Раді Вас бачити!

Дякуючи допомозі дріад, ми вийшли з лісу значно раніше, ніж розраховували, проте відстань між нами та зрадницею не зменшилася. Здавалося, їй теж хтось допомагав. Або щось. І я не виключала жодного варіанта. На прощання Амадрія, королева дріад, попередила: у їхніх володіннях є стежки, що не підвладні навіть їм.

Втім, від однієї з вартових я дізналася ще дещо важливе: крізь землі дріад не проходив хлопець на ім’я Раміс. Але й за ним трохи простежили: перетнувши пагорби, він рушив до Триграду самостійно. Вже щось.

Чергові неприємності чекали одразу ж, щойно ми остаточно залишили Вічний Ліс і звернули на схід. Дорога вела нас крізь розлогі поля, де вітер ганяв суху траву, аж поки не вивела до невеличкого поселення. Спершу ми зраділи: буде змога купити харчів, відпочити, може навіть почути новини. Та доля розпорядилася інакше.

Село виявилося мертвим. Ні людей, ні худоби, навіть собачого гавкоту. Лише гнітюча тиша й застиглий у повітрі запах крові. Підсохлі червоні плями тяглися дверима хатин, парканами, навіть посеред дороги. Але тіл не було - жодного. Наче хтось стер усе життя з цього місця разом із його мешканцями.

- Що тут трапилося?.. - розгублено прошепотів Дітор, озираючись на всі боки.

- Або вампіри, або гулі. Або й разом, - сухо підсумував Кріст’єр.

- Із чого ти так вирішив? - запитав Вір’єн.

- Якби це були орки чи пустельники, лишилися б трупи, - пояснив чаклун. - А тут навіть душ я не відчуваю. Зазвичай розгнівані передчасною смертю вони залишають слід у повітрі. Але тут - порожнеча. Ріда підтвердить.

- А? Так, - розгублено погодилася я. - Жодної “свіжої” душі.

- Треба обшукати всі хати, комори, горища й льохи, - дав команду Вір’єн. - Можливо хтось вижив. Але пам’ятайте: якщо знайдете когось, не поспішайте кидатися на допомогу. Це може бути пастка. Як зі шамраком. І до заходу сонця ми маємо бути якнайдалі звідси.

Мої супутники розійшлися, а я зайшла до найближчої хати. Двері зірвані з петель, стіни подряпані, вкриті засохлими кривавими смугами. Я провела пальцями по бурій плямі, а тоді несвідомо торкнулася її язиком.

Насправді я збрехала, коли сказала, що нічого не відчуваю. Не хотілося сіяти ще більший страх. Я відчувала…

…Молода жінка. Її серце розриває жах, коли гострі ікла впиваються в горло. Вона намагається вирватися, біжить, спотикається, ховається в домі - марно. Ніч, місяць пробивається крізь рвані хмари. Село у вогні. Вовкодлаки шматують усе живе. А недалеко від них стоїть він - людина з хижою посмішкою, ікла блищать у світлі полум’я. Справжній, істинний перевертень. Той, хто володіє і людською, і звіриною сутністю. Його “діти” - сліпо слухняні, виконують кожен наказ…

Я різко обірвала видіння, хапаючи повітря. Кров і смерть мене давно не лякали, але ця картина різанини мирних мешканців обпекла серце. Колись, у далекому минулому, я, можливо, й насолодилася б таким видовищем. Але тепер - ні.

Коли ж я втратила свою холодну байдужість? Чи то Забуття лишило в мені відбиток, чи чиясь інша рука непомітно змінила мене?..

Ми повинні йти. Негайно. Інакше нас затягне в справи перевертнів.

- Ріда, - гукнув Кріст’єр, коли я вийшла назовні. - Таргас когось знайшов. Ходімо, подивимося?

- Авжеж, - кивнула я.

У підвалі однієї з хат чулося тихе схлипування. Я обережно спустилася вниз, у руках стискаючи тонкий срібний ніж.

- Хто тут? - тихо покликала я. - Якщо ти людина, виходь.

Плач зупинився.

- Я не вийду, - пролунав тремтячий дитячий голос. - Мамка наказала тут чекати, поки вона не прийде.

- Мамка зараз не зможе прийти, - збрехала я, простягаючи руку. - Вона попросила мене подбати про тебе. Злі звірі вже пішли, ховатись більше нема сенсу.

Хлопчик нерішуче виліз зі схованки і, вчепившись за мою шию, розридався ще голосніше.

- Тихо, тихо, все добре… - шепотіла я, підіймаючись вгору слизькими сходами.

На світлі дня ми роздивилися дитину: брудне обличчя в сльозових потьоках, скуйовджене волосся, подерта сорочка. Я поставила його на землю й міцно взяла за руку. Різким рухом зробила невеликий надріз на шкірі.

- Ріда, ти що робиш?! - вигукнув обурений Дітор.

Я не відповіла. Лизнула кілька крапель крові з леза, заплющила очі. Не варто було лякати малого.

- Чистий. Людина, - сказала я нарешті. - Зараз знайду тобі теплий одяг.

Я увійшла до його хати, де колись жила сім’я. Снігу в цих краях не було, та холод ночей пробирав до кісток. Без верхнього одягу дитині не вижити. Повернувшись, я принесла оберемок речей і почала його одягати.

- Як тебе звати? - запитала я, аби відволікти.

- Нардан, - відповів він, простягаючи руки.

- І скільки ж тобі років?

Хлопчик показав шість пальців.

- Тітко, а ти… вампір?

- Ні.

- А чому пила мою кров?

- Кров зберігає інформацію про свого власника, - пояснила я. - Ну що, готовий їхати?

- Готовий. А ти мене не з’їси?

- Сирим - ні, але от якби трохи зварити… думаю, цілком їстівний вийдеш.

- Ріда! - роздратовано вигукнув Кріст’єр. - Не лякай дитину!

- А тітка кумедна, - хмикнув Нардан. - Моя мамка теж так жартує, коли я її не слухаю. Ми ж до мамки поїдемо, правда?

- До неї, куди ж ще, - впевнено сказала я, саджаючи його поперед себе в сідло. - Вона ж сама просила привезти їй синочка з підвалу. Ну що, гайда?

- Мг-г, - кивнув хлопчик.

Я пришпорила коня, і ми помчали геть від проклятого села, намагаючись якомога далі відірватися від місця, де ще витав запах смерті.

***

До заходу сонця ми встигли дістатися наступного селища. Жовторічне виявилося вдвічі більшим за попереднє й обнесене високим частоколом. Тутешні мешканці добре знали, що таке небезпека, і вже давно готувалися зустрічати її не з порожніми руками. Деякі палі були загострені, деякі обгоріли на вогні, наче хтось перевіряв їх на міцність. Вартові при брамі мали списи та луки, хоча виглядали більше як селяни, ніж воїни.

Ми постукали у двері першої-ліпшої хати й попросилися на нічліг. Двері відчинила сива, згорблена від років бабуся. Ледь глянувши на малого Нардона, вона здригнулася й одразу впустила нас у дім, бо хлопчина виявився її онуком.

Про те, що трапилося з їхніми сусідами, мешканці нічого не знали: бабця повернулася від своєї доньки лише два дні тому. Звістка, яку ми принесли, вразила селище до глибини душі. Люди, ще зранку зайняті звичними клопотами - сушили білизну, лагодили паркани, поралися біля худоби, - тепер бігали в паніці, збираючи зброю, ховаючи дітей у підвали. З кожної хати долинали крики й плач. Адже всі добре знали: вічна війна між перевертнями й вампірами найбільше б’є не по замках чи фортецях, а по звичайних людях.

Не раз вони писали королю прохання захистити прикордонні землі, та всі ті листи залишалися у секретерів. Руджеро Другий жив собі спокійно на своєму замку, подалі від небезпеки. Його більше цікавило, чим набити черево й як зручніше прикрити свій товстий зад, ніж доля підданих. Головне, щоб податки надходили вчасно.

Мені тут аж ніяк не хотілося затримуватися, тому я наполягала, щоб із першими променями сонця ми рушили далі. У цьому мене підтримали всі. Але щодо іншого погляди розійшлися. Захист Жовторічного. Ми були найняті, щоб охороняти чаклуна, а не рятувати всіх підряд. У ельфів ми ледве вибралися живими - добре, що взагалі живі залишилися. Та Вір’єн мав іншу думку. І як старший у групі, зі згоди Кріст’єра, він прийняв рішення допомогти людям. Лаятися було марною тратою часу. Вмовляти - тим більше. До того ж і Дітор наполягав, що ми не маємо права кинути селище напризволяще.

Я лише махнула рукою, ковтнувши невдоволення, й наказала Кріст’єру триматися поряд зі мною. Якщо вже доведеться вляпатися в нові неприємності, то краще бодай тримати своїх близько.

***

До настання повної темряви селяни сховали всіх, хто не міг битися, у підвалі голови селища. Та підвал той був непростим: у його глибині вівся потайний хід, вихід якого знаходився аж під стінами Варграду - невеликого, але добре укріпленого міста. Там люди справді мали шанс вижити, якщо Жовторічне паде. Саме туди мені кортіло запхати й Дітора, однак я стрималася: його місце зараз було поруч із нами.

Ми влаштували засідку вп’ятьох разом із жовторічцями. Хто саме з’явиться цієї ночі - вампіри чи перевертні, а може, обидві напасті разом - ніхто не знав. Були й сумніви, чи взагалі вони наважаться прийти, проте надія на тиху ніч виявилася марною.

Щойно місяць виплив з-за рваних хмар, “зграя” одним стрибком подолала високий паркан, мов чорна хвиля тіней, і розлилася вузькими вулицями. Вони вдиралися до хат, нишпорили всередині, проте всюди знаходили лише порожнечу. Я, сидячи на дзвіниці над центральною площею, дивилася на цю картину й лічила одне за одним розмиті силуети. Не менше сотні. Холодок пробіг по спині. Це ж скільки селищ вони вже винищили, щоб назбирати таку силу вовкулаків?

Меча я не поспішала діставати. На початок бою в мене було дещо ефективніше. Я натягнула тятиву, зарядивши стрілу зі срібним наконечником. Подих вирівнявся, погляд зосередився. Звісно, до влучності ельфів мені далеко, але цього разу рука не здригнулася: перший постріл знайшов ціль, влучивши вовкулаку просто в око. Його крик різонув ніч і став сигналом до початку справжньої різанини.

Звірі миттєво оточили вежу, загрозливим колом замикаючи мене в пастці. Я лише зневажливо скривила губи в усмішці й випустила другу стрілу. Срібний наконечник знайшов свою жертву, й вовкулак, захрипівши, затрясся в конвульсіях, а потім, як і попередній, розсипався попелом, наче й не існував ніколи. За мить так само впав і ще один. Решта завила - протяжно, люте виття розірвало ніч - і, відскочивши назад, вони на мить завмерли, не наважуючись підійти ближче.

Та ця пауза тривала недовго. Протяжне, владне виття їхнього ватажка змусило “зграю” знову кинутися в атаку. Вони поперли на дзвіницю, наче чорна хвиля з пазурами й іклами. Їхні кігті були міцніші за залізо, гострі, як леза. Вони впивалися в деревину, і звірюки з неймовірною швидкістю підіймалися вгору. Я ледве встигала виймати з колчана наступну стрілу, натягати тятиву й стріляти.

Дошки під моїми ногами здригалися від їхніх ударів, стіни вежі деренчали, а місяць, розлившись блідим світлом по небу, ніби висвітлював це криваве дійство для когось невидимого глядача. Здавалося, що весь світ зійшовся у цьому вузькому колі світла й тіней - і від того, чи втримаю я цю висоту, залежала не лише моя доля, а й життя тих, хто сховався під землею.

Та я була не сама. Наче примарні тіні, з темряви підворіття виринули Вір’єн і Таргас, а з протилежного боку з’явилися чаклун і Дітор. Хлопці билися відважно й завзято, ніби знали, що відступу немає. Діторів меч сяяв у місячному світлі й розсікав ворогів, а заклинання Кріст’єра палали яскравими спалахами, обпікаючи ворогів і лишаючи за собою запах озону та сірки.

Як виявилося, й у Вір’єна також була не проста зброя. Обидва його клинки були викувані з додаванням срібла, а потім ще й зачаровані на міцність - удари відбивали пазурі перевертнів, немов від каменю. Таргас же не мав магічної зброї, втім і йому вистачило кмітливості: замість звичного списа він узяв осиковий, і кожен його удар ставав для ворога смертельним. Ті, кого він колов, більше не піднімалися.

Повітря було просякнуте запахом крові, гару й мокрої вовчої шерсті. Крики, рик і завивання накладалися один на одного, перетворюючи ніч у хаос. Металевий присмак у роті нагадав, що я прикусила губу, навіть не помітивши цього. Стріли давно скінчилися, тож я витягла свій меч, холодний метал якого ніби відгукнулася на моє напруження.

Я кинулася вперед, і перший удар відчувся так, наче клинок увігнався не в тіло, а в кам’яну брилу. Хруст кісток і гарячий бриз крові обпік руку. Перевертні тиснули хвиля за хвилею, їхні очі світилися кривавим голодом, а виття вожака рвало ніч на шматки.

Бій виявився випробуванням на витривалість. Перевертні наступали хвиля за хвилею, їхні очі світилися кривавим голодом, а завивання зливалися у єдиний моторошний хор. Ми ж трималися пліч-о-пліч, не даючи їм жодного шансу оточити нас.

Та раптом посеред бою я помітила постать. Він. Господар. Істинний перевертень. Його поява була наче тінь серед хаосу, і я відчула, як холод пробіг хребтом. Він не очікував спротиву - і це мене потішило. Якби його вбити, зграя розсипалася б сама. Поодинці вони не масштабна загроза.

Прорубавши собі шлях крізь кількох його “дитинчат”, я вийшла просто на нього. Наші погляди зустрілися. Він устиг ухилитися від мого першого удару, відступив на кілька кроків і, рикнувши, скинув одяг. Перед очима почалося огидне видовище перетворення: його тіло вкривала чорна шерсть, щелепа видовжувалася, оголюючи ряд гострих іклів, а очі спалахнули червоним вогнем ненависті.

Я змахнула мечем, але сталь ковзнула по його шкірі, немов по броні. І тоді я зрозуміла: звичайна зброя тут безсила. Я скинула з себе останки обережності й дозволила істинній силі вирватися назовні.

Добре, що поряд не було свідків. Бо проти перевертня тепер стояв не воїн-людина, а створіння, яке в народі називали демоном. Кігті видовжилися, ікла випнулися, очі засвітилися хижим жовтим, вуха витяглися й загострилися, а на лобі спалахнуло клеймо хгарра. Тіло налилася силою й стало важчим, міцнішим. Кожен рух наповнювала надлюдська швидкість і лють.

Моя раса не знала страху перед укусами перевертнів. Ми були швидші, сильніші, і могли вирвати серце ворога одним точним ривком.

Бій тривав недовго. Його пазурі рвали повітря поруч із моїм обличчям, я ж відповідала ударами, що розсікали його плоть. А тоді один стрибок - і мої пальці розірвали йому груди. Я стояла, стискаючи в руці ще тепле серце господаря, з якого стікала гаряча кров. У голові спалахнула небезпечна думка - скуштувати. Солодкий запах пульсував у ніздрях, кличучи.

Я ледве стрималася.

Зграя, відчувши смерть вожака, завила й розсипалася в темряву, зникаючи між хатами.

- Ріда! - голос Дітора повернув мене до тями. - Ти як?

Я здригнулася. Він уже наближався, і тому я, стискаючи волю в кулак, якомога швидше повернула собі людський вигляд. Не варто зайве лякати… навіть тих, хто вважає тебе другом.