Спочатку:
На сторінку книги
Ми просиділи не довго й як виявилося поки ми тут спілкувалися мінотаври з’ясовували чи була в моїх словах правда.
Переконавшись в цьому Таурон повернувся не сам, а в супроводі п’яти одноплемінників. Кожен ніс на руках важкі дерев’яні підноси, від яких йшов гарячий, пряний дух. На них було накладено щедро й різноманітно: соковиті фрукти з товстою шкіркою, ще теплий хліб із грубої муки, засмажені на вугіллі ящірки з хрусткою скоринкою та великі печені яйця, розміром майже з кулак.
Окрім мене та перевертнів, ніхто з нашої компанії раніше не куштував таких страв. Люди з пересторогою поглядали на їжу, наче боялися, що вона оживе й вкусить їх за руку. Орька ж, не довго думаючи, розламав одну з ящірок навпіл і з апетитом заходився вигризати ніжне м’ясо з кісток, хрумкаючи так, ніби це було звичне частування.
Запивали всю цю їжу легким, ледь терпким вином, розведеним настільки, що воно радше нагадувало ароматизовану воду. Та все ж відчувався знайомий післясмак - безсумнівно, це був напій фавнського розливу, їхня візитівка.
Вір’єн же сидів поруч із кам’яним виразом обличчя, але його ледь скривлений ніс і примружені очі видавали все: для аристократа сама думка про те, щоб їсти ящірку, була майже образою. Він навіть спробував узяти шматок хліба кінчиками пальців, наче боявся забруднитися, але швидко відклав його назад, вирішивши перечекати голод.
Кріст’єр, навпаки, з цікавістю розглядав усе, що поставили на стіл. Він не поспішав, уважно придивляючись до страв, ніби вивчав новий алхімічний інгредієнт. Нарешті, зважився: обережно відламав шматочок печеного яйця, понюхав і лише після цього поклав у рот. Його очі здивовано округлилися - смачно! Він навіть посміхнувся і, зустрівши мій погляд, злегка кивнув, мовляв: “Несподівано”.
Аромати смаженого м’яса та свіжоспеченого хліба наповнили приміщення, і навіть ті, хто спершу ставився до їжі з підозрою, поступово втратили обережність: голод узяв своє, а мінотаври з задоволенням спостерігали за нашою реакцією.
***
Розвідники повернулися доволі швидко - їм, очевидно, був відомий коротший шлях. Вони підтвердили мої слова.
- Ну що ж, - промовив Таурон. - Ваші свідчення виявилися правдивими. Те дрібне плем’я тепер у паніці через раптове обвалення.
Обвалення?!
Я мимоволі здивувалася. От до чого-чого, а до цього я вже точно не мала жодного стосунку.
- А ще там повітря просічене якоюсь отрутою, - продовжив мінотавр. – Усі бігають в паніці.
Я ледь не підскочила від подиву. Не від того, що там взагалі є отрута - ми ж самі ледь не надихалися тією гидотою - а від того, що не пустельники були причиною її появи.
То що, невже у всьому, що там сталося, винен той чоловік? Може бути. Дуже навіть може. Головне щоб ця отруйна мряка не дотяглася сюди, про що я одразу й запитала Таурона.
Мінотавр запевнив мене, що з міркувань безпеки вони вже перекрили всі потрібні тунелі. Мовляв, отрута сюди не прорветься. Сподіватимемось.
Ми ще трохи поговорили про те й се, і я нарешті наважилася перейти до найважливішого.
- А можна вас про дещо попросити? - спитала я, стримано й прямо глянувши на Таурона.
- Залежить, про що саме, - відповів мінотавр, примруживши очі й уважно вивчаючи мене.
- Я бачила у вас загін із верблюдами. А чи не продасте нам кілька?
На мить запала тиша. Верблюди - річ цінна, рідкісна й стратегічно важлива для життя в пустелі. Таурон, схоже, зважував усе: наш стан, наші наміри й вигоду для свого племені. Нарешті він поклав широку долоню на стіл, ніби ставлячи крапку у власних роздумах.
- Парочку можу віддати. Але не більше. По сім вінок за кожного.
- Сім?! - вигукнув Кріст’єр, вражений ціною так, що аж забув про стриманість.
- Погоджуйся, - спокійно звернулася я до нього. - Дешевше в пустелі ти все одно не знайдеш. А з мінотаврами торгуватись марно - це не гноми, яких можна вмовляти три години поспіль.
- Добре… - пробурмотів чаклун. - Але при мені зараз немає ані мідяка. Я зможу заплатити тільки в Триграді.
- Про це не хвилюйся, - втрутився Орька. - Я зараз позичу потрібну кількість монет. А ти повернеш… ну, скажімо, п’ятнадцять.
Кріст’єр тяжко зітхнув. Іншого варіанту в нас дійсно не було.
Так питання транспорту було вирішено. І це давало нам значну перевагу: пересуватися пустелею пішки - задоволення так собі, якщо не сказати “катування”. Тунелі ж, на жаль, не до самого узбережжя просувалися. Верблюди ж стали ключовим ресурсом нашої подорожі - витривалі, спокійні, пристосовані до спеки й нестачі води. Вони могли винести нас через розпечені піски набагато швидше, ніж ми самі змогли б вибратися звідси на власних двох.
І це, чесно кажучи, вселяло мені хоч трохи оптимізму.
***
Ніч - не найкращий час для мандрівки пустелею, але все ж таки рухатися темрявою легше, ніж удень, коли немилосердне сонце розпечує не лише пісок, а й саме повітря, роблячи кожен вдих важким і болісним. І це ще була зима: повітря відносно прохолодніше, а пісок остигав швидше. Улітку ж, як казали місцеві, пустеля перетворюється на пекельну піч, де навіть тінь не рятує - вона просто стає менш гарячою частиною нестерпного простору.
Мінотаври вивели нас на північ, і цей обхідний маневр добряче збив нас із курсу. Я розгорнула компас, пильно вдивляючись у тремтливу стрілку під тьмяним сяйвом зоряного неба, й вирахувала правильний напрямок. Наш шлях тепер пролягав на південний схід - до давно обраної цілі, яка чекала на нас десь там, за темним горизонтом.
Перевертні вирішили супроводжувати нас і далі. Їхня присутність додавала відчуття сили й захищеності: разом ми були вже не просто загоном мандрівників, а маленькою спільнотою, здатною дати відсіч будь-якій небезпеці. Особливо якщо попереду трапиться чергова орда пустельників - самотужки шансів було майже нуль, але з союзниками поряд з’являлося те крихітне, потрібне “можна вижити”.
Повітря було напоєне різними запахами, але один відчувався найсильніше - гіркувато-сухий, із ледве вловимими нотками каменю, що за день увібрав сонячний жар. Він дратував і нагадував дім. Над нашими головами тремтіли зорі, а місяць, мов спостерігач, ковзав уздовж небосхилу. Кроки верблюдів лунили глухо й рівномірно, спів-вплітаючись із нашим диханням, утворюючи спокійний, розмірений ритм нічної дороги.
Так продовжилася подорож - небезпечна, непередбачувана, але вже не така самотня. І в цій темряві, серед байдужих пісків, це мало значення.
***
Прохолодний вітерець ніжно пестив обличчя, даруючи омріяну мить полегшення. Сонце ще не визирнуло за обрієм, а його пекуча сила вже здавалася такою нестерпною. Ми йшли цілу ніч, дозволяючи собі лише короткі зупинки - тільки щоб змочити пересохлі губи дорогоцінною водою, заздалегідь запасеною в мінотаврів. У безкраїй пустелі вона була справжнім скарбом, ціннішим за золото. Звісно її можна було начаклувати, але я й досі не могла викликати жодного з духів. Це лякало, адже могло значити лише одне. І думати про це зовсім не хотілося.
Попри те, що ми придбали двох верблюдів, рухатися легше не стало. Перевертні відмовилися від їзди й долали шлях на власних лапах. Але кожен новий крок давався їм усе важче: сипучий пісок засмоктував лапи, наче живий, просочувався між пальцями, натирав подушечки лап і викликав глухе роздратування. Вони кидали сердиті прокльони, намагаючись не збитися з темпу.
Добре, що при мені був компас. Без нього ми неодмінно заблукали б у цьому морі барханів - схожих один на одного, немов близнюки. Вітер постійно перегортав їх, пересував з місця на місце, стираючи будь-які сліди. Тут простір був ворожим до всього живого, а сам час, здавалося, розчинявся в безмежжі пісків.
Як же я ненавиджу пустелю… Її спеку, безжальний пісок, вічну спрагу, нескінченну монотонність. Усе, що з нею пов’язано, викликало в мені відразу й бажання вирватися звідси будь-якою ціною.
Тому, коли нам трапився занедбаний храм, деякі сприйняли це як благословення. Його нижні поверхи давно поховало під собою море піску, але верхні зали ще здіймалися назовні, даруючи рятівну тінь. Саме там ми перечікували найжорстокіший полуденний спекот.
Найбільше виснажені був чаклун: схоже сидження в антімагічній клітці все ж відклало свій відбиток. Проте й решта подорожніх охоче розтягнулася на теплих кам’яних плитах, віддавшись заслуженому сну. Я дозволила собі теж трохи розслабитися. Перевертні були поряд - вони відчують запах чужинця за версту, а на сторонню магію сподіваюсь я зреагую самостійно.
Храм дихав тишею й давньою силою, його стіни шепотіли щось невідоме, ледь вловиме. І серед цієї пустельної безнадії він здавався справжнім прихистком, оазою серед безмежної піщаної ворожнечі.
