Спочатку:
На сторінку книги
До Нижньогорська ми дісталися на дванадцятий день шляху. За цей час нас більше ніхто не переслідував - і це водночас тішило й тривожило. Тиша була підозрілою, занадто спокійною після всього пережитого. І тепер ми з непевним передчуттям дивилися на засніжені гірські вершини, що чекали попереду. Вони приховували у собі безліч небезпек - від засідок найнятих розбійників до зрадливих лавин, готових зійти будь-якої миті.
Щоб не заблукати, вирішили триматися старої, давно занедбаної дороги, яка ще колись перетинала ці гори. Починалася вона біля Нижньогорстка й закінчувалася вже у самому Триграді. Кам’яна кладка подекуди збереглася - влітку її можна було розгледіти крізь мох та бур’яни. Уздовж цього шляху колись існувало декілька проміжних станції для відпочинку, і саме на них я запланувала наші привали.
Я їхала попереду на Ебоні. Мій кінь був особливим - відчував небезпеку раніше за мене, навіть якщо вона ховалася під товстим шаром снігу. За мною тримався чаклун, а замикати похід, цього разу випало Таргісу. Решта старалась не сходити з вузької стежки, яку лишали стрункі ноги Ебона.
Близько обіду знову пішов сніг, цього разу такий густий, що світ зник за білою стіною. Видимість упала до нуля. Я зупинила коня й витягла компас. Стрілка шалено крутилася, не зупиняючись.
- Потрібно знайти сховище й перечекати завірюху, - звернулася я до мага. - Інакше ризикуємо зірватися в прірву або звернути не туди. У горах занадто багато залізної руди, компас тут марний.
- І де ж ти пропонуєш? Під ялиною, чи що? - скептично гмикнув чаклун.
- Чому під ялиною? Краще в печері, - відповіла я.
- Ага, прямо до тролів у гості… чи до кобольдів, - в’їдливо вставив Вір’єн. - Інших ідей немає?
- Можна ще попросити нашого мага розігнати хмари, - не втрималася я.
- На таке я витрачати резерв не стану, - різко відказав чаклун. - Тролі тут не водяться, а кобольди під час хуртовин сидять у шахтах. Тож вирушаємо до печер.
Я ледве стрималась, щоб не відповісти, що кобольдів у Корданських горах взагалі ніколи не було. Але лекції на пронизливому вітрі читати не хотілося, та й не наймали мене для цього.
Печера трапилася простора, проте з низькою стелею - кожному з нас доводилося нахиляти голову. Усередині ми знайшли сухі гілки й розвели невелике багаття, щоб зігрітися й пообідати. Полум’я кидало танцюючі тіні на кам’яні стіни, а дим змішувався із запахом сирої землі.
Від самого від’їзду з Лаори погода майже щодня “радувала” нас сильними снігопадами. Мій інстинкт, далекий від людського, весь час підказував: тут не обійшлося без магії. Та сама сила спричинила й незвичні осінні зливи. І ось тепер, стоячи біля виходу й вдивляючись у непробивну стіну хуртовини, я відчула підтвердження своїм підозрам.
Від снігу тягло чужою магією. Незнайомою. Не такою, як у нашого чаклуна. Я обернулася до нього - він дрімав біля вогню, як і решта, навіть не підозрюючи, що в повітрі ховається чиєсь втручання.
Про справжню мету своєї подорожі маг і далі мовчав. Таємниця. Для сторонніх ми виглядали як звичайний загін, що супроводжує чаклуна, котрий вирішив подивитися світ зимової пори. Нашою ж правдою було інше: він віз до Триграда щось надзвичайно цінне. Що саме - ми не знали. Але факт того, що його прагнули вбити не тільки розбійники, а й оуданські мисливці, казав сам за себе.
Яке ж воно, те “щось”, через яке готові пролити стільки крові? Мені раптом дуже закортіло дізнатися. І ще більше - зрозуміти, хто саме стоїть проти нас. Якби ж я не вбила всіх тих розбійників до останнього… треба було бодай одного взяти живим для допиту. Скільки разів я собі казала: спочатку думай, потім бий. Та дарма. Зробленого не повернеш.
Тому я вирішила відповісти нашому невидимому противнику. Переконавшись, що ніхто з моїх не дивиться, прошепотіла подумки:
“П’ятий танець. Танець вітру”.
Навколо моїх ніг закружляв маленький повітряний дракончик, а потім злетів угору, набираючи силу. Моє чаклунство виявилося сильнішим: не лише хуртовина вщухла - хмари розвіяло, й на мить засліпило нас яскраве зимове сонце.
Я похитнулася. Земля хиталася під ногами, перед очима все розпливалося, а в роті відчувався солоний присмак власної крові. Ці симптоми я знала добре - розплата за використанну силу.
- Потрібно вирушати далі, - сказала я якнайгучніше, намагаючись приховати тремтіння в голосі. - Ми ще встигнемо дістатися до першої станції до темряви.
Та ясна погода протрималася недовго. Вже на заході сонця небо знову затягнуло хмарами, і сніг посипався з новою силою. Але цього разу - звичайний.
***
Будівлі станції були зведені з каменю - й на наше щастя, доволі міцно. Головний корпус свого часу постраждав чи то від воєнних дій, чи від численних землетрусів, і тепер являв собою радше руїну з обваленими стінами та напівзасипаними підвалами. А от трактир дивом уцілів: його стіни стояли міцно, дах зберігся принаймні наполовину, а дерев’яні балки всередині ще трималися.
Але найбільше нас здивувало те, що ми знайшли у підвальних приміщеннях - старі лазні. Кам’яні купальні, викладені плиткою, з об’ємним резервуаром для води й навіть з облаштованим місцем для розігріву. Для мандрівників, які вже кілька тижнів не знали, що таке гаряча вода й чисте тіло, це було справжнім даром небес. Від самої думки про гарячу пару волосся почало свербіти, а плечі нили ще дужче. Якщо й далі лишатися без купелі - не дивно, що довелося б боротися вже не з химерами, а з власними вошами.
Поки я з чаклуном сперечалася, як краще наповнити резервуар водою - чи тягнути відрами зі старого колодязя, чи скористатися магією, - Сіра з Дітором заходилися на кухні. Вони швидко розвели вогонь у потрісканій печі й взялися готувати вечерю з того, що в нас залишалося в запасах: в’ялене м’ясо, трохи круп і кілька коренеплодів, які вдалося зберегти від морозу.
Тим часом Вір’єн із Таргасом вирішили оглянути місцевість. З їхніх слів, поряд могли бути як вовчі лігва, так і залишки розбійницьких укриттів, тож без перевірки ми ризикували спати неспокійно. Їхні кроки й голоси ще довго луною віддавалися у кам’яних стінах.
Мені теж кортіло пройтися й оглянути кожну тріщину й закапелок цього місця, дізнатися, які таємниці воно ще приховує. Та спокуса відчути на собі гарячу воду, змити багатоденний бруд і розчесати чисте волосся перемогла цікавість. У цю мить навіть найзахопливіша пригода не зрівнялася б із простим людським щастям - знову стати чистою й бодай на кілька годин забути, що ми у зимових горах.
***
Коли ми нарешті наповнили кам’яний резервуар, і вогонь під ним зашипів, нагріваючи воду, в лазні почала підніматися легка пара. Спершу ми з недовірою розглядали стару кладку: чи витримає вона, чи не розсиплеться під тиском гарячої води? Але камінь виявився міцним, як і обіцяла сива давнина.
Я занурила руки у воду й мало не застогнала від задоволення. Тепло розтікалося по пальцях, підіймалося вгору до ліктів, стираючи холод, що за дні подорожі в’ївся в кістки. Здавалося, ніби сама зима поступалася своїми володіннями цьому крихітному оазису тепла.
Ми з Сірою першими скористалися купіллю. Вода обіймала тіло, змиваючи втому, наче стирала невидимі сліди дороги та боїв. Я відкинула голову на кам’яний край і заплющила очі, дозволяючи м’язам розслабитися. Було відчуття, що я не серед гір, повних небезпек, а вдома, у затишку, де за вікном лише сніг і тиша.
Сіра, хоч і намагалася триматися серйозно, не втрималася й тихо засміялася, коли гаряча пара змусила її чхнути. У тому сміху було щось щире, невимушене, мов відголос її юності, яку в неї намагалися вкрасти.
Сіра була з тих дівчат, що втікають із дому, лише б не йти під вінець зі старим фермером. Невисока, струнка, з білявим волоссям, заплетеним у косу, вона мала крихку вроду, та водночас у її рухах відчувалася сила й рішучість. На відміну від мене, вона мала виразні жіночі форми, й навіть у важкому мандрівному одязі не втрачала жіночності.
Після втечі, трохи помандрувавши світом, вона осіла в Лаору й влаштувалася лучницею до графа Хайдена. Навколо її імені завжди ходили плітки: одні казали, що вона не лише найманиць, а й коханка графа; інші - що Сіра належить до таємничого жіночого ордену, який дав обітницю цнотливості. Що з того правда, а що вигадки - мене мало обходило. У кожного з нас вистачало власних таємниць.
До того ж Сіра була не з тих, хто полюбляє базікати. Тихенька, мовчазна, вона радше нагадувала тінь. На відміну від Вір’єна, котрий міг завести балачку будь-де й будь з ким, вона говорила рідко, але слухала уважно. Та, що дивно, у дорозі вона часто вела розмови з Таргасом. Про що вони там шепотілися на кожній зупинці - залишалося для мене загадкою.
***
Спати ми лягли щільно один до одного, притискаючись спинами, щоб зігрітися. Я опинилася затиснутою між не зовсім небажаними сусідами: з одного боку - Вір’єн, чиє товариство мене дратувало, з іншого - Дітор, який цього разу ніс першу варту. Чаклун, аби посилити охорону, встановив навколо старого депо захисні амулети, що мали відганяти химер та нечисть. Але покладатися на магічні штучки ніхто не ризикував.
Дочекавшись, поки всі занурилися в сон, включно з вартовим, котрий уже добряче кивав носом, я обережно покинула своє тіло, створивши астральну оболонку.
З примітивними чарами мага я впоралася легко й вільно вислизнула крізь захисне плетиво. Не відходила надто далеко від трактиру, та все ж вирішила провести ретельну розвідку.
Закривши очі, я підняла руку й випустила хвилю пошукової магії. Вона розійшлася довкола, мов кола на воді від кинутого каменя, й поверталася до мене відлунням, яке чула тільки я. Світ розгорнувся переді мною в чорно-білому мерехтінні: чорний сніг, білі стовбури дерев, темні плями живого тепла серед мертвого холоду.
Трохи попереду в берлозі спав ведмідь, важко перевертаючись у сні. Праворуч лисиця тягла в зубах закривавлену тушку - мабуть, зайця. Позаду метушилася білка у дуплі, під зруйнованою станцією звивалася ціла мережа мишачих ходів. У печерах відпочивали ореади, занурені у глибокий спокій. А там, звідки ми прийшли, на старому дубі, що був домівкою для гамадріади, сидів пугач.
І не звичайний пугач. Його пір’я світилося отруйно-помаранчевим відтінком - ознака чужої магії. Птах не просто сидів, а стежив. Його погляд був спрямований рівно на трактир. Я насторожилась: через такого посланця за нами явно вели спостереження. Варто було мені глянути на нього пильніше, як пугач теж відчув мою присутність і, ухнувши сердито, зірвався з місця, перелетівши на сусіднє дерево.
Після перевірки я повернулася до власного тіла. Наостанок укріпила захисні амулети, піджививши їх своїм енергетичним слідом. Потім перевернулася на інший бік і ліктем зачепила Вір’єна - аби той змінив Дітора на посту.
