Спочатку:
На сторінку книги
Вранці мене розбудив запах свіжого молока. Воно стояло на столі в невеличкій глиняній кринкі. Схоже, вчора я втомилася значно більше, ніж думала, адже безсоння, що мучило мене кілька днів поспіль, відпустило саме тоді, коли варто було бути настороженою. Нічні думки, як завжди, залишилися зі мною й після пробудження: як тільки прокинеться Дітор, обов’язково спитаю його про тінь - може, він теж помітив щось дивне. Головне - не забути це зробити.
- Прокинулася? - пролунав голос Мар’єни. Вона навіть не обернулася, метушачись біля печі та готуючи сніданок для своєї невеликої родини. Вухо в неї було гостре: певно, ще й кроки миші почула б.
- А що ж спати, коли сонце вже встало? - відповіла я, солодко потягнувшись на дерев’яній лавці, яка вночі замінила мені за ліжко.
- Сонце тільки-тільки визирнуло, - буркотіла Мар’єна, переглядаючи сковорідки й вибираючи годящу для млинців. - Я ж казала: йди в спальню. Ні, ти вперлася - у кухні ляжеш. Ось тепер і маєш: тебе розбудили раніше за всіх. - Вона схвально кивнула, поставивши обрану сковорыдку на вогонь, і плеснула в неї трохи золотистої олії.
- Я звикла рано вставати, - мовила я, ніби виправдовуючись перед господинею за свої примхи й зайві клопоти, що принесла в її дім.
- А коли ж ти спиш, га? Учора ж зовсім пізно лягла, - продовжила жінка, наливаючи першу порцію тіста.
- Та мені багато не треба, - відмахнулася я. - Молодий організм мало вимагає. От постарію - тоді й відісплюся.
- Мало відпочиватимеш - “постарію” прийде значно раніше, ніж ти думаєш, - буркнула Мар’єна, вичитуючи мене під акомпанемент шкварчання тіста, яке швидко набирало золотистого кольору.
Я промовчала. Її слова, хоч і звучали різкувато, зовсім не ображали мене. Я знала: у душі Мар’єна переживає за мене, як за рідну. Вона ніколи не скаже цього відверто й не покаже зайвої ласки - та й не треба. Я просто відчувала це, й цього було достатньо.
- Далекий родич? - несподівано запитала Мар’єна, кивнувши підборіддям у бік лави, де ще спав Дітор, вкрившись з головою старим кожухом.
- Щось на кшталт того, - ухильно відповіла я, відзначивши про себе, наскільки уважна ця жінка. Навіть Лібка, який знає мене давно, так нічого й не здогадався. А от навмисно звертати його увагу я не збиралася.
***
У невеличкій кімнатці з єдиним вузьким віконцем ми з Дітором сиділи один навпроти одного й писали пояснювальні записки, як і пообіцяли вартовим після нічної пригоди. Мені писати давалося важко: я раз у раз збивалася з думки через постійне метушіння Вір’єна. Молодий аристократ то ходив по кімнаті, то заглядав мені через плече, то знову починав розпитувати, ніяк не вгамовуючи власної цікавості. Він ніяк не міг второпати, що ж я робила так пізно вночі на вулиці в товаристві “сопляка” Дітора, як він зухвало висловився.
- Я закінчив, - нарешті промовив Дітор, з полегшенням відклавши перо й протягнувши свій аркуш Вір’єну. На його обличчі ще світилися сліди втоми, а пальці були чорні від чорнила.
- Я також… – видихнула я, відчуваючи, ніби після цієї писанини пробігла кілька верст. Слова вперто не хотіли лягати на папір, та зрештою аркуш усе ж був заповнений.
- Ну-ну, давайте сюди! - оживився Вір’єн і мало не вихопив у нас обидва документи. Очі його загорілися цікавістю, мов у хлопчиська, що вперше отримав доступ до забороненої книги.
- Ми можемо йти? - обережно спитала я, вирішивши, що моя частина покарання вже виконана.
- Так, так, звісно, - відмахнувся він поспіхом, навіть не піднімаючи очей від аркушів. Занурившись у читання, Вір’єн явно вже не чув наших слів, губи його беззвучно ворушилися, повторюючи рядки, а на обличчі то з’являлася усмішка, то легка зморшка невдоволення.
Ми з Дітором обмінялися коротким поглядом і, не гаючи жодної зайвої миті, швидко вийшли з задушливої кімнатки, залишивши молодого аристократа наодинці з його раптовим “щастям”. Коридор здався свіжішим за все місто, і навіть скрип старих сходів під ногами був приємним звуком свободи.
***
- Фу-у-у, - голосно видихнув Дітор, коли ми, нарешті, опинилися на вулиці. Холодне повітря наче одразу вибило з нього напругу. - Я думав, нам зараз влаштують догану або, що ще гірше, посадять днів на тридцять під арешт. Або взагалі - стратять.
Я криво всміхнулася. Усіх найманців при прийомі одразу попереджали: перевищення повноважень каралося арештом, термін якого залежав від серйозності проступку. Але на моїй пам’яті жодного разу ніхто з нашого братства так і не опинився за ґратами. Варта воліла закривати очі, поки ми не чіпали мирних жителів.
- Ми ж не на городян напали, - сказала я спокійно, поправляючи ремінь з піхвами. - Так що дарма ти переживав.
- Я ось думаю… - протягнув Дітор, нахмуривши брови. - Про того чоловіка, що я бачив учора в тіні… потрібно було писати в поясненні чи ні?
Зранку я так і не встигла з ним це обговорити та попередити, тож про всяк випадок запитала:
- А ти про нього написав?
- Ні. Забув. Тільки зараз згадав.
- Тим краще, - я примружилася. - Ти його добре роздивився?
- Не дуже. Він був закутаний у плащ, обличчя не видно. Але одне можу сказати точно - це був чоловік.
- Чому ти так вирішив?
- Бо він був високий. Жінок такого зросту майже не зустрінеш… - він кинув на мене короткий погляд і, зніяковівши, додав: - Ти - виняток.
Я хмикнула. Ми з Дітором справді були майже одного зросту, і на фоні мене більшість людських жінок виглядали крихітними - ледь сягали мені до плеча.
- Мабуть, один із тієї банди, - припустила я.
- Ні, - Дітор різко похитав головою. - Не з них. Він ішов за нами ще до того, як грабіжники вистрибнули з укриття. А щойно вони показалися, він одразу зник у тіні. І тільки-но з бандою було покінчено, він швидко подався назад. Йому просто пощастило, що ми їхали попереду. Інакше він би точно потрапив під удар.
У мене аж щелепа відвисла. Коли він устиг це помітити? Я ж була певна, що хлопець дрімав у сідлі майже всю дорогу.
- Та-а-ак… - протягнула я. Тепер стало зрозуміло, що тінь, яку я бачила напередодні, мені зовсім не привиділася.
- Я ще подумав, - не зупинявся Дітор, - а раптом грабіжники чекали саме на нього?
- А? - я здивовано підняла брови.
- З боку виглядало так, ніби він знав, що за ним полюють. Увесь час озирався. Наче от-от мала трапитися засідка.
Я уважно подивилася на Дітора. Він не жартував. Його голос звучав серйозно, навіть трохи занепокоєно. А мені ж ця думка теж промайнула в голові ще вчора, та я поспіхом відкинула її, вважаючи власною вигадкою. І тепер відчуття тривоги, яке я тоді намагалася заглушити, повернулося з новою силою.
***
Вовкведи знову повернулися. Цього разу Жадка не виявився таким щедрим, як напередодні, тож замість обіцяних винагород химер просто відлякали палаючими стрілами зі стін. Їхні важкі силуети ще довго блукали в темряві за міськими ровами, поки зрештою не розчинилися серед заметів.
Подібної впертості ці створіння ніколи не виявляли. Зазвичай вистачало гучних криків чи одного пострілу, аби вони зникли в лісах на кілька тижнів, а то й місяців. Але тепер… тепер вони приходили знову й знову, ніби щось невидиме вело їх прямо до міських мурів.
Я ніяк не могла збагнути, що саме їх приваблює. Голодом це пояснити не вдавалося. Наступного дня я сама вирішила провести невеликий експеримент. По дорозі на службу принесла добрячий шмат м’яса й кинула його під стіни, попередньо окропивши спеціальним еліксиром, купленим у знайомого мага. Зілля мало підсилювати запах так, аби жодна тварюка не змогла втриматися. І що ж? Вовкведи навіть не глянули у бік приманки. Вони пройшли повз, ніби нічого не було.
Це було надто дивно. Відчувалося, що їх приводить не голод. Вони шукають щось інше. Чи когось. І ця думка не давала мені спокою.
Я ще раз пригадала: перший напад стався наступного ж дня після снігопаду. Здавалось, ніби сама зима їх покликала. А слідом - та загадкова засада грабіжників. Люди з того загону точно були не з Лаора - про це мені при нагоді обережно натякнули вартові, котрі чергували тієї ночі. Вони вдячно прийняли мої пояснювальні записки й тихо зауважили, що зброя й одяг тих нападників радше нагадували південні землі.
Моє серце стиснулося від недоброго передчуття. По тілу прокотилася нервова хвиля, та сама, яка приходить лише у миті великої біди. Я знала цей стан: він ніколи не помилявся.
***
Химери знахабніли до неможливого. Крізь сон я почула, як у дворі почалася якась метушня, і, визирнувши у вікно, побачила самих “гостей”. Їхня поява не стала несподіванкою. Я лише зраділа, що вони вирішили навідатися саме тепер, коли Дітор солодко спав унизу, і щиро сподівалася, що він не прокинеться, поки я не впораюся з тварюками без зайвих свідків.
А впоратися я збиралася особливо жорстко. Не так, як із звичайними тваринами - швидко й без зайвих думок. Ні. Тепер у мені вирувала не просто злість, а дика, майже безумна лють. Як вони посміли вирвати мене з теплих, солодких обіймів сну? Як посміли потривожити серед ночі?!!!
“Роз’єднайся”, - наказала я подумки, і в ту ж мить моє астральне тіло вирвалося з матеріальної оболонки та постало серед озлоблених химер. Я стояла просто в центрі їхнього кола, спостерігаючи за їхньою реакцією з відкритим злорадством: жертва є, але запаху немає.
Астральне тіло мало свою перевагу - воно було невразливим для фізичних атак. Але й недолік мався вагомий: ті крихти магічної сили якими я володіла, передавалася лише частково. Лише чверть від того, що я мала в звичайному стані. Та навіть цього було більш ніж достатньо, щоб дати прочухана непроханим нічним гостям.
Бо неважливо, звір це звичайний чи породжений магією, - усі вони бояться вогню.
“Танець перший. Танець вогню”, - промовила я беззвучну команду, і навколо мене в одну мить здійнялася стіна полум’я. Тільки б не підпалити ліс, промайнуло в голові.
Химери заметушилися, їхні зіниці звузилися, а я, надавши вогню форми вогненної птиці, повела її по колу, розганяючи чудовиськ. І вже за дві хвилини від тієї зграї не лишилося й сліду. Лише запах паленого хутра висів у повітрі.
Я ще трохи постояла, вдивляючись у темряву. Астральне тіло не відчувало ні холоду, ні спеки, і це дозволяло мені спокійно контролювати територію. Переконавшись, що чудовиська не наважаться повертатися, я розчинила закляття й повернулася у власне тіло, яке все так само спокійно лежало на м’якій перині під важкою теплою ковдрою.
Я втомилася. Наче цілу гору на каміння розібрала. Відпочити б після такого але бажання спати відбило начисто. Не знаймо нащо я обережно спустилася вниз і, переконавшись, що Дітор мирно сопе, тихо покульгала повз нього на кухню.
Їсти чи пити не хотілося. Я бездумно переставляла з місця на місце порожню кружку на столі, відчуваючи, як злість шукає виходу. Мені хотілося бодай щось розтрощити, розбити чи зламати, аби заглушити той шалений гнів - на химер, на їхню нахабність, і на саму себе, бо дозволила їм вибити мене з рівноваги.
Магію в побуті я застосовувала лише тоді, коли була абсолютно впевнена, що ніхто не спостерігає. Та й то - тільки в межах власних стін: розпалити вогонь, наповнити ванну, нагріти воду чи пересунути важку річ. Але в бою останні чотириста років я покладалася тільки на власну силу, витривалість, тваринний інстинкт виживання і - жагу крові.
І ось тепер ці тварюки змусили мене застосувати справжню магію поза межами дому, наражаючи мене на небезпеку викриття. Якби це було дрібне закляття, я б ще не сердилася. Але вони примусили мене використати вищу магію, недоступну навіть багатьом архімагам.
І де ж носить Патду, коли я так потребую відповіді?..
