та мені найбільше подобалася та, за якою ці душі утворювали йому захист - вони огортали його, ховали від очей караючого бога Вельсар, який поклявся розшукати Тагана і відправити його у підземне царство на вічні тортури.

Про Вельсара знали всі, навіть ті, хто прикидався, ніби не вірить у стародавні байки. Його ім’я рідко вимовляли вголос, адже вважалося, що він чує кожен звук, яким би тихим той не був. Кажуть, колись він був богом справедливості, але власна жорстокість і холодність перетворили його на суддю без жалю.

Інші боги скинули його у підземні провалля, і там він став тим, ким ми знаємо його зараз - Вельсаром, володарем підземного царства. Але навіщо йому був потрібен саме Таган? У чому той провинився? Версій існувало більше, ніж зірок на нічному небі, і, зізнатися, я ніколи не замислювалася над цим.

Якось не доводилося з ним перетинатися.

От тільки їх мені зараз і бракувало.

За своє не коротке життя я вдруге натрапила на Багряний Туман. Першого разу ми просто перечекали його у підземеллі три довгих дні - і, на щастя, тоді він не приніс із собою жодних додаткових створінь. Та тепер усе виглядало інакше. Здавалося, Таган вирішив особисто приєднатися до туману, поповнивши свою зграю душ новими жертвами.

А допомагали йому в цьому лайурі. Витвори пітьми, що живилися страхом і відчаєм. Вони пили ці почуття, мов солодке вино, і ставали від цього сильнішими. Навіть на мене, загартовану в боях і небезпеках, їхня сила відчутно вплинула. Холодні тіні тримали мене в полоні, змушуючи серце битися ще частіше й вириваючи з пам’яті найтемніші спогади.

На мить думки про нову небезпеку відволікли мене від того, що я відчула як моя шкіра знову почала облазити. Ніби невидимі пальці повільно здирали її клаптями, залишаючи гострий біль, що зводив із розуму. Я закусила губу до крові, намагаючись не зойкнути. Чи то лайурі так впливали на мене? Їхня сила могла пробирати навіть найстійкіших, а я… я не була винятком.

Треба було знайти сховище, бодай на десять хвилин. Лише трохи, аби зібратися з силами, перевести подих, притлумити пекучий біль і відновитися, перш ніж ці тварюки зрозуміють, наскільки я ослабла.

І подумати. Подумати над тим, як у такій ситуації шукати Дітора.

***

Майже наосліп, мацаючи шорстку кам’яну стіну, я нарешті намацала двері. Вони скрипнули й неохоче відчинилися.

Я опинилася у приміщенні, схожому водночас і на вітальню, і на внутрішній дворик. Посередині бив невеличкий фонтан, вода в ньому дзюркотіла без звуків, ніби намагалась мене заспокоїти. Стеля ж була прозорою - крізь неї повинен бути виднітися небосхил. Від цього місце здавалося дивним: закритим і водночас відкритим назовні.

Далі йти й шукати господарів не мало сенсу. Я присіла поряд із фонтаном, дозволяючи собі хоч на мить зупинитися, вдихнути прохолодне повітря і вгамувати страх. Треба було скласти бодай якийсь план.

Я досить непогано знала Орвендор, тож розуміла: зараз я все ще перебуваю в нижній частині міста, серед його заплутаних вуличок і таємних переходів.

Продовжувати бездумно бігати містом не мало сенсу - так, я не втрималася, і ринулася рятувати те, що колись втратила. Але зараз… зараз мені потрібен був план. Хоч який-небудь. Повертатися до Марлі - ще дурніша ідея: допомоги там я не отримаю, лише накличу біду. Але… що якби над містом висів лише цей клятий туман? Якби він не приховував його кроки? Та зараз поряд з туманом ходить Таган.

Раптом я завмерла. Як?! Як я могла забути? Марлі! Він уже мав би завершити свій артефакт - залишалося лише провести випробування в дії.

Я підвелася на ноги. На мить захотілося глянути у воду, аби зрозуміти, як виглядаю, чи не налякаю ельфа. Потім збагнула - поки доберуся, нові рани вкриють обличчя. Як же вони болять… Серце калатає, дихання збивається. Я зібралася і пішла - не назад, але й не прямо в безодню, а туди, куди мене тягло розуміння: треба знайти Марлі й з’ясувати, чи вже можна провести випробування.

***

Поки поверталася, я знову зловила себе на думці: заздрю тваринам з їхнім чуттєвим нюхом. Вони завжди знають, куди йти, а я ж… Я кілька разів врізалася в холодну стіну, перечепилася через мертвих, вкритих туманом, і навіть примудрилася проїхатися по кризі, мало не розтягнувшись посеред двору.

Повітря тут тхнуло гниллю й вогкістю. Звуки… Звуки всі поглиналися. Тиша продовжила давити.

Та все ж таки я дісталася потрібного двору.

Я постукала впевнено у двері майстерні, хоч руки тремтіли від втоми й холоду. Я мала надію, що мене почують.

- Марлі, що там із приладом? - голосно запитала я.

На диво мене почули і так само голосно відповіли втомленим, але не роздратованим голосом:

- Скільки разів тобі говорити - не називай мене так...

- Потім лекція. То що? - перебила я, намагаючись стримати крик від болю.

- Майже завершив. Що там на дворі?

- Все ще небезпечно. На додачу, за межами міста ходить Таган.

- За межами? Ти впевнена? - голос ельфа зірвався. У ньому я почула не просто страх, а справжній відчай.

- Не знаю, - відповіла чесно. - Треба розвіяти цю гидоту, щоб оцінити рівень небезпеки. Та й допомога не завадила б потім.

- Ти знайшла тих, кого шукала?

- Ні. Але... давай про це потім.

І знову тиша.

- Добре, - нарешті мовив він. - Готово. Треба винести його з майстерні.

- Поклади біля дверей і відійди якнайдалі. Я сама його заберу. Тільки скажи, що з ним робити.

- Знаєш, де Зоряна Вежа?

- Так.

- От треба віднести прилад туди. Знайди хранителя вежі на ім’я Каеліс. Потім підніми артефакт на оглядовий майданчик. Там стоїть постамент - поклади у нього сферу.

- А далі? – запитала я, бо голос Марлі затих.

- А далі… сподіватися, що Каеліс упорається раніше, ніж його наздожене туман, - промовив ельф повільно.

- І молитися, - прошепотіла я, більше собі, ніж йому.

***

Каеліс знайшовся у вежі. Спілкування крізь зачинені двері виявилося так собі - його голос лунав глухо. Та все ж ельф зрозумів, про що я мовила. І, попри всю небезпеку, хранитель ризикнув вийти назовні. Я одразу встромила йому в руки рятівну свічку. Каеліс спершу здивовано звів на мене погляд, мовби не довіряючи такій простій речі, але вже за мить помітив, як полум’я відганяє клуби туману, наче ножем розтинає його. Він коротко кивнув - оцінка була беззаперечною.

Тепер я мала змогу роздивитися його краще. Каеліс був високим, з вузьким обличчям і гострими рисами. Довге сріблясте волосся спадало на плечі, контрастуючи з темним плащем хранителя. Його очі сяяли блідим світлом, немов у них застигло відображення зоряного неба. Та найбільше вражала не зовнішність - від нього віяло спокоєм і силою, начебто над містом не висіло ніякої загрози.

На верх я піднялася першою. Сходи здавалися нескінченними, а холод, що йшов від каменю, пробирав аж до кісток. Коли ж я нарешті дісталася оглядового майданчика, то відразу знайшла постамент - темний, з вибитими на поверхні символами.

Я обережно поклала на нього сферу. Вона ніби ожила, слабко засвітилася зсередини, і туман відчутно заворушився, наче злякався. Не гаючи часу, я почала запалювати інші свічки, розставляючи їх по колу. Їхнє тремтливе сяйво прорізало морок, відганяючи туман назад і даруючи можливість хранителю вежі вільно дихати та працювати.

Каеліс піднявся слідом за мною. Його кроки лунали важко, все ж дія туману давала про себе знати. Він підійшов до постаменту й довго вдивлявся в сферу, що світилася м’яким внутрішнім сяйвом.

- Вона ще набирає сили, - прошепотів він, торкаючись пальцями вибитих символів на камені. - Це добре.

Він розпочав плести знаки у повітрі, немов малюючи невидимим пером. Кожен рух змушував символи на постаменті засвічуватися яскравіше, а сфера відгукувалася тихим гулом, що відлунював у кістках.

Я відчувала, як простір навколо нас змінюється: туман почав відступати, проте неохоче, ніби пручався, намагаючись прорватися крізь світло. Від постаменту розтікалися тонкі нитки сяйва, наче павутиння, утворюючи захисний купол.

Каеліс закрив очі, і я зрозуміла - він чаклує. Його голос, тихий і твердий, заговорив стародавньою мовою, яку я ледь могла розпізнати. Кожне слово, здавалось, мало вагу цілого світу. А ще в цьому місті не було Тиші. Вона не торкнулася його.

Сфера розгорілася, випромінюючи світло. Це було не просто світло - воно різало темряву, змушувало туман сичати і звиватися, ніби живе створіння, що відчуло біль.

А я стояла поряд і лише міцніше стискала меч, усвідомлюючи, що ми щойно привернули увагу когось значно гіршого за лайурі.

Каеліс продовжував шепотіти заклинання. Світло сфери розливалося по каменю, а символи на постаменті почали змінюватися, переплітатися між собою, утворюючи новий візерунок. Тиша на зовні відступила, тому я почула як туман за межами вежі завивав, немов йому здирали шкіру.

І тут повітря раптово стало важчим. Ні, не просто важчим - воно обвалилося на плечі, мов ціла гора. Я відчула, як легені відмовляються слухатися, а серце почало битися з болючими перебоями. У вухах залунав глухий гул, схожий на віддалений подих.

Каеліс здригнувся, його голос зірвався, але він тримався.

- Швидше, - хрипко мовила я до ельфа. - Часу обмаль.

Хранитель Вежі майже кричав заклинання - його голос зривався, але слова все одно звучали, мов удари молота. Сфера вже сяяла так яскраво, що очі сльозилися, а світло різало темряву, мов лезо. Туман шаленів, здіймався у вихори, немов намагався змести нас із вежі. Кам’яні стіни стогнали під натиском, та ельфійська магія перемогла - туман поступово розсіювався, а на місто нарешті впали промені.

І саме тоді я побачила його. Ще одне стародавнє створіння.

Кривавий велетень - Сангвіс.

Зрістом він не поступався Тагану. Його шкіра, наче просякнута кров’ю, випромінювала тьмяне багряне сяйво. Рев, який він видав, був настільки оглушливим, що черепиця посипалася з дахів. Він тремтів від гніву та люті, розмахуючи руками, наче хотів розчавити все місто разом із його мешканцями.

Але ми були занадто дрібними для його погляду. Він не бачив нас. Зате Тагана - бачив. І саме його Сангвіс сприйняв за ворога. Велетень вирішив, що це інший велетень, темний і хижий, винен у тому, що туман почав розсіюватися. І, викинувши крик ярості, кинувся на нього з усією силою.

На щастя, обидва вони перебували в протилежній частині міста. Та їхня сутичка була такою страшною, що навіть звідси відлуння ударів розгойдувало каміння під ногами.

Я відчула, як Каеліс обм’як поруч, його тіло хитнулося - ельф майже втрачав свідомість. Підхопивши його, я притиснула до себе й, не озираючись на битву титанів, почала спускатися сходами вниз. Кожен крок луною віддавався у вежі, а десь за спиною гуло і гриміло так, наче саме небо валилося на землю.

Десь на середині вежі я не витримала й озирнулася у пролом у стіні, звідки відкривався краєвид.

Сангвіс і Таган зійшлися.

Кривавий велетень нісся вперед, розмахуючи руками, кожен рух яких розбивав будівлі, мов дитячі іграшки. Його тіло сяяло червоним, немов саме полум’я крові текло під шкірою. Він ревів так, що навіть повітря ставало важчим від того звуку.

А навпроти нього - Таган, тіло якого нагадувало гору зібрану з кісток та прикриту драним плащем. Здоровезну гору, з палаючими очима наче лава в вулкані. Коли він простягнув руку, захисна стіна зникала в клубах пилу, ніби її ніколи не існувало.

Таган ударив вдруге, і земля розверзлася від сили цього випадку. Сангвіс ухилився, розтікаючись туманом, а потім знову зібрався в подобу і вдарив у відповідь. Їхнє зіткнення викликало хвилю, від якої повалилися ще цілі квартали.

Я стиснула зуби, намагаючись відвести погляд, та не могла. Те, що відбувалося, було жахливим і водночас величним. Двоє стародавніх створінь, чиї імена століттями були лише у легендах, зараз трощили місто, немов воно було піском під їхніми ногами.

- Якщо вони продовжать… - прошепотіла я, більше до себе, ніж до непритомного Каеліса, - …то від міста не залишиться й каменя.

Цьому безглуздю лише лайурі раділи. Стільки болю та відчаю давно на них не чекало.

Я змусила себе відвернутися. Зараз наша єдина мета – вижити, знайти Дітора. Все інше - додатково.

***

Кам’яні сходи гули під ногами, немов жили власним життям. Каеліс важко висів на моєму плечі, його подих був ледь чутний. Кожен крок давався все складніше, бо з кожним новим ударом двох велетнів вежа тремтіла, сипала пилом і шматками кладки.

Нарешті я вибила двері ногами й опинилася на першому поверсі. Унизу, біля виходу, чекала зовсім інша небезпека. Десятки лайурі роїлися містом, немов чорні метелики, готові впитися в будь-кого, хто зробить крок назовні. Їхні прозорі тіла тремтіли в світлі сонця, а обличчя спаплюжили судоми задоволення.

Я важко зітхнула.

Кидати просто тут хранителя я не наважилася, але й тягти його далі - сил надовго не вистачило б.

На моє щастя, вулицею промчав загін вартових. Вони не зупинялися, одразу відкривши вогонь із луків по зграї лайурі, що клубочилися поруч. Стріли в них були правильні - срібні, заговорені особливими рунами, тож ця погань хоч і не падала з першого поранення, але з кожним наступним все ж гинула, розчиняючись у повітрі пронизливим скреготом.

Я дочекалася, поки ельфи впораються з найближчими тварюками, і тоді гукнула їх.

Вони зупинилися неохоче, та все ж підійшли. Я коротко пояснила ситуацію з Каелісом і передала їм його на руки. Один із вартових підхопив непритомного хранителя на плече, і я з полегшенням відчула, як стає легше рухатися.

Діставши свій меч, я кинулася далі, на пошуки.