Я прокинулась раніше, ніж планувала. Знову кошмар. Здається, вони тепер будуть переслідувати мене майже щоночі.
Вилаялася - стало трохи легше. Але ненадовго.
Щоб розвіяти похмурі думки, вирішила пройтися на місцевий ринок. Та й продукти в дорогу ніколи не були зайвими - чоловіча частина нашої компанії пожирала їжу такими темпами, що вона зникала швидше, ніж ми встигали поповнювати запаси.
Небо тільки-но почало сіріти, й тому ринок майже пустував. Лише кілька ранніх торговців розкладали свій нехитрий товар на прилавках, готуючись до робочого дня. Поблукавши вузькими рядами, я зупинилася біля повної корзини наливних, червонобоких яблук, які продавала статна, весела тітка. Взяла цілу корзину - соковиті, важкі плоди нагадували про щось просте й тепле, зовсім не схоже на мою нинішню реальність.
Саме в цю мить я почула розмову, яка змусила мене насторожитися.
- Пам’ятаєш чаклуна з Валдрока, що пропав ще на початку минулого місяця? - звернулася яблучниця до своєї сусідки по лотку.
- Аякже, пам’ятаю, - відповіла продавчиня здобної випічки.
Я завмерла і, роблячи вигляд, що вибираю ватрушку, затрималась спеціально, щоб підслухати.
- Так от, кажуть, він майв йти у Триград не сам, а з командою, - продовжила перша.
- Ого, - кивнула друга.
Не витримавши, я втрутилась:
- А що з тим чаклуном трапилось?
Жінки одразу насторожено глянули на мене. І я відчула, як у середині стискається щось холодне. Звісно, хто б захотів довіряти людині у плащі, під яким проглядається кольчуга, ще й з мечем наперевіс? Справжній найманець, від якого можна чекати і захисту, і смерті - залежно від того, хто платить. Вистачило б ще шраму на щоці та свіжої крові на плащі - і образ був би цілком завершеним. Мені слід було мовчати, але цікавість знову перемогла розсудливість.
- Чудовиська його роздерли, - нарешті сказала яблучниця. - Сам ішов через гори, от вони й наздогнали його. А учень устиг утекти.
Цікаво виходить: у гільдії про це - ані слова, повна тиша, ніби нічого й не сталося. А от вуличні пліткарки вже все знають, переказують одна одній, ще й додають “від себе” з десяток подробиць. То хто ж бреше? Вельмишановні маги, які мовчать, наче води в рот набрали, чи бабусі на базарі що й тінь власну можуть перетворити на сенсацію?
- І що ж тут дивного? Всі хочуть їсти, - кинула я, надкусивши яблуко.
- От якби просто з’їли… а так лишили стікати кров’ю серед гір. Шукали щось. Не знайшли. Напевно, залишилось у хлопця. Тепер нишпорять по обидва боки гір, наче скажені.
Я пирхнула:
- Не заздрю йому. Я бачила таких тварюк неподалік від Лоара. Жахливі створіння.
- Вовкведі були жахливими. Але ці - нові. Я їх особисто не бачила й навіть не хочу, але ті, хто бачили, кажуть, що від них мороз по шкірі навіть удень, - сказала булочниця.
- Ви про тигрведів? - уточнила я.
- Про них самих, - підтвердила яблучниця.
- І звідки ж відомо, що чаклуна розірвали саме вони?
- Обоз ішов через гори. То й натрапили на його тіло, - відповіла торговка випічкою.
- Далеко це сталося?
- На Міршенському перевалі.
- А про учня - хто розповів?
- Сусідка, а їй - маг, що час від часу до неї заходить. Знаєш же, є неписане правило: якщо хочеш, щоб світ довідався таємницю - розкажи її базарній торговці, - пирхнула яблучниця.
- А як знайти цього мага? – запитала я.
- Живе на площі Блейра. Дім той, над входом якого висить рамірський знак, - не задумуючись, видала булочниця.
- Дякую за яблука, - промовила я, закінчивши збирати чутки й розвернулась у бік заїзду.
***
Кімната чаклуна розташовувалась зовсім поряд із моєю. Не ставши обтяжувати себе формальностями, я без стуку та без жодної церемонії увірвалася всередину. Була впевнена: якби зайшла до будь-кого з моїх супутників, картина була б майже ідентична.
Кріст’єр виявився не сам - у його ліжку грілася вчорашня дівчина. Від мого різкого вторгнення обоє стрепенулися, витріщаючись на мене очима, повними розгубленості. Я й не думала вибачатися. Холодно піднявши дівицю з постелі, сунула їй у руки розкиданий одяг і, не давши навіть як слід одягнутися, різким поштовхом виставила за двері.
- Ріда, а чи не забагато ти на себе береш? - запитав Кріст’єр, коли ми залишилися вдвох. - Чи ти, бува, не з ревнощів таке влаштувала?
- Цього ще тільки не вистачало, - пробурмотіла я, закочуючи очі. - Розмова піде зовсім про інше. Я сьогодні ходила по базару й випадково дещо почула.
- Плітки, значить? Цікаво, - озвався чаклун, підводячись із ліжка. Його голос був сонний, але в ньому вже відчувалася зацікавленість.
Я швидко відвернулася, даючи йому змогу хоча б натягти ретузи. Інакше ця сцена виглядала б значно комічніше, ніж того вимагала серйозність моїх слів. Я зробила вигляд, що уважно роздивляюся дерев’яну балку під стелею, хоча краєм вуха слухала, як він шарудить одягом.
- То що за новини? - запитав чаклун, завершивши вотузиння.
Я озирнулася - на чоловікові вже були й штани, й сорочка, тож розмова могла перейти в серйозніше русло.
- Пліткарки на базарі казали, що його загризли химери ще місяць тому, - почала я. - Нібито вони щось у нього шукали, але не знайшли. А ще… зник його учень.
- Крек, - вилаявся Кріст’єр, стиснувши кулаки. - Оце справді не добре. Треба ще раз у гільдію завітати.
- Почекай, - зупинила я його. - Торговки згадували, що все це їм переказав якийсь маг, котрий мешкає на площі Блейра.
- Площу знаю, - задумливо протягнув чаклун, - але хто саме там живе - гадки не маю. І ти впевнена, що до нього варто навідатися?
- Ще й як варто, - кивнула я.
- Вір’єна попередиш?
- Ні, цього разу сходимо удвох, - я замислилася на мить і додала: - До речі, ти не знаєш, куди Сіра поділася?
- Мала б бути тут, - невпевнено відповів Кріст’єр.
- А от і ні, - похитала я головою.
***
Будинок мага ми відшукали швидко - занадто вже вирізнялася його архітектура серед інших. Високі, вузькі вікна, прикрашені похмурими вітражами. Сам будинок здавався непривітним, з темними, майже чорними стінами, від яких віяло холодом.
Двері відчинила бабуся, схожа на кульбабку: сива, крихітна, але в очах - вогники підозри й невдоволення. Вона, шаркаючи ногами, провела нас до вітальні з гнітючими, болотного кольору стінами. Чорні меблі різко контрастували, створюючи відчуття, ніби я потрапила до гробниці, а не до приймальні шанованого мага. Бабуся кивнула, мовляв, чекай, і вийшла повідомити господаря про візит гостей. На щастя, чекати довго не довелося.
Мага звали Лішен Ентонський - про це повідомила та сама старенька, особливо підкресливши його благородне походження, наче цим хотіла вразити нас. Сам же Лішен виявився невисоким, худорлявим чоловіком років тридцяти. Його обличчя прикрашала непримушена усмішка, яка, втім, здавалася радше натягнутою маскою, ніж щирим виявом доброзичливості. З жестом вельми гостинного господаря він запросив сісти у високі крісла та запропонував чашку трав'яного чаю.
- То що ж привело вас до мене, панове? - поцікавився маг.
- Мене звати Кріст’єр, а мою супутницю Арідара.
- Пані Арідара, - повторив маг, але на мить його усмішка зникла, а в очах промайнула гримаса відрази. Лише зусиллям волі він повернув собі чемність і знову вдавано засяяв.
- Кажуть, ви були знайомі з магом на ім’я Валдрок? - некромант злегка нахилився вперед, уважно вивчаючи співрозмовника.
- Так, - підтвердив той після короткої паузи. - І досить непогано. Шкода, що з ним сталося.
- А що саме трапилося? - голос некроманта був спокійним, майже холодним.
- Він загинув від лап тварюк. Так і не дістався Триграду. Сподіваюся, його учень уже дістався туди.
- Не впевнений… - пробурмотів Кріст’єр.
- Та що ви, - чоловік навіть посміхнувся, хоч і вимушено. - Раміс кмітливий хлопчина. Такі куди завгодно здатні дістатися самі, попри всі перешкоди.
- А чому в гільдії про це ніхто не знає? - не відступав Кріст’єр.
Мій чаклун раптом знітився. Його плечі опустилися, обличчя посіріло, ніби хтось одним махом витягнув із нього життєві сили. Він виглядав змарнілим, хворобливим, наче кілька тижнів не знав ані сну, ані спокою.
- Тому що там нікому ні до чого немає діла, окрім самих себе, - майже злісно прошипів Лішен. - Химери бігають довкола міста - байдуже. Пустельники нападають на прикордонні села - байдуже. Навіть напад орків, чи поява демонів не приверне їхньої уваги!
- Так, це справді погано, - вперше озвалася я, досі спостерігаючи мовчки. - Знаєте, дякую за інформацію. Ми обов’язково передамо її нагору. Але зараз нам час іти.
Маг зиркнув на мене з підозрою, ніби намагався прочитати щось за словами чи вловити приховану брехню. Та розшаркуватися не було часу - мій винаймач і справді виглядав так, наче ось-ось знепритомніє. Я підхопила Кріст’єра під руку й потягла його до виходу.
- Вибачте, але ми мусимо йти. Моєму напарнику недобре. На свіжому повітрі йому стане краще, - кинула я на ходу.
Двері грюкнули майже перед самим носом чаклуна, й ми з Кріст’єром нарешті опинилися вдвох. Стояти на порозі я не ризикнула, тому одразу ж потягла молодого чоловіка до найближчого шинку.
***
Чаклун важко осів на лавку, майже втративши свідомість. Його обличчя було бліде, а подих - уривчастий. Я швидко обперла його об стіну, аби він не звалився на підлогу.
Певна, що він принаймні на кілька хвилин залишиться на місці, рушила до шинкаря по “ліки”. Хоча які там ліки - червоне вино з настояними травами та шмат добряче засмаженого м’яса. Кріст’єру потрібно було терміново відновити сили: він витратив їх надто багато на цей своєрідний допит мага. Інакше той нізащо б добровільно не розповів нам того, що ми шукали. Це ж не базарні бабки, з якими можна безкінечно теревенити про новини й отримати все між іншим. Тут - справжній представник Рамірських магів. З такими або силою тисни, або хитрістю виверни.
Що ж ми сьогодні довідалися?
Кріст’єр мав рацію: про їхню подорож знали всі. Але справжню мету вдалося приховати від більшості - навіть від нас, найманців. Лішен, наприклад, або й справді нічого не знав, або майстерно робив вигляд. Та й сил некроманта виявилося замало, аби витягти з когось усю правду.
- Ти як? - обережно запитала я в чаклуна, ставлячи перед ним кухоль з вином, від якого піднімався легкий пряний аромат.
- Краще… - відповів він. Тремтячими руками охопив ємність і, немов дитина, що вчиться ходити, зробив перший ковток.
- Може, краще зняти амулет? - несміливо запропонувала я. - Від нього більше шкоди, аніж користі.
Маг похитав головою. Я ж лише здивовано знизала плечима, не розуміючи, навіщо носити на собі річ, яка не лише приховує твою силу, а й поволі краде її.
