Раді Вас бачити!

Я прийшла до тями від того, що щось мокре й різкувато пахуче лежало на моєму лобі. Вологе, прохолодне й просочене трав’яною настоянкою.

- Це спека тебе так прибила чи щось інше? - тихо запитав Кріст’єр, сидячи поруч.

- Не скажу, - буркнула я, знімаючи компрес.

- І не кажи, - кивнув він, наче це було йому навіть зручніше.

Я й сама не очікувала, що мене так виб’є з рівноваги проста пісня. Але ж то була та сама мелодія, що замість колискової співала мені бабуся. І ще - пісочник. Ледь здогадалася, і вже втратила свідомість. Як же так? Яким чином моя бабуся могла бути пов’язана з цими дивними мандрівниками?

- Звідки ви знаєте цю пісню? - запитала я у сліпця, коли він закінчив перебирати струни.

- Вона знайома мені ще з тих часів, коли я, хлопчак, під стіл пішки ходив, - сумно посміхнувся він. - Її співала стара жінка, така древня, що, здавалося, пісок сипався з її долонь. Я тоді ще бачив світ. Потім на наше селище напали орки й спалили все дотла. Я один лишився живим. Але втратив і зір, і пам'ять. Лишилися тільки три образи: та стара, вогонь і ця пісня. Це - все, що я пам’ятаю про своє дитинство.

Знову глухий кут. Я стискала зуби. “Гхару-у-у”, - тихо проскрипіла лють десь усередині. Відчуття, ніби чиясь доля заплелася з моєю ще задовго до того, як я народилася.

***

Канран важко було назвати містом, але й селом він не був. Це була радше фортеця-місто, заселена гордими кентаврами, чия пиха та самовпевненість могли б без зусиль змагатися з ельфійською.

Ледь ми ступили на вимощені бруківкою вулиці Канрана, як на нас одразу звернули увагу. Жоден не зупинив, ніхто не перешкодив рухові, та все ж невдоволене фиркання й нервове цокання копит за спиною створювали відчуття тривожного неспокою. Здавалося, що кожен мешканець уважно зважує нас - чи ми гідні бути гостями їхньої твердині.

Будинки в Канрані були приземкуваті й довгі, більше нагадували стайні, ніж житло. Але споруда, біля якої ми зупинилися, різко виділялася серед цієї одноманітності. Триповерхова, кругла, з високим куполом замість даху, вона мовби насміхалася з одноманітних “стайнових хатин”, що оточували її. Вхід охороняли дві кам’яні статуї кентаврів-воїнів із спрямованими на нас списами. Їхні холодні погляди з каменю пробирали до кісток.

Я встигла піднятися лише на кілька сходинок, коли нам назустріч вийшов кентавр. Його широка, мускулиста, оголена груди випиналася гордо, а темне волосся спадало на плечі. Величезні кільця-сережки в його вухах дзенькнули від руху, важкі шкіряні браслети на зап’ястях поблискували в світлі вечірнього сонця.

- Добрий день, Адір, - промовила я, злегка схиляючи голову перед ним.

- Добрий день, Оллівіджиен, - відповів він, також злегка схиливши голову.

- Дозволь представити тобі моїх супутників і звернутися з проханням, - кентавр мовчки кивнув, і я продовжила: - Кріст’єр, маг Рамірської обителі; Вір’єн та Дітор найманці-охоронці.

- Я Адір, правитель Канрана, - офіційно представився кентавр. - Що за справи привели тебе в наше місто, вісниця біди з північних земель?

Ніхто з моїх супутників навіть не смикнувся коли мене обізвали “бідою”. Ми всі такими зараз були, тягнучи за собою цілу ниску переслідувачів. На різним смак так би мовити.

- Ми прямуємо до Триграда. Та дорогою нас переслідують вороги, а мене - ще й тінь минулого. Щоб розібратися, чи пов’язані події між собою, потрібен спокій. Але в дорозі на нього немає часу. Та я прошу в тебе тимчасового притулку не заради спокою.

- Хто вас переслідує? - спитав Адір, уважно вдивляючись мені в очі.

- Орки, химери, пустельники, оуданські мисливці й невідомий нам чаклун, - без вагання відповіла я, перераховуючи всіх.

Кентавр ледь помітно посміхнувся, знімаючи з обличчя холодну маску безпристрасності:

- Ти й справді не можеш без цього?

- Не виходить, як би я не намагалася, - відповіла я тією ж усмішкою.

- Наскільки ви їх випереджаєте?

- Може день, а може тиждень. Химер з орками востаннє бачили біля південних гір, із пустельниками ми розійшлися зовсім нещодавно. Вони впевнені, що ми йдемо до Триграда або Гритодора. Про Канран їм знати не слід. Шпигунів відтоді, як ми покинули Сірієн, я не помічала.

- Гаразд. Я віддам наказ посилити охорону міста. Скільки часу тобі знадобиться?

- Сподіваюся, не більше доби, - прикинула я.

- А що ти збираєшся тут робити? - раптом обізвався Дітор.

- Це той, про кого я думаю? - спитав Адір, окинувши поглядом скуйовдженого найманця.

- Саме він, - коротко підтвердила я.

- У ньому простежуються спадкові риси, - кинув Адір, уже повертаючись до будівлі.

- От саме через нього ми й тут, - продовжила я натякаючи та Дітор мене зрозумів.

Розмова про те хто він та хто я відбувалася лише між нами двох. Іншим подробиці були зайві. Й взагалі могли нашкодити. І Вір’єну, і Кріст’єру вистачило того, що ми з Дітором родичі. І не люди.

***

Я перебувала в самому серці будівлі - у круглій залі без вікон і без жодних меблів. Світло проникало згори, крізь круглий отвір у куполі, ніби сам промінь сонця спускався сюди навмисно, щоб вирізнити центр кімнати серед тіні.

Зал одразу нагадав мені стоянку пустельників: замість терас чи ярусів його окружність прикрашали масивні колони, та й розмірами він був значно менший. Підлога була викладена мозаїкою, що зображала битву кентаврів і мінотаврів - тисячі дрібних камінців складалися у рух, у натиск, у кінську лють та важкі удари рогів. Здавалося, варто лише ступити ближче - і барельєф оживе, брязне зброєю, видихне гаряче повітря давньої війни.

На стінах тягнулися розписи: героїчні сцени, перемоги й падіння, яких я не пам’ятала в жодних хроніках. Вони суперечили всьому, що я знала. Наче тут зібрали історію іншого світу, чужу, але чомусь тривожно знайому.

Та сьогодні я прийшла не чужі спогади розбурхувати. Мене цікавило зовсім інше - треба було нарешті розібратися з Дітором. Я весь цей час хвилювалася за силу чаклуна, а виходить, справжня загроза визрівала в зовсім іншому місці. І в іншому тілі.

Поки Дітор умощувався в самому центрі зали на холодній кам’яній підлозі, я розставляла масляні лампи. У них тліли особливі трави для медитації: густий терпкий аромат підіймався повільними спіралями, насичував повітря й налаштовуючи простір на потрібний ритуал. Тіні ламп хиталися на стінах, оживляючи стародавні розписи, ніби самі боги та чудовиська прийшли стежити за нашим ритуалом.

Коли я запалила останню лампу аромат трав почав сплітався у візерунки, які я могла відчути не лише зором - шкірою. Вони ворушилися навколо нас, неначе невидимі істоти, що терпляче чекали початку.

Дітор сидів нерухомо, але його погляд видавав інше - всередині нього хвилювалася буря. Вона підіймалася під дією зову крові яку я намагалася викликати та приборкати.

Після недавнього бою хлопець змінився. Став більш мовчазним, насупленим. Сподіваюсь це тимчасово…

- Ти готовий? - запитала я тихо, хоча голос мій відбився від стін так, ніби я крикнула.

- Не знаю, - зізнався Дітор. - Сподіваюсь, що так. Я відчуваю, як у мені постійно щось… змінюється. Хочеться знову прийняти іншу іпостась… але водночас і не хочеться. Тож краще розібратися з цим зараз.

Його щирість і готовність довіритися мені вселяли надію, що цього разу у мене все вдасться.

Я підійшла ближче та сіла навпроти - так, щоб бачити найменшу зміну: рух зіниць, напруження м’язів, тремтіння пальців, навіть ледь помітний збій пульсу.

- Слухай уважно, - почала я повільно. - Те, що в тобі прокидається - не зло. Це сила. Питання лише в тому, чи ти керуватимеш нею… чи вона тобою.

- Хто ми? - його голос злегка зірвався. - Демони?

- Ні, - я хитнула головою. - Є інші світи і інші раси. Ми - аеланці. Я - чистокровна, а ти… навіть не знаю, на яку частку. Принаймні поки що. Ти мав бути людиною. Я дуже давно запечатала дію крові твого пращура, щоб він і всі його нащадки могли жити без тягаря. Але щось пішло не так. Чому саме в тобі моя кров почала прокидатися - я не знаю.

- То я стану… напівкровкою? - він стискав руки, ніби боявся почути відповідь.

- Ні. Напівкровок у нас не буває, - зітхнула я. - Аеланська кров завжди бере гору. Саме в цьому й біда. Вона прокинулася - і тепер поступово перетворює тебе. І чесно… я навіть гадки не маю, що чекає на тебе попереду. Які випробування. Які зміни. Який біль. Які видіння. Яка магія. Це може бути будь-що.

Його дихання збилося, але я простягнула руку, торкнулася його пальців.

- Але пам’ятай одне, - сказала я твердо. - Я поруч. Я не дам тобі загинути. І не дам тобі втратити розум. Зрозумів?

- Так, - прошепотів він.

- І ще, - я дозволила собі ледь помітно всміхнутися. - Якщо тебе через необізнаність назвуть демоном, скажи, що вони помиляються. Бо ти - Архідемон.

Він підняв брови.

- Звучить ще більш загрозливо, - відповів Дітор, і його рот нарешті тремтливо сіпнувся в усмішці.

Я ще не встигла забрати руку, як вираз обличчя Дітора змінився - у ньому промайнув такий різкий біль, що стало зрозуміло: хлопець от-от перейде в бойову форму. Шкіра на його щоках на мить натягнулась, м’язи напружилися.

- Дихай рівно, - попросила я тихо, хоча сама вже втягнула повітря, що просякло травами глибше. - Дозволь силі підійматися, але не чіпляйся за неї. Хай тече. Не борись - скеровуй.

Дітор заплющив очі. Його плечі дрібно тремтіли - то від холоду кам’яної підлоги, то від жару, що підіймався в повітрі хвилями, а ще від того внутрішнього тиску, який могла розбудити лише аеланська кров.

Його тіло повільно, неприродно випрямилося, ніби чиясь невидима рука торкнулася хребта й легким, але владним рухом потягнула його вгору, випростовуючи кожен хребець.

Тіні від ламп здригнулися й потягнулися по стінах, мов живі істоти, що з цікавістю спостерігали за його трансформацією. Полум’я в лампах тремтіло, але не від вітру - від сили, що почала прокидатися. У залі стало тихо, до млості тихо, а це місце ніколи не мовчало без причини.

Здавалося, сама зала затамувала подих - чи визнає вона ту крихітку аеланської крові, що текла в ньому… чи знищить.

Його дихання стало важчим, але рівнішим, ніби він намацав правильний ритм серед хаосу. Під сорочкою м’язи грали - то збільшувалися в об’ємі, ніби наповнюючись силою, то зникали, лишаючи тіло ненатурально худим на частку секунди. Шкіра, ще мить тому засмагла, почала світлішати, немов у ній згасало сонце.

А потім він підвів голову - і я побачила його очі.

Вони палали. Не відображали світло - випромінювали його. Жовте, різке, хижо-яскраве світіння, яке я знала надто добре.

Процес уже розпочався.

І зупинити його було неможливо.

- Воно… - ледь чутно і водночас хрипко прошепотів він. - Воно росте. Прямо всередині. Як вогонь. Але… холодний.

- Це нормально, - я нахилилася ближче, щоб в будь яку мить встигнути схопити його. - Тримайся межі. Ти досі ти. Пам’ятай це. Не відпускай себе. Згадай ім'я мареті. Як її звали?

- Амаріс. ЇЇ звали Амаріс.

Його пальці судомно вчепилися в камінь підлоги, і мозаїка під ними тихо тріснула.

Світло з отвору в куполі змінилось: промінь став різкішим, білим, майже сліпучим. Він впав прямо на Дітора, немов вибрав його серед тисячі інших. Плями на шкірі хлопця потемніли - не рани, ні, радше ледь помітні знаки, що проступали зсередини, як чорнило крізь тонку тканину.

Він різко видихнув - і з грудей вихопилося тихе гарчання. Не людське. І не звіряче. Щось проміжне. Яке тільки формується.

Його голова ривком піднялася, а зіниці розширилися майже до чорних кругів.

- Я… бачу… - продовжив він хрипів. - Очі… не мої. Зала інша. Світ… чорний. І… палає.

Всі лампи раптом спалахнули в унісон, полум’я розтягнулося в довгі вогняні нитки, що звивались у повітрі.

- Слухай мене! - я схопила його за щелепу, піднімаючи його погляд на себе. — Це не бачення. Це відбиток нашої пам’яті. Аеланська кров показує тобі минуле. Не дай йому затягнути тебе!

Ще мить - і він міг би провалитися туди повністю.

- Я… тримаюсь… - прошепотів він, але на скронях виступив холодний піт. - Батька... батька звали Кадір.

Я обхопила його обома руками, впорядковуючи потоки магії, що били з нього хаотично. Він сидів, напівзгорбившись, але вже не відкидав моїх слів - він боровся.

- Добре. Дихай синку, дихай. Випусти силу - але не себе.

Раптом щось змінилося. Ледве відчутно. Ледь уловимо. Але я відчула.

Потік сили змінив напрям - ніби хтось розгладив його долонею. Він вирівнявся, став спокійним і рівним, як поверхня тихого озера.

Дітор відкрив очі.

Тепер зіниці повернулися до норми, а голос, коли він заговорив, знову належав йому - рівний, тверезий, трохи втомлений, але без тієї тваринної хрипкості.

- Я… можу, - прошепотів він. - Я справді можу тримати це під контролем. Він мені сказав…

- Тихо, - різко перебила я. - Нікому і ніколи не кажи, що він тобі сказав. Навіть мені. Це таємниця. Про неї можна говорити лише тоді, коли будеш готовий померти. Зрозумів?

Він ковтнув повітря.

- Так.

- От і добре. Почекай, не вставай. Тепер я маю дати тобі ім’я.

- Але… в мене воно вже є.

- Є, - кивнула я. - Але те ім’я було для людини. А зараз ти потребуєш іншого. Одне ім’я - для світу живих. Друге - для потойбіччя.

- Знову таємниця? - Дітор спробував усміхнутися, але вийшло радше стримано.

- Так. Звикай, це не остання, - відповіла я.

Я підвелася на ноги, що ледь тримали мене. Скільки ми так просиділи?

З сумки я дістала ніж і невелику різьблену шухлядку. Відкривши її, занурила палець у густу суміш синьої глини та подрібнених мушель - вона прохолодно лягла на шкіру.

Підійшовши до Дітора, я нахилилася й обережно провела пальцем по його обличчю: три вертикальні лінії - одна строго по центру, дві інші проходили крізь очі, ніби відкривали погляд у два світи водночас. Суміш лишала блиск, схожий на місячне світло.

- Я, ЕрТор’є з роду Тіньових Велхарі, дарую тобі ім’я ЕрСар’є, що означає “загублений”. І визнаю тебе своїм нащадком та спадкоємцем.

Після проголошення я ковзнула лезом по подушечці пальця. Тепла кров миттєво виступила на шкірі. Я торкнулася нею губ Дітора - чорна крапля розтеклася тонким обрисом, замикаючи обряд.

На мить його очі знову спалахнули, але без болю - і я видихнула.

Це означало, що ім’я було прийнято.

Що сила визнала його.

Що тепер він справді мій нащадок.