Раді Вас бачити!

До Загорки ми дісталися, коли темрява вже опустилася на землю. Невелике поселення зустріло нас тишею та кількома блідими вогниками у вікнах. Два десятки дворів, розкиданих уздовж єдиної вулиці, тягнулися наче намистина за намистиною, і закінчувалося селище старим трактиром із похиленим дахом.

Трактирником виявився невисокий чоловічок із довгою борідкою, який віддалено нагадував гнома - то поглядом, то звичкою обмацувати руками своє пузце, ніби перевіряючи, чи не схуд за день. Він нагодував нас простою, але поживною їжею: густим ячмінним супом, шматком житнього хліба та печеним м’ясом, приправленим гірськими травами. Та головною стравою були не наїдки, а свіжі чутки з південного боку гір, якими він охоче поділився.

Як з’ясувалося, плітки, що ширилися столицею, були правдою: по цей бік гір людям жилося значно гірше, ніж на півночі. Взимку ще сяк-так можна було вижити, але влітку ситуація ставала нестерпною. Пустельники, зграї вовків, нападали на села майже щотижня. Вигрібали харчові запаси до останньої зернини, а молодь гнали в рабство, наче худобу.

Загорки ж було мало не єдиним поселенням, яке залишилося не розореним минулого літа, і то лише завдяки своїй віддаленості від пустелі. Ніхто не ризикував сюди добиратися - шлях був надто довгим і виснажливим навіть для степових вершників.

Я замислилася. Пустельники здебільшого займалися грабунком беззахисних сіл чи караванів без охорони. У пам’яті одразу спливли події минулого року: тоді я супроводжувала короля у подорожі до Ельсонару. Його величність вів переговори з ельфами, і шлях пролягав через кілька прикордонних містечок. Один із тих міст стояв біля пагорбів, що боронили західну частину материка від пісків пустелі. Там ми й зіткнулися з бандою Пустельників.

Дикі вершники виявилися боягузами: щойно вони побачили озброєний до зубів королівський загін разом із найманцями, розбіглися, мов перелякані шакали. Ми ще трохи поганяли їх по дюнах, аби показати, хто справжній хазяїн у тих краях, та швидко залишили. Нам за їхній відлов ніхто не платив, отож витрачати сили й час на дикунів не було жодного сенсу.

Тепер же ситуація була іншою. Ми - лише семеро: п’ятеро найманців, маг і письменник. У відкриту сутичку пустельники не полізли б - надто добре пам’ятають гостроту нашої сталі. А ось засідку влаштувати могли легко. Їхнє терпіння та хитрість не варто було недооцінювати.

Я вирішила: потрібно знову переглянути карту. Вибрати шлях так, аби перетнути пустелю найкоротшим відрізком і не заходити надто глибоко у піски. Кожна зайва верста могла коштувати нам життя.

***

Перед сном я вирішила навідатися до кімнати мага й поговорити з ним про те, що крутилося в голові вже кілька днів. А заразом спробувати випитати, хто ж його переслідує - хоч це й суперечило деяким власним правилам.

Чаклун зустрів мене непривітним поглядом. Довго не відчиняв двері, а коли нарешті впустив, то зробив це так, ніби впускав не союзницю, а настирливого кредитора. Тісна кімнатка світилася лише від крихітної свічки. Повітря було густе, затхле, з гірким присмаком паленого трав’яного диму - він, мабуть, знову палив свої захисні пахощі.

- Чого тобі? - його голос прозвучав холодно, відчужено, з тією напругою, що зазвичай передвіщає сварку. Було очевидно: маг хотів якнайшвидше виставити мене за двері.

- А я дивлюся, ти забобонний, мов неграмотний селюк, - я вишкірилася у посмішці, намагаючись зламати його кам’яну серйозність. - А ще магом себе називаєш… Може тоді й договір краще розірвати - заради твоєї ж безпеки? А то, дивися, смерть на тебе накличу! - при цьому я надула щоки й витріщила очі, удаючи сільську відьму. Грала на повну силу, і треба сказати - враження вийшло досить лячне, адже очі в мене від природи великі.

- Я тебе не боюся, - відповів він рівно, без тіні емоцій. Він все ще думав, що я ведунка. - Я добре обізнаний з цією силою. І знаю, що ви смерть лише передрікаєте, а не насилаєте.

Я підняла брови. Отакої. А чаклун, виявляється, не просто підозріливий буркун, а ще й розсудливий чоловік.

- Тоді з чого раптом така неприязнь? - поцікавилася я.

- Це не має стосунку до тебе, - відповів він коротко, але очі його потемніли.

- А до тих, хто тебе переслідує? - я зробила крок ближче, не зводячи з нього погляду. - Тих, що нацькували на тебе химер і бандитів у Лоару? А потім ще й розбійників пустили по твоєму сліду? І орків підняли? А до того найняли мисливців? Я щось пропустила? - сказала я з іронічною усмішкою, провокуючи його на відповідь.

- Спостережлива, - тихо мовив він, і в голосі з’явилася ледь чутна повага. - Або ж… ти справді бачиш майбутнє?

- Про це я ще в столиці казала, якщо пам’ятаєш, - нагадала я, не ведучись на його натяк. - Краще скажи: що такого важливого ти тягнеш у Триград?

- Цього я не можу сказати, - відрубав він.

- Отже, артефакт, - зробила я вигляд, що вгадую. - І без нього, якщо не доставити вчасно, буде повінь, засуха, землетрус… або ще якась напасть?

Чаклун, несподівано для себе, посміхнувся. В його очах промайнув вогник, який розвіяв тінь похмурості.

- З такими здібностями тобі варто було б піти в пророчиці, а не в найманці, - сказав він і, здається, вперше за вечір трохи повеселів. - Майже вгадала. А тепер твоя черга: яке у тебе діло?

Я розгорнула мапу й розстелила її на столі.

- План такий: ідемо вздовж хребта до самого Бригіна. А там… замість того, щоб сунутися пустелею, я пропоную піти через землі ельфів.

- Через пустельників? - він підняв погляд.

- Саме так. Одних проженемо, других відіб’ємо, а третіх можемо й не подолати. Їхня чисельність і сила нам невідомі. Та й твоя легенда краще впишеться в цей шлях. У пустелі ми будемо лише мішенями для орків. А в ельфійські ліси вони не ризикнуть сунутися.

Маг замислився. Я бачила, як він потер носа - звичка, яка з’являлася в нього щоразу, коли він серйозно обдумував щось.

- У Триграді нас чекають лише навесні, - нарешті промовив він. - Тож маємо майже два місяці запасу. Мабуть, ти права. Немає сенсу ризикувати і лізти в пустелю. Поїдемо через Браґін до ельфів.

- Ото й добре, - промовила я, згортаючи карту.

Але коли вже взялася за дверну ручку, він раптом спинив мене:

- Можна запитання?

- Запитуй.

- Чому тебе всі кличуть Рідою?

Я зупинилася, усміхнулася краєм губ:

- А чому ми досі не знаємо твого імені? - відповіла я питанням на питання.

Його сріблясті очі вп’ялися в мене, мов хотіли побачити наскрізь.

- Кріст’єр, - тихо сказав він. Для мага - рідкісна відвертість. Зазвичай вони приховують справжні імена, віддаючи перевагу прізвиськам: Льодовий, Багряний, Західний…

- А Ріда - скорочено від Арідари, - відповіла я. - Так Лібка підкреслював, що ставиться до мене як до рідної доньки.

- Арідара - не просте ім’я. Так простолюдини своїх дітей не називають.

- Як і Кріст’єр, - кинула я, натякаючи на його шляхетне походження.

- Як здогадалася?

- Колір твого волосся видає.

- Хм. Казали ж, пофарбуй… не слухав.

- Не переймайся. Ніхто інший і не здогадується.

- Це добре, - кивнув він. - А скільки тобі було, коли тебе вигнали з дому?

- Достатньо, щоб вижити самій, - чесно відповіла я, згадавши своє перше вигнання.

- То чи можу і я звати тебе Рідою? - раптом спитав він. - Бо від твого справжнього імені я щоразу здригаюся.

- Та називай, - знизала я плечима. Для мене це було байдуже. За своє довге життя я змінила десятки імен.

…Аридара. Ім’я, яке мені дав жрець, коли знайшов мене без пам’яті серед кам’яних завалів ущелини тридцять років тому. “Арід” - назва гори, де стояв храм, означала “Богом збережений”. А приставка “ара” - “вдача”, “везіння”.

Він приніс моє закривавлене тіло до храму й виходив мене, складуючи докупи кожну зламану кістку. Я прожила там десять років, майже стала послушницею. Але лишатися довше не могла: я не старіла, а це викликало б надто багато небезпечних запитань. Тож одної ночі, зібравши найпотрібніше, я залишила гостинний храм…

Магія й віра завжди воювали між собою. Жерці переслідували самітних чаклунів, а ті, своєю чергою, нишком шкодили храмам. Тож неприязнь Кріст’єра до мого імені я розуміла і не тримала зла.

Вирішивши питання маршруту, але так і не дізнавшись, хто ж насправді нас переслідує, я попрямувала до Вір’єна. Він лежав на ліжку з щасливою усмішкою, дозволяючи мені перевірити його рану. Рум’янець повернувся на щоки, апетит був вовчий. Висновок напрошувався сам: він повністю одужав. А значить, затримуватися в Загорках більше не було потреби.

***

Вранці ми вирушили на захід, тримаючись уздовж гірського хребта, який тягнувся немов величезний кам’яний мур, що відокремлював північ від світу пустелі. Сніг на схилах блищав у вранішньому світлі, а вітер з верхівок гнав холодні потоки повітря, змушуючи кутатися в плащі ще тугіше.

У селах, що траплялися на нашому шляху, ми купували продукти - переважно овочі, зерно, в’ялене м’ясо й сир. Іноді нам вдавалося вмовити селян пустити нас на ніч у хату. Нас з Сірою впускали майже завжди. А ось чоловічій частині нашої компанії часто доводилося тулитися в холодних стайнях, на колючому сіні, серед сопіння коней. Та ми залишалася з ними – наша робота була не в затишку, а біля чаклуна, аби вчасно відбити удар, якби він трапився.

Переслідувачі, здавалося, відстали від нас. Але ця тиша й відсутність небезпеки лякали навіть більше за відкритий напад. Бо подібне зникнення могло означати лише одне: ворог перегруповується, збирає нові сили й чекає слушної нагоди. І тоді буря може звалитися на нас зненацька.

Та найбільше мене непокоїли не орки й не наймані бандити, а оуданські мисливці - точніше, самі чутки про них. Згідно з тими чутками, саме їх найняли, аби усунути чаклуна. Але ми досі не зустріли жодного з них. У столиці їх теж не було видно, що й не дивно: оуданці славилися вмінням діяти тихо, невидимо, мов тінь. Вони з’являлися лише тоді, коли жертва була приречена.

Чаклун, звісно, чув про це, але ані підтвердити, ані спростувати не міг. Він тримався так, ніби це питання його не хвилювало, та я бачила, як іноді його рука машинально тяглася до амулета на шиї, немов він перевіряв, чи ще там той захист. Якби я почула про мисливців на базарі від балакучих торговців, я б лише посміялася, списавши все на чутки. Але ці слова я почула з уст розбійників, яких самих найняли вбити нашого мага. А такі люди не звикли вигадувати казки.

Тож тепер щоночі я здригалася від кожного шереху, від будь-якої тіні, що рухалася на узбіччі дороги. Уява малювала мені силуети оуданців - мовчазних, невидимих, безжальних. На відміну від орків, їм було байдуже, хто стоїть на їхньому шляху - людина, ельф чи навіть сам демон. Вони переступали будь-які кордони, нехтували законами й не знали страху.

Навіть якби ми сховалися в ельфів, під їхнім захистом, це не стало б гарантією. Оуданські мисливці не зважали ні на межі держав, ні на традиції рас. Вони йшли за здобиччю, доки не завершували контракт. І єдиний спосіб пережити зустріч із ними - це, мабуть, не потрапити їм на очі взагалі.

Але я знала: рано чи пізно вони з’являться. Питання було тільки - коли.

Спершу я запідозрила Оріде. Надто вже несподівано він трапився нам на шляху - самотній мандрівник серед гір узимку виглядав більше ніж підозріло. Його спокійна поведінка й занадто відверті розповіді тільки підсилювали мою настороженість. Та все ж я не поспішала з висновками й вирішила стежити за ним уважніше.

Минув тиждень, і я переконалася: напівкровка не мав жодного відношення до ордену. Він поводився надто просто, навіть наївно, не проявляв ані натяку на приховану силу чи холодну розважливість, що завжди видають служителів ордену. У його вчинках відчувалася щирість, а в словах - та мрійливість, що не пасує шпигуну чи вбивці. Мої підозри розвіялися, хоча настороженість залишилася. Бо в цьому світі навіть найчесніші люди часом стають небезпечними союзниками.

***

До Бригіна залишалося всього два дні дороги, коли нас, нарешті, наздогнали одні з переслідувачів. На цей раз це були тигрведи - смердючі напівтрупи з дірками в гнилій плоті, за якими, наче вірні пси, тяглися голодні вовкведи. Ну, хоч орків із ними не було - і на тому дякую.

Ми тільки-но виїхали з невеличкого села, де заночували, як Ебон, вловивши смердючий запах, різко зупинився.

- Завмерли, - прошипіла я, напружено вслухаючись у тишу.

- Ти щось відчула? - запитав Вір’єн, вдивляючись у мене й у навколишній простір. Хоча він і голова, але кожен мав право дати застереження коли відчував небезпеку.

- Гостей… із душком, - відповіла я й показала рукою на кілька темних точок на горизонті. Вони швидко наближалися, збільшуючись у розмірах.

Тікати вже було пізно. Сховатися також ніде: гірські печери не мали дверей, а захисні огорожі в селах, які ми зустрічали, могли подолати навіть звичайні люди, не кажучи вже про химер.

- Оріде, ти хоча меч у руках тримати вмієш? - запитала я.

- Ні, - чесно зізнався він. І я, правду кажучи, не очікувала іншої відповіді: зброї при ньому й близько не було.

- А стріляти з лука? – запитала Сіра.

- Трохи, - невпевнено відповів писар.

- Тоді тримай мій запасний, - і дівчина простягнула йому другий лук і повний сагайдак стріл. А далі пролунав від неї простий наказ: - Стій поряд зі мною.

Оріде прийняв зброю з явним острахом, проте не відмовився. Витягнув одну стрілу й поклав її на тятиву, хоч руки його й тремтіли.

Днем тигрведи виглядали не такими страшними, як уночі, та від цього не менш гидкими. Напівзогнилі тіла, бруд, очі з розширеними зіницями, у яких не лишилося ані крихти людяності. Вони йшли на нас мовчки, не кліпаючи, мов неживі ляльки. Вовкведи ж - дикі, ребра випирають з-під скуйовдженої шерсті, зуби загострені, зі слиною, що стікала на сніг. Їхні голодні погляди вчепилися в нас, і вже було зрозуміло - вони не зупиняться.

Сили були надто нерівні. Битися з такою ордою безглуздо. Врятувати нас міг тільки дивом надісланий шанс… або моя магія. На чаклуна розраховувати не ризикувала: його щити ледве витримували один удар, кулі енергії відскакували від химер без жодного ефекту, а на щось серйозніше в нього бракувало чи досвіду, чи сил. Некромант з нього був той ще. Тому я взяла все у свої руки.

- Танок перший. Танок вогню! - виголосила я, й навколо нас піднялася висока стіна полум’я.

Вовкведи завмерли. Вогонь вони ненавиділи, і навіть зараз, голодні, не наважувалися переступити цю палаючу межу. Скавуліли, гарчали, але лишалися з того боку. Та тигрведів полум’я не зупинило. У них ще залишалося людське в походженні, і страху перед вогнем вони не знали. Без вагань вони кинулися крізь полум’я, немов воно було для них не перешкодою.

Вони не мали зброї, лише пазурі та ікла, але цього було більш ніж достатньо, щоб розірвати людину на шматки. Їхня гнучкість і тваринна швидкість робили їх небезпечними суперниками. Я не знала, що краще: відганяти вовкведів чи відбиватися від тигрведів. Бути одразу там і тут я не могла.

- Танок четвертий. Танок блискавок! - крикнула я, відчуваючи, як у тіло вривається сила.

Блискавка - не полум’я. Вона не лише обпікає. Якщо розряд влучить точно - від жертви залишиться лише купка попелу. На щастя, мої супутники це розуміли й інстинктивно відходили якомога далі, щоби не потрапити під випадковий удар.

З четвертим танком моя швидкість зросла в кілька разів. Тіло рухалося саме, блискавки спліталися навколо мене, немов живі змії. Найважче було - не зачепити когось зі своїх, адже форма розряду нагадувала вовчий силует, який то вискакував уперед, то зникав.

Я бачила, як роти моїх супутників розкрилися від подиву. І найманці, й Оріде, і навіть сам чаклун дивилися на мене з таким захопленням, ніби перед ними вперше постала сама стихія у плоті. І найприємніше - на обличчі мага не було зневаги чи страху. Лише щирий, майже дитячий інтерес.

Бо таке у природі зустрінеш не щодня.