Раді Вас бачити!

Два дні тому ми попрощалися з примхливою аристократкою та її супроводом. Про нічне “видовище” я Вір’єнa не питала, і він, сам не рвався до пояснень. Мовчання між нами було важчим за слова, та хай там як, я не хотіла ворушити болючі теми. Тим більше, що власна рука не давала спокою: рана ниючим вогнем пульсувала під бинтами, свербіла й нагадувала, якою небезпечною може бути ціна за одночасне використання трьох шкіл магії - шаманства, стихій та матеріалізації. На жаль, цілюще зілля Такієни не діяло.

Погода в ці дні була сонячною та теплою, проте на дорозі це мало що змінювало. Сніг розтанув і перетворив шляхи на справжню пастку: місиво чіплялося до копит і одягу, а наприкінці дня ми були заляпані брудом від маківки до п’ят. Та я не переймалася - у Баїрі я знала одного трактирника, а його сестра тримала лазні. Я була впевнена: для такої “поважної гості”, як я, він не пошкодує гарячої ванни, пахучих трав і навіть чистого рушника.

Але мрія про розкішне купання розсипалася на друзки. Попереду, там, де мав би височіти Баїр, у небо здіймалися стовпи густого чорного диму. Смердючий запах гару вже добирався до наших ніздрів, гіркий і задушливий.

- Ріда, краще обійдемо, - наполіг Вір’єн.

Усі були втомлені від дороги, і ніхто не прагнув втручатися у чужі справи без серйозної причини. Але для мене Баїр не був “чужим”.

- Ні, - відрубала я. - Ви їдьте об’їзною дорогою, а я зазирну в місто.

- Я ж не для цього тебе наймав, - нагадав чаклун.

- О, пригадав нарешті! А я вже думала, ти забув, дивлячись, як часто сунеш свого носа, куди не слід, - відрізала я з іронією. - Дітор, візьми мої речі. Вони будуть тільки заважати.

- Давай, - кивнув найманець, приймаючи поклажу. Він і сам хотів би поїхати зі мною, але чудово розумів: залишити колдуна на Вір’єнa з Таргасом було б нерозважно. - Але нащо туди йти? Ми й так запізнюємося.

- От тому туди й йду. Раптом Сіра з Оріде встигли до нападу на місто. І вони там. Тож зустрінемося на протилежному боці, - кинула я на прощання й пришпорила Ебона.

Мій кінь рвонув уперед, і ми рушили назустріч стовпам диму, туди, де, можливо, вже не залишилося ані мого знайомого трактирника, ані його сестериних лазень… лише попіл, крики та тіні.

***

Брами міста стояли на місці, гостинно розчинені перед приїжджими. Але вартових не було. Точніше, живих. Вартові лежали поряд, горлянки перегризені, обличчя застигли в останньому, судомному крику. Холодок пробіг по моїй спині: що за новини такі?

Я обережно зістрибнула з Ебона, ступаючи повільно, щоб не привернути увагу того, хто міг причаїтися неподалік. Нахилилася над тілами - вони ще теплі. От халепа… З яких це пір перевертні чи упирі виходять серед білого дня? Чи то взагалі не вони? Хм. Стоп. Онде, у тіні стіни, стоїть і скалиться на мене чудовисько, немов зловтішається.

Немирець не став вагатися, оцінюючи свої шанси. З огидним риком, пускаючи криваві клубки слини, він рвонув просто на мене.

- Ха-а-а-гр-р-р! - гаркнула я у відповідь, більше для того, щоб розбудити у власній крові азарт бою, ніж для того, аби залякати ворога.

Дурий, безмозкий немирець… Одного точного руху мечем вистачило, аби відтяти голову. Тіло, ще тремтячи, впало до моїх ніг.

Я нахилилася, роздивляючись падло. Фу, яка гидота! Помилилася - це не був ані вовкодлак, ані упир. Швидше нагадувало тигрведа, та тільки недорозвинутого, неначе вирощеного похапцем. Постривай… тигрів справді простіше привезти сюди, ніж у північні краї. Отже, хтось тут добре попрацював.

Шкода я не володіла звіриним нюхом, так би знайшла звідки вилізла ця тварюка. Тож було вирішено просто прогулятися містом.

Нижня частина виявилася мертвою. Декілька наполовину задохлих тигрведів траплялися на дорозі, та їх я навіть не рахувала. Але за другими брамами ще точилася боротьба за життя. З десяток виснажених вартових, а навколо - гори трупів: людей, чудовиськ, навіть уламки стін були забризкані кров’ю.

- Гей! - окликнула я одного з чоловіків. - Допомога потрібна?

- Уже ні. Останніх добиваємо, - відповів він, витираючи меч об поділ куртки. Голос його тремтів від втоми. - От кілька годин тому було гаряче… тоді справді несила було втримати.

- Зрозуміло… А звідки ж у вас такі дивні гості?

- Із-під землі, - буркнув він роздратовано.

- Подробиці? Понад місяць тому на Лаор напали повноцінні химери. Хотілося б знайти гніздо, де їх вирощують.

- Які тут подробиці! Бартій, ззаду! - крикнув він одному зі своїх.

Я не стала чекати, поки той розвернеться. Вихопила ніж і одним замахом звалила тварюку.

- Влучно, - похвалив мене вартовий.

- Що знаєш - розповідай, - перевела розмову в потрібне русло.

- Вони лізли з двох боків майже одночасно, - заговорив він швидко, ніби боявся замовкнути. - Спершу в нижньому місті, а потім у верхньому. Нижній знищений майже весь - хто там буде боронити бідняків? А у верхньому людям пощастило більше. Тварюк заганяли зграями в будинки, двері замикали й підпалювали.

- Це хто ж до такого додумався? - я перевела погляд на вулиці. Вогонь уже розгорався з такою швидкістю, що невдовзі мав охопити ще й середнє місто, а там - і все довкола.

- Мер… - у голосі вартового почула гірку насмішку. - Якби не він, місто вже б упало. А будинки… відбудують нові. У знаті грошей вистачить.

- Ідея може й не погана, - знизала я плечима, - та навряд чи господарі будинків у захваті. Не заздрю вашому… меру, коли все це скінчиться - його з’їдять живцем.

- Не з’їдять… - чоловік пасмурнів. - Він сам… одним із перших поліг.

Вартовий говорив уривчасто, задихався, немов щоразу ковтав біль.

- А є ті хто вижив з нижнього міста? - перепитала я, хоча відповідь відчувала вже наперед.

- Майже немає. Ті, хто міг, скоріш за все перебували в середній частині.

- Зрозуміло. В мене до тебе останнє питання, чи не бачили ви в місті дівчину-білявку та напівкровку-ельфа? З ними був ще один чоловік.

- Якщо й були, мені про них нічого не відомо. Тож, вибач, треба розібратися з цим.

- Звісно. Дякую за відповіді. Хай… щастить.

***

Я дістала меч. Метал холодно ліг у долоні, віддаючи відчуттям надійної сили. Замотавши рот вологим шматком тканини, аби не задихнутися димом, я рушила в бік верхнього міста, сподіваючись знайти бодай якісь сліди - хоча сумнівалася, що щось живе могло витримати цей вогняний хаос.

Полум’я й дим мене не лякали, запах обвугленого м’яса теж. Після стількох битв і кривавих днів, вони вже майже нічого не означали. Пробираючись крізь завали, я врешті дісталася до будівлі мера. Впізнати її було неважко навіть у теперішньому жалюгідному стані. Від споруди залишилися тільки обгорілі стіни, що тріщали від жару, а всередині все вигоріло вщент, перетворившись на чорну безодню.

І тут мою увагу привернув силует. Постать, що майнула поміж диму та язиків полум’я. Я б могла подумати, що то пізній утікач, якби не одна деталь - він горів. Так, горів, але при цьому рухався мовчки, без стогону, без крику, без жодного звуку благання.

Не вагаючись ні миті, я кинулася за ним.

Силует вислизав знову і знову. Він з’являвся попереду, ніби був зовсім поруч - всього кілька кроків - але варто було мені пришвидшити крок, як він щезав, з’являючись вже деінде, серед палаючих будинків. Наче грався зі мною, заводив у пастку.

- Що за крек? - прошипіла я, стискаючи руків’я меча.

Так тривало, поки я не вийшла на площу перед храмом. За клубами диму розгледіти саму будівлю було важко, але відчуття, що істота сховалася саме там, було майже матеріальним.

Скільки разів я казала собі: спершу думай - потім дій? Скільки разів клялася більше не піддаватися на дурні провокації? І ось знову - наступаю на ті ж граблі.

Істота чекала на мене просто посередині залу храму. Її обрис був майже людським, але разом із тим чужим, тривожним. Та варто було мені тільки ступити через поріг, як вона розчинилося в повітрі, точніше - у диму. І в ту ж мить на мене обвалився палаючий дах.

Спалах, гуркіт, і час сповільнився. У вухах загуло, кожна іскра падала, немов окремий світ. І серед цього хаосу я почула голос - знайомий і водночас чужий, давно забутий. Він шепотів щось мені, але слова розпливалися, наче крізь воду.

***

Прийшла до тями від легкого болю - хтось покусував моє плече. Розплющивши очі, я побачила Ебона. Мій добрий, мій вірний друг. Він не лише витягнув мене з-під завалу, але й не дав остаточно провалитися у темряву. Його теплий подих на моїй щоці був кращим за будь-які лікувальні чари.

Місто ще догорало. Стовпи диму здіймалися в небо, а всередині було вже нічого шукати - усі відповіді, які я прагнула знайти, давно перетворилися на попіл. Залишалося тільки прийняти це.

Я піднялася, витерла кіптяву з обличчя та сіла верхи на Ебона. Як же добре, що його не лякав вогонь. І ми рушили до решти компанії, яка чекала мене десь попереду, - туди, де полум’я ще не забрало життя.

***

Бабах! Щось важке з гуркотом упало на підлогу, грубо вирвавши мене з нетривалого, чутливого сну. Заснула просто на лавці в обідній залі - навіть не помітила, як голова сама собою схилилася на руки. Тож хоч я й так уже здогадувалася, що сталося, та все ж розплющила очі, аби на власні очі побачити джерело шуму.

- Кріст’єр, досить бити посуд, - втомлено зауважила я, поглянувши на розсипані по підлозі уламки, які ще хвилин п’ять тому були цілком пристойною тарілкою. - Якщо у тебе з’явилися зайві гроші, віддай краще їх мені, я вже знайду їм гідне застосування.

- Мрій, Ріда! - відмахнувся чаклун із сяйвом у очах. - Ти просто не розумієш! Раніше я ледве міг підняти зі столу перо, а тепер легко левітую все, що захочу!

- Бачу, - пробурмотіла я, ховаючи трохи наляканий погляд. - Але для чого бити посуд? На щастя, чи як?

- У мене майже вийшло телепортувати тарілку на інший бік зали! - із гордістю вигукнув Кріст’єр, зовсім не переймаючись безладом.

Я тільки зітхнула. Ті обмеження, які зняв, а потім відновив ельфійський маг, поступово зникали. Звісно можливості чаклуна зростали, як і небезпека. Йому повчитися їх контролювати в спокою, а не в дорозі, бо заклопотаність, втома, стурбованість може привезти, що в погоні за нами дадуться ще якесь підняте кладовище.

- Більше ніяких змін не відчуваєш? – обережно запитала я.

- Це все почалося в ельфіських землях. Після битви з титанами. Я відчуваю себе набагато впевненіше у своїх силах, - продовжував захоплено чаклун. - Мабуть, то атмосфера цього місця на мене так подіяла. Там усе буквально просякнуте магією.

- Можливо, - частково погодилася я. - Але ось із трактирником сам розбирайся. Дивись, он уже летить сюди, наче на крилах. І злий, гірший за орків.

Ми зупинилися на ніч у невеликому придорожньому трактирі, що стояв на шляху до Південних гір. Це місце мало похмуру славу: подорожні оминали його, коли тільки могли. Перевертні тут траплялися нечасто, але близькість вампірських поселень робила регіон малопривабливим для людей.

На півночі шлях здавався безпечнішим: маленькі села зустрічалися майже кожні дві години дороги. Тут же, аби дістатися до цього самотнього трактиру, нам довелося йти два дні. Далі, ближче до гір, поселення траплятимуться ще рідше.

Наш шлях почав завертати до пагорбів. Краще вже зустрітися з пустельниками, аніж вампірами.

В залі майже не було відвідувачів: лише ми та сліпий дід із довгою сивою бородою, що сидів у кутку. Він пив самогон, як воду, чарку за чаркою, й навіть обличчя не кривилося. Я мимохіть замислилася: може й мені варто відмовитися від вина й перейти на щось міцніше?

- Ще щось будете замовляти? - спитав трактирник, крадькома зиркаючи на Кріст’єра, але боячись прямо заговорити про оплату за розбиту тарілку.

- Вина! - не замислюючись, відповів Вір’єн, байдужо колупаючи виделкою в своїй тарілці.

- Краще молока, - швидко виправила я аристократа, нагадуючи йому про сухий закон, який ми встановили до кінця нашої подорожі.

- Тоді я піду спати. Кімнати готові? - невдоволено спитав Вір’єн, явно не радіючи моїй поправці.

- Готові. Дві, як і просили. Нюшка вас проведе, - відказав трактирник, і наче тільки цього й чекала, з кухні вибігла веснянкувата дівчинка з товстими рудими косами.

Їсти ніхто особливо не хотів, тож ми попрямували нагору, скрипучими вузькими сходами, що вели до кімнат другого поверху. Дерево жалібно стогнало під нашими кроками, немов і воно було невдоволене нічними гостями.

***

Кріст’єр уві сні виглядав беззахисним, немов немовля перед пащею дикого звіра. Його обличчя, зазвичай жорстке й напружене, тепер було розслаблене, майже безтурботне, і ця контрастність лише підкреслювала його вразливість. Я сиділа у кріслі, що стояло неподалік від вузького ліжка, де він мирно спочивав, і мовчки спостерігала за ним.

Саме в такі миті мені нестерпно хотілося зазирнути в його думки - відчути найпотаємніше, зрозуміти, дізнатися правду. Та я стримувалася - надто небезпечно. Мій візит у його свідомість міг передчасно викликати телепатичний спалах: не той частковий, що виникає під час сильного емоційного збудження, близького до емпатії, а раптову, повну хвилю. Такий вибух міг би спалити його розум - і він би цього не пережив. А разом із ним постраждали б і ті, хто опинився поруч.

Я не була професіоналкою в менталістиці. Понахапала трохи знань по верхах і на тому зупинилася: мої вчителі й самі не наполягали на глибоких практиках. Мене ж свого часу більше цікавили інші вміння - фехтування, стрільба з лука, верхова їзда. Саме те, що треба одному зі спадкоємців.

За вікном небо вже починало світлішати. Я підвелася з крісла, розминаючи затерплі м’язи після довгої безсонної ночі. Підійшла до вікна й вдивилася у примарні обриси Південних гір, до яких нам ще належало їхати кілька днів.

З полегшенням зітхнула: на зібранні було вирішено змінити маршрут - звернути на схід і вже там, рухаючись уздовж річки, дістатися до портового міста Мірідан, де можна знайти корабель на Триград. Таким чином ми уникнемо наземного переслідування.

Ліжко за моєю спиною тихо рипнуло. Пролунав важкий подих, за ним - позіхання, й знову настала тиша. Я обернулася й зустріла погляд Кріст’єра. Він дивився на мене з холодним невдоволенням, ніби я щойно порушила священний простір його снів. Та він чудово знав: моя черга чергувати завжди припадала на світанок.

- Нам потрібно поговорити, - сказала я різко, не давши йому часу отямитися чи придумати якусь дріб’язкову відмовку.

- І лише це? - протягнув чаклун, іронічно звівши брови. - Ріда, твоя безцеремонність переходить усі межі. І, зізнаюсь, трохи лякає мене. То що тебе цікавить цього разу?

- Якого крека тобі треба в Триграді? - я навмисне зберегла спокійний тон, хоча всередині все кипіло.

- Це питання - державна таємниця. Я не можу тобі про це розповісти. Ти ж знаєш…

- Знаю, - перебила я його, - але ця подорож мені дуже не подобається. І це ще м’яко сказано. Таке враження, ніби нас переслідують не для того, щоб убити, а щоб гнати вперед, наче хтось навмисно змушує нас рухатися швидше.

Кріст’ер нахмурився, і в його погляді на мить промайнуло щось схоже на настороженість.

- Нічого собі висновки, - сказав він, стишуючи голос. - Тобто спроби нас убити - це лише показово? Так хочеш сказати?

- Саме так, - відповіла я твердо. - Це мій особистий досвід і мої спостереження. То що тобі насправді треба в Триграді? Якщо не хочеш, щоб завдання провалилося - говори прямо.

- Добре, скажу, - повільно промовив Кріст’ер, і в його голосі відчувалася обережність. - Але натомість ти трохи розкажеш про себе.

- Усе, що зможу, - погодилася я. На підтвердження своїх слів висунула язика, на якому чітко світилася тонка руна.

Чаклун кліпнув очима й завмер, розгублений. Він точно не очікував такого жесту від мене. Його стриманість дала тріщину, і на мить у погляді з’явилося здивування.

- Домовилися… - вимовив він тихіше, ніж зазвичай, наче боявся, що стіни нас підслухають. - Чи чула ти чутки про те, що… вторгнення руріків може повторитися?

- Так. І не раз, - відповіла я. - Але ж шлях до їхнього світу зруйновано.

- Майже… - промовив він.

Повисла важка тиша. Здавалося, повітря в кімнаті стало тягучим, мов густий туман, і кожен подих віддавався болем у грудях. Серце билося так шалено, що я майже втрачала свідомість. Слова чаклуна не могли бути правдою. Я відчувала, як холодний страх просочувався під шкіру, стискав пальці, наче крига.

- Звідки?.. - нарешті наважилася я запитати, збираючи докупи рештки свідомості.

- Ілмавіен, - відповів він, і цього імені вистачило. Ельфійська провидиця ніколи не помилялася.

Я відклала на потім інші питання – “де саме? скільки в нас є часу?” - і повторила те, з чого починала:

- То нащо тобі в Триград?

- Наш Орден створив артефакт, здатний не допустити повернення руріків. Його викували у стінах нашої вежі, але остаточно завершити роботу можуть лише в Триграді. Туди його вже відправили морем, і він має бути там. Останні дві частини мали доставити я та Валдрок. Але він загинув… тож його місію взяв на себе його учень.

Я стискала кулаки, намагаючись вгамувати тривогу.

- А якщо ні? Якщо учень злякався, кинув частину артефакту десь у дорозі й пішов власним шляхом?

- Навряд. Принаймні я дуже уповаю на його совість.

- Сподіваюся. А де твоя частина? - запитала я, вдивляючись йому у вічі.

- Моя завжди при мені, - відповів Кріст’єр, ледве помітно торкнувшись грудей. - Та показати не можу. Якщо я її звідти витягну, назад уже не покладу. А частина не маленька.

- Добре, - погодилася я, хоч як мені й кортіло бодай глянути на ту річ. Я відмовилася не лише тому, що її важко потім тягти. Ще гірше - якщо вона загубиться.

- Тепер моя черга, - сказав він спокійніше. - Розповідай про себе.

Я глибоко зітхнула й, обережно підбираючи слова, почала:

- Я набагато старша, ніж здається. Навіть деякі ельфи молодше за мене. І так, я не людина. Я… я не можу сказати, хто я насправді. Як ти міг помітити, у мене дуже висока регенерація, і я трохи володію шаманською магією. Ще менше - елементаристикою та матеріалізацією. Усе це пожирає мої сили й енергію.

Кріст’єр схилив голову й, ніби мимохідь, але з відтінком впевненості, промовив:

- Ти вмієш трансформуватися. Я бачив тебе поряд із убитим перевертнем.

На мить лють спалахнула десь глибоко в мені, як вогонь у кузні, але я швидко загасила її. Не зараз.

- Вмію, - спокійно сказала я. - Але обидві мої іпостасі не несуть загрози.

- Сподіваюсь, - мовив він тихо. - Бо тоді ти дуже була схожа на демона.

Я промовчала. Чаклун був правий.