Раді Вас бачити!

- Вино зранку - ознака проблем, - буркнув Трьома, ставлячи переді мною ще теплий, паруючий кухоль.

Я промовчала, лише “нагородила” його злим поглядом, мовляв, не лізь у справи, що тебе не стосуються.

Нічним змінам я раділа не більше, ніж денним. Ну яке задоволення бродити темними вуличками, засипаними снігом мало не вище колін, відганяючи злодіїв, якими кишить нічне місто, наче собака - блохами?

Зранку Либка без мене подався здавати звіт про чергування, а я пішла сама до корчми, де ми й домовилися зустрітися. Хотілося і поїсти, і поговорити, а заразом обуритися новими “нововведеннями” нашого короля.

Час був дивний: для сніданку вже запізно, а для обіду ще зарано. Тож у корчмі, окрім мене, сиділо всього двоє людей. Хоча… ні. Як я його одразу не помітила?

Незнайомець сидів за сусіднім столиком, півобертом до мене. Капюшон його темно-сірого зимового плаща був насунутий на обличчя так, що розгледіти риси було неможливо. Але несподівано мене пройняло погане відчуття - він стежив за мною.

Найманців у місті було небагато, та й тих я знала не всіх, адже нещодавно набрали нових. Але тут я була впевнена: цей чоловік до нашої професії не мав жодного стосунку. Тоді навіщо він тут, у корчмі, де збиралися переважно найманці? Сюди прості люди рідко заходили, хіба що на хвильку. Чому він так спокійно сидить і сьорбає вино, наче це його звичне місце?

Мене це насторожило. До болю в животі захотілося пролізти в його думки й зрозуміти, чого він чекає. Але зробити це непомітно навіть при такій малій кількості людей було неможливо. Я ще трохи пововтузилася, чекаючи Либку, й була готова збожеволіти від власних підозр.

На щастя, до корчми зайшли Дітор із Гредором. Їхня поява розвіяла тривогу, і я вже не почувалася такою самотньою. Згодом нарешті з’явився і сам Либка - та приніс новину, яка нікого не порадувала.

Минуло тиждень відтоді, як химери навідалися на мій пагорб. Відтоді їх у мене не було, а от біля міських стін вони чи не оселилися. І саме тому за останнім королівським указом охорону наказано було посилити, особливо вночі. Наш монарх до нестями боявся нападу в темний час доби. А це означало одне - що відтепер йому не вдасться нишком залишати палац, аби відвідати чергову коханку.

Обурюватися не мало сенсу. Легше від того не ставало. Залишалося лише мовчки виконувати розпорядження - зрештою, нам за це платили.

Довго засиджуватися не стали. Нашвидкуруч перехопили по парі гарячих оладків із медом і вже збиралися додому. Апетиту в мене не було - нутром я відчувала, як на спині палить чийсь надто пильний погляд. І я так би й не дізналася, хто він, якби незнайомець сам не заговорив, коли я проходила повз, прямуючи до виходу.

- Хіба не прекрасний вогняний птах Фенікс? - несподіване запитання змусило мене завмерти.

Від розгубленості я навіть мову на мить втратила. Лише дивилася на того, хто заговорив. Незнайомець був молодим - на кілька років старший за Дітора, не більше. З-під капюшона вибилося кілька довгих, сріблясто-білих пасм волосся - не сивина, а природний відтінок. На грудях у нього поблискував медальйон середнього розміру з вигравіруваною головою орла.

- Не можу ні підтвердити, ні заперечити, - відповіла я, зібравшись із духом. - Бо ніколи не бачила цих птахів.

Я глянула просто в його світло-сірі очі, наче розплавлене срібло. І в них не було ані тіні безумства.

- Шкода, - зітхнув він. - А от я можу поклястися, що бачив одного тиждень тому, зовсім недалеко звідси, - промовив він багатозначно й додав: - За міськими мурами, в гаю.

- Та ти, друже, перепив, - устряв Лібка. - Фенікси вже років п’ятсот як вимерли. Легенди лише лишилися. Ріда, ходімо, нам ще сьогодні вночі на зміну. Потрібно встигнути відпочити. - І потягнув мене до виходу.

Я йшла за ним мовчки, але до самих дверей відчувала на спині холодне, пронизливе дихання чужого погляду. Сірі очі незнайомця пекли сильніше, ніж морозний вітер за мурами міста.

- Не звертай уваги на слова чаклуна, - сказав Дітор, коли ми вийшли з корчми.

- Якого ще чаклуна? - перепитала я. Голова після розмови з тим незнайомцем розколювалася так, що я ледь могла зв’язно думати.

- З тим, із ким ти щойно говорила. У нього ж на шиї висів амулет-орден, захисний, від сторонньої магії.

- Ти певен, що він чаклун? - недовірливо уточнила я, бо у таких речах Дітору я довіряла не надто.

- Певен, - кивнув він. - Це орден Рамірських магів. Я їх добре знаю, їхня фортеця стояла неподалік від того місця, де я виріс.

- “Стояла”? - насторожено перепитала я, зупинившись на мить. Мені не сподобалося це слово. Наскільки я знала, їхній замок і досі мав височіти на скелях, як і сотню років тому. - А що з нею тепер?

- Та нічого. Стоїть собі, як і сто років тому, - голос Дітора трохи знітився, став тужливим. - Це мого селища більше немає. Його знищив землетрус, випадково викликаний одним із магів.

Я завмерла. Усередині мене наче цілий рій думок одночасно знявся з місця, кружляючи й боляче жалячи мозок.

Амулет-орден? Невже такі речі можуть бути настільки сильними, що я навіть не відчула в тому чужинцеві магії? Якщо так, то виходить, поки я тут витрачаю час на чергування та сварки з Жадкою, маги не сидять без діла, а працюють, вдосконалюючи свої артефакти. І не тільки артефакти...

Маги й їхні справи ніколи особливо мене не цікавили - аби лише не створили ще якоїсь нової потвори, або, ще гірше, не відкрили двері чомусь, чого ми навіть уявити не можемо. Але от амулети, здатні приховувати силу… це мене зацікавило по-справжньому.

“Стоп! - жорстко зупинила я сама себе. - Магічні потвори, химерна заметіль зі слідами чарів, чаклун із захисним амулетом… Що взагалі відбувається? Як так сталося, що я про це нічого не знаю, а вони, схоже, прекрасно обізнані про мене?!”

Усередині поволі зростала злість. “Ні, цього разу я не замовчу. Треба буде написати листа відразу після повернення Патди. І не просто написати, а вимагати чітких відповідей. Бо терпець мій уже майже увірвався”.

***

Коли я повернулася додому, перш за все обійшла територію довкола свого будинку. Перевірила кожен кут, кожен закуток. Але - нічого. Жодних слідів.

Сніг, що падав цілий тиждень, давно поховав під собою будь-які відбитки чи знаки. Лише глибокі замети нагадували про те, що дощ тут давно змінився білою ковдрою.

“Раніше треба було перевіряти, раніше… - подумки лаяла я саму себе, відчуваючи, як роздратування стискає серце крижаним обручем. - А тепер усе стерто. І якщо хтось і стежив, я цього вже ніколи не доведу”.

***

Зла й недоспана, я плелася слідом за Лібкою. Відпочити вдень так і не вдалося - думки про того клятого чаклуна не давали мені спокою. Мозок, мов на розпечених вуглинах, крутив одне й те саме: звідки він узявся і чому з’явився саме тепер? Доля, ніби зумисне, підкидала мені нову загадку, добре знаючи, що аналітика  - моє слабке місце.

Я ніяк не могла відірватися від думки, що химери почали осаджувати місто саме напередодні появи чужинця. А якщо це він їх навів? Спеціально, щоб вистежити мене. І ще той незнайомець, якого нібито очікували грабіжники… Ха, не здивуюся, якщо це один і той самий чоловік.

Але навіщо йому це? Чому він ризикує? Зв’язуватися з такими, як я, було небезпечно.

Нас боялися. Нам кланялися. Нашим іменем присягали, і ці клятви були нерушимі.

То чого ж він хотів від мене, якщо й справді знав, хто я така?

- Дю-дю-дю… - пробурмотіла я, цокочучи зубами.

- Що, дю-дю? - перепитав Лібка, так само стукаючи зубами.

- Хо-ло-о-одно, - пояснила я, не заглиблюючись у власні думки.

- На, ковтни, - промовив напарник і простягнув мені флягу.

Я сьорбнула з неї й відразу закашлялася. Гірка рідина обпекла горло, розливаючись гарячою хвилею по всьому тілу й даруючи оманливе, коротке тепло.

- На травах настоював? - поцікавилася я, повертаючи йому флягу з самогоном.

- На тих самих, - підтвердив Лібка й з задоволенням спостерігав, як я морщуся. Міцні напої я ніколи не любила.

- До ранку не дотягнемо, - буркнула я, поглянувши на холодне світло зростаючого місяця. Зима тільки-но почалася, а вже кусалася так, ніби стояла в самому розпалі. - Треба бодай на годинку десь зігрітися.

- І де ти пропонуєш? Усе давно зачинене.

- А може, до бісу це чергування, та й гайнемо додому? - знову озвучила я ту думку, що крутилася на язиці з самого початку. Порожні й тихі вулиці навіювали таке бажання особливо сильно.

- Не вийде, - похитав головою Лібка, хоч я знала: він сам не раз про це думав. - Нас перевіряють.

Немов на підтвердження його слів із-за рогу з’явився Фурд - один із наших десятників, теж вигнаний на нічне чергування. Його масивна постать темною глибиною височіла в сідлі над нами.

- Чого стали, як укопані? - буркнув він, насуваючись на своїй гнідій кобилі.

- Ми й не стоїмо, - відказав Лібка, не моргнувши й оком. - Он, бачиш наші сліди? Прийшли звідти, - він кивнув на протоптану за день дорогу, - а тепер ось думаємо, куди податися далі, щоб не повторюватися з іншими.

- Квіткову вже обходять Сарка з Барґо. Йдіть на Храмову, там порожньо, - відрубав Фурд і, пришпоривши коня, повільно рушив далі.

Ми мовчки почекали, поки він від’їде достатньо далеко, щоб не почути наших слів.

- І як у нього нічого не відморожується, сидячи в сідлі? - прошипіла я крізь зуби, розтираючи закоцюблі руки.

- А в нього такий шар сала, що жоден мороз не проб’є, - цілком серйозно відповів Лібка, але куточки його губ сіпнулися в усмішці.

Я хмикнула, але всередині було зовсім не до сміху. Мороз стискав груди так, що навіть дихати ставало важко, а в голові й далі крутилися думки про чужака й химер, мов злі оси в замкненому глечику.

***

Фляги Лібки надовго не вистачило - вона спорожніла трохи за північ.

Ми блукали вулицями Благородного міста без особливої мети, розганяючи одним своїм виглядом дрібних злодюжок та бездомних жебраків, що тулилися в тінях підворіть. Та нарешті натрапили на непримітні двері, над якими висів потемнілий від часу ліхтар із тьмяним масляним світлом та хитка вивіска з гучною назвою “Весела вівця”. Назва обіцяла більше, ніж могла дати.

За дверима ховалася звичайнісінька корчма, мало чим відмінна від “Трьоми” чи десятка інших. Хіба що чистотою вона аж ніяк не могла похизуватися: запах кислого пива, диму та прілого дерева зустрів нас із першого кроку.

Усередині було тепло й доволі порожньо. Лише в темному кутку сиділа невелика компанія з підозрілою зовнішністю - на обличчях цих людей виразно читалося ремесло великої дороги. Надто часто останнім часом мені траплялися такі “мандрівники”. У протилежному ж кутку, відгороджений від усіх напівтемрявою, сидів хтось із глибоко насунутим на лоба каптуром. Він тихо перебира́в тонкими довгими пальцями струни бандури, виводячи тягучу мелодію й напівпошепки підспівуючи їй. Лише по голосу я зрозуміла, що це був чоловік.

Його пісня була стародавньою, сумною і водночас ніжною:

“Що світила в нічному небі

Яскравою зіркою ти для мене була.

По незнайомому, темному лісі

Впевнено до світла дорогою вела.”

Мої вуха ловили кожне слово - баладі було не одна сотня років, але вона, як і раніше, не виходила з моди, бо в ній було щось вічне.

- Чого бажаєте? - раптом долинув голос корчмаря. Маленький дзвоник, примотаний до дверей, розбудив його від дрімоти.

- Вина, гарячого, - одразу замовила я, вмощуючись біля стійки. Так було зручніше наглядати за підозрілою компанією в дальньому кутку.

- Рідкі гості, такі як ви, заглядають у мою “веселушку», - защебетав корчмар, старанно витираючи щойно помиті кухлі. Видно, не хотів ударити обличчям у бруд, подаючи напій у немитому посуді, бо дуже вже боявся зганьбитися перед найманцями.

Вино справді принесли гарячим, щедро приправленим прянощами, щоб заглушити кислуватий присмак дешевизни. Я з досадою подумала: і звідки у Благородному місті взялося це занедбане кубло? Для прислуги, чи що?

- Ви просто погрітися зайшли чи когось шукаєте? - поцікавився корчмар, уважно розглядаючи мене й Лібку, немов намагаючись запам’ятати кожну дрібницю нашої зовнішності, аби потім переказувати знайомим плітки.

- Погрітися, - відказав Лібка, зробивши ковток. - А ти, хіба не чув, яку дурість вигадав наш король?

- Чув, чув, - закивав корчмар, ніби підтверджуючи свою обізнаність.

Я ж у розмову не встрявала, вважаючи за краще прислухатися до того, про що шепочеться компанія в кутку. Пробитися крізь гомін було важко: корчмар, Лібка й музикант у своєму закутку заважали. До мене долітали лише уривки. Та все ж я чітко розрізнила два слова: “рамірський чаклун” і “оуданський орден”.

Мене пройняв холодний піт. Не мала жодного сумніву: рамірський чаклун, про якого вони говорили, і той, з яким я зіткнулася у “Трьоми”, - це одна й та сама особа. Що ж такого він скоїв, якщо за ним відрядили мисливців-ліквідаторів з Оуданської обителі на західних островах? Коли вони його знайдуть, добра йому точно не буде.

Та раптом у корчмі запанувала мертва тиша. Затихла і музика, і розмови. Від дверей потягло холодом і смородом гнилизни.

Я відірвала погляд від своєї кухлі. Лібка зблід, ніби в ньому й краплі крові не лишилося, корчмар закляк, ось-ось готовий зомліти. Я обережно повернула голову й зрозуміла причину їхнього жаху.

Будь мої нерви слабшими, корчму наповнив би мій власний, несамовитий вереск. І, чесно кажучи, ніхто б мене за це не осудив. За своє життя я бачила чимало, завжди вміла тверезо оцінити ситуацію. Але те, що зараз входило у двері… Це було вже занадто.

Маги що, з глузду з’їхали?! Новий вид химер виводять?! А потім ще й оживляють трупи! Фу, який сморід! Видно, перш ніж повернути цього монстра до “життя”, його тіло кілька днів тримали в теплі, доки не почалося розкладання.

Мене нудило, я намагалася дихати через раз. Основа потвори - ведмідь, тигр (цікаво, хто це ще й у східні землі за ним їздив?), але найстрашніше - в ній була частина людини. Мертвої людини.

Може, це саме творіння мого знайомого чаклуна? І за це його тепер шукають? - майнула думка в голові, перш ніж чудовисько кинулося на нас.

Інстинкти спрацювали швидше за розум. Я вихопила меч ще до того, як химера встигла доторкнутися до мене. Відсікати голову - не найкращий варіант, але іншого не було. Тварюка впала на брудну підлогу, заляпавши її темною, задушливо-смердючою кров’ю. Мене ледь не вирвало поряд із її тілом.

- Господар, витягни краще це лайно надвір і зачиняй свій заклад, якщо жити хочеш, - порадила я, переступаючи через труп і намагаючись дихати якнайрідше.

Корчмар, попри розгубленість, ожив: радів, що в його корчму зайшли найманці й урятували його життя, та водночас лаяв долю, бо тепер доведеться відмивати підлогу. Схопився прудко, перескочив через стійку й заходився прикидати, як би позбутися трупа.

Компанія в кутку хутко зашепотілася й, не бажаючи надовго затримуватися, зникла. А от музикант навпаки - відклав бандуру й підійшов допомогти.

- Бери за ноги, я за руки, - сказав він корчмарю, відкинувши каптур. Рудувате волосся впало на обличчя, приховуючи його, немов вуаль, але це вже явно був молодий чоловік. - Винесемо на двір, а то сморід до блювоти.

- Ріда, ходімо, - тихо покликав мене Лібка. - Треба наших попередити. Якщо ще є кого попереджати…

***

Попередити всіх ми так і не встигли. Вовкведи, разом із новим різновидом химер, прорвавшись у місто, влаштували справжню бійню. Вони почали з беззахисних бездомних, що спали під стінами будинків, а закінчили на вартових, які не встигли навіть підняти зброю. Закривавлені тіла лежали в заметах, мов поламані ляльки, в неприродних позах, заливши сніг густою червоною кров’ю. Мороз не встигав сховати цей жах під білою кіркою.

Стільки проклять і лайки я від Лібки ще ніколи не чула. За три роки наших стосунків зазвичай лаялася тільки я, а він залишався спокійним, навіть холодним. Тепер же він сипав словами, від яких блідли б навіть досвідчені моряки.

Ранок настав важким. Ховати мертвих не було змоги - земля скувалася кригою, і навіть лопати з кирками не брали її. Тому всіх загиблих склали докупи, обклали сухим гіллям і рясно полили олією. Вогнище спалахнуло високо, чорний дим тягнувся в небо, і то був вогонь скорботи. Палаюче полум’я відбивалося в очах тих, хто вцілів, і ні слова не потрібно було, щоб зрозуміти їхній біль.

Поранених віднесли до місцевих магів. Їхні домівки стали схожі на невеликі лікарні - стогін, запах крові й цілющих трав стояв у повітрі. Люди перешіптувалися про нову загрозу. Химер, схрещених із тиграми та ведмедями, вже встигли прозвати “тигрведами”. Ніхто не знав, чи їхні рани та слина не несуть зарази, подібної до прокляття вовкулаків чи вампірів. Страх поселився в місті, ніби тінь, що не відступає навіть удень.

На своє полегшення, біля свого дому я не виявила свіжих слідів тварюк. Натомість натрапила на відбитки людських чобіт. Важкий крок, глибокі вдавлені сліди у снігу. Я одразу зрозуміла: це не Дітор. Його сліди я вже вивчила напам’ять, могла впізнати серед сотні інших.

Зайшовши всередину, я знайшла найманця безтурботно сплячим. Добре, що сьогодні не його зміна.

- Щось трапилось? - запитав він, прокинувшись від шуму, який я створювала.

- Звідки така думка? - здивовано перепитала я.

- Ти гупаєш, - відповів він і пильно глянув на мене. Очевидно, мій вираз обличчя сказав більше, ніж будь-які слова. - Якщо тебе щось гризе, ти топаєш гучніше ведмедя.

Я мимохіть посміхнулася. Влучно відмічено, уважний ти мій.

- Ніхто не заходив? - обережно запитала я, в душі сподіваючись, що ці сліди залишив хтось зі знайомих.

- Ні. Нікого не було. А хтось мав прийти?

- Не мав, - видихнула я, опускаючись на стілець.

- Може, розкажеш, що сталося? - Дітор поволі сповз із дивана й сів біля мене.

Приховувати вже не було сенсу. Я розповіла все як було: про нічну корчму, про раптову атаку, про химер і про кривавий ранок.

- Лібка живий? - тихо спитав він, уважно стежачи за моїм обличчям.

- Так, тілом - у порядку. Ми були в Благородному місті, там тільки одна тварюка й забрела. Але коли він побачив окривавлене тіло Гредора… він, наче з ланцюга зірвався. Я ніколи його таким не бачила.

Я відчула, як у мені піднімається втома, важка й непереможна, мов камінь.

- Та це все було вночі, - закінчила я. - А зараз - митися. І спати. Спати, спати й ще раз спати.