Спочатку:
На сторінку книги
Прокинувшись від чергового, не надто приємного сну, я почала будити інших.
- Підйом, лежебоки, - розштовхувала я сонь, намагаючись додати в голосу бадьорості.
- Навіщо? До заходу ще далеко, - буркнув Дітор, перевертаючись на інший бік зручніше влаштовуючи плащ під головою.
- Як це “навіщо”? А їсти ти не збираєшся? - відповіла я, підперши руки в боки.
- А що на вечерю? - долинув сонний голос Кріст’єра, який все ж підвів голову.
- На вечерю в нас сьогодні копчені ящірки та сухі коржі, - урочисто повідомила я, намагаючись зробити тон більш веселим. - Тож прокидайтеся, чекати ночі не будемо: поїмо й рушимо далі.
- Оллі, ми з вами далі не підемо, - раптом озвався Орька, його голос пролунав твердо й відрізав мов ножем.
- Як хочеш, - махнула я рукою, хоча всередині стиснулося серце.
- Ти правильно зрозумій, - додав він, - нам треба на схід, а з тобою ми робимо занадто великий гак.
- Та все я розумію, - зітхнула я. - Ви їсти будете?
- Будемо, - коротко кивнув Орька, підводячись із холодної підлоги й обтрушуючи з себе пісок.
Ми сіли вечеряти. Їжа виявилася простою й сухою, та після виснажливого переходу навіть копчені ящірки здавалися делікатесом. Ніхто особливо не розмовляв - лише потріскування багаття та рипіння піску під ногами нагадували про життя довкола. Ми дивилися, як сонце повільно пірнає за далекі бархани, розливаючи небо червоним та золотим сяйвом. Поступово пустеля занурювалася в тіні, й на землю спадали прохолодні сутінки.
Попрощалися ми стримано, вже не вперше. Я віддала Агру половину ящірок, а Варкові - бурдюк із водою. Орькові лише потиснула лапу. Перевертні рушили на схід, а ми - на південний схід, у невідомість, що чекала попереду. І в ту мить, коли їхні постаті розчинилися в пітьмі, мене накрило відчуття порожнечі, наче частину нашої сили пустеля забрала із собою.
***
До справжнього сонцепекла залишалося йти дві, може три години, не більше. Але й цього вистачало, щоб пустеля встигла добряче випити з нас усі сили. Я відчувала, як шкіра на обличчі, обпалена нещадним сонцем, тріскається, мов висохла земля після довгих тижнів без дощу. Кожен крок ставав випробуванням, а думка про укриття ставала нав’язливою мрією.
На оазис ми натрапили тоді, коли сонце вже нещадно припікало наші голови. Зелень дерев, що визирала з-за барханів, здавалася справжнім дивом, обіцянкою життя серед цього безкрайого мертвого моря пісків. Хвиля радості прокотилася по тілу, коли перші краплі води торкнулися моїх губ. Ми напилися досхочу, потім напоїли верблюдів, після чого запасли свіжою водою в бурдюки. Умившись, ми дозволили собі короткий перепочинок, вмостившись у рідкісній, майже прозорій тіні дерев, де вітер ледь відчутно колихав листя.
Я ж не могла заснути. Сиділа й лютилася на себе. Моя магія - вона була могутніша не лише за людську, а й за ельфійську. Вона жила в мені, кипіла й рвалася назовні, але я не могла її стримати без ризику втратити контроль і свідомість. Якби я навчилася приборкувати цю силу - хоч трохи - плюнула б на всі заборони, і ми б уже зараз стояли перед воротами Триграду. А може й просто опинилися б у самому серці міста, минаючи його магічний захист від зовнішнього втручання.
Та реальність була іншою. Найбезпечніше, на що я зараз спроможна, - це телепортувати якийсь медальйон на сотню метрів уперед. І більше нічого.
Чаклун не раз цікавився, чому я більше довіряю мечу, аніж магії. Колись він навіть глузливо підкидав це питання, але після того, як одного разу побачив справжню силу моєї магії - руйнівну, некеровану, схожу на стихію бурі - більше ніколи не ставив подібних запитань. У його очах тоді вперше з’явився страх. І я знала: він розумів, що навіть я сама не впевнена, хто кого контролює - я магію чи магія мене.
***
Пісок і небо.
Пісок і сонце.
Пісок і спина Дітора.
І знову - нескінченний пісок.
Наш шлях пролягав здебільшого вночі, на світанку та надвечір, а вдень ми ховалися від палючого світила й намагалися спати. За тиждень дороги всі, крім мене, встигли добряче засмагнути. Особливо дивно виглядали Вір’єн із чаклуном: світловолосі від природи, вони тепер мали шкіру червоно-бронзового відтінку, немов обпалені міддю. Але найбільше змінився Дітор - його засмага перетворилася на густо-коричневу, і він скидався радше на уродженця Східних островів, ніж на мандрівника з півночі.
Два дні тому нам пощастило натрапити на караван бедуїнів, які продали нам трохи харчів і кисле козине молоко, яким ми змащували обпечену сонцем шкіру. Воно мало різкий, специфічний запах, що швидко в’їдався в тіло, і хотілося змити його хоч у якому-небудь оазисі. Та оазиси траплялися надто рідко - пустеля вперто тримала нас у своїх піщаних лабетах.
- Привал, - ледве прошепотіла я, відчуваючи, як сухість у роті заважає говорити, а язик ледь ворушиться. Не маючи сили злізти з верблюда, я просто з’їхала вниз і впала на гарячий пісок.
- Ріда, що з тобою? - схвильовано вигукнув Дітор, миттю опинившись поруч і підхоплюючи мене, щоб підняти на ноги.
- Нічого, - буркнула я, намагаючись не показати слабкості. Скаржитися на спеку було безглуздо: якщо хтось здасться, інші теж втратять настрій. Вирівнявшись на тремтячих ногах, я приєдналася до решти й почала допомагати ставити намет, куплений у тих самих бедуїнів. Хоча "намет" - це гучно сказано. За високу ціну ми отримали всього лиш полотнище, яке натягувалося навісом на криві жердини. Але й це дарувало хоч якусь тінь, а в пустелі навіть така дрібниця ставала справжнім порятунком.
Вклавшись під цей жалюгідний дах, я почала дрімати, коли крізь сон почула голос чаклуна:
- Може, викликати дощ?
- Краще сніг, - озвався аристократ, і в його голосі вчувалося щось схоже на мрію.
- А краще ні того, ні іншого, - урвала я, розплющивши одне око. - Будь-яка іскра магії може видати наше місце. Ані битися, ані тікати в таку спеку ніхто з нас не зможе.
Мій аргумент прозвучав надто переконливо. Усі замовкли, погодившись без суперечок. Пустеля знову огорнула нас своїм тягучим, важким мовчанням.
***
Коли до узбережжя залишалося всього кілька днів шляху, нас наздогнав розлючений загін. Не роздумуючи, ми приготували зброю.
Угорі, над пісками, вітри свистіли так, ніби намагалися попередити нас про небезпеку. На горизонті ж виринали постаті вершників, які рухалися єдиною хвилею - рішучі, безжальні, непохитні. Та коли їхній вожак побачив нашу готовність до бою, він різко смикнув повід і зупинив коня. Це здивувало.
- Поверни нам чакруна! - загорлав пустельник. Він картав слова так люто, ніби кожним звуком намагався нас налякати.
- Навіщо? - вийшовши вперед, запитала я, не приховуючи зневаги.
- У нього є те, що нарежить нам, - відповів вожак твердим тоном.
Я мимоволі здивувалася: виходить, сам маг їм не потрібен?
- Ми про артефакт, - уточнив один із пустельників, помітивши моє замішання.
- А-а-а… Я забрала чаклуна голим, і при ньому не було жодного артефакту, - відповіла я, дозволивши собі легку іронію.
- Він його сховав. І знає, де, - не вчухав ватажок.
Ця ситцація мене справді збентежила - пустельники рідко починають із розмов, особливо коли мають перевагу один до трьох.
- Артефакт тобі не належить, - встряв у розмову Кріст’єр.
- Як це не нарежить? - чоловік здивовано підкинувся у сідлі. - Тобі він теж не нарежить! А нам за нього запратири.
- По-перше, за його доставку заплатили нам, - втрутився Вір’єн. - Отже, саме ми відповідаємо за його цілісність. Точніше, відповідали. Бо тепер він… у незнайомця, якому його приніс один із ваших.
- Це кому? - насупився ватажок.
- А звідки мені знати, кого ви “господарем” кличете, - продовжив свою напівправду аристократ.
- Брехня. Ми нікого не називаємо "господарем".
- Та невже? А он запитай у того, що сидить на коні за тобою, - додала я, впізнавши пустельника, який передав амулет Кріст’єра в печері.
Чоловік, на якого я вказала, різко смикнувся й несподівано навіть для мене занервував. Ватажок щось коротко й зло кинув йому через плече, а той почав виправдовуватись - голос тремтів від страху.
Щоб не втрачати ініціативи, я поставила нове запитання:
- Хто вам заплатив за артефакт?
- Тебе це не стосується, - гаркнув ватажок, дратуючись дедалі більше - і від нашої зневаги, і від зради одного зі своїх.
- Хочеш, я заплачу тобі за нього? - промовила я солодко й водночас загрозливо.
- І чим же? - пустельник зацікавився, щось вигукнув своєю мовою, викликавши регіт решти свого загону.
- Твоїм життям, - спокійно відповіла я.
Регіт урвався миттєво та не через мої слова.
Навіть я завмерла - поруч почувся глухий, тваринний рик. Там стояв Дітор. Краплина крові в його жилах нарешті дала про себе знати. Він не просто гарчав - тіло почало змінюватися. Не повністю, частково, але достатньо, щоб змусити будь-кого налякати.
Про демонів чули всі - від людей до ельфів. Їхніми образами лякали дітей, тож страх перед ними вбирався ще з молоком матері.
Пустельники мимоволі відступили на кілька кроків. Та здаватися не збиралися - навпаки, витягли зброю. Шкода: домовитися, схоже, не вдасться.
Я теж не стала гаяти часу й перейшла до часткового трансформування. Кістки запульсували, шкіра затріщала від зміни форми - і світ довкола став чіткішим, гострішим. Але й це не допомогло уникнути сутички.
Бій вибухнув раптово мов удар блискавки.
Пустельники кинулися вперед, здіймаючи хмари пилу під копитами коней. Дітор, уже напівзмінений, рвонув першим. Він бився, немов чистокровка: швидко, люто, безжально. Кожен його рух був ривком звіра, кожен удар - кривавою печаттю. Я прикривала його фланг, відчуваючи, як власні інстинкти беруть гору над розумом. Наші атаки перепліталися - дика, небезпечна гармонія.
Пустельники не очікували такого спротиву. Вони билися завзято, але страх уже підточував їхню рішучість. Один падав, інший кидався навтьоки, проте більшість усе ж стояли до кінця.
Бій був коротким, але запеклим.
Коли останній ворог звалився в пісок, коротка тиша запанувала навколо.
Мені бій приніс дивне відчуття спокою - глухе відлуння сили, якої не хотілося соромитись. А от Дітор… Йому довелося допомагати довго. Повернути ту частину себе, що зветься людською, виявилося складніше, ніж я думала.
Здається, відкладати розмову далі не вдасться.
***
Ми залишили позаду безжальну пустелю й вийшли на торговий тракт. Колись він гудів від возів і караванів, але тепер здавався майже покинутим. Час від часу траплялися невеликі поселення або постоялі двори. В першому ж, ледве переступивши поріг, ми одразу зажадали гарячої купелі, а вже потім - вечері й відпочинку. Там же поміняли змучених верблюдів і втомлених коней, які залишилися від пустельників, на свіжих, сильних. Лише Вір’єн з упертості не захотів віддавати свій трофей, хоч усі ми благали його.
До Канрана залишалося якихось два-три дні шляху вздовж узбережжя. Там - лише доба перепочинку, не більше. Далі - пряма дорога до Гритодор’я. Я вирахувала час: ми мали вкластися в потрібні терміни, якщо не згаємо жодної миті.
***
Ми їхали, майже не зупиняючись, тож не дивно, що ніч знову застала нас у чистому полі. Хоч правильніше було б сказати - у пустелі, яка простягалася від північних гір аж до самого узбережжя Серединного моря. Тут, на півдні, спека була не такою задушливою, як у глибині барханів. Вночі на побережжі навіть можна було сказати - прохолодно. Причиною таких перепадів температур було Мертве озеро. Чим далі від нього - тим більше життя.
Невеликий табір мандрівних акторів ми помітили здалеку - яскравий вогонь полум’я вів нас до них. Артисти охоче поділилися вечерею, а потім, щойно ми наситилися, влаштували маленьке видовище. Спочатку співала юна дівчина, а тоді до вогнища вийшов сліпий чоловік середніх літ. Він обережно взяв до рук бандуру, кілька разів перебрав струни й заговорив низьким, глибоким голосом - так, що здавалось, самі зорі схилилися слухати його.
Його пісня була схожа на стародавнє пророцтво, на відлуння часу, що несе крізь віки:
Рік - лиш тінь перед вічністю древньою,
Та в ньому днів - як зір на небесах.
І мить стає безоднею нетлінною,
Що кличе стійко йти, не знать страхів у шлях.
Бо можеш стати богом над піднебесами,
І царем земель, що меч твій підкорить,
І все, що здобудеш кров’ю й плесами,
У скарбнім сяйві доля збереже й зворить.
День, рік, віки і тисячі століть –
І далі мільйони літ крізь пловом тіней,
У ті краї, де світло вже не сміє жить,
Де спить Часів Повелитель у троні кам’яні…
Я вже не розрізняла слів - їх накривав туман пам’яті. Голова розколювалася від гострого болю, в вухах лунав виття інпу, і за мить темрява підхопила мене в свої холодні обійми.
