Раді Вас бачити!

До потрібного намету ми дісталися без пригод. Йшли повільно, неквапно, наче просто прогулювалися. Якщо хтось і кинув на нас погляд, то, схоже, прийняв за своїх - жінок, що йдуть у напрямку до центрального вогнища, нічим не вирізняючись серед решти, що снували туди-сюди між наметами.

Добре, що пустельники зовні майже не відрізнялися від людей. Хіба що їхні чоловіки були значно вищими й кремезнішими: широкі плечі, засмагла шкіра з мідним відливом, жилясті руки, що свідчили про постійні тренування. Очі - жовті, мов яєчний жовток, - здавалися нереально яскравими в напівтемряві. Здалеку їх легко було сплутати з орками, особливо вночі, коли світло смолоскипів спотворювало риси облич.

Жінки ж серед пустельників рідко були тендітними: зазвичай вони мали таку саму міцну статуру, як і чоловіки, хоча ретельно приховували її під шарами тканини, закутуючись від ніг до голови. Тож і ми виглядали цілком природно серед цього натовпу .

Коли ми дісталися найбільшого намету, я зупинилася й оцінила ситуацію ближче. Вхід охороняли двоє вартових - важкі шаблі при боці, погляди насторожені. Просто так нас туди не пустять. Варіантів було два: або створити відволікаючу бійку і силою прорватися всередину, або спробувати проникнути з тилу - там, де стіна намету щільно прилягала до скелі.

- Дивись, щоб нас ніхто не помітив, - прошепотіла я Вір’єнові.

Він ледь помітно кивнув, сховавшись у тіні найближчого воза. І як його сюди заперли? Я ж підійшла ближче до задньої частини шатра й завмерла, прислухаючись. Усередині щось потріскувало - можливо, вогонь у жаровні та голосів не почула. Затамувавши подих, я ще раз переконалася, що поряд нікого немає, і витягла ніж.

Тканина шатра виявилася міцною - схоже, її зшили з товстої шкіри якихось пустельних тварюк. Лезо ковзнуло по поверхні, залишивши лише подряпину. Я стисла руків’я міцніше й спробувала ще раз - тепер обережніше, точнішим рухом. Ніж увійшов, хоч і з трудом. Коли нарешті вдалося зробити достатній розріз, я зітхнула.

Можна було б скористатися мечем - так було б швидше. Але тягти час і наражатися на ризик не входило в мої плани. Усе мало бути тихо.

Щойно прокралася всередину, стало зрозуміло: тут мешкає хтось заможний. Усе довкола свідчило про достаток - товстий килим із м’яким ворсом, розкішні тумби з різьбленням, на яких горіли запалені масляні лампи, наповнюючи простір теплим золотавим світлом. У повітрі стояв змішаний запах прянощів і сушених трав, що звисали зв’язками - мабуть, для очищення повітря або приховування менш приємних запахів.

А ще це була спальня - про це безпомилково свідчило велетенське ліжко, застелене білосніжним хутром північного звіра Аргад. Спати під таким взимку - одне задоволення. Але нащо воно тут? У спеку серед пісків? Просто похизуватися?

Я аж себе щипнула, щоб повернутися до реальності. Не час - треба знайти меч Кріст’єра. Зосередившись, я почала тихо відкривати скриню за скринею. Петлі ледь скрипіли, тканина шаруділа під пальцями. Усередині траплялися дорогі тканини, посуд, шухляди з кісток прикрашені коштовностями - але не зброя. Зовсім.

Я тихо видихнула крізь зуби. Довелося визирнути за тканинну перегородку, що розділяла приміщення на частини. Я застигла, прислухаючись. Нікого. На щастя.

За перегородкою простір був безладно заставлений мішками, скринями, ящиками - схоже, це радше комора чи склад, куди скидали зайві речі, щоб не заважали у головній частині шатра. Може, серед усього цього мотлоху й лежить потрібний меч?

Продовжити довелося ще тихіше. Кожен непотрібний рух міг призвести до гуркоту - і тоді все плем’я зійшлося б на звук. Здавалося, пройшло багато часу, але мечу так і не було знайдено. Час було перейти в іншу частину намету, сподіваючись що там нікого не буде.

Раптом у приміщення ввійшла жінка й почала голосно щось питати. Із усього того галасу я вловила лише одне - вона не розуміла ні хто я, ні чого тут роблю. Її голос ставав дедалі гучнішим, і щоб на вереск не прийшла підмога, довелося діяти рішуче: я кинулася на неї, швидко скрутила й вивела з ладу, аби вона не встигла подати сигнал.

Та це не врятовувало.

Ще до того, як я встигла вирішити, що робити далі, над табором пролунало: спочатку горн, а потім вибух; зі стелі сипнуло каміння - це був сигнал від Дітора. Часу на пошуки зовсім не залишалося. Я кинула на хвилину погляд на купу скринь і ящиків - марно, тож повернулася до Вір’єна, який весь час терпляче чекав.

- Що трапилося? - запитала я в один подих.

- Й гадки не маю, - відповів він, розгублено блимаючи очима; схоже, спалах дійсно був сліпучим.

- Ходімо до наших, - промовила я, хапаючи аристократа за руку, бо він тимчасово не міг розгледіти шлях.

- А меч? - спитав він, трохи опираючись.

Я лише похитала головою, та зрозумівши, що мій жест пройшов непоміченим, додала:

- Не знайшла. Але зараз залишатися ризиковано. Повернемося пізніше.

Вір’єн тяжко зітхнув. Він усе зрозумів: поки не знайдемо зброю, йти звідси неможливо - але й залишатися тут теж смертельно небезпечно.

Він дозволив мені вести його, тож із пересуванням у нас не виникло проблем. Більшість пустельників тепер були у такому ж безладному стані - можна було б перебити половину стійбища майже без спротиву. Та хаос триватиме б недовго - півгодини, не більше.

Коли ми дісталися місця, де лишили Дітора й Крістр’єра, табір уже гудів метушнею.

- Я їх вб’ю, - прошепотіла я, оглядаючись навколо в пошуках зачіпок куди могли подітися двоє, серце палало люттю.

- Сподіваюся, що хоч буде кого… - почав Вір’єн, але замовк під моїм поглядом. Зір до нього вже остаточно повернувся. Він ковзнув поглядом навколо, оцінюючи хаос, що панував у таборі, і нарешті додав: - Ходімо. Тут залишатися також небезпечно.

Внизу панував суцільний гамір - пустельники бігали, кричали, намагалися зрозуміти, що відбулося. Але тут було спокійно й нікого окрім нас двох. Та залишатися було не варто.

- Звісно, - коротко відповіла я, погоджуючись, і ми швидко рушили геть.

***

Переходячи з одного тунелю в інший, ми таким чином уникали зустрічей із пустельниками і водночас продовжували пошуки нашої пропажі. З кожним кроком я відчувала, як розпач повільно стискає серце. Нерозуміння того, що відбувається, доводило до божевілля.

Якби пустельники справді схопили Дітора з Кріст’єром, то не нишпорили б так завзято по всіх тунелях і печерах. Чи, може, саме так і виглядає їхній обшук? Шукають спільників. Або та жінка, що тоді кричала в наметі вождя, нарешті отямилася й розповіла, що бачила чужинку?

Купа думок тиснула, аж голова, здавалося, от-от лусне. Хоча… стоп. Голова розколюється не лише від думок. Я на мить зупинилася й глянула на Вір’єна. Обличчя в нього зблідло, губи посиніли - вигляд мав просто паскудний.

- Вони запустили по тунелях отруту, - тихо промовила я, вдихаючи повітря крізь тканинку одягу.

- Я нічого не відчуваю, але... ще трохи - й мене знудить, - прохрипів він, притулившись до стіни.

- Це особлива отрута. Вона без запаху, і діє поступово, - промовила я на одному диханні. - Ходімо до табору.

- Ти збожеволіла?! - різко вигукнув аристократ. - Повернутися туди, зараз - це самогубство!

- Навпаки, - заперечила я. - Самих себе вони труїти не ризикнуть. Ми знову закутаємося в тканину й перечекаємо. Шукати чужинців серед своїх вони не стануть.

Вір’єн, здавалось, хотів ще посперечатися - губи вже розтулилися для чергового заперечення, але слова застрягли в горлі. Отрута почала діяти: він поблід, на лобі виступив холодний піт, а подих став уривчастим. За мить його різко знудило, і чоловік оперся на стіну, важко ковтаючи повітря.

Я мовчки спостерігала, як впертість поступово відступає, лишаючи тільки втому й тьмяне роздратування. Зрозумівши, що сперечатися більше немає сенсу, Вір’єн нарешті кивнув - коротко, без слів.

- Гаразд, - хрипко промовив він. - Повертаємось.

***

На одному з вогнищ у великому котлі кипіло зілля - для своїх. Видно, пустельники побоювалися власної ж отрути, тож варили протиотруту або захисний напій. Адже ніхто не мав жодної гарантії, що не отруїться разом із ворогом.

Я щільно замоталася в тканину, так, що навіть кінчика носа не було видно, й упевнено підійшла до котла. Обережно, щоб не привернути зайвої уваги, я набрала повну чашку зілля.

Заклопотані жінки поруч навіть не глянули в мій бік. Вони були цілком занурені в обговорення своїх пліток - щось перешіптувалися, хихотіли, зітхали. Я лише здивовано похитала головою: за останні півсотні років їхня мова змінилася до невпізнання. А може, це взагалі інше плем’я?

Мені вдавалося вловити лише окремі знайомі слова - “крадії”, “зброя” і ще якесь, що змусило насторожитися: “книжка”. Книжка? Це вже дивно. Ми точно не шукали тут ніяких книг.

Я зробила вигляд, що просто проходжу повз, але вуха напружено ловили кожен звук. І саме тоді помітила ще одне: один із пустельників сидів неподалік, підкидаючи в повітря медальйон Кріст’єра - символ його гільдії. Серце в грудях стислося. Морок небесний… Без цього медальйона чаклун не зможе довести, що виконує завдання Гільдії магів.

Але зараз не час повертати вкрадене. Я кинула на пустельника ще один пильний погляд, намагаючись запам’ятати кожну рису його обличчя, - і поспішила назад до Вір’єна. Йому ставало дедалі гірше: дихання хрипке, шкіра палає, блювати вже нічім.

Мене також трохи знудило, але, на відміну від аристократа, я ще могла триматися на ногах. Я все ж зробила кілька ковтків дорогою, сподіваючись, що ніхто не звернув уваги. Напій виявився дивним на смак - солодкий і гіркий водночас, наче сам не міг вирішити, яким бути. Гидота, але іншого не було.

Вір’єн знайшовся там, де я його й залишила - за наметом, на самому краю табору. Він лежав нерухомо, обличчя стало неприродно блідим. Я опустилася поруч і торкнулася його плеча - одної реакції.

Довелося діяти швидко. Обережно, але наполегливо я підняла голову аристократа та силоміць вилила в рот протиотруту. Частина пролилася, частину він ковтнув мимоволі. На мить здалося, що подих урвався, і серце стиснулося від страху, але за кілька секунд він тихо зітхнув. До тями, щоправда, так і не прийшов.

- Хоч би не захлинувся, - прошепотіла я, притримуючи його голову й спостерігаючи, як груди ледь помітно здіймаються, влила чергову порцію.

***

- Як би його виманити на околицю? - спитав аристократ, і питання прозвучало одночасно й мені, й йому самому.

Він прийшов до тями десь годину тому, але щоб міцно стояти на ногах - потрібен був час, щоб остаточно оговтатися. Цікаво, з чого складалося це чудодійне зілля, та рецепт я питати не стала.

На нашу вдачу пустельника покликали - він відійшов від вогнища, поговорив із співплемінником та замість того щоб повернутися пішов сам одним із тунелів. Ми кинулися за ним.

***

Пустельник ішов упевнено й спокійно, жодного разу не зупинившись і навіть не озирнувшись. На тлі тривоги, що панувала в таборі, така поведінка виглядала дивно - надто спокійно, надто впевнено. Наче він свідомо заманював нас у пастку.

Звісно, про свою здогадку я одразу сказала Вір’єну. Він зі мною погодився, але все одно наполягав: треба встигнути заволодіти амулетом раніше, ніж пастка захлопнеться. Я зітхнула й погодилася. Хто знає, може, нас і справді схоплять - тоді, принаймні, ми дізнаємось, де тримають Дітора з чаклуном. Надія є.

Та нашим здогадкам не судилося справдитися. Пустельник раптом зупинився перед черговою печерою й кілька хвилин обережно озирався, переконуючись, що довкола нікого немає. Ми з Вір’єном притислися до стіни за рогом, намагаючись навіть не дихати.

Тиша запанувала і я вловила ледь чутні кроки - він усе ж увійшов до печери. Ми обережно просунулися ближче, ступаючи так тихо, як тільки могли, обережно, щоб жоден камінець не хруснув, й зупинилися біля самого входу.

Усередині було чути голоси. Пустельник говорив із кимось - цього разу мовою, яку я розуміла.

- То де він? - запитав незнайомець, голос сухий наче давно не пив.

- Його шукають, - відповів пустельник з сильним акцентом. - Посадили в клітку, відібрали всі речі, та він усе одно зміг утекти. Мабуть, він справді великий чаклун.

- Він великий недоучень, а не чаклун, - різко відрубав незнайомець. - Швидше за все, за ним прийшли його охоронці. Як і казала Сіра - їм завжди надто щастить, щоб просто загинути в дорозі.

Почувши знайоме ім’я, Вір’єн напружився, ледь стримавшись, аби не видати себе рухом.

- Ви, мабуть, праві, - покірно відповів пустельник.

Я мало не здригнулася від здивування. Сильний, войовничий пустельник - і така покірність? Навіть захотілося зазирнути всередину, щоб переконатися, чи не стоїть він на колінах перед цим незнайомцем.

- Ти приніс те, що я просив? – продовжив розпитувати чоловік, ігноруючи підлабузництво у голосі співрозмовника.

- Так. Ось цей амулет. Тримайте.

От же… Амулет тепер у того самого незнайомця. Хоча, можливо, навіть краще. Якщо це справді знайомий Сіри - нам є про що з ним поговорити.

На цьому незнайомець вважав спілкування завершеним, і пустельник пішов геть. Ми з Вір’єном знову доклали максимум зусиль, щоб злитися зі стіною.

У печері важко зітхнули.

- Господарю, що накажете робити далі? - несподівано для нас пролунав голос. Ми були певні, що всередині залишився лише спільник Сіри.

Я поглянула на Вір’єна, а той - на мене, мовляв: “Є якийсь план? Хоч натяк?”

На жаль, нічого, окрім як просто увірватися до печери, на думку не спадало. Та ризикувати я не поспішала - щось у цьому голосі насторожувало. Він звучав надто сухо, без інтонацій, наче належав не живій людині.

- Знайди артефакт. Він має бути десь у мотлоху цих… нікчем, - нарешті відповів незнайомець.

Я краєм вуха вловила тихий шурхіт - його слуга одразу кинувся виконувати наказ. Сам господар повільно рушив до виходу.

Вір’єн кивнув мені, мовляв, “готуйся”, але я лише ледь помітно похитала головою.

Ні. Спершу треба почати з розмови.

- Добрий вечір, - вийшовши з тіні, привіталася я якомога доброзичливіше, хоча сама вже приготувала ніж схований в рукаві.

- Несподівано, але не не очікувано, - відповів чоловік. Схоже, він упізнав нас. - То чого бажаєте?

- У тебе є те, що належить не тобі, - спокійно почав Вір’єн.

Я б, звісно, почала цю розмову зовсім інакше, але було запізно. Занадто довго мовчала, витрачаючи дорогоцінні секунди на те, щоб роздивитися цього… суб’єкта.

Високий, міцної статури, із засмаглою шкірою. На ньому була кольчуга, а голову прикривав темний тюрбан.

Чи був він гарним? Чи, можливо, огидним через глибокий шрам, який тягнувся від вилиці до підборіддя?

Я навіть не замислювалася - не залицятися ж я до нього прийшла.

- Він вам також не належить, - спокійно відповів незнайомець і злегка посміхнувся краєм губ, але в його погляді не було ані краплі гумору.

- По-доброму не віддаси? - холодно запитав аристократ, витягуючи один зі своїх мечів. Метал зловісно блиснув у напівтемряві печери.

Я теж машинально потягнулася до руків’я свого клинка, але відразу зрозуміла - у такому тісному приміщенні від нього користі небагато. Кожен рух обмежений кам’яними стінами, що тиснуть з усіх боків. Лезо тут радше завадить, ніж допоможе.

Тож лишалося покладатися на інше - на швидкість, інстинкти і кулаки.

Незнайомець відступив лише на півкроку - достатньо, щоб ухилитися, але замало, щоб вирватися з кола. Зіткнення неминуче.

Я кинулася вперед, низько, намагаючись збити його з рівноваги. У вузькому просторі кожен рух звучав відлунням - удари долонь, шурхіт тканини, короткі видихи.

Та незнайомець не поспішав діставати зброю. Замість цього він швидко поліз до кишені - і вже за мить нам просто в обличчя посипався якийсь пил.

Очі запекло, наче їх облили розчином солі. Сльози самі покотилися щоками, дихати стало важко. Ми з Вір’єном інстинктивно відступили, намагаючись не втратити рівновагу.

Я нічого не бачила - перед очима лише розмиті плями. Чути було тільки кроки, що швидко віддалялися. Незнайомець скористався нашим безпорадним станом і зник.

Дивно. Він міг би вбити нас без найменшого спротиву, але не став. Чому?

Ця думка свердлила свідомість, не даючи спокою.

Так само, як і Сіра - мала безліч шансів покласти край нашому існуванню, але зберегла життя.

І тепер я не знала, що тривожить більше - їхня поява, чи те, що обоє вирішили нас пощадити.