Раді Вас бачити!

Нічне місто тішило приємною прохолодою. Я сиділа на даху храму й дивилася вниз - туди, де вулиці губилися в тьмяному мерехтінні ліхтарів. Легкий вітер ніс із собою запах моря, освіжаючи повітря, розпечене за довгий день. Камінь під долонями ще зберігав денне тепло, але ніч уже впевнено брала своє.

Поряд сидів Лібка й, так само як і я, мовчав. До цієї тиші він розповів мені про події на півночі - про безкінечні напади химер, що змусили його погодитися на цю авантюру. Єдиною умовою було те, що його родина хоча б тимчасово перебереться на Гальцію. І це було вірне рішення: принаймні море мало стати перешкодою для тварюк, які не знали страху, але не любили води.

Я ж, у свою чергу, розповіла про нашу подорож, трохи - про себе та про Дітора. Слів було небагато, але вони лягли між нами без напруги.

Тепер ми просто сиділи й чекали.

Чекали на так бажаний спокій.

Здається, я навіть трохи задрімала, коли споруда під нами раптово здригнулася, наче жива істота, що прокинулася від болю.

- Якого креку?.. - вилаявся Лібка, вчепившись у край даху.

Я ж відразу відчула знайому пульсацію магії. Чаклуни завершили приготування й запустили виріб. Та радіти я не поспішала. Після поштовху землю прорізали спалахи - вони підіймалися знизу вгору, розповзалися небом, немов павутиння: тонке, примарне, миттєво зникаюче. Видовище було красивим і водночас тривожним. Легше від цього не ставало.

Все скінчилося так само несподівано, як і почалося. Тиша охопила простір. Температура стрімко впала, і крига майже непомітно, поступово почала вкривати все навколо. Спершу тонка, мов іній, вона осідала на камені та землі, а згодом повзла далі - по стінах, схилах і виступах сковуючи простір.

Але замість полегшення я відчула щось інше.

На серці стало тісно, а повітря навколо ніби зникло. Паніка накрила мене хвилею в ту мить, коли мої очі знову піднялися до неба. А точніше - до того, чого там не мало бути.

Примарний місяць.

- Щоб його крек забрав! - вирвалося в мене.

І разом із люттю, відчаєм та втомою в голові промайнули слова, схожі на прокляття й пророцтво водночас:

“Коли примарний місяць на небі з’явиться…”

***

Усередині храму панувала справжнісінька паніка - серед магів, жерців, найманців і охоронців. Люди металися з боку в бік, хтось кричав накази, хтось молився, хтось просто стояв, стиснувши кулаки, не розуміючи, що робити далі.

Я одразу знайшла Кріст’єра. Він був блідий, ніби його щойно вимазали крейдою, а очі бігали, не знаходячи опори.

- Ріда… Це… зрада. Це… - чаклун намагався підібрати слова, але голос зривався.

- Заспокойся й поясни, що трапилося, - різко сказала я, змусивши його зосередитися.

- Артефакт спочатку працював справно. Усе йшло за розрахунками. Але потім з’ясувалося, що Валдрок усе ж таки зіпсував свою частину. Він її змінив. Переписав. І тепер… тепер це... Це артефакт, який відкриває двері.

Я завмерла.

Здивована.

Налякана.

Розлючена.

Як таке могло трапитися? Цю частину кілька разів перевіряли різні маги незалежно один від одного. Помилка була неможливою.

На розпити часу вже не було, а учень Валдрака нічого нового не сказав би. Пристрій треба було негайно вивести з ладу.

Я дивилася на химерне поєднання труб, колб і пластин із різних металів та камінців, на руни, якими все це було щедро обписано, й не придумала нічого кращого, аніж вихопити свій меч і почати все трощити. Лезо з дзвоном врізалося в конструкцію.

Спочатку кілька магів кинулися мене зупинити, але, на щастя, Лібка був поряд - а разом із ним і інші найманці, які швидко відтіснили надто завзятих чарівників.

Та нічого не вийшло.

Артефакт повністю захищав магічний щит. Мій меч ковзав по поверхні, немов по склу, і не міг залишити навіть подряпини. Удари лише відлунювали в залі, зливаючись із тривожними вигуками.

Я не здавалася. Захоплена люттю, я не помітила, як приміщення наповнилося димом і блискавками, що рвали повітря. Добре, що Кріст’єр був поряд. Йому разом із Лібкою таки вдалося достукатися до мого розуму й відтягти мене назад.

І вчасно.

Щойно ми залишили залу, артефакт спалахнув червоним сяйвом. Навколо нього сформувалася прозора куля, яка поступово тьмарилася, темніла, густішала - доки не стала настільки непроглядною, що за нею вже нічого не було видно.

Це було погано.

Дуже погано.

Я не знала принципу роботи цього артефакту. А навіть якби й знала - моїх сил було б замало, щоб щось змінити. Магічно вплинути на нього я не могла.

***

Місто накрила паніка, і багато його мешканців вирішили залишити домівки. І, як на мене, це було вірне рішення. Коли тут розгорнеться битва, дітям, жінкам та старим не місце на вулицях, сповнених страхом і кров’ю. Та й чоловікам, які ніколи не тримали зброю в руках, тут також нічого робити.

Та раптові збори спричинили хаос. Вулиці захлинулися людським потоком, а на виїздах утворилися величезні черги. Дехто намагався прихопити з собою весь нажитий скарб, навантажуючи возики до межі, і ті перекривали вільне пересування. Крики, плач, суперечки - усе змішалося в глухому гулі, що тиснув на вуха й нерви.

Та попри це Вір’єн із Дітором усе ж дісталися храму, прихопивши із собою Яжку та Джаліту.

- У нас дуже погані новини, - одразу кинув рудий.

Мені закортіло з’їдливо відповісти, мовляв, наче до цього все було добре, але я стрималася.

- Що трапилося? - просто запитала я.

- Пам’ятаєш, я казав, що не можу налагодити зв’язок із Таріоном?

- Так…

- Це тому, що на місто напали вампіри. Яких очолює… Даргет’єр.

На мить мені здалося, що серце зупинилося. Світ навколо потьмарився, а холод пробіг хребтом. Але на цьому новини не закінчилися.

- Він іде сюди, - додала Джаліта. – Оллі! Місто в ще більшій небезпеці.

- Скільки в нас є часу? - спитала я, відчуваючи, як напруга стискає груди.

- Години дві. Не більше, - відповів Вір’єн.

Схоже вони встигли зібрати осанні новини.

- Треба якось пришвидшитися. Влада знає про загрозу?

- Так, - продовжила Джаліта. - Тож тут наша допомога поки що не потрібна. Вона знадобиться тоді, коли вампіри зайдуть у місто.

- Ріда, нам ще треба знайти Оріде, - нагадав Дітор.

Це й так було зрозуміло.

- Де знаходиться будинок, у якому переховується Сіра? - запитала я в Джаліти.

- Поряд із гончарним кварталом… - вона на мить замислилася, а тоді підняла погляд. - Почекай. Ти хочеш навідатися туди саме зараз?

- Саме так, - підтвердила я, ледь помітно кивнувши.

- Вас може бути замало. Та навіть не “може” - скоріш за все, так воно і буде, - похмуро додала крадійка. - Я ж залишуся тут, де від мене більше користі.

- Я буду також тут, - додав Яжка. - Треба трохи заспокоїти паніку.

Я трохи нахмурила брови, обмірковуючи почуте. Сумнівів не залишалося: сил бракувало, а часу - ще більше. Попросивши їх зачекати, я розвернулася й майже бігом подалася назад до храму - на пошуки добровольців, готових ризикнути всім.

***

Щойно ми ступили за межі храмового подвір’я, як паніка вдарила в обличчя, мов гаряча хвиля. Вулиці кипіли. Люди бігли, штовхалися, кричали одне на одного, тягнули за руки дітей, намагалися не загубитися в натовпі. Хтось плакав, хтось молився, хтось проклинав усіх одразу: богів, жерців, магів, короля.

Вози стояли поперек доріг, загрузлі у власній жадібності: скрині, мішки, меблі, клітки з худобою - усе, що вважалося цінним у мирний час, тепер лише заважало втечі. Коні іржали, відчуваючи страх господарів, люди сварилися, доходило до бійок. Охоронці намагалися навести лад, але їхні голоси тонули в загальному гулі.

Повітря було сповнене диму та дзвону - тривожний, уривчастий звук розносився вузькими провулками, множився луною й робив страх майже матеріальним.

Ми рухалися швидко, але обережно, ковзаючи поміж людей, оминаючи вози, перестрибуючи через кинуті клунки. Часом доводилося різко зупинятися, щоб не збити дитину чи не влетіти в жінку, що впала на коліна просто посеред вулиці й затулила обличчя руками. Я стискала зуби й ішла далі - співчуття зараз могло коштувати занадто дорого. Чутки ширилися швидше за паніку й живили її, мов сухий хмиз полум’я.

***

Біля потрібного будинку паніки не було. Вулиця здавалася відрізаною від решти міста - тихою, майже неприродно спокійною. З будинку нічого не виносили, ніхто не заходив і не виходив. Навіть двері й вікна були щільно зачинені, без жодної ознаки поспіху чи втечі. Наче його власник або нічого не знав про події в місті, або залишив його ще задовго до того, як паніка охопила вулиці.

Ми не стали стукати. Часу на пояснення не було. За допомогою заклинання Кріст’єр вибив двері, і ми увірвалися всередину.

Глухий тріск дерева розірвав тишу.

На шум із глибини будинку вискочила дівчина-підліток. Вона різко зупинилася, побачивши нас, і затаїла подих. У її очах промайнув переляк, який вона намагалася приховати, випрямивши плечі й зухвало підвівши підборіддя.

- Хто ви й що вам тут треба? - запитала вона різко.

Та попри сміливий тон, тремтіння в голосі виказувало страх, який вона так старанно ховала.

- Хто, окрім тебе, ще є в будинку? - запитав Вір’єн, не розводячи довгих пояснень і не витрачаючи часу на ввічливість.

- Окрім мене, тут нікого немає, - відповіла вона й із викликом глянула на аристократа. Її страх зник майже миттєво, наче його й не було.

- Та невже? - недовірливо хмикнув найманець. - Тоді ми це перевіримо. Ти ж не проти?

Дівчина була проти. Ще й як. Та що вона могла зробити? Стати на шляху людей зі зброєю?

Будинок ми обшукали досить швидко, і справді - він був порожній. Майже.

У підземеллі Лібка знайшов Оріде - прикутого до стіни, напівлежачого в холодній тіні. Хлопець виглядав жахливо: блідий, змарнілий, зі слідами виснаження на обличчі. Він ледь тримався при тямі.

- Ви… ви мене знайшли… - це були перші слова, які він прошепотів, коли трохи опритомнів.

Для цього довелося дати йому ковток зілля Такієни. Рідина подіяла швидко: подих Оріде вирівнявся, у погляді з’явилася іскра свідомості.

- Так, - підтвердила я. - Ти можеш говорити?

- Можу, - кивнув він, ковтаючи повітря. - Зараз… зараз усе вам розповім.

Звісно, зайвого часу в нас не було - кожна хвилина важила, наче на вагу золота. Та вибору не лишалося: напівкровка, попри дію зілля, був надто виснажений, аби говорити швидко й чітко.

- Вони… вони хочуть викликати демона, - почав Оріде, зібравшись із силами. - Щоб Дарге… Даргет’єр міг його здолати й випити його кров. Так він стане ще могутнішим.

Ніхто не перебивав. Кожен із нас уже мав власні здогадки, і почуте лише підтверджувало найгірші з них.

- Вони взяли в мене трохи крові, - продовжив він після короткої паузи. - Сказали, що я начебто його кровний родич. Але це не може бути правдою. Я, звісно, не цілком людина… та я ж не демон.

Дітор сіпнувся від цього порівняння, але від будь-яких коментарів утримався.

У мене ж у голові крутилося зовсім інше питання - значно небезпечніше.

- Про це потім, — різко обірвала я. - Скажи краще: чому тебе залишили тут одного, без охорони й до того ж живим? Де всі?

- Тут… тут нікого немає? - Оріде здригнувся.

- Майже, - відповів Кріст’єр. - Лише одна дівчина.

Здавалося, збліднути ще більше було неможливо, але Оріде це вдалося. Його губи затремтіли, очі розширилися від жаху.

- Де воно?.. - прошепотів він тремтячим голосом.

Я миттю вихопила зброю й різко озирнулася. Слово “воно” мені геть не сподобалося.

Спочатку ми не помітили нічого загрозливого. Та за кілька ударів серця я почула шипіння - тихе, протяжне, таке, що пробиралося під шкіру.

- Ось ви й у пастці, - прошипіла дівчина.

Та чи можна було ще називати її дівчиною?

- Це останній, третій вид химер, - поспіхом заговорив Оріде, намагаючись, щоб ми розуміли, з чим маємо справу. - Для її виведення також знадобилася моя кров. Ось чому мене не вбили.

Крек!

Та лайка тут не допоможе.

- Заховайся за моєю спиною, - скомандував Вір’єн, прикриваючи Оріде собою й не зводячи очей із істоти.

- Воно не людина, як би не виглядало зовні, - продовжив хлопець попереджати.

Зміни я помітила одразу.

Шкіру істоти почала вкривати луска - темна, волога, мов щойно з-під води. Очі затягнула непроглядна темрява, у якій не залишилося й сліду людського погляду. Усмішка розтягнулася неприродно широко, відкриваючи зуби, схожі не на ікла, а на тонкі кістяні голки.

Та на цьому перетворення не зупинилося.

Воно виросло вгору, ламаючи власну поставу. Руки видовжилися й майже торкалися землі, а ноги викривилися, ставши більше схожими на пташині лапи з неприродно вивернутими суглобами. Одяг із тріском рвався на шматки, оголюючи змінену плоть.

І тоді за спиною з’явилися крила.

Вони прорізали тканину й шкіру з огидним звуком, розгортаючись у вузькому приміщенні. Тінь від них впала на стіни, зробивши істоту ще більшою й страшнішою.

Перед нами стояла химера.