Спочатку:
На сторінку книги
Як і попереджав Фанніонор, усі заїжджі двори виявилися переповнені. Тож іншого виходу, окрім як осідлати знову наших коней і покластися на волю долі, не залишалося. Точніше, мені доводилося покладатися - решта ділилася скоріше з надією, ніж із власними планами. Якщо хтось із моїх супутників і бував у цьому місті раніше, то навряд чи мав тут настільки добрих знайомих, аби завалитися до них серед ночі й ще й нахабно проситися на ночівлю.
Ніч була холодна й вогка. Місто здавалося чужим і непривітним, хоч удень воно, можливо, виглядало інакше. Кам’яні стіни будинків піднімалися навколо, затуляючи навіть місяць, і світло ліхтарів тільки підкреслювало темряву вузьких вуличок. Коні били копитами по бруківці, відбиваючи глухий ритм, а ми йшли вперед, не маючи чіткого плану, лише надію, що десь таки знайдеться двері, які відчиняться для нас.
***
Потрібний двір я знайшла без проблем, хоча востаннє була тут років із сотню тому. Та добре, що ельфам не властиві зайві зміни - все виглядало майже так само. Впевнено постукала у ворота, щоб у господарів навіть сумніву не виникло: відчиняти чи ні.
- Кого це принесло серед ночі? - пробурмотів ельф, відчиняючи браму. Він уже розтуляв рота, щоб продовжити лаятися, але світло від світильника впало мені на обличчя.
- Ти? Хто б сумнівався… Там, де лихо, там і ти.
- Марлі, я не передвісник біди, - спокійно мовила я, дивлячись йому прямо у вічі. - Я радше засіб для її усунення. То що, може, перенесемо розмову до дому? Стояти на вулиці й сперечатися серед ночі - якось не по-ельфійськи, - я додала з ледь помітною усмішкою.
Світильник над брамою хитнувся від легкого подиху вітру, кидаючи на наші обличчя то тіні, то спалахи. Атмосфера залишалася напруженою, але в моїй інтонації чулося більше впевненості, ніж прохання.
- А навіщо мені тебе впускати? - примружився він.
- Та хоча б для того, щоб я без зайвих свідків розповіла, що ти насправді про мене думаєш.
Ельф чудово розумів, що я маніпулюю, та все ж відступив убік, звільняючи мені прохід.
***
Прокинулася я ще на світанку від ритмічних ударів молота по наковальні. Нас вчора впустили, нагодували й виділили місце для ночівлі, але Марлі все ще був на мене злий. І то не дивно: я не одне десятиліття десь шлялася, а тут - як на гріх - з’явилася саме тоді, коли над містом нависла загроза.
Хутко й якомога тихіше - щоб не будити інших - я вдяглася і вийшла у двір. Повітря було ще холодне й трохи вологе від роси; запах гарячого металу від ковальні різко контрастував із ранковою свіжістю. Звідти рушила до майстерні, де біля ковальні стояв ельф.
- Доброго ранку, Марлі, - привіталася я. - Що чутно з приводу туману?
- Я не Марлі. І не Марлін. І не Мар, - з підвищеною настороженістю відказав він, підводячи очі. - Скільки можна повторювати? Я - Марлінар.
- Як скажеш, - усміхнулася я. - Тільки не злися. То яка ситуація?
Він зупинився тримаючи важкий інструмент в руках.
- Приблизно через три години накриє місто. Сподіваюся, не раніше і я встигну.
Я глибоко зітхнула. Дійсно, виїжджати вчора було б справжнім безглуздям.
- Сподіваюся, він тут надовго не затримається, - прошепотіла я.
- І я на це сподіваюся, - сухо відповів Марлінар. - Мало туману, так ще й ти під боком.
- Пробач, - щиро промовила я. - Якби не потреба, якби я була сама, то не турбувала тебе. Але так виходить не часто.
Марлінар відставив молот і зробив кілька кроків у мій бік, уважно придивляючись.
- Звідки тут узявся твій родич? - раптом спитав він.
- Це довга історія, - відповіла я. - Але запевняю - він місцевий. Людина, попри всю свою спадковість.
- Добре. В цьому світі вистачить і одної як ти, - промовив Марлінар і, кинувши мені короткий погляд, повернувся до свого робочого місця.
- Та знаєш, - прошепотіла я тихо, - якби була моя воля, я б давно залишила цей світ. Пробувала - безліч разів - і щоразу як не дивно повертаюся. Неначе щось лишилося невиконаним у контракті.
Марлінар мовчки кивнув, а ритмічні удари молота по наковані вказували, що розмову завершено.
***
Мене не було якихось хвилин двадцять, може півгодини, але за цей час усі вже встигли прокинутися та під керівництвом Лілунаї поспіхом закривали вікна грубими дерев’яними щитами, що глухо стукали, коли їх притискали до рами.
- Ось де ти! - промовила ельфійка, побачивши мене. - За тебе вже почали хвилюватися.
- Я була в майстерні разом з твоїм чоловіком, - відповіла я, відмахнувшись.
- Він усе ще намагається завершити… - зітхнула вона, проте в голосі звучала більше втома, ніж докір.
- Мабуть, - кинула я. Подробиці мене зараз мало цікавили. - Треба не лише вікна щитами закрити, а й глиною обмазати, щоб не лишалося щілин.
- Точно! - вигукнула господиня дому й швидко розвернулася, кваплячи інших до роботи.
Я ж ще раз кинула погляд на тьмяні вікна й відчула, як напруга з кожною хвилиною стає відчутнішою, ніби місто готувалося затамувати подих перед неминучим.
На їхню пам’ять це не перший туман. Звідки він узявся і куди прямує - ніхто за минулі століття так і не розгадав. Та без жертв жодного разу не обходилося.
Контакт із туманом залишав по собі не лише сліди, а й легенди: в найкращому разі людина отримувала тяжкі тілесні опіки й сліпла, в гіршому - вмирала від обезкровлення. Але найнебезпечнішим вважали інше: туман викликав галюцинації - хиткі, переконливі видіння, що підштовхували людей до самогубства або до вчинків, від яких пізніше ніхто не міг відмитися.
І саме через цей сліпучий, підступний ефект туману у людей з’явилася найглибша тривога: навіть якщо щити й глина здатні врятувати тіла, але не кожен зміг захистити свій розум.
***
Над містом пролунав протяжний звук горна. Туман уже підступав майже впритул до стін. Метушня на вулицях тривала недовго - ніхто не ризикував далеко відходити від дому. Але мене той звук застав у майстерні, де Марлі… чи то пак Марлінар, як він волів, щойно завершував чергову спробу створити артефакт, здатний захистити місто від туману.
Ельф не поспішав повертатися додому, а я чекала його, тож момент, коли ще можна було безпечно дістатися, ми безславно проґавили. Туман уже просочився у двір. Я спостерігала за ним крізь вузеньке віконце, затягнуте товстою пластиною кришталю. Він повільно, мов живий, заповнював кожну шпаринку, намагаючись пробратися всередину. Добре, що щілини заздалегідь замазали глиною - дерево довго не втримало б натиск.
- Що там? - кинув ельф, не відриваючись від роботи. Його руки вправно вставляли крихітні камінці у кільце металевої сфери.
- У дворі ніби розлили молоко, нічого не видно. Ще трохи - і настане цілковита темрява, - відповіла я.
Назву “баряний” туман отримав не через колір, а через здатність висмоктувати кров з усього живого, що потрапляло йому на шляху - чи то тварина, чи людина. Дехто навіть подейкував, що його створили вампіри, аби полегшити собі життя: мовляв, туман збирає для них кров. Але я в такі дурниці не вірила й нізащо не повірила б. Може, вампіри й були кровожерливими, та аж ніяк не безглуздими.
- Чула? - тихо спитав майстер, відклавши убік інструмент. Його голос здався мені дивно глухим, наче долинав здалеку.
- Ні, - відповіла я чесно й насторожено зиркнула на Марлі. Серце тьохнуло: тільки цього бракувало, аби на нього не подіяли чари.
- Хтось кличе... - його зіниці розширилися, а погляд став скляним, ніби він уже дивився кудись крізь мене.
- Це ілюзія, - різко кинула я. - Тобі здається. Там, за дверима, тиша. Це не по-справжньому.
- Та ні… - прошепотів він, і в тому шепоті було стільки впевненості, що мене пройняв холод.
Ельф рвучко зірвався з місця й кинувся до дверей, мов підштовхуваний невидимою силою. Я ледве встигла перехопити його. Ми впали разом, глухо вдарившись об підлогу. Я притисла його всім тілом, шкодуючи, що не мала під руками мотузки або краще ціпків аби зв’язати.
Марлі смикався, мов загнаний звір. У його рухах відчувалася не звична сила, а якась чужа, дика. Очі палали блідим вогнем, і від цього видовища мені стало моторошно: я боролася не лише з ельфом, а з голосом, що кликав його крізь туман. Він шипів, виривався, пробував упертися плечем, немов хтось там, за стіною, обіцяв йому щось таке, перед чим неможливо встояти.
Я знала: відпущу - і він вийде. А за дверима його чекатиме лише смерть.
Я, може, й була сильнішою за чоловіка, та ваги в ньому було значно більше, ніж у мені, тож без болісних ударів і синців не обійшлося. І нічого кращого я не вигадала, як вирубити старого, хоч і щиро обуреного на мене, друга.
Ельф лежав без тями, а я сиділа поряд, вдивляючись у тьмяне світло лампи, наче воно могло стати оберегом. Сподіваюся у будинку все гаразд. У майстерні панувала важка тиша, але за нею… щось було. Я насторожено слухала, боячись навіть дихати.
Спершу здалося - шум вітру. Та ні. Голоси. Ніби хтось кликав мене на ім’я, то лагідно, то владно, то жалібно, немов десятки людей одночасно простягали руки з темряви. Вони то звучали виразно й близько, немов за тонкою стіною, то розчинялися десь далеко в глибині туману.
Я міцніше стискала кулаки. Вийти й перевірити, чи то лише обман, чи справді комусь потрібна допомога, я не наважувалась. Бо не знала: хто становив більшу загрозу – “баряний” туман чи я сама. Від мене й досі наша команда чекала несподіванок… і навіть боялась їх.
Після того випадку в горах я більше не користуватися своїми здібностями. Бо їх легко було сплутати з магією, а насправді це було інше. У моєму розпорядженні завжди були п’ять духів-елементів, готові підкорятися. А мої власні дари - надлюдська сила, швидка регенерація, довге життя, майже повна несприйнятливість до магії та вміння виходити в астральне тіло. Для мого виду це було звичним. Та для інших - лячним.
Раптом мені здалося, що я почула голос Дітора. Я прислухалася - ні, лише здалося. Видихнула й перевірила Марлі: він усе ще був без тями. І, мабуть, це й на краще. Може, краще подрімати - хто знає, скільки це може тривати: від кількох годин до тижня. Єдиний плюс у такому стані - ніякі переслідувачі нам не загрожують. А ще було цікаво: чи може багряний туман вбити химер? Було б непогано - одна причина менше для клопоту.
***
Мабуть, я таки задрімала. Прокинулася від того, що мене штовхнув ногою Марлі - він прийшов до тями.
- Ти як? - спитала я, надіючись, що друг справді при свідомості.
- Здається, краще, - відповів він. - Хіба що, якщо ти теж чуєш звук рога - а не в мене чергове затемнення.
Я прислухалася. Так: один, два, три... тиша. І знов - один, два, три. Тиша. Здавалося, хтось за допомогою ритму намагається передати повідомлення. Звуки були чіткі, але віддалені водночас.
- Що це може означати? - запитала я Марлі, не кваплячись з висновками.
- Окрім туману, - промовив він похмуро, - ще якась біда спіткала місто. Може, розв’яжеш мене? - попросив ельф. - Або хоча б подай води.
Я пів хвилини вдивилася йому в обличчя, вагаючись, а тоді все ж ризикнула розрізати мотузки. Марлі повільно підвівся, потираючи зап’ястя, й підійшов до шафи, де стояв глечик із водою. Поглядом і легким жестом запитав, чи не хочу й я пити.
На диво - хотіла, і то дуже. У горлі пекло, наче я не сиділа в затишному будинку серед лісу, а блукала під палючим сонцем біля Мертвого Озера в пустелі.
Зробивши кілька ковтків, ми обережно повернули глечик на місце: невідомо, скільки часу доведеться тут просидіти. Вода - цінний ресурс. Звісно, я могла б прикликати духа води, та знову ж таки… цей туман. Я ніколи не проводила дослідів, як він впливає на елементарів. І відверто кажучи, мене це не цікавило: для того є маги та вчені. Он, такі, як Марлінар.
- А що з артефактом? - запитала я з надією.
- Майже готовий, - відповів він, і в голосі його прозвучала втома, змішана з упертістю.
- Тоді краще займися ним, - мовила я, вказуючи на інструменти. - Може, робота захопить тебе настільки, що наступні чари пройдуть повз.
Майстер згодився й, зосередившись, узяв у руки інструмент. Метал дзенькнув об камінь, заспокійливо відлунюючи в тиші. Я ж вмостилася біля дверей, наче вартовий, прислухаючись до кожного шереху й відчуваючи, як туман за стінами пульсує власним життям.
