Раді Вас бачити!

Ми вже три дні як залишили ельфійські землі, і два як наш шлях пролягав на південь, повз ще один дріадський ліс. Час від часу до наших вух долітав дзвінкий дівочий сміх, та самих німф ми так і не бачили. А шкода. Мені б хотілося з ними поспілкуватися й розпитати, чи не проходив повз них хтось іще.

Нагода випала раптово.

Після ситної вечері ми розташувалися біля нічного вогнища, готуючись до сну. Вогонь потріскував, кидаючи на стовбури дерев золотаві відблиски, а ми нарешті могли дозволити собі трохи відпочинку. І тут крізь тишу раптом пролунали дзвінкий, мелодійний сміх та дівочі голоси. Їхній регіт линув то з одного боку, то з іншого, наче сам ліс підхоплював і множив відлуння.

- Може, досить ховатися! - голосно промовила я, поки чоловіча частина компанії не зробила якусь дурницю.

- А ми не ховаємось. А ми не ховаємось, - пролунало у відповідь відразу з кількох боків.

- Тоді виходьте зі свого укриття, - кинула я. - Переконайтеся, що ми для вогнища беремо лише сухі гілки.

- А ми не самі. А ми не самі, - відлунало в темряві.

- А з ким? - втрутився Кріст’єр, пильно вдивляючись у темряву між деревами.

І саме тоді з-за стовбурів вийшов цілий натовп: лісові німфи у вінках із живих квітів та фавни з флейтами й бурдюками вина.

“Ну, почалося, - майнула думка, - тільки їхніх шалених ігор нам ще бракувало. Безсонна ніч гарантована”.

Адже всім відомо, як полюбляють веселитися фавни. Разом із німфами вони можуть годинами блукати нічним лісом, співаючи, танцюючи та примушуючи заблукалих подорожніх приєднуватися до їхніх ігор. І тепер уся ця розпалена юрба закружляла навколо нашого вогнища під ритмічний спів флейт, піднімаючи вгору іскри, немов зорі. У руках майже кожного фавна виднівся бурдюк із вином, запах якого швидко наповнив повітря.

Не встигла я й оком кліпнути, як одна з дріад вихопила за руку Дітора, котрий витріщився на її напівоголені ноги, й потягла його в коло. За її прикладом інші підхопили Таргаса та Кріст’єра, змушуючи їх підтанцьовувати під ритм музики. Вір’єн на диво тримався - можливо, лише тому, що сидів поруч зі мною й якимось дивом стримувала його від спокуси.

- Ох, завтра в когось голова тріщатиме, - пробурмотіла я до нього. - Не гірше, ніж після Бригінської гульні. Їхнє вино хоч і легке на смак, та все ж підступно п’янке. До того ж ліс не зовсім безпечний. Невідомо, звідки гобліни потрапили до Орвендора. Може, так само й химери знайдуть шлях.

- То треба це зупинити, - похмуро мовив він.

- Ти головний, ти й зупиняй, - скривила я посмішку.

- Щось мені підказує, що в мене нічого не вийде, - відказав він, кидаючи скоса погляд на танцюючу юрбу.

- Тут ти правий. Але заспокойся. Сьогоднішня ніч особлива. Жоден немирець не перетне чарівний кордон німфів.

- То нащо лякала небезпекою?

- Бо вона нікуди не дінеться, - холодно відрізала я. - Просто залишиться за кордоном. Вранці весь цей п’янючий натовп розійдеться, а ми залишимося. Тож і сам не пий, і слідкуй, щоб інші не зловживали.

- І коли це ти взяла на себе роль головної в нашому загоні? - іронічно примружився він.

- Із задоволенням повертаю її тобі, - кинула я, навіть не обернувшись.

Вір’єн не став продовжувати суперечку, а я не наполягала. Ми ще хвилин із десять сиділи мовчки, слухаючи, як німфи дзвінко сміються, а флейти фавнів витягують із ночі шалену мелодію. І вже коли здавалося, що розмовляти більше нема про що, аристократ раптом знову заговорив:

- Хто ти насправді?

Я боялася цього питання. Уникала його весь шлях, щоразу вправно відводячи розмову убік. Та дедалі важче було ховатися за напівправдою. І схоже, час вичерпано: доведеться дати бодай якесь пояснення. Бо інакше мене справді можуть раптово здати інквізиції.

- Ким би я не була колись, тепер я цим більше не є, - відповіла я після паузи. - Я трохи володію шаманською магією й уклала договір із кількома духами. Не більше, але й не менше. Вам нема чого хвилюватися. Я не перетворюся на чудовисько, яке з’їсть вас серед ночі.

- Якщо це правда, то чому Дітор так на тебе схожий? - не вгамовувався Вір’єн. - Я його запитував: у нього немає ні братів, ні сестер, жодних родичів. То що?

Я важко зітхнула, скрипнула зубами й втупилася у вогонь, наче там могла знайти відповідь або хоча б відстрочку. Але полум’я, як і завжди, лише тріпотіло, не даючи жодної поради.

- Це важко пояснити, - нарешті сказала я. - Мабуть, Дітор помилився. Десь у нас таки був один спільний пращур, на якого ми обидва так схожі…

- У вас кров іншого кольору, - перебив він. - У тебе вона темна, наче стигла вишня, а в Дітора трохи світліша, проте все одно - не червона.

Аргумент звучав надто переконливо.

- Отож, знову все впирається в того самого пращура, - гірко мовила я. - Він міг бути ким завгодно…

У цю мить за моєю спиною різко хруснула гілка. Я миттєво здригнулася, а рука сама потяглася до зброї.

Нарешті допомога прийшла - щоправда, не звідти, звідки я сподівалася, й аж ніяк не в тій формі. Та розмову довелось завершити. Принаймні на сьогодні.

- Залиште зброю й ідіть за нами, - пролунала команда чітким жіночим голосом, у якому відчувалася звичка віддавати накази.

- Я залишу тут свій меч за однієї умови: ніхто сторонній до нього не торкнеться. Це не жарт і не погроза. Це питання життя, - обережно промовила я, повільно обертаючись до дріади обличчям.

Вона стояла за кілька кроків від нас, і натягнута тетивa її лука була спрямована просто мені в серце. Поруч із нею інша дівчина тримала на прицілі Вір’єна.

- Його ніхто не чіпатиме. Залишиться там, де ти покладеш, - холодно відповіла дріада.

Я кивнула й повільно опустила зброю на землю. Вір’єн же вагався, і тому перша стріла зі свистом встромилася в землю просто біля носка його чобота.

Я ледь стрималася, щоб не гримнути на нього, але аристократ нарешті зібрався й поклав свої мечі поряд із моїм. Його рухи були повільні, демонстративно обережні, ніби він боявся зайвим рухом спровокувати постріл.

- Ідіть за нами, - пролунало знову. Короткий наказ, у якому не було місця для заперечень.

Цього разу без погроз: дівчата-вартові прибрали стріли, хоч луки й залишалися напоготові. Ними і просто стукнути можна. Їхні очі пильно стежили за кожним нашим кроком, немов ми вже були полоненими, навіть якщо ще цього не усвідомили.

***

Нас привели до двох високих верб, що росли так близько одна біля одної, ніби були створені з єдиного коріння. Здавалося, не лише їхні гілки переплелися в химерне мереживо, а й самі стовбури злилися, утворивши суцільну стіну з живого дерева.

Наша провідниця схилилася вперед і прошепотіла кілька слів - заклинання чи пароль, зрозуміти було важко. І раптом верби заворушилися: товсті гілки затріщали, наче кістки, що повертаються на місце, кора затремтіла, а стовбури повільно розійшлися, відкриваючи вузький прохід. За ними виявилася вузенька стежка немов вона вела до серця самого лісу.

Підганяти нас не було потреби: після побаченого ніхто й не думав сперечатися. Ми рушили вперед, а позаду дерева знову зімкнулися, залишивши за нами лише суцільну стіну з переплетених гілок. Здавалося, що шлях назад тепер закрито назавжди.

Тут ліс був іншим. Він ніби дихав чарами й стародавньою силою. Стежка, якою ми йшли, світилася м’яким сяйвом - то розквітлі нічні квіти розкривали свої пелюстки, випромінюючи ніжне світло, немов дрібні зорі осипали землю. У повітрі лунав спів тисячі пташок - і хоч була глибока ніч, ліс не спав. Навпаки, він здавався на диво пильним, наче сам спостерігав за кожним нашим кроком.

Шлях закінчився біля величезного дуба, такого старого й могутнього, що його стовбур змогли б охопити хіба з дюжину чоловіків, і то не факт. Його коріння здіймалося з землі, переплітаючись у химерні вигини, і серед цих коренів, наче на природному троні, сиділа правителька дріад.

Вона скидалася радше на уособлення самого лісу, ніж на істоту з плоті й крові. Її волосся, світле, мов ранкове сонце, спадало хвилями аж до землі й було прикрашене жовто-червоними квітами - ті самі барви палахкотіли й у її вбранні, яке начебто було витканим із осіннього листя. Здавалося, що вона не просто сидить на троні з коренів - дуб виріс саме для того, щоб тримати її.

Її постать випромінювала спокій і водночас непохитну силу, ту саму, яка робить ліс безсмертним: весною він розквітає, влітку буяє, восени скидає листя, але завжди живе, завжди відроджується.

Ми стояли мов зачаровані, і навіть Вір’єн, який зазвичай не втрачав своєї зверхності, тепер не зводив погляду з правительки дріад.

- Ви ведете за собою небезпеку, - замість привітання промовила вона. Її голос був молодий, дзвінкий, а от погляд - навпаки: важкий, повний мудрості, яку здобувають лише ті, хто бачив занадто багато літ і смертей.

- Ми… - почала було я, та одразу замовкла. Відповідати мав Вір’єн. Це його справа - говорити від імені загону. Але аристократ не поспішав. Його, схоже, вразила врода лісової правительки: він дивився на неї так, ніби забув і про небезпеку, і про власне ім’я. Чари королеви діяли миттево.

Тож довелося продовжувати мені:

- Про яку саме небезпеку йде мова?

- Ти знаєш, - відповіла вона. Та не дочекавшись моєї відповіді, підвелася та почала повільно наближатися. - Ту, що йде за вами аж від тієї сторони гір. Не сперечайся. Це марна трата часу. Мені про це розповіла моя сестра.

Сестра… Значить, оріади. Виходить, хтось із них бачив нас у дорозі й уже встиг поділитися новинами з дріадами.

Я мимоволі зітхнула. А ще ж ми проїздили луки, гаї, струмки та річки, а попереду - пагорби. Такої шпигунської мережі не було в жодного з королів.

- Вони переслідують лише нас… - почала я, але мене одразу перервали.

- Ні, - промовила королева дріад, і її голос пронісся крізь деревне гілля, немов шепіт вітру, але відчувалася влада та твердість. - Вони несуть загрозу всім.

Я це й без неї добре розуміла. Ті, хто ризикував порушити межі лісу, могли накоїти біди не лише нам.

- Але, - продовжила вона, повільно обводячи поглядом нас, - від них є й користь. Пустельники занадто знахабніли і наважилися перейти кордон. Тож ці… химери визнали їх більш смачними, аніж нас. Тому я вас пробачаю.

Її слова були холодними, але не без гумору: королева не тільки карала, а й відчувала іронію ситуації, яка виникла через химер.

- А зараз хочу почути, - додала вона, роблячи ще один крок уперед, - що у вас за мета, через яку вас переслідують?

Тут я штовхнула Вір’єна в бік: він старший, тож нехай пояснює, можливо, йому відомо більше подробиць. Я кинула на нього погляд, сподіваючись, що він зможе пролити світло на те, що залишалося незрозумілим. Розговорити Кріст’єра мені так і не вдалося протягом цих днів: він залишався замкненим у собі, мов стара скриня з іржавим замком, яку ніяк не вдавалось розкрити.

Аристократ розповів те, що мені й так було відомо. Нічого нового, нічого, що могло б прояснити ситуацію. Після своєї короткої доповіді він, схоже, зрозумів, що час діяти далі, і вирішив розпитати правительку: чи не бачили вони тут нещодавно дівчину з хлопцем.

Його слова прозвучали обережно, поважливо, адже перед ними сиділа та, чия влада над лісом була непорушною. Я відчула, як ліс ніби завмер у очікуванні відповіді, а королева дріад повільно нахилила голову, уважно вивчаючи аристократа, мов намагаючись відчути його наміри й серце.

- Нещодавно вони проходили тут. Та їх було не двоє, а троє, - спокійно відповіла королева. - Білява дівчина, напівкровка… і ще один. Здоровань у білому плащі. Вони йшли по самому кордону Лісу та Пагорбів. Ще щось цікавить?

- Наскільки вони нас випереджають? - знову запитав Вір’єн, швидко зорієнтувався.

- На три дні, - відрізала дріада, дивлячись на нього поглядом, за яким щось переховувалося.

Я з аристократом обмінялася поглядами. Він, як і я, чудово розумів - поки ми в лісі, шанс скоротити цю відстань майже нульовий. Дріади не люблять поспіху, а стежки їхнього краю самі підлаштовуються під тих, хто ними йде. І якщо вони не захочуть - ми можемо й тиждень кружляти серед дерев, так і не вийшовши на слід.

- Ви нам допоможете їх наздогнати? - цього разу запитала я.

- Дивлячись, що ви можете запропонувати натомість, - відповіла королева, і в її очах спалахнув дивний вогник.

Я на мить завмерла. Мені здалося, що я вхопила за хвіст її натяк. І не помилилася: жінка стояла занадто близько до Вір’єна, щоб це було випадковістю. Її пальці майже торкалися його плеча, а погляд ковзав ним так, ніби розглядав не людину, а коштовність, яку хочеться привласнити.

- А що бажає пані? - спитав аристократ. У його голосі бриніло щось середнє між цікавістю та холодною ввічливістю. Та й він зрозумів, про що йшлося.

- Ти вже знаєш, - усміхнулася королева, і, не чекаючи згоди, взяла його за руку та повела кудись углиб переплетених коренів велетенського дуба.

Я зітхнула, відчуваючи знайоме роздратування. У цих ельфів і дріад усе завжди зводиться до гри, де ставки занадто високі, щоб гратись легковажно.

Але коли пара зникла серед зелених тіней, у голові спалахнула нова думка: питання, на яке я не мала відповіді. Добре, що ми тут не самі - королівські вартові стояли на місцях, пильні та мовчазні, наче частина дерев.