Спочатку:
На сторінку книги
Ми залишили Бригін наступного дня, коли з неба сипався дрібний, колючий сніг. Він уперто забивався за комір і холодними струмками стікав по шиї, змушуючи мене злегка смикатися щоразу, як крижана волога торкалася шкіри. Повітря було свіже, але надто сире, і в ньому відчувалася та сама гнітюча зимова безнадія, яку так важко переносити після довгої дороги.
Ми звернули на південь, залишивши за спиною суворі, мовчазні гори. Перед нами відкрилися землі ельфів - володіння, які сама природа створила, немов витончену картину. Тут усе було інакшим: дерева різних порід, посаджені не людською рукою, а самою господинею-природою, спліталися в гармонійне мереживо. Стовбури були вкриті мохом, гілки - ще тримали на собі сніг, але він уже танув швидше, ніж у горах.
Спершу ліс здавався таким же зимовим: сніг хрустів під ногами, мороз щипав щоки, а вітер перегукувався у верхівках дерев. Але чим ближче ми підходили до ельфійських поселень, тим відчутніше змінювався пейзаж. Снігу ставало все менше, він відступав, поступаючись опалому листю, яке тихо шаруділо під нашими кроками. А ще трохи далі, мов за невидимою межею, перед нами розстилалися зелені луки. Трава була свіжа, соковита, і на ній так приємно було розтягнутися вночі після довгого переходу холодними землями людей.
Тутешнє повітря було іншим - теплішим, м’якшим, напоєним ароматом вогкої землі та свіжої рослинності. Здавалося, що навіть сам ліс зустрічав нас як гостей, розкриваючи обійми й оберігаючи від холоду й утоми.
***
- Щось ельфійської варти не видно, - пробурмотіла Сіра, насторожено вдивляючись у темні хащі довкола. Її погляд ковзав по стовбурах, по кронах, по тінях між деревами, наче вона чекала, що от-от звідти вискочить щось небезпечне.
Дівчина у Бригіні з’явилася несподівано, сама, після кількох годин марних пошуків. Ми вже почали думати, що вона загубилася або ж потрапила в халепу, але ось - стоїть перед нами, втомлена, але впевнена.
Вір’єн одразу відтягнув її вбік. Хвилин із п’ятнадцять вони щось обговорювали пошепки: він гаряче жестикулював, нахилявся ближче, а вона відповідала коротко, але рішуче, ледь знизуючи плечима. Про що саме йшла мова - ми так і не почули. Лише інтонації видавали, що розмова була далека від буденної.
Ми йшли землями ельфів уже четвертий день поспіль, і за цей час нам не трапилося жодної розумної істоти. Навіть дріади, яких вважали невіддільною частиною цих лісів, не показувалися. Лише птахи, немов розгублений хор, перегукувалися між собою у верховітті, а білки метушливо стрибали з гілки на гілку. Якби не вони, здавалося б, що цей край давно покинутий, і ми йдемо крізь зачаровану пустку.
- Не хвилюйся, скоро вискочать. Та так, що й померти від переляку буде недовго, - відповіла я, і не встигла договорити, як просто перед нами в землю з дзвоном встромилася стріла. Ебон нервово затанцював, переступаючи копитами. - От бачиш. Як там у народній мудрості кажуть? Не поминай лісовика, а то…
Договорити мені знову не дали. З-за стовбурів дерев вийшли троє ельфів. Їхні луки були вже натягнуті, стріли - наготові. Вони стали півколом, загородивши нам шлях, і недобре зиркнули в мою сторону. Інші ж, більш досвідчені вартові, залишалися прихованими: я відчувала їх присутність за товстими дубовими стовбурами, помічала ледь вловимий рух у тіні. Наївні - гадають, що я їх не бачу.
- Стояти на місці! - пролунала команда. Їхні голоси були холодні й тверді, мов загартована сталь. На них були накинуті маскувальні плащі зеленого кольору, які робили їх частиною лісу.
- Стоїмо, - відповіла я тоном сільської простачки.
- Дуже дотепно, - відказав один з ельфів, і в його голосі відчувалася ледь стримувана зневага. - Що ви тут забули?
- Ми вирішили убезпечити свою подорож, - вступив в розмову Вір’єн серйозно, залишивши жарти на потім. - Не хотілося зустрітися з пустельниками, тому й завернули сюди.
Про орків і химер ми разом свідомо промовчали. Якщо й звітувати про це, то точно не перед звичайною вартою, навіть якщо вона ельфійська.
- Їдіть за нами. І навіть не думайте чинити опір, - сказав старший, не відводячи від нас уважного погляду.
- Ніби нам із цього буде якась користь, - пробурмотів Дітор.
І ми, оточені ельфами, пішли під конвоєм у напрямку Ельсонара.
***
До Ельсонара залишалося якихось два дні швидкої ходи пішим ходом, але не з конями, тому ельфи, у своєму прагненні до зайвої обережності, повели нас не прямою дорогою, тож шлях зайняв аж п’ять.
Три дні поспіль я мовчки спостерігала за їхньою поведінкою. Вони гордовито нас ігнорували, при цьому не зводячи пильних очей із кожного нашого кроку. Дивна річ - будь-яка інша раса давно б видала свою байдужість або нетерплячість, та тільки не ельфи. Вони вміли робити вигляд, що ти для них ніщо, і водночас відчувати кожен твій рух, навіть подих.
Мене почало втомлювати безцільне блукання лісом, що здавалося зачарованим, адже стежки, якими нас вели, часто повертали назад або вбік. І коли ми черговий раз зупинилися на ночівлю під сріблястими гілками древніх дерев, я підійшла до їхнього командира та щиро, але з ледь прихованою іронією, поцікавилася:
- Пане ельф! Якщо ви заблукали чи, бува, забули дорогу додому, то ви тільки натякніть, і я люб’язно покажу вам найкоротший та найнадійніший шлях до Ельсонара, де не лише ми ноги не зламаємо, а й коні.
На мить його безпристрасне обличчя втратило крижану байдужість. Спершу в його очах спалахнула іскорка образи, що швидко змінилася на вираз явної огиди. "Фу, якийсь жалюгідний людський виродок наважується припускати, що я, благородний ельф, міг заблукати у власному лісі, ще й нахабно пропонує вказати мені шлях?" - читалося в його погляді.
- Ми йдемо правильним шляхом і в чужих порадах не маємо потреби, - відповів він голосом, який нагадував більше відмахування від настирливої мухи, ніж пояснення.
- Справді? - я примружилася. - Тоді навіщо кружляти манівцями? Невже ви гадали, що мені невідомий прямий шлях до Ельсонара?
- В Ельсонар вас ніхто не пустить. Ми їдемо в Орвендор.
Сказав як відрізав. Я здивовано було відкрила рота запитати чому, та вчасно його закріла. Орвендор так Орвендор. Місто-фортеця якраз була на нашому шляху й не потрубувала зайве звертати на захід.
***
Серед хвилястих пагорбів і прадавнього лісу, де крони дерев утворюють зелені арки над стежками, височіє місто-фортеця ельфів - Орвендор. Його не видно одразу: здається, що сам ліс приховує його від стороннього ока. Лише тоді, коли наблизишся, помічаєш білі вежі з вигнутими шпилями, що нагадують застиглі в польоті стріли.
Стіни Орвендора не грубі й важкі, як у людських фортець, а легкі на вигляд, проте сплетені з каменю та живих дерев, що переплелися корінням. На вежах ростуть золотолисті клени, з яких ельфи зводять додаткові майданчики-спостережники. Коли настає ніч, у гіллі розгораються кришталеві ліхтарі, що світять м’яким зеленавим сяйвом, немов зорі опустилися на землю.
Місто розділене на кілька рівнів: нижній - для ремісників та воїнів, середній - для садів і торгових площ , а верхній, на високому пагорбі, - для Дому Ради й головної фортеці, куди веде міст з тонкого каменю, вигнутого, наче лук.
Усередині Орвендора панує відчуття спокою та гармонії. Замість шуму базарів - спів струмків, що течуть просто вулицями; замість пилюки - пахощі квітів, що ростуть у нішах і на балконах будинків. Архітектура поєднує в собі природу та мистецтво: будинки не мають гострих кутів, а їхні стіни ніби виростають із землі, піднімаючись догори плавними лініями.
Попри красу, Орвендор - справжня фортеця. Його брами міцні, обвиті рунами захисту, а в лісі навколо приховані сторожові вежі. Кажуть, що кожне дерево біля міста здатне стати зброєю, якщо над Орвендором нависне небезпека.
Та то все легенди...
***
Наш загін провели до невисокого будинку на нижньому рівні міста й замкнули в тісній кімнаті, наче й справді заарештували. Двері зачинили ззовні, та зброї, дивним чином, не забрали - залишили нам мечі, ножі й навіть луки, ніби свідомо підкреслюючи: ви не в’язні, але й не вільні.
Кімната зустріла нас вогкістю та сирістю - віконце під самою стелею пропускало лише смугу тьмяного світла, яке лягало на потріскані стіни. Повітря пахло старим деревом і затхлістю, а тиша здавалася підозрілою, немов хтось уважно дослухався до кожного нашого слова.
Ми переглядалися одне на одного. Хтось нервово поправляв зброю на поясі, ніби перевіряючи, чи не зникла, інший - бурчав під ніс про дивну гостинність. Вір’єн кинув кілька колючих фраз про “найзатишнішу корчму, де він коли-небудь бував”, інші зберігали похмуре мовчання. Це мовчання було важчим за будь-які слова: кожен відчував, що нас навмисно випробовують - спостерігають за реакцією, грають із нами в незрозумілу гру.
- Дивна поведінка, - промовила я. - Це на ельфів не схоже. Щось у трапилося. І це недобре.
- Головне, щоб не звинувати, - відповів Кріст’єр, - у чомусь відомому лише їм .
Всі з ним мовчки погодилися.
І справді, усе виглядало надто підозріло. Зазвичай ельфи славилися холодною ввічливістю й чіткістю в діях, а тут - недомовки, нервовий поспіх, замкнені двері без пояснень.
- Будемо чекати чи все ж таки виб’ємо двері та втечемо? - запитала я у Вір’єна, не зовсім жартома.
Чоловік уважно глянув на мене, поглядом, у якому змішалися втома й прихована готовність до дії. Схоже, ідея з втечею його не відлякувала, але поспішати він не збирався. Зітхнувши, він розправив плечі й у найурочистішій манері вмостив свій аристократичний зад на скрипучу дерев’яну лавку.
- Трохи почекаємо, - промовив він спокійно, наче в нас був вибір. - Принаймні тут нас не потурбують орки з химерами.
Я не могла не визнати: в цьому він мав рацію. Порівняно з тим, що ми вже бачили за останні дні, кімната з вогким запахом і замкненими дверима здавалася майже розкішшю. Ми переглянулися й, ніби за неписаним правилом, дружно розсілися по лавках, кожен намагаючись знайти більш-менш зручне місце на твердому дереві. Хтось розтягнув ноги, хтось сперся на стіну.
Але навіть крізь мовчання відчувалося - ми всі насторожені, готові в будь-яку мить рвонути до дверей, якщо за ними пролунає щось гірше за скрип кроків ельфійської варти.
***
Я навіть встигла задрімати - на диво, без жодних кошмарів. Та спокій тривав недовго: раптом різко лязгнув замок, і двері з тихим скрипом відчинилися.
До приміщення увійшли троє. Двоє були вбрані, як звичайні ельфійські вартові - у легких панцирах, із луками за спинами, - а третій одразу кидався у вічі. Його плащ був кращої тканини, рухи впевненіші, а погляд холодний, наче він стояв на кілька сходинок вище за рангом.
- Хто з вас головний? - запитав він, голосом рівним, але з прихованою вимогливістю.
Кріст’єр і Вір’єн одночасно підвелися.
- Обидва зразу? - у голосі ельфа вчувалася легка насмішка, майже образа. Але ніхто з нас не повівся на провокацію - ми лише обмінялися короткими поглядами, зберігаючи мовчання.
- За мною, - коротко кинув він і розвернувся до дверей.
- Вони самі нікуди не підуть, - промовила я й, не чекаючи відповіді, вийшла наперед.
Я знала, що формально не мала на це жодного права - ні за званням, ні за становищем. Та й узагалі, моя поведінка виглядала занадто зухвалою. Але нутром відчувала: саме зараз вирішується щось важливе, і саме мені доведеться взяти це на себе.
- От саме ти й підеш, - відповів ельф, навіть не замислившись.
Я ледь не оглухла від крику, що здійнявся в кімнаті. Кожен заговорив одночасно, наче мене вже вели на страту. З нашого боку, мабуть, лише Оріде зберігав мовчання - сидів похмуро, наче кам’яна брила. Ну й ще Сіра: вона завжди була не надто балакуча, а після Бригіна й зовсім наче втратила голос. Здавалося, ніби її тиша важила більше, ніж усі вигуки разом.
- Все буде добре, - звернулася я до своїх, намагаючись усміхнутися бодай куточком вуст. - Скоро повернуся.
Мене вивели з кімнати й провели вузьким коридором, де кроки відбивалися глухим відлунням. Нарешті двері відчинилися в інше приміщення, що радше скидалося на зал для нарад. Довгий стіл займав майже весь простір, уздовж нього тягнувся ряд високих стільців із різьбленими спинками. У повітрі віяло серйозністю й холодною офіційністю, а лампи в срібних тримачах кидали жовтаво-бліде світло на стіни.
У кімнаті нас уже чекали.
Блакитно-сріблястий одяг ельфа, що стояв біля вікна, виглядав урочисто й водночас стримано, немов поєднував у собі красу та владу. Білосніжне волосся спадало прямими пасмами на плечі й було перехоплене тонким срібним обручем, що сяяв у світлі ламп, мов застиглий місяць.
На перший погляд він здавався молодим - не більше двадцяти п’яти років. Та я знала правду: за цією бездоганною зовнішністю ховалося понад тисячу років.
Від неочікуваності в мене ледь перехопило подих.
- Залиште нас удвох, - коротко наказав блондин, навіть не підвищивши голосу.
Інші присутні відразу схилили голови, немов це було для них природним і беззаперечним. Жодних запитань, жодних сумнівів. Вони один за одним вийшли з кімнати, тихо зачинивши за собою двері.
Простір відразу загус дивною тишею - важкою, мов завісою, напруженою й чекаючою. Здавалося, що самі стіни стримують подих, очікуючи, хто з нас перший наважиться її порушити.
- І що ж тобі знадобилося на моїх землях? - втомленим голосом запитав ельф, дивлячись на мене з-під трохи опущених повік. - Тобі відомо, що незаконне перетинання кордону озброєним загоном вважається сигналом до початку війни?
Його слова зависли в повітрі, холодні та важкі, мов крижана вода. Я відчула, як усередині все стискається - не від страху, радше від обурення.
- Відколи це шість найманців стали загрозою вашій безпеці?! - не витримала я й майже випалила у відповідь, голосом, що зрадницьки бринів від емоцій.
У залі запанувала ще важча тиша. Мої слова прозвучали зухвало, майже як виклик, і я чудово усвідомлювала це. Та водночас не могла змусити себе промовчати - несправедливість у його тоні палила зсередини.
Погляд блондина, спокійний і водночас пронизливий, затримався на мені довше, ніж хотілося. У ньому не було ані гніву, ані здивування - лише уважне, майже хижо-обережне вивчення, наче він оцінював, наскільки далеко я готова зайти у своїй сміливості.
- Оллівіджіен, - промовив він холодно, - ти знову забула, з ким розмовляєш.
- Та ні, - відповіла я різко. - То ти забув. Можу нагадати.
Від моїх слів очі кольору чистого літнього неба темніли. Чоловік відступив від вікна і поволі підійшов ближче, його постать здавалася ще вищою в світлі ламп. Голос став тихим, але гострим, як лезо.
- Я нічого не забув. Тож скажи: що ви тут робите? - запитав він, вдивляючись у мене так, ніби хотів прочитати мої думки.
- Ми йдемо в Триград, - відповіла я, тримаючи погляд. - Через пустелю йти небезпечно - ти сам це знаєш. Тож не вигадуйте про напад. Через ваші землі постійно проходять каравани, вони платять податки. Ми теж можемо заплатити.
- Звісно, заплатите, - холодно промовив він. - Але чому за вами йдуть химери - створіння, породжені нікчемними людськими магами?
- Фанні... – промовила я, - сядь і давай спробуємо поговорити мирно.
Я сіла за стіл і дочекавшись, поки і ельф вмоститься на своєму місці, продовжила:
- Щось дивне відбувається у світі. І я кажу не лише про химер - їх можна пояснити як побічний наслідок нової, неконтрольованої магії. Мені почали снитися сни про минуле. А у віщунів такі сни - передвістя. І ці сни передбачають одне: небезпека наближається.
У кімнаті повисла напружена тиша, а повітря здавалося важчим від невисловлених запитань.
- Який крек вас несе в Триград? - холодно запитав Фанніонор, прищуривши очі. - Що ви туди везете?
- Нічого, чесно, - поспіхом відповіла я, намагаючись тримати голос спокійним. - Ми просто супроводжуємо чаклуна. Він мав у Бригіні зустрітися зі своїм согільдейцем і забрати в нього якусь річ, щоб доставити її в місто. Та ми спізнилися: мага загризли химери, а його учень із артефактом зник. Сподіваємося, що він теж прямує на південний схід. До речі, твої вартові його не бачили?
- Ні, - коротко кинув ельф, нервово барабанячи пальцями по підлокітнику. - Але пустельники оживилися й знахабніли так само, як і ти. Вони, не зважаючи на ризик, почали переходити пагорби на захід.
- Нічого собі новина… – здивовано видихнула я. - Ми, до речі, зустріли шамрака. Але хтось спалив його село до тла до нас. І підозри падають саме на пустельників: ми знайшли залишки їхньої зброї.
- Світ знову міняється, - тихо промовив Фанніонор, і в його голосі відчувалася втома того, хто бачив занадто багато війн.
- Отож-бо й воно! – підхопила я. - Тож відпусти нас, і ми спокійно підемо далі. Нам нема чого тут затримуватися.
- Не можу, - спокійно, майже байдуже відказав ельфійській намісник. - Точніше, випустити можу… але не з міста.
- Щось очікуєте? - насторожено перепитала я, упіймавши ледь помітну зміну в погляді ельфа.
Тиша в залі затягнулася. Десь за вікном прокричав нічний птах, і від цього звук у повітрі став ще важчим. Фанніонор відкинувся на спинку стула, наче зважуючи, скільки правди можна відкрити чужинцям.
- Прихід бограного туману… - зітхнув ельф.
Після цих слів мені щиро захотілося вдаритися головою об стіну. Ну звісно, саме цього нам і бракувало!
- Скільки є часу? - запитала я, сподіваюсь, що більше аніж хотілося.
- Доба, може трохи більше, - відповів він втомлено. - Зараз у місто стягуються всі мешканці з околиць, тож вашій компанії буде важко знайти прихисток.
- То, може, до себе запросиш? - напівжартома кинула я, але голос звучав надто серйозно, щоб це сприйняли за гумор.
Ельф глянув на мене так, наче я щойно запропонувала йому одружитися. Його обличчя ніби скам’яніло, в очах блиснула стримана образа чи то здивування. Він нічого не відповів, лише різким жестом гукнув вартових і коротко наказав:
- Відпустіть їх.
Двері відчинилися майже беззвучно, пропускаючи до залу двох озброєних ельфів у обладунках. Мене без зайвих слів провели до моєї компанії і відчинивши двері випусти всіх.
