Раді Вас бачити!

Я прокинулася значно раніше за чергування - від жалючого відчуття небезпеки, що просочилося крізь сон. Хлот уже стояв на ногах і повернувся спиною до табору - саме час його вартування. Гном міцно стискав у руках важку сокиру й напружено вдивлявся в темряву, де виринали й горіли очі вовкведів. Я безшумно підвелася з лежака і підійшла до них.

- Давно вони так кружляють? - тихо запитала я.

- Хвилин десять, - відповів Хлот. - Чому не нападають? Чого чекають?

- Навколо табору стоїть захист, вони не можуть його перейти.

- То я й думаю, чого тут так воняє лопоухістю, - пробурмотів гном.

- Ким би не воняло - головне, що діє. Лише довго так не просидимо: може прийти підкріплення у вигляді, точніше - морд, тигрведів.

- Сам із тим лайном не стикався, але чутками насичений по саме горло, - додав Хлот. Здавалося, його пальці ще міцніше вп’ялися в держак сокири, наче він боявся відпустити її бодай на мить. Його щелепи стиснулися, погляд потемнів, і на мить він був схожий на звіра, що приготувався до стрибка.

- Треба будити решту, поки їх мало, і тікати звідси якомога далі, - вирішила я.

- Ти впевнена, що ми зможемо відірватись від них? - спитав бородач.

- Ні. Ми їх просто порубаємо на салат, а потім підемо, - прошипіла я, бо тупість гнома вже дратувала. Після цього рушила будити своїх.

Гном проводжав мене невдоволеним поглядом - ніби кажучи: “Ну-ну, я подивлюсь на цю виставу, повеселюся перед смертю”. Пан Хлот, влаштую вам сюрприз - смерть у мої плани поки що не входить.

- Ріда, чому, коли ти мене будиш, це мене не надто тішить? - бурчав Вір’єн, підходячи.

- А глянь-но, амулети справно працюють, - оцінивши роботу ельфійських ремісників позіхнув чаклун.

- Я так розумію, ваш Кіррі ніколи не тримав у руках нічого не безпечнішого за голку з п’яльцями? - звернулася я до Растана.

- Я візьму на себе її безпеку, - запевнив Макр’єн.

- Добре. Кріст’єр ти готовий чаклувати? Я знімаю захист.

Чаклун кивнув головою та створив перше заклинання.

Химери, як тільки захист впав, накинулися на нас. Хлот вправно володів сокирою: попри свої габарити перша тварина впала від його удару. Дітор прикривав мою спину, Таргас - Вір’єна. Чаклуну ж схоже, сутичка з перевертнями додала самовпевненості. Він, відійшовши від нашої опіки, магічними кулями збивав з ніг химер. На мить захотілося посадити його на ланцюг, аби він не ліз під смерть раніше часу. Тьху на нього, щоб не наврочити.

На радощах чи невдачі - як хто дивиться, - сьогодні вовкведів було менше, ніж під Бригіном. Відсутність тигрведів дуже нам полегшила завдання, а ще - нас було на дві бойові одиниці більше. Растан, хоч мав поважний вік, намагався не відставати; махати мечем старцю було важко, тож він добивав химер, що вже були поранені.

- Ото гидота, - бурчав Хлот, добиваючи останнього вовкведа, і, коли розправився, зло запитав: - Та чого ви втихомирились? Хто речі збирати буде? Я, чи хто?

- Речі вже зібрані, чекаємо на тебе, - відповів у тон Растан і вправно вскочив у сідло.

Ми мчали на максимально можливій швидкості, яку дозволяла темрява. Мій внутрішній голос підказував: це ще не останні гості сьогодні. Кінцевою метою нашого ривка мали стати руїни - колись сторожова вежа. Погане укриття від холоду, зате підходило - від магічних тварюк та немерців.

***

Світанок застав нас у сідлах, і перші промені сонця окрасили стіни руїн у криваво-червоні відблиски.

- Перечекаємо тут, - сказала я, зістрибнувши з Ебона.

- Погана ідея, - пробурчав гном.

- Згоден, - додав Кріст’єр. - Якщо мені пам’ять не зраджує, це залишки Башти Сотні Душ.

- Пам’ять не зраджує, - підтвердила я й повела Ебона до центру руїн. - Усі швидко всередину, бо до нас уже поспішають гості. Чаклун, станеш поряд з Ебоном і ані кроку від нього не відходь. Якщо стане небезпечно - злазиш із гордості та залазиш на нього.

- Чого?!! - здивовано глянув він спершу на мене, а потім на Вір’єна.

- Не сперечайся, - спокійно втрутився аристократ. - Ти нас найняв як охоронців, тож, будь ласка: не лізь поперед усіх і не заважай. Чаклуй за нашими спинами.

- Вони наближаються, - перервав суперечку Макр’єн.

- Добре. Луки на поготів, - скомандував голова нашого загону й дістав власний.

- Сіра, зрадниця, - пробурчав Таргас. - Зараз би її вміння влучно стріляти нам знадобилося.

- Не час жалітися, - відповіла я, хоча й погоджувалася з ним. Сіра дійсно найкраще з нас володіла луком та стрілами. - За межу вежі не виходити. Хто ризикне - сам винен, рятувати не стану. У стіни закладена та сама магія, що й в ельфійських амулетах: ослаблена часом, але, гадаю, вистачить, щоб ці тварюки не підібралися впритул.

Раптово, навіть для мене, поряд пролунав тихий шиплячий голос:

- Гос-с-с-с-ті… Не кликані-і-і-і.

- П-п-привид! - заверещала Кіррі.

- Не кричи, ти його перелякаєш, - зауважила я дівчині.

- А ти мені не вказуй! Вір’єн, скажи їй!.. - обурилася вона, звертаючись до аристократа.

Я кинула погляд на голову загону: То що скажеш? Він лише знизав плечима та натягнув тятиву, прицілюючись у химер, що вже темними цятками вимальовувалися на горизонті, чекаючи коли ті наближалися до польоту стріли.

- Ямінас, ти можеш нам допомогти? - звернулася я тим часом до неспокійного духа.

- З якого дива?! – здивовано вигукнула примара, його напівпрозора постать ворухнулася, немов від подуву вітру.

- Поки що питаю по-доброму, - попередила я.

- Без стороннього втручання ми марні… - голос його затремтів. Погроза подіяла, і він погодився.

- Тоді клич усіх.

Вір’єн пильно слухав нашу розмову. Схоже, продовження теми “Хто я така?” уникнути не вдасться.

Ямінас, наляканий моєю рішучістю, зібрав усіх примар руїн - рівно сотню. Ось чому місце й нарекли “Баштою Сотні Душ”.

Я зняла з шиї намисто з яскраво-червоних бісерин, яке завжди ховала під сорочкою, й приготувалася до неприємної роботи. Скільки б доказів не існувало, я не була рокшаркою за походженням, але базове шаманство знала. Звісно, потім мені буде зле, та то вже “потім”.

- Духи мертвих, що не знайшли воріт у світ спокою, прийміть мій дар: ці тимчасові тіла - і служіть мені, - промовила я.

На нитці рівно сто намистин спалахнули яскравим багрянцем, і невпокоєні душі, відшукавши свою бісерину в ритуальному намисті, відгукнулися світлом у відповідь. Каміння, грудки землі, суха торішня трава й клапті снігу здіймалися з-під землі, обвиваючи привидів подібно до коконів, аж доки ті не набули подоби людських постатей.

Мене нудило, у скронях гуло, мов у дзвіниці під час великого свята; рука пекла, ніби її припікали розжареним залізом, і жар пробігав жилами, роз’їдаючи тіло зсередини. Та жоден м’яз на моєму обличчі не здригнувся, жодна сльоза не наважилась скотитися щокою. Слабкість тут була недопустима: варто допустити лише найменшу тріщину - й слухняні маріонетки одразу обірвуть свої ниті, перетворившись на безжальних потвор. Тоді вони кинуться до першого-ліпшого, жадаючи людської крові, щоб довершити проклятий ритуал.

- А вони небезпечні? - поцікавився Растан, пильно дивлячись на світні порожні зіниці новостворених тіл.

- Ні. Кров тигрведів зазнала магічного перетворення - для них вона марна, - відповіла я.

- Я не про це, - уточнив історик.

- Про що ж? - перепитала я, навіть не здогадуючись, що саме він має на увазі.

Тонкий свист - Вір’єні поцілив по першій химері. Розмов більше не було.

- Ямінаси, мій голос - ваш провідник, - тонкі нитки енергії, помітні лише мені, сполохнулися, і моє військо здригнулося, наче щойно прокинулися: - знищіти химер.

- Слу-у-х-хаємо, - прозвучало хором, шорохатими голосами.

Камінь, земля були чужі химері, а маяші, що стояли кільцем, не дозволяли їм пройти. Ті ж тварі, яким все ж вдавалось прорвати заслінку, отримували стрілу прямо в лоба – Вір’єн недооцінює свої здібності. Хлот топтався поруч, загрозливо трясучи свою зброю:

- Хай лиш під’їдуть ближче - я їх зі своєю сокирою познайомлю!

Я навіть не сумнівалася в його словах.

Маяші розривали химер фактично голими руками - якщо те, що у них було, можна було назвати руками. Десятки понівечених трупів валялися під їхніми “ногами”, та зграя не зменшувалася. Намистини обпікали руку до кістки: темна кров із рани не сочилася - вона відразу ж присихала, ніби припікалася силою ритуалу. Погано було те, що моя регенерація не діяла. Рятувало лише те, навколо мене всі були захопленні спостеріганням битви, аніж моїм станом.

Тонкий свист привернув нашу увагу. На нього так само відреагували химерні створіння: кинувши нас, вони попрямували на захід. Схоже, хазяїн кликав їх додому - і цього разу він був не так далеко, як раніше. Спочатку я хотіла кинутися слідом, але зупинила себе - це могло бути пасткою. Я також не ризикнула посилати маяшів по сліду: велика відстань підірвала б тендітний зв’язок зі столітніми привидами.

***

- Я можу вказати вам шлях у світ спокою, - звернулася я до ямінасів, коли зняла з них “земляні обладунки”, якими вони були скути.

- Ні… ще рано. Над цим світом і досі висить загроза, - відхилив мою пропозицію привид, що з’явився нам першим. За його поставою та владним голосом я здогадалася, що за життя він, мабуть, був сотником чи воєначальником.

Його тіньова постать ніби тремтіла у світлі нічного багаття, але в очах лишався вогонь рішучості. Він дивився на нас так, наче на воїнів, яким доручено продовжити його незавершену справу.

Перев’язавши рану на руці грубою смугою тканини й попрощавшись із привидами, ми рушили далі, тримаючи шлях на схід. Попереду лежав довгий і важкий шлях, та ми не дозволяли собі слабкості. Серед нас не було тяжко поранених - лише синці, подряпини й втома, які доведеться стерпіти до першого поселення. Там, можливо, знайдеться і лікар, і теплий прилисток.

Кожен крок луною відгукувався в нічній тиші, а за нашими спинами ще довго мерехтіли бліді постаті ямінасів, що відмовилися піти у спокій, аби вартувати світ, котрий ще не звільнився від загрози.

***

Сніг танув просто на очах, перетворюючи вулиці невеличкого містечка Хартіс на суцільне багнище. Колеса возів вязли у мокрій каші, і кожен крок обертався липким чавканням. Тож довелося їхати верхи - бруднити взуття ніхто не хотів, а пахнути болотом після довгої дороги тим більше.

Біля ринку, де ми зупинилися купити харчів, нашу увагу привернула таверна під назвою “Дикий Кабан”. Від неї віяло теплом і пахло свіжоспеченим хлібом, смаженим м’ясом і прянощами. Над самою таверною містилися кімнати для постояльців - якраз те, що нам було потрібно після доби без відпочинку й сутички з химерами. Тут можна було змити з себе піт, кров та пил, переодягтися у чистий одяг і бодай на мить відчути себе живими людьми, а не виснаженими вояками.

- Відвернись, - пробурмотіла Кіррі

На моє невдоволення, кімнату нам випало ділити удвох. Що ж, відвернемось - ми не горді. Лише б поменше чути її скиглення. Повернувшись до дівчини спиною, я заходилася копирсатися у своїй сумці.

Кіррі, точніше Кіррі’яна, була п’ятнадцятирічною аристократкою. Невисока, ледь сягала мені плеча. Білявка з ясними блакитними очима та постаттю, що вже набула жіночих обрисів. Можна було б назвати її навіть симпатичною, якби не постійно надуте обличчя й тон, ніби весь світ їй щось винен. Гаразд, перетерплю одну ніч. У найгіршому випадку можна попросити Кріст’єра, щоб той наслав на неї міцний сон.

Діставши потрібну склянку з торбини, я розмотала руку й ретельно промила рану водою. Видовище було не для людей зі слабкими нервами: кістка виразно проглядалася крізь розсічене м’ясо. У звичайної людини пальці вже давно відпали. Я відкрила баночку, і в ніс ударив різкий запах топленого жиру впереміш із гіркими травами. Рана, звісно, й сама б зажила за тиждень, але свербіло б так, що зубами б стіну гризла. Ця мазь глушила свербіж і сприяла загоєнню. Зціпивши зуби й ігноруючи сморід, я густо намазала суміш на шкіру. Відразу ж запекло, аж очі защипало. Кілька разів подула на рану, як колись робила моя бабуся, й почала думати, як би зручніше перебинтувати руку.

- Давай допоможу, - несподівано озвалася її світлість.

Я покірно простягнула руку. І, на моє здивування, Кіррі навіть не скривилася й не втратила свідомість, як личило б “порядній панночці”. Навпаки - вправно та спокійно перев’язала рану чистою тканиною. І не надто туго, й не надто вільно - саме як треба. Стиснувши та розтиснувши кулак кілька разів, я кивнула схвально. Хоча меч цією рукою краще поки не брати. Та нічого, друга - ліва - у мене розвинена не гірше.

***

- Не хочу здатися нав’язливим, - звернувся до нас Растан, коли перший голод було вгамовано, - але чи не могли б ви зробити нам невелику послугу?

У мене всередині стало холодно. Чому саме всі звертаються з такими проханнями до нас? Я завмерла з шматком м’яса напівдорозі до рота, вже здогадуючись, про що йтиметься. Бути нянькою для розбалуваної дівчини аж ніяк не входило в мої плани - ні на завтра, ні на післязавтра, ні на будь-яке далеке майбутнє. Навіть у подяку за перев’язану руку я цього робити не збиралася.

- Ми прямуємо в Зелград, - підтвердив мою здогадку старий. - Чи не могли б ви провести нас туди? Я розумію, що вам це не зовсім по дорозі, але самотужки з химерами ми не впораємося.

Я зневажливо видихнула.

- Як би це не прозвучало, та змушені відмовитися, - відповів Вір’єн.

Яке полегшення: хоч від однієї прохання змогли відмовитися без докорів сумління.

- Чому?! - вигукнув Дітор - захисник усіх сиріт та скривджених, що сидів поруч і допомагав різати великий шмат м’ясо на маленькі.

- По найпростіший причині, - холодно зиркнула я на нього. - Чи тобі нагадати, хто притягує неприємності?

Дітор розвів руками; у його очах промайнула насторожена цікавість. Растан спочатку окинув нас поглядом, а потім промовив:

- Химери ганялися за нами не випадково? Їм потрібні були ви? – зітхнувши здогадався він, а потім додав: - Якщо так - то моє прохання безглузде та рівнозначне самогубству.

- Рада, що ви все правильно зрозуміли, - сухо відповіла я.

- Та, нічого. До Зелграда рукою подати - завтра, якщо не проспимо, вже в обід будемо там.

Це було краще, ніж я очікувала: принаймні старий не став розпитувати зайвого. Хоча занадто мало питань іноді викликає більше підозри, ніж їх надмір. Людина від природи допитлива; вона сунеться носом у чужі справи, бо в кожному питанні можна знайти зерно правди - або пастку.

***

- Ні, ні й ще раз ні, - крізь сон я почула приглушений, але роздратований голос Вір’єна за дверима.

- Але чому? - наполегливо перепитувала Кіррі, її інтонація нагадувала дитяче скигління.

- Я ж уже разів із десять усе пояснив. Не можу. І не буду цього робити, - твердо відповів наш голова.

- Але ж тобі це нічого не коштуватиме, а мені подарує ще принаймні рік свободи. Ти ж обіцяв, пам’ятаєш? - у голосі дівчини бриніли і сльози, і відчайдушна впертість.

- Я обіцяв тобі тоді, коли ти була ще дитиною… - зітхнув Вір’єн, і в його словах відчувалася втома, ніби він не вперше веде цю безплідну розмову.

- Але ж, Вір’єн…

- Кіррі’яно! - урвав він її, і від різкого звернення навіть мені стало моторошно. - Життя - не гра. Якщо я заявлю твоєму батькові, що хочу одружитися з тобою, то буду зобов’язаний дотримати слова. А якщо ти втечеш зі своїм коханим з-під вінця, то честь вимагатиме, щоб я вас знайшов і убив. І ніхто не скаже й слова проти - ще й допомогу в пошуках запропонують. Якщо у вас справді така велика любов, то тікайте зараз. Що вам заважає?

- Він хоче, щоб мій батько визнав його, - схлипувала Кіррі, - але цього ніколи не станеться…

Їхня сварка почала мене дратувати. Вели себе, наче малі діти, товкли воду в ступі в глуху ніч, з’ясовуючи стосунки й чіпляючись до давніх обіцянок. Я не витримала.

- Вір’єн! Якщо ти зараз же не підеш спати, то я розбуджу тебе ще до світанку й пошлю чистити коней, - видала я, визирнувши в коридор. Про те, що цей аристократ за рангом старший за мене, я спросоння зовсім забула. Та й у дорозі ми дивним чином рідко про це згадували. - А ти, - я зиркнула на Кіррі, - марш у ліжко! Улаштували тут безкоштовний спектакль, напевно, всі постояльці вам подумки аплодують.

- Ой! - зойкнула збентежена Кіррі’яна, спалахнула рум’янцем і миттю сховалася кімнаті.

Я ж проводила Вір’єна поглядом до дверей сусідньої кімнати, де зупинилися Дітор, Кріст’єр та Таргас. Коридор знову огорнула тиша. Позіхнувши й трохи роздратовано буркнувши щось собі під ніс, я повернулася до ліжка, щиро сподіваючись, що більше ніхто й ніщо не потривожить мій сон до самого світанку.